Російська Федерація - складна за етнічним складом населення держава. Найбільшу за чисельністю групу етносів становлять словяни - понад 125,6 млн. чоловік. За переписом 1989 року в Росії проживало 128 народів. Проміжний перепис 1994 року дав цифру 178 народів, що свідчить про зріст національної самосвідомості народів і етносів, які раніше записувалися до складу інших національностей.
Етнодемографічна ситуація в країні характеризується чіткою перевагою російського населення (понад 82%), тобто більше 120 млн. чоловік. Друге місце за чисельністю посідають татари (5,5 млн. чоловік або ж 4% всіх жителів Росії). На третьому місці - українці, яких нараховується 4,4 млн. чоловік (3%). Проте треба зазначити, що українці - найбільша за чисельністю національна меншина. Частина їх, зокрема в прикордонних з Україною районах, залишається на своїх етнічних землях, а мешканцями Росії стали внаслідок встановлення кордонів між республіками СРСР.
За даними, опублікованими Загальноросійською громадською організацією "Асамблея народів Росії", в 1959 році на території Російської Федерації нараховувалося 3359 тисяч українців, а через тридцять років, у 1989 році, їх було вже 4363 тисяч. У різні часи люди переїзджали в пошуках роботи, землі, кращих умов життя.
Українська діаспора в Росії характеризується різним часом і мотивами поселення в тих чи інших регіонах. Різною є питома вага українців, рівень збереження ними української мови, національної свідомості, культури, схильність до асиміляції.
Міграційний рух українців на схід існував ще до приєднання їхніх етнічних земель до Московської держави, але масового характеру він почав набувати з включенням України (спочатку Лівобережної, а потім і частини Правобережної) до складу Російської імперії. Особливого розмаху міграція українського населення набула в другій половині ХІХ ст. після скасування кріпацтва, неухильно зростаючи в наступні десятиріччя. У ті часи українські поселення в Російської імперії становили основну кількість переселенців. Так, коли в 1891-1900 рр. вихідці з території сучасної України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, то в 1901-1910 рр. їхня питома вага зросла до 49% і сягнула 60% в роки, що передували Першій світовій війні.
Тоді ж відбулася переорієнтація основних потоків українських мігрантів у Росії. У ХІХ ст. вони були спрямовані переважно в прилеглі до України південні губернії Росії і на Північний Кавказ; на початку ХХ ст. - у Поволжжя (на так званий "Сірий Клин"), в азіатську частину Росії, на Далекий Схід ("Зелений Клин"). Лише до Сибіру після спорудження Транссибірської магістралі виїхало в 1889-1914 рр. півтора мільйони українців.
Значною за масштабом була українська міграція й у радянський період. У різних куточках України часто можна було прочитати оголошення про "оргнабори" - вербування робочої сили для освоєння районів нового господарського розвитку - Сибіру та Далекого Сходу, видобутку корисних копалин, промислових новобудов у важкодоступних регіонах Росії. Для багатьох мешканців Радянської України це було єдиною можливістю поліпшити своє матеріальне становище, придбати житло, і т.д.
Численна українська діаспора на теренах нинішньої Росії є переважно результатом тривалого та цілеспрямованого партійно-урядового курсу на створення єдиної нації на російськомовній основі - "совєтськіх людєй". Для досягнення цього експерименту широко використовувалися авторитарні методи переміщення народів аж до їх депортації та поселення в нових, віддалених від попередніх місць проживання районах. Тому серед українців, що зараз живуть у діаспорі в Росії, відносно велика частка тих, хто перебував і перебуває поза своєю історичною батьківщиною вимушено. Вважається, що питома вага українців серед усіх політвязнів СРСР становила в повоєнні роки 40%. ("Нам не разбиться бы на пятые колонны", Комс.правда.-1991.-14 листопада). Районами поселення людей, які відбували покарання з політичних та інших мотивів упродовж багатьох десятиліть, були мало придатні для життя та трудової діяльності регіони з огляду на їх суворий клімат.
У російських центрах були зосереджені також основні наукові й культурні установи не лише загальносоюзного, а й міжнародного значення, робота в яких приваблювала українських фахівців високої кваліфікації. В Росії осідало багато офіцерів Радянської Армії, господарських керівників - вихідців з України.
Проте рух на схід не завжди був добровільним, а в пошуках кращої долі - і заробітчанським. Одна з особливостей міграційних потоків радянського часу - підвищена питома вага "переселенців з примусу". Розкуркулені, політичні опоненти влади, релігійні діячі, представники інтелігенції, а також звичайні, ні в чому не винні люди, що потрапили в жорнова режиму - мільйони репресованих вивозилися з України в найменш пристосовані , а то й зовсім непристосовані для життя регіони Росії. Після приєднання до СРСР західноукраїнських земель, і особливо після Другої світової війни, до депортованих жертв радянського терору долучено 1070 тисяч мешканців Західної України. Величезна кількість людей загинула. Дехто згодом, в роки "відлиги", зміг повернутися додому, але переважну більшість українців назавжди затримали в Росії адміністративні перепони й житейські обставини.
Згідно з даними перепису населення 1989 р., наприкінці 80-х років у Російській Федерації мешкало 4363 тис. Українців. Найбільша кількість українців зафіксована в Москві та Підмосковї (438 тис. чоловік), найменша - в Евенкійському Автономному окрузі - трохи більше тисячі осіб. Найбільші за чисельністю скупчення українців зосереджені на півночі країни в Республіці Комі, в Мурманській області, Ханти-Мансійському Автономному окрузі, Ямало-Ненецькому АО та Якутській (Саха) Республіці (12% усіх українців в РФ); на Далекому Сході, в Магаданській області (13%); у Західному та Східному Сибіру і на Алтаї (23%). Багато українців на Уралі, в Поволжі і, природно, на етнічних українських землях в прикордонних з Україною районах РФ - у Краснодарському і Ставропольському краях (265 тис.), у Воронізькій (123 тис.) і Ростовській (176 тис.) областях. Великим центром зосередження є Санкт-Петербург, де українців налічується понад 150 тис. і їх питома вага серед населення другої російської столиці становить 3,03%.
У квітні-травні 1992 року фонд "Общественное мнение" (м.Москва) за сприяння Акціонерного товариства "БМК" провели опитування серед міського населення 15 регіонів Російської Федерації. Всього був опитаний 1541 українець. На європейську частину Росії припадає більше як 70% опитаних, при тому що там мешкає близько 60 % усіх російських українців. Регіональна структура добору респондентів дещо відрізнялася від структури розселення українців у РФ: недостатньо репрезентованими виявилися важкодоступні райони Заполяря, Західного і Східного Сибіру.
Анкета, запропонована респондентам, складалася з 58 питань. Результати опитування були подані на Всесвітній Форум українців, щоб його учасники, які прибули з різних куточків планети, довідалися про самовідчуття своїх земляків, розкиданих просторами Російської Федерації.
Результати опитування показали, що у 35% опитаних до Росії виїхали батьки або хтось з попередніх поколінь; ще третина респондентів самі переїхали на постійне місце проживання, 6% прибули тимчасово на заробітки, решта опинилися в РФ з інших причин. Розподіл цих категорій українців за регіонами неоднорідний. Відзначено високу питому вагу тих, що переїхали на постійне місце проживання, у Підмосковї, Москві, Північно-Західному й Волгодонському районах Росії.
Укладачі анкети не врахували, здається, одного суттєвого положення - факту існування в радянські часи так званої прописки і всіх проблем, повязаних з нею. Зокрема, в Москві і Підмосковї режим прописки був особливо гострим. І сюди могли потрапити з України лише ті, кого запрошували на роботу як висококваліфікованих спеціалістів з вищою освітою, а решта мусила задовольнятися тимчасовою, так званою лімітною пропискою.
У 1989 році кількість українців з вищою освітою становила 19,76%, а з середньою спеціальною і вищою освітою 45,61% від кількості українців, що проживали в Росії. А згідно з опитуванням, здійсненим фондом "Общественное мнение", освітній рівень українців виявився вищим від середніх показників РФ: 34% тих, що брали участь у опитуванні, мають вищу і незакінчену вищу освіту, 50% - середню і середню спеціальну. Серед них невеликий відсоток становили особи, що займалися некваліфікованою і малокваліфікованою працею, зате значна частка припадає на високоосвічені групи населення і, що особливо варто відзначити, на господарських керівників. Серед учасників опитування 12% займали керівні посади, 13% - інженерно-технічні працівники, 9% - фахівці гуманітарної сфери, 4% - кадрові військові, 21% - кваліфіковані робітники.
Переважна більшість респондентів (78%) були задоволені своєю роботою. Але чи ті українці, що досягли успіху, розчинилися в російськомовному оточенні, чи, незважаючи ні на що, зберегли своє українство? 69% опитаних усвідомлюють себе українцями, 16% - ні і ще 15% важко було відповісти на це питання анкети.
Серед осіб зрілого та похилого віку більша частина тих, хто виріс в Україні і переїхав у Росію вже в свідомому віці, ніби принісши Україну з собою; молоді ж люди, практично всі - "росіяни" за народженням, фактично позбавлені культурних та інформаційних звязків з прабатьківщиною, зберегли національну ідентичність. Привертає увагу підвищена, порівняно з іншими групами, питома вага осіб, що усвідомлюють себе українцями, серед представників 26-31-річних. Усвідомлення українцем практично не повязане з освітнім рівнем, але помітно різниться в залежности від соціально-професійного статусу. Найбільш яскраво українська національна свідомість виявляється серед господарських керівників, кадрових військових, інженерів та кваліфікованих робітників. Можна припустити, що етнічне самовизначення тісно повязане з соціально-професійною самореалізацією, досягненою в Росії: люди, які "здійснили себе" в житті, соціально "зрілі", певні свого статусу, звичні, за характером діяльності до відповідальності й прийняття рішень - мало переймаються своїм "інородством" і менш схильні до "етнічної мімікрії".
Рівень розвитку національної самосвідомості практично не різниться за регіонами Росії, виняток становлять лише Підмосковя, Центрально-Чорноземний район з Поволжям. Висока питома вага носіїв української самосвідомості серед українців Підмосковя повязана як з найбільшою серед усіх регіонів часткою осіб, які лише в першому поколінні живуть у Росії - 60% при 34% середньої в країні, так і з їхнім соціально-професійним статусом і загальним соціокультурним станом у регіоні. Серед українців Підмосковя багато господарських керівників, військовослужбовців, працівників культури, кваліфікованих робітників. Можна припустити, що багато хто з них свого часу прагнув потрапити до Москви, сподіваючись більш повно реалізувати свої здібності, але, не знайшовши можливості влаштуватися в колись закритій для прибульців столиці, осів у підмосковних містечках. Їх проминув "плавильний казан" Москви з його столичною субкультурою, що нівелює національні особливості, а особливий житейський лад невеликого містечка, відсутність столичного "пресу", а також бідне місцеве культурне життя сприяли консервації вже сформованих етнічних орієнтацій.
Найменший відсоток осіб, яким притаманна українська самосвідомість, виявлено в центральноєвропейських областях Росії. Очевидно, це результат постійного розчинення українського елемента в російському оточенні: тут велика питома вага українців у другому поколінні, багато вихідців із східної частини української етнічної території, що відійшла до Росії. Довге перебування в зоні міжетнічного контакту, поширеність змішаних шлюбів і загальна орієнтація на державну націю, а також відсутність яскраво виявлених національних, релігійних чи побутових відмінностей не могли не привести до втрати української самосвідомості.
Узаконене ідеологією й усіляко пропаговане в радянський період нашої історії "зближення і злиття націй" творило на просторах імперії нову етнічну спільноту. Увійти до неї було дуже просто - треба було лише відмовитися від своєї національності та стати "росіянином". До цього кроку підштовхувало саме життя в його радянському варіанті.
Дані про чисельність української діаспори на території нинішньої Росії за переписами населення в царські і радянські роки виглядають таким чином: 1897-1900рр. - 3621,1 тис. чоловік, 1926-1931 рр. -7012,0 тис.; 1937р. - 3987,0 тис.; 1959 р. - 3359,1 тис. ; 1970р. - 3346,0 тис.; 1979 р. - 3657,7 тис.; 1989 р. - 4362,0 тис. чоловік. Питома вага українців серед усього населення Росії у відсотковому відношенні в ці роки була такою: 1897-1900рр. - 5,4%; 1926-1931рр. -8.9%; 1937 р. - 3,0%; 1939р. - 3,0%; 1959р. - 2,9%; 1970р. - 2,6%; 1979 р. - 2.7%; 1989р. - 3,0%. Замість того, щоб українська діаспора чисельно зростала, як це повинно би статися за нормальних умов, вона постійно скорочувалася. І причиною тому є не лише голодомор початку 30-х років, масові репресії, виселення українців, а й надія людей на те, що переписування на росіян полегшить життя їх дітям.
Понад 65% українців, котрі живуть у Східній діаспорі, припадає на Росію. Між Україною і Росією відбуваються досить інтенсивні міграційні обміни. Лише у 1989 р., наприклад, у РРФСР з України прибуло 202,3 тис. Чоловік, і в зворотньому напрямку в Україну прибуло 205,3 тис. чоловік. У національній структурі емігрантів з України (1024,4 тис. чоловік) переважали українці (631 тис.), росіяни (291 тис.) , решта - представники інших національностей. Усього в Росію прибуло з-поза її меж 109,6 тис. українців і вибуло за її межі 92,2 тис. Варто зазначити, що географія української діаспори зазнала помітних територіальних зрушень і характеризується значним скороченням українського населення в східних українських етнічних територіях, що нині в складі Російської Федерації (Центрально-Чорноморські області та Північний Кавказ), і зростанням їх чисельності серед усіх жителів північних і північно-східних регіонів Росії. Це пояснюється, насамперед, тим фактом, що впродовж 30-80-х років північні регіони були місцем заслання та спецпоселення мільйонів українців насамперед за політичними митивами. Частина з них залишилися тут. У цих же районах Росії значна кількість українців працює на нафтових і газових родовищах, займається видобутком золота та кольорових металів.
Варто дещо детальніше розповісти про поселення українців в різних регіонах Росії, бо кожне з них має свої особливості щодо мотивації заселення цих земель нашими земляками.

ПОВОЛЖЯ
Одним з давніх районів, заселених українцями, є Поволжя. Вони заселили цей регіон з початку ХVIII ст. переважно вздовж Волги. Тут виникло чимало компактних сільських поселень: на схід і південний схід від Камишина, в басейні середньої течії р. Медвидиця, в пониззі р. Іловля, в районі Актюбінська та ін. Українці заснували тут у ХVIII ст. село Красний Яр і ряд хуторів. Наприкінці першої половини ХVIII ст. у район озера Ельтон прибуває велика група селян з України. Вони розробляють тут осадову сіль. Уздовж "чумацького" шляху виникає багато українських сіл-слобід. Наприкінці ХVIII ст. вивезенням солі з Ельтону займалися 17 українських сіл, а в Південному Поволжі цим промислом займалося вже понад 60 українських сіл. Переселенські потоки в Поволжя були скеровані в основному на території сучасних Саратовської і Волгоградської, а також Астраханської областей.
У 1926 році у Нижньоволзькому регіоні Поволжя нараховувалося: в колишній Саратовській - 202 тис., Волгоградській - 141 тис., Республіці Німців Поволжя - 69 тис., Самарській - 80 тис., Астраханській - 14 тис., Калмицькій автономній області - 15 тис. українців. У Середньоволзькому регіоні - 207 тис. (у Самарській області - 80 тис., Оренбурзькій - 112 тис.). 92% українців Поволжя жило в селах.
У 1989 році у Поволжі кількість українців становила вже 350,7 тис. чоловік, або 2,1% усього населення. В повоєнні роки кількість українців в Поволжі відчутно збільшилася в усіх областях та автономних республіках - Калмицькій і Татарській. Лише в Саратовській області чисельність українців у повоєнні роки постійно скорочувалася. За тридцять років (з 1959 до 1989 рр.) вона скоротилася з 112,2 тис. до 101,8 тис. чоловік. Ще в 1926 році в двох районах Саратовської губернії - Котовському і Красноярському - українці становили більшість населення (відповідно 69,3% і 72,4%). Українське населення за чисельністю переважало також в Єлазькому і Самойлівському районах (51,9% і 79,3%), в Покровському районі Республіки Німців Поволжя (74%).
За цей же період поволі зросла міграція українців у Волгоградській області. На півтори тисячі чоловік збільшилася вона до 1989 року і становила 78,9 тис. чоловік.(3,04% до всього населення області), а в обласному центрі нині проживає 27146 українців (2,7%).
Сьогодні українська діаспора Саратовської області є другою за чисельністю національною групою населення після титульної нації - росіян. За даними перепису 1989 року в області проживало 102 тисячі українців, що становило 4% від загальної кількості мешканців області. З них у містах проживало біля 56 тисяч, а в сільській місцевості - понад 20 тисяч чоловік. Зараз українська діаспора області налічує 120 тисяч (дані мікроперепису 1994 р.). Проте питома вага українців області, незважаючи на численний ріст, дещо зменшилася (на 0,9%) і становить тепер 2,9% від загальної кількості мешканців. На такому ж рівні вона є і в самому Саратові з його майже 26 тисячами українців. Рідною вважають українську мову лише 38,0% українців.
Переважна частина жителів Саратовської області українського походження є нащадками мігрантів ХVIII-ХІХ ст., чимало українців прибули сюди вже в радянські часи. Українці здебільшого зберігають індивідуальну й національну самоідентифікацію, хоча за формальними ознаками нерідко повністю асимілюються аж до втрати української національності за паспортними даними.
Українці компактно проживають в 16 районах області. Найбільше українців проживає в Самойлівському районі - 6,9 тисяч чоловік (26,2% від загальної чисельності мешканців району). Тільки в цьому районі вони проживають більш як в десяти населених пунктах (с.Єловятка, Залесянка, Каменка, Красовка, Полтавка, Вороніне та ін.). У Калінінському районі - 4.9 тисячі чоловік (12,2%), Лисогорському - 1 тисяча чоловік (4,8%), Саратовському - 2.9 тисячі (5,6%), Титищевському - 1,9 тисячі (5.2%), на Лівобережжі: в Краснокутському районі - 2,9 тисячі (7,7%), Федорівському - 2,8 тисячі (12,7%), Енгельському - 3,3 тисячі чоловік (7,7%).
Значна частина ще дореволюційних переселенців з України здебільшого осідали компактно в селах, що сповільнювало процес поступової асиміляції діаспори. Проте в 30-ті роки цей процес посилився. А вже в 1959 році в Саратовській і Волгоградській областях частка українців, які вважали рідною мовою українську, відповідно становила 49,2 % і 48,8%, а ще через тридцять років (у 1989р.) - 38,0% і 42,1%. Це дає підставу стверджувати, що асиміляція українців, які переїхали в ці краї в дореволюційний період, продовжується.
"Нова" українська діаспора за період з 1959 до 1989 року зросла в Астраханській області з 6,5 тис. до 18,7 тисяч, Ульянівській - з 8,9 тис. до 17,7 тис., Татарській Автономній Республіці - з 16,1 тис. до 32,8 тис чоловік. За даними перепису 1989 року у Волгоградській області проживав 78.931 українець, в Куйбишевській-81.720, Пензенській 14.942, Калмицькій АРСР- 4.069 українців, а всього в Поволжі 350.740 українців. Питома вага українців серед усього населення в відсотковому відношенні становила в 1989 році: в Астраханській області - 1,89%, у Волгоградській - 3,04%, Куйбишевській -2,5%, Пензенській - 0,99%, Саратовській - 3,79%, Ульянівській - 1,79%, Калмицькій АР - 1,26%, Татарській АР - 0,90%. Найвищим є показник українців, які вважають рідною українську мову, в Республіці Калмикія, Пензенській і Астраханській областях (відповідно - 60,4, 54,6 і 53,9 %). До якісних змін у цьому показнику значною мірою спричинилися "молоді" переселенці. І все ж, як це не прикро казати, асиміляція зростає.

ЦЕНТРАЛЬНОЧОРНОЗЕМНИЙ РАЙОН
Уздовж східного державного кордону України з Росією, на українських етнічних землях, що ввійшли нині в Білгородську, Воронезьку та Курську області, та поза Доном розміщена значна територія східної частини Слобожанщини.
Заселення українцями Слобожанщини, зокрема східної її частини, розташованої в сучасних межах Російської Федерації, почалося в другій половині ХУ11 ст. У південних районах сучасних Білгородської, Воронезької й Курської областей українці становили більшість населення. За даними так званих ревізій, які почали вести в цих районах з метою оподаткування населення з ХVIII ст., окремо виділялися українці. За цими матеріалами в Центральночорноземному регіоні українці в 1719 році становили 13% усіх жителів, а на території створених пізніше Воронезької та Курської губерній - близько 30%.
Наприкінці ХVIII ст. (1795 р.) частка українського населення регіону зросла до 17% (у Воронезькій губернії цей показник становив 40%, Курської - 27%). За даними перепису 1897 року у Воронезькій губернії проживало 854,1 тис. українців (усього населення 1.967 тис.), Курській - 523,3 тис. (1604,5 тис.). В Острозькому повіті українці становили 90%, Богучарському - 80%, Бірюченському - 70%, Гайворонському -60% усього населення.
У 1917 році в Центральночорноземному районі налічувалося близько 2 млн. українців. Приблизно стільки ж було зафіксовано й під час перепису 1926 р. (з них на етнічних українських землях, де українське населення переважало кількісно, українців було 1,6 млн.
Перепис 1939 р. показав, що в цьому економічному регіоні проживає лише 565 тис. українців (5,4% усіх жителів). Таким чином, на цій історичній українській території чисельність українців усього за 13 років скоротилася майже в чотири рази (очевидно як наслідок штучного голодомору, але цей факт вимагає окремого дослідження).
За даними перепису 1989 року в областях Центральночорноземного регіону налічувалося близько 250 тисяч українців. Майже 90% усіх українців району (220 тисяч) проживали в Білгородській, Воронезькій і Курській областях. За чисельністю українців перше місце належить Воронезькій області. В 1989 р. в ній була майже половина всіх українців регіону - 122,6 тис. чоловік (4,97% від усього населення області), а в обласному центрі 17.727 українців (2,0%). Проте питома вага українців у Білгородській області дещо вища (5,45% в області і 5,3% в центрі), хоч загальна кількість українців тут становить трохи більше 75 тисяч, а в місті сягає 16 тисяч.
Варто зазначити, що в повоєнні роки зменшення кількості українців у Центральночорноземному районі відбувалося внаслідок скорочення його чисельності у Воронезькій області. За 1959-1970 роки вона скоротилася з 176,8 до 145,8 тисяч чоловік, а в 1979 році становила 135,2 тис. чоловік. Однак за 1959-1989 рр. українське населення Білгородської й Курської областей зросло на 7 тис. чоловік, а Липецької й Тамбовської - на 5 тисяч.
Загалом частка українців у Центральночорноземному регіоні у 1989 році становила 3,2% від усього населення й була нижчою, ніж у 1959 році (3.6%). Проте на історичних українських землях цей показник був значно вищим: у Білгородській області він дорівнював 5,5%, Воронезькій -5,0% (скоротився, порівняно з 1959 р., на 2,5%), Курській - 1,7%. В інших областях регіону частка українців становила близько 1%. У 1989 році частка українців, які вважають рідною мовою українську, становила в цілому по регіону 29,3%, а у Воронезькій - лише 14,2%. Проте за десятиріччя (1979-1989рр.) питома вага українців, які вважають рідною українську мову, зросла в регіоні на 7,2%, а в найбільш "українській" Воронезькій області - на 4,7%, Курській - на 5,9%, Білгородській - на 6,6%.
Історія заселення українцями Слобідської України це тема окремого дослідження. Варто зазначити, що питома вага українського населення серед жителів прилеглої до сучасної України території Воронезької губернії в 1897 році становила 43,6%, а три повіти Воронежчини були майже суцільно українськими. В Острозькому повіті частка українців становила 90,5%, Богучарському - 81,8%, Бірючинському - 81,8%. Усього ж у Воронезькій губернії налічувалося 854,1 тис. українців.
Проведений у радянський час перший грунтовний перепис населення 1926 року показав, що в СРСР поза Україною, зокрема в Російській Федерації, живе 7.873 тис. осіб, які називали себе українцями. В окремих економічних районах вони розселялися таким чином: на Північному Кавказі їх налічувалося 3.107 тис., у Центральних Чорноземних областях - 1652 тис., у Нижньоволзькому краї - 440 тис., Північно-Східному краї - 186 тис., Казахській АРСР - 861 тис., Західносибірському краї -756 тис., Далекосхідному краї - 315 тис.
За матеріалами цього перепису на розташованих в РРФСР суцільних українських територіях - на Слобожанщині ( вони переважно співпадають з Центральночорноземною областю, створеною в 1928 році з колишніх Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і південних повітів Тульської й Рязанської губерній), а також частково з прилеглими до України північними землями Ростовщини (Донщини) - відповідно жило 2.200 тис. і 778 тис. чоловік, зокрема українців 1.412 тис. і 597 тисяч. Це становить 64,2% і 76,8% від усіх жителів.
У повоєнні роки демографічна та етнічно-національна характеристика території на зарубіжній Слобожанщині суттєво змінилася. Голодомор 1932-1933 років, репресії, виселення в Сибір, а також військові дії під час Другої світової війни на цих теренах значно скоротили частку українського населення. Ця тенденція продовжилася й у післявоєнні роки. Перепис 1959 року виявив, що у Воронезькій, Курській і Брянській областях чисельність українців відповідно становила 176,8 тис., 15,6 тис. і 8,3 тис. чоловік (7,5%, 1,1% і 1,2% від усього населення). В 1970 р. відповідно - 145,8 тис., 15,7 тис. і 21,1 тис. чоловік (5,8%, 1,1% і 2,05), а в 1979 р - 135,2 тис.; 19,2 тис. і 22,2 тис чоловік (5,5%, 1,4% і 1,5%), у 1989 р. - 122,6 тис., 22,7 тис. і 21,7 тис. чоловік (5,0%, 1,7% і 1,8%).

ПІВНІЧНИЙ КАВКАЗ
Прикордонним з Україною регіоном Росії є Північний Кавказ, територія якого є продовженням на південному сході українських етнічних земель. У Ростовській області ще в середині 20-х років переважало українське населення. Кубань, що розташована на південний схід від Ростовської області, наприкінці ХVIII ст. була заселена українцями, висланими туди після розгрому Січі царськими військами. В 50-60-х роках ХVI ст. запорозькі козаки під проводом Вишневецького штурмували фортецю Азов. Згодом 5 тис. запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, заснували поблизу Азовської фортеці поселення Черкаськ. У цьому регіоні й досі є поселення, повязані з іменем Вишневецького - Верхній і Нижній Вишневецький. Українці переважали й у деяких регіонах Ставропілля. Частка українського населення в цілому в регіоні становила в 1795 р. -19%, 1897 р. - 29%, 1926 р.- 33,9%. Наприкінці ХVIII ст. все населення Кубані (Краснодарський край) було українським. У 1897 році українці становили тут 47%, 1926 році - 41%. У Ростовській області у названі роки питома вага українців серед усього населення відповідно становила 31,3%, 28,1% і 53,0%, на Ставропіллі - 9,4%, 36,6% і 27,3%.
У першій половині 30-х років нашого століття кількість українців Північного Кавказу скоротилася в десять разів у результаті політики етноциду (з 3,1 до 0,3 млн чоловік). Якщо в 1926 році українці становили тут 33,9% усього населення, то вже в 1939 році - лише 3,3%. У Краснодарському краї їх кількість скоротилася із 41,1% до 4,7%, у Ростовській області - з 53,3% до 3,8%, у Ставропольському краї - з 27,3% до 2,3%. Виняток становила лише Чечено-Інгушетія, де частка українців зросла з 0,5% до 13,5%. У повоєнні роки питома вага українців серед жителів Північного Кавказу теж була низькою - близько 3%. У Ростовській області й Краснодарському краї, де колись українці становили більшість, їх частка у 1989 році дорівнювала відповідно 4,2% і 3,9%. У Ростові-на-Дону та Краснодарі проживають 38 тис. і 22 тисячі українців (їх питома вага серед населення цих міст відповідно складає 3,7% і 3,6%). В автономних же утвореннях Північного Кавказу українці не перевищували 1,0-2,4% усього населення.
За даними перепису 1989 році в Краснодарському краї проживало 195,9 тис. українців, в Ростовській області -178,8 тис. Тут зосереджено близько 60% усього українського населення Північного Кавказу. У відсотковому відношенні частка українців в Краснодарському краї (1989р.) становила 3,89%. А українську мову вважали рідною 40,7%. У Ставропольському краї українська діаспора в 1989 р. становила 69,2 тис. чоловік., що становило відповідно 2,45% від усьго населення краю, а рідною вважали українську мову 48,3%.
За даними повоєнних переписів населення частка українців, які вважають українську мову рідною, в цілому на Північному Кавказі в окремі роки становила: 1959 - 42,5%, 1970 - 47,0%, 1979 - 43,9%, 1989 - 45,3%. Найвищою була частка українців, які вважають рідною мовою українську, в автономних республіках. В Інгушетії цей показник становив 58,0%.
У повоєнні роки дещо зросла чисельність українців в тих регіонах, де вона й раніше була достатньо високою. Наприклад, кількість українців у Краснодарському краї за 1959-1989 рр. зросла з 145,6 тис. до 195,9 тис., у Ростовській обл. - з 137,6 тис. до 178,8 тис., у Ставропольському краї - з 43,1 тис. до 69,2 тис. чоловік. В автономних республіках Північного Кавказу чисельність українців практично не змінилася. Лише в Черкеській АО і Дагестанській АРСР вона впала практично до нульової відмітки вже в 1979 р. і такою ж залишилася й під час перепису 1989 року. А ще в 1970 р. в Черкеській АО проживало 4.819, в Дагестані 8.996 українців.
За десятиріччя (1979-1989 рр.) при незначному прибутті українців, а також при низькому природному прирості всього населення кількість українців на Північному Кавказі зросла майже на 27 тисяч чоловік. Це можна оцінити як початок українізації української діаспори на українських етнічних землях в умовах національно-культурного відродження.

УРАЛ
На особливу увагу заслуговує один з основних економічнмих районів Росії - Урал з його численною українською діаспорою. Вона почала формуватися тут ще наприкінці ХVIII ст. і значно збільшилася наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Селилися наші краяни переважно в сільських місцевостях, на багатих цілинних зауральських і південноуральських землях (у сучасних Челябінській, Оренбурзькій областях та Башкирській АРСР). Завдяки ним Урал перетворювався в один з важливих регіонів виробництва сільськогосподарської продукції Росії. Згодом розвинулося тут і промислове виробництво, що вимагало притоку робочої сили з інших регіонів, зокрема й з України.
Урал також був своєрідним "стартовим майданчиком" для освоєння Сибіру й Далекого Сходу. Лише у 1913 році через Урал пройшло на Схід 241 тис. переселенців.
Перші поселенці з України на Уралі і в Приураллі були зафіксовані в 1634 році. "Розрядна книга" за цей рік зафіксувала, що на службі в уфимському острозі було 13 "черкас" (так називали українців), а в роботі М.Нікітіна "Основные моменты колонизации Башкирии" (Хозяйство Башкирии.- Уфа, 1928.- №6) є вказівка на те, що з 1625 до 1628 року тут служили два "черкаса". В першій половині ХVII ст. українське населення в Уфі було малочисельним і не постійним. Перший етап заселення українцями цього краю розпочався після указу імператриці Анни Іоанівни від 20 серпня 1739 року, за яким дозволялося переселяти в Оренбурзьку губернію, до складу якої входила й сучасна Башкирія, "черкас" (тобто українців).
У жовтні 1741 року в Оренбурзький край було відправлено з Лівобережної України до 1000 підвід з переселенцями. За даними ІV ревізії (1782 р.) у Приураллі проживало 1.800 українців. Інші джерела називають більшу цифру - 2,5 тис. чоловік. За неповними даними VII-Х ревізій чисельність українських переселенців в Оренбурзькій губернії в 1815 році становила 3,4 тис. чоловік (0,45%), у 1834 р.- 7,2 тис.чоловік (0,6%), у 1850 р.- 8,2 тис.(0,5%) і в 1858 р. -20,5 тис. чоловік (1%), тобто за період з 1815 до 1858 рр. чисельність українців у цьому регіоні зросла в шість раз.
Другий етап переселення українців розпочався після реформ другої половини ХІХ ст. Це повязане з ліквідацією кріпацтва й переломом в економіці. У звязку з капіталізацією сільськогосподарського виробництва на Україні зявилося багато безземельних селян. Особливо швидко земельний голод позначився в Полтавській, Чернігівській, Подольській та Харківській губерніях. Вони й дали основний потік переселенців на нові землі, зокрема в Башкирію.
У 1865 році з Оренбурзької губернії була виділена Уфимська. Більшість українських поселень, розташованих на півдні Приуралля, залишилися за межами Уфимської губернії та ввійшли до складу Оренбурзької.
За неповними даними першого Всеросійського перепису 1897 року в Уфимській губернії налічувалося 4.996 українців (0,25% від загальної кількості населення); в Оренбурзькій, до складу якої вхолила й частина південно-східної сучасної Башкирії, - 41.541 (2,59%) українців.
У роки столипінської реформи Башкирія перетворюється на один з основних обєктів переселення селянства. У 1912-1913 рр. в Уфимській губернії налічувалося 56.923 українських поселенців (2,39% від усього населення), тобто після перепису 1897 року кількість українців у губернії зросла більше як в 11 разів.
Перший Всесоюзний перепис населення 1926 року зареєстрував у республіці 76.710 українців. У 1926 році з 529 населених пунктів, у яких проживали українські переселенці, однонаціональними були 438 (82,8%). При чому, по можливості, вихідці з однієї губернії селилися в одних і тих же населених пунктах або ж заселяли окраїни в уже існуючих українських селах. У 1926 році з 66.710 українців рідною мовою називали українську 59.335 чоловік (77,35%). Сьогодні ж рідною мовою називають українську 30.802 (41,08%) із 74.990 українців, що проживають у Башкирії. Асиміляція йде швидкими темпами, бо ще в 1979 році українську мову називали рідною і другою після російської 40.364 українця (53,41%), тоді в республіці проживав 75.571 українець.
Наступна хвиля українських переселенців у Башкирію була викликана штучним голодом на Україні в 1932-1933 рр., 1933-1934 рр. У 1939 році кількість українців у Башкирії збільшилася на 7.344 чол. (7,95%) і становила 92.289 чол. У післявоєнний період кількість українців у Башкирії дещо зменшилася і в 1959 році їх налічувалося 83.594 чоловік. У 1970 році чисельність українців в Башкирії майже зрівнялася з показником 1923 року 76.005 чоловік.
У 1979 році в республіці проживало 76.571, а в 1989 році 74.900 українців. За 50 років чисельність українського населення зменшилася на 17.299 чоловік (18,74%).
У роки Першої світової війни в Оренбурзькій і Челябінській областях частка українців серед населення перевищувала 10%, і в цілому в регіоні становила 5%. У радянський період лише за 1925-1926 рр. на схід через Урал переїхало 312 тис. чоловік, 86,2 тис. з них поселилися на Уралі.
У міжвоєнні роки (1918-1941) Урал перетворився в один з найбільших індустріальних центрів СРСР. З Придніпровя та Донбасу прибували сюди висококваліфіковані металурги та машинобудівники. За роки війни сюди було евакуйовано багато крупних промислових підприємств з їх персоналом. Тут працювали десятки українських підприємств оборонної промисловості, частина з них залишилася тут у повоєнний період.
У 1926 році в окремих областях і автономіях сучасного Уралу проживала значна частина українців: в Уральському регіоні (переважно територія сучасних Челябінської, Свердловської та Пермської областей) - 48 тисяч, в Оренбурзькій - 112 тисяч українців. Перший повоєнний перепис (1959 р.) показав, що на Уралі жило 532,4 тис. українців, у 1970р. - 456,8 тис., у 1979 р. - 442,4 тис., у 1989 р. - 442,8 тисяч українців. Питома вага українців серед усього населення становила відповідно: 3.02%; 2,39%; 2,34% і 2,19%. За 1959-1989 рр. українська діаспора Уралу скоротилася на 90 тисяч чоловік, зокрема за 1959-1970 рр. - на 75,6 тисяч чоловік. Зменшення її кількості пояснюється масовим поверненням тих, хто відбував тут увязнення, заслання та спецпоселення. Лише з півночі Уралу - Пермської області, де в таборах відбували покарання здебільшого колишні політвязні, чисельність української діаспори за короткий проміжок часу масового виїзду людей після смерті Сталіна сильно скоротилася з 71,9 тис. у 1959 р. до 47,8 тис. чоловік у 1970 р., тобто на 33%. Повернулася в Україну й частина евакуйованих.
У 50-ті роки найбільш численна діаспора була розміщена в двох областях - Челябінській (в 1959 р. - 134,3 тис.чоловік) і Оренбурзькій (128,5 тис. чоловік). У 1959-1989 роках, за даними перепису 1898 року, українське населення цих областей відповідно зменшилося на 25 тис. і 26 тис. чоловік. У Челябінській області, наприклад, проживає 109.615 українців (3,03%), в обласному центрі - 35726 українців (3,1%). У березні 1996 року в Державній Думі Росії відбулися слухання з "Концепції державної національної політики Російської Федерації", на яких виступив заступник голови адміністрації Челябінської області Б.А.Мізрахі. Він повідомив наступні офіційні дані наявності українців в області: 1979 р. - 111,9 тис.(3,3%); 1995 р. - 109,6 тис. (2,3%). Українці в області на четвертому місці після росіян, татар і башкирців.
Скоротилася кількість українців у Свердловській області ( з 93,0 тис. 1959 р. до 82,2 тис. у 1989 р.) і Башкирській АРСР ( з 83,5 до 75,0 тис. чоловік). В Оренбурзькій області нині проживає 102 тис. українців (4,70%), а в обласному центрі 21.838 (4,0%) українців. Лише в Удмуртській АРСР і Курганській області українська діаспора кількісно зросла - відповідно на 0,6 тис. і 6,6 тис. чоловік. Серед українців Уралу лише 39,0% вважають рідною українську мову. Цей відсоток найвищий серед українців, що проживають в Удмуртії і в Пермській області - 46,6% (1989р) найнижчий він в Оренбурзькій - 32,9%.

СИБІР
На величезних просторах Сибіру, що простягся від Льодовитого океану на півночі до степів і гір Центральної Азії, у 1989 році жило понад 860 тис. українців: у Західному Сибіру -583,8 тис. і в Східному Сибіру - 279, 4 тис. На українців відповідно припадало 3,9% і 3,7% усього населення цих регіонів.
Заселення українцями Сибіру почалося з другої половини ХІХ ст. і різко зросло після завершення будівництва західної і центральної ділянок Транссибірської залізниці. Українці селилися на родючих землях південної частини Західного Сибіру і прилеглих рівнинних степових територіях Північного Казахстану поблизу залізничної магістралі. Уже на початку ХХ ст. південна частина Західного Сибіру, заселена українцями, стала важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно-мясної продукції.
Перепис 1897 року засвідчив у Сибіру 223,3 тис. українців. У 1926 р. українська діаспора Сибіру нараховувала 828 тис. чоловік, що дорівнювало 9,5% усіх жителів регіону. На відносно вузькій смузі від Орська й Оренбурга на заході - до Новосибірська й Барнаула на сході (площа цієї смуги становила приблизно 460 тис кв. км) жило 2.240 тис. чоловік, зокрема, 40% українців, 27% казахів, 22% росіян. У так званому "Сірому клині", до якого належали Кустанайська, Тургайська, Актюбинська, Кокчетавська, Акмолинська та Північно-Казахстанська області Казахстану, Омська, Томська, Новосибірська області та Алтайський край Росії, в 1926 році проживало 1.358 тис. українців. На цій території українці становили більшість у 44 районах із 81.
У радянський час розвиток Сибіру відбувався шляхом індустріалізації, будівництва великих промислових підприємств, спорудження залізничних магістралей. На цих обєктах широко використовувалася праця мільйонів вязнів, засланих і спецпоселенців. Сибір був найбільшим районом політичного заслання і розміщення таборів, де люди масово гинули від виснажливої праці, тортур, голоду і морозів. Частина українських вязнів і тих, хто відбував заслання, була тут високою.
Коли з середини 50-х років почалося масове звільнення увязнених та засланців, різко скоротилася кількість українців Сибіру. За 1959-1970 рр. у Кемеровській області вона скоротилася з 109,5 тис. чоловік до 71,7 тис., в Алтайському краї - з 111,9 тис. до 81,7 тис., в Омській обл. з 128,0 тис. до 104,6 тис., у Новосибірській обл. - з 62,3 тис. до 47,6 тис., в Іркутській обл. - з 97,2 тис. до 84,4 тис. і т.д. Усього за вказаний період чисельність української діаспори Західного Сибіру скоротилася на 103,6 тисяч. При цьому варто зазначити, що кількість українців у Тюменській області у звязку з початком видобутку нафти зросла на 8,2 тисяч, Східного Сибіру - на 42,3 тис. чоловік. За 1959-1970рр. чисельність українців у тих районах Росії, де вони масово відбували увязнення і заслання (Сибір, Далекий Схід, Урал, Північ) , зменшилася на 180 тис. чоловік, зокрема в азійській частині РРФСР майже на 146 тисяч.
Період масового виїзду українців у звязку зі звільненням їх з увязнення та заслання збігся з часом широкого залучення українців, переважно кваліфікованих робітників і спеціалістів, для проведення геолого-пошукових і геолого-розвідувальних робіт, а також з експлуатацією відкритих тут газових та нафтових родовищ. Це нове переселення було масовим: чисельність українців за 1970-1979 рр. у Тюменській області зросла з 25,9 тис. до 79,9 тис. чоловік., а в наступні десять років тут уже нараховувалося до 260,2 тисячі українців. З пересуванням далі на північ видобутку нафто-газових ресурсів змінився й переселенський потік: за 1979-1989 рр. кількість українців у Ямало-Ненецькому окрузі зросла в 5,4 рази, в Ханти-Мансійському - в 3,2 рази. Українська діаспора Західного Сибіру вдвічі більша, ніж у Східному Сибіру. Найбільше українців налічується у Тюменській області (в 1989 р. 260,2 тис. чоловік). Тут вони становлять 8,4% усього населення. В межах області найвища питома вага українців припадає на автономні округи - в Ханти-Мансійському вона становить (1989р.) 11,6%, у більш північному Ямало-Ненецькому - 17,2%. відповідно їх налічується 148,3 тис. і 85,0 тис. чоловік.
Чимало українців проживає в північній частині Красноярського краю: в Евенкійському автономному окрузі, що на півдні краю - 5,3%, найбільш північному -Таймирському - 8,6%. Таким чином спостерігається подальше переміщення центрів української діаспори в Сибіру з півдня на північ. Якщо в дореволюційні роки українські переселенці осідали здебільшого поблизу Транссибірської залізниці, то в 30-50 -ті роки українські вязні та примусові переселенці відбували покарання й заслання в таборах і поселенях, розміщених значно північніше залізниці, а в 70-ті роки основні потоки переселенців-українців були спрямовані в крайні північні райони.
За даними останнього перепису (1989р.) у Західному Сибіру 52,0% українців вважають рідною українську мову. Найвищий цей відсоток у Тюменській області, зокрема в Ямало-Ненецькому і Ханти-Мансійському округах і становить відповідно 64,3%, 68,2% і 64,3%. Оскільки "стару" українську діаспору "зїдає" асиміляція, то цей високий відсоток українців, що рідною мовою вважають українську, варто віднести за рахунок нових переселенців.

ДАЛЕКИЙ СХІД
Українська діаспора на Далекому Сході почала формуватися з середини 50-х років
ХІХ ст. Спочатку це були невеликі групи переселенців. Проте вже наприкінці 70-х - у 80-ті роки ХІХ переселенські потоки помітно зросли (особливо після 1882 року, коли їх перевезення пароплавами через Одесу стало безкоштовним). Селяни з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній в основному селилися в південних, сприятливих для землеробства, районах. За переписом 1897 року на Далекому Сході жило 57 тис. українців (15,3% усіх жителів). Найвища частка українців припадала на території сучасних Приморського і Хабаровського країв, де вони становили 19% усіх жителів (на Сахаліні -5,4%). У північних районах Далекого Сходу українців (наприкінці ХІХ ст.) практично не було.
Перші переселенські потоки (до 1883 р.) прийшли з України через Поволжя, Урал, Сибір кінним транспортом. Навесні переселенці, які везли з собою необхідну провізію, сільськогосподарські знаряддя, зупинялися, орали землю, засівали, збирали врожай і знову вирушали в дорогу. Таке переселення тривало кілька років. Тому за таких умов масштаби переселення на Далекий Схід були незначними. З 1883 до 1905 рр. переселення відбувалося в основному морським шляхом навколо Азії. Після спорудження Транссибірської магістралі від Челябінська до Владивостока (1905 р.), переселення на Далекий Схід відбувалося залізничним транспортом. До 1917 року в основному в довоєнний час, в Приморя прибуло з України 102,6 тис., а у Приамуря - 64,2 тис. переселенців.
Виникає ряд українських поселень, назви яких збереглися й сьогодні. В Приамурї є Ромни, Березівка, Іванівка, Петропавлівка, Чернігівка, Констянтинівка, Новокиївський Урал та ін., в Приморї: Кирилівка, Михайлівка, Покровка, Лівадія, Веселий Яр, Камянка та ін.
Напередодні Першої світової війни (1913 р.) частка українців на території Приморського і Хабаровського країв зросла до 48,2% і за чисельністю вони випереджали росіян. За переписом 1926 року на Далекому Сході налічувалося 315 тис. українців, що становило 24,5% усього населення (в 1917 р. - 421 тис.). Таке раптове зменшення чисельності українців, який, за підрахунками відомого статиста професора А.Кауфмана, 1914 року становив на Приморщині 75-80%, на Амурщині - 60-65%, сталося завдяки одній "особливості" методики перепису, зазначеній у таємному звіті Далрайстату за 1926 рік: "... при цьому українці визначалися за місцем виходу". Це значить, що перше покоління переселенців, які прибули з України, ще записували українцями, а їхніх дітей та онуків, народжених на Далекому Сході, - росіянами. Дані перепису 1926 року були поставлені під сумнів активним діячем і дослідником українського Далекого Сходу Іваном Світом. Він вважав, що 1926 року в Приморї проживало 80-90%, а Приамурї - 50-60% українців.
У період першого повоєнного перепису населення 1959 року на Далекому Сході проживало 441,5 тис. українців, у 1970 р. - 398,1 тис., 1979 р. - 493,0 тис., у 1989 р. - 620,5 тис. Найчисленніші українські громади є в Приморському й Хабаровському краях (в 1989 р. відповідно 185,8 тис. і 112,6 тис. чоловік), а також у Магаданській (85,8 тис.), Амурській (70,8 тис.), Сахалінській (46,2 тис.), Камчатській (43,0 тис.), в Якутії - 77,1 тис. українців. У Якутії, зокрема, за десять років (1979-1989) вона зросла з 46,3 тис. до 77,1 тис. чоловік. Одним з найбільших на Далекому Сході регіонів компактного проживання українців є Зелений Клин (Зелена Україна). Цей регіон (площею близько 1 млн кв. км розміщений на півдні в басейні Амуру і на узбережжі Тихого океану. За даними перепису 1926 року тут проживало 303 тис. українців (із 315 тис. чоловік у межах усього Далекого Сходу) - 24,5% усього населення. Виділяються два райони компактного проживання українців: поблизу Благовіщенська, де на площі в 10 тис. кв.км з населенням у 86 тис. чоловік українці досягли 50% росіяни - 43%, а також у районі Спаська, де на площі 70 тис. кв. км з населенням 232 тис. чоловік українці становили 59% усіх жителів.
За питомою вагою серед усього населення українці займають на Далекому Сході перше місце в Росії: в 1989 році вони становили 7,8% (у 1959 р. -9,1%). На крайній півночі Далекого Сходу питома вага українців досить значна - у Магаданській області - 15,4% (майже 86 тисяч), зокрема в Чукотському автономному окрузі - 16,8% (27.600 чоловік). Частка українців, які вважають рідною українську мову, становила в середньому на Далекому Сході 40,6%, найвищою вона є в Якутії - 49, 4%, а найнижчою - в Приморському краї: лише 34,2%.
ПІВНІЧ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РОСІЇ
У 1989 році в північному і північно-східному регіонах європейської частини Росії відповідно налічувалося 310,0 тис. і 292,7 тис. українців. Тут сформувалися чотири регіони досить значної територіальної зосередженості українців: Ленінград (нині Санкт-Петербург) і Ленінградська область, Мурманська область, Республіка Комі та Архангельська область.
У Ленінграді за даними перепису 1989 року проживало 151,0 тис. українців, а в області ще 49,2 тисячі. В 1926 році в Ленінграді жило 11 тис. українців. У повоєнний час чисельність українців цього регіону швидко зростає: за 1959-1989 рр. у Ленінграді майже втроє (з 57,4 тис. до 151 тис.), в області - вдвоє (з 24 тис. до 49,2 тис. чоловік).
У Мурманській області проживає 105,1 тис. українців (1989 р.), а в самому Мурманську 43.956. В області відсоток українців становить 9,02%, а в обласному центрі - 9,3%. Вони здебільшого працюють на риболовецькому й торговельному флотах, є військовослужбовцями та членами їх родин, а також зайняті на обєктах гірничодобувної та хімічної промисловості (Апатити, Мончегорськ, Нікель та ін.) Переважають українські поселенці останніх десятиліть. У 1989 році українці становили тут 9% усього населення. За 1959-1989 рр. їх чисельність зросла більше ніж утроє (з 32,4 тис. до 105,1 тис.). Відповідно зростала і частка українців у всьому населенні області (у 1959 р. вона становила 5,7%, у 1970р. - 7,0%, у 1979 р. - 8,3%). 47,8% українського населення області вважає рідною мовою українську.
Республіка Комі - відносно новий район поселення української діаспори, який почав освоюватися у воєнні роки - після спорудження залізничної магістралі Коноша-Котлас-Воркута з її наступним продовженням до станції Лабітнанги (Обська губа) й освоєнням Печорського вугільного басейну. В 1989 році тут нараховувалося 104,2 тис. українців - 8,3% усього населення республіки. У попередні роки частка українців у Комі була ще вищою: в 1959 році вона становила 9,9% (80,1 тис. чоловік), у 1970 р.- 8,6% (83 тис.), у 1979 р. - 8,5% (94,1 тис.). У столиці республіки м.Сиктивкарі проживає 11.064 українців, і вони тут становлять 4,8% від загальної кількості мешканців. Під час перепису 1989 року - 46,7% українців, які живуть в республіці, рідною мовою назвали українську (у 1959 р.- 74,7%, у 1970р. - 58,8%, у 1979 р.- 52,1%).
Республіка Комі - один з найбільших у СРСР регіонів політичного заслання, зокрема й українців, особливо з західних областей України. Тут було споруджено десятки таборів, де загинули сотні тисяч українських вязнів і поселенців. Практично всі промислові й транспортні обєкти цього регіону були зведені й експлуатувалися руками вязнів.
Архангельська область з Ямало-Ненецьким автономним округом є одним із значних регіонів європейської півночі, де живуть українці (в 1989 р - 53,4 тис., зокрема в Ямало-Ненецькому окрузі - 3,7 тис.). В обласному центрі проживає 15.368 українців, що становить 3,7% від загальної кількості його мешканців. У Ямало-Ненецькому автономному окрузі налічується 3.728 українців, і вони становлять тут 6,91% від загальної кількості мешканців.
Чисельність українців у області в повоєнні роки становила близько 50 тис., і їх частка серед усіх жителів коливалася від 3,3% до 3,8%. Знижується тут відсоток українців, які вважають рідною мовою українську ( з 63,6% у 1959 р. до 48,6% у 1989 р.).
В інших регіонах півночі європейської частини Росії чисельність українців значно менша і коливається в межах 14,4 - 19,1 тис. чоловік Дещо вищим цей показник є в Карелії: 28,2 тис. чоловік. Питома вага українців серед населення становить 3,57%, а в столиці республіки - Петрозаводську - їх налічується 8.114, і вони становлять тут 3% населення. 42,9 - 47,2% українців області вважають рідною українську мову.
У Калінінградській області, розташованій на північному заході європейської Росії, в 1989 році проживало 62,7 тис. українців - 3,5% усіх жителів області (за даними Міннацу РФ цей відсоток складав - 7,2%). У м.Калінінграді проживало 33.279 українців (8,3%). За 1959-1989 рр. кількість українців у області збільшилася на 28 тисяч. 41,8% з них визнає рідною мовою українську.
ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РОСІЇ
Тут розташовані два економічні райони: великий індустріально розвинений у Росії Центральний і дещо менший - Волго-Вятський. Усього в центрі європейської Росії в 1989 році проживало близько 730 тис. українців, зокрема в Центральному - 674,8 тис. Порівняно з 1959 роком чисельність українців у цьому регіоні зросла вдвічі. Основна їх кількість живе в Москві (в 1989 р. - 252,7 тис. чоловік, що становить 2,85% від загальної кількості мешканців російської столиці), а в області 185.359 українців (2,79%). У 1926 році в Москві налічувалося лише 16 тисяч українців. Зараз у Москві та області зосереджено 60% усіх українців Центрального економічного району. 38,7% москвичів і 42,6% жителів області вважають українську мову рідною.
Досить значною за переписом 1989 року є чисельність українців в Тульській - 36,3 тис. (1,95%), Калузькій - 30,2 тис. (2,83%), Тверській - 28,9 тис. (1,74%), Брянській - 37,1 тис.(1,84%), Смоленській - 21,8 тис. (1,89%), Владимирській - 21,8 (1,32%) областях. Найбільший відсоток українців, що вважають рідною мовою українську, проживає в Костромській, Орловській, Смоленській, Іванівській, Тверській, Рязанській та Владимирській областях. У цих областях він становить відповідно - 58,1%, 54,3%, 53,0%, 52,9% , 51,3% і 51,0%.
У Волго-Вятському регіоні проживає понад 50 тис. українців (1989 р.). Вони тут становлять 0,6 % усього населення. Найбільше українців проживає в Нижньоновгородській - 33,3 тис. (питома вага українців -0,90%) і Кіровській областях - 18,9 тис. (питома вага - 1,11%). У Кіровській області 58,1% українців називають рідною українську мову. На початку 70-х років більшість українців, які проживали в автономних республіках регіону (Марійській, Мордовській і Чуваській), виїхало переважно на Батьківщину. Це пояснюється тим, що саме Мордовія була центром політичного заслання та увязнення десятків тисяч українців.

Це дослідження підготовано КЛГП СКУ (Торонто, Канада).
При передруці посилання на КЛГП СКУ (Торонто, Канада) обовязкове.
Роботу над "Демографічною картою" завершено у 2000 р. Перша публікація - на сайті "Кобза" (2001 р.)

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка