lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Чому мовчать українці Росії
Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»

Роздуми на тему патріотизму на основі аналітики сайту «Кобза»

«І один у полі воїн» - таке прислів’я згадується, коли бачиш перед собою свідчення громадянської мужності людей, які не бояться заявити про свою позицію навіть усупереч могутній державній системі. Саме про приклади такої мужності українців Росії та про тиск на українство у РФ йдеться у публікації Всеукраїнської газети «День», де використано фактаж зі шпальт «Кобзи».

Нещодавно в Інтернеті з’явилося повідомлення про одиночний пікет Ганни Литвин, екс-керівника управління культури, заступника директора філармонії Сургута Російської Федерації, проти вводу військ у Крим. Українка, яка впродовж тривалого часу живе і працює у Росії, вийшла з плакатом «Нет войне!». «Мій пікет, - сказала Ганна Литвин,- це моя особиста громадянська позиція. Не можу більше мовчати». Це був одинокий голос відважної жінки у місті, де живе згідно з переписом населення 2010 року 18 327українців.  Можна ще, звичайно, наводити приклади, але вони, на жаль, радше винятки, ніж правило. І це в час, коли світ буквально накрила хвиля протестних акцій, організованих українцями за кордоном.

 

Чи думають громадяни України, які сьогодні виходять на вулиці міст нашої країни з антиукраїнськими лозунгами із піною на вустах кричать «Расія, Расія», куди вони йдуть, до якої країни тягнуть східні і південні регіони? Для тих, хто хоче до Росії, є прекрасний альтернативний вихід. Можна скористатися Державною програмою з надання сприяння добровільному переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, які проживають за кордоном, яка була затверджена Указом Президента РФ від 22.06. 2006 р. Цього року уряд Росії узгодив перелік територій для пріоритетного розселення. До списку регіонів увійшли: Амурська, Іркутська, Магаданська, Сахалінська області, а також Бурятія, Забайкальський, Камчатський, Приморський і Хабаровський краї. Обіцяють також допомогти з житлом і працевлаштуванням в Ярославській і Самарській областях, а також у Республіці Хакасія. Гостинно просять.

Чи усвідомлюють ті, хто вигукує сепаратистські гасла в Україні, що їм, як і мільйонам наших українців Росії, доведеться замовкнути і забути про свої права людини  і громадянина, ставши частиною російського соціуму?

Ще ніколи  українські ЗМІ стільки не висвітлювали діяльність діаспори, як у цей важкий для України час. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про сотні акцій у цілому світі, які організовували українські громади за кордоном. Телевізійні канали повідомляли нас про пікети, євромайдани, протестні заходи  на всіх континентах планети. Кожна подія на Майдані ехом відлунювала у містах і містечках Європи, Америки, Австралії… Українці у світі, а їх 20 млн. (офіційний сайт Світового Конгресу Українців) були і є нашим голосом у десятках країн світу. Написано і пишуться сотні звернень і петицій до парламентаріїв, глав урядів у країнах проживання. Зібрано і передано великі суми на підтримку Майдану, а сьогодні – на підтримку українського війська, надіслано сотні тонн матеріальної допомоги. Президент Світового Конгресу Українців (СКУ) Євген Чолій лише за останній період часу провів ряд зустрічей з високопосадовцями різних країн світу на підтримку України. Вражають також своїм розмахом акції українських громад у Польщі, Великій Британії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Італії, Австралії. Українці навіть у країнах з невеликими громадами здивували своєю активністю. Зазвучав їх голос у Голландії, Данії, Ірландії та ін.

Лише найбільш чисельна українська діаспора мовчить. Це українці Російської Федерації, які за переписом 2010 нараховують 1млн 927, що становить 1, 35% від загальної кількості населення і займають третє місце після росіян і татар. Лідер "УДАРу" Віталій Кличко свого часу звертався до української громади Росії з тим, аби вона висловила свій протест проти військової агресії РФ щодо України. Про це йдеться у його зверненні: "Виходьте на вулиці, висловлюйте свою позицію, не дайте знищити свою Батьківщину. Адже жити можна де завгодно, а Вітчизна - одна", - закликав Кличко. Реакції на заклики з боку України від української двомільйонної громади Росії практично не було.

Чи можуть українці Росії вийти на масові акції на підтримку України, чи можуть сьогодні публічно і відкрито заявити про свою позицію, знаючи, що кожен протест буде покарано. Прикладів – безліч. Один з останніх: у Москві не так давно затримали трьох активістів, лише за те, що вони стояли в одиночних пікетах з портретами майданівців, які загинули 20 лютого в Києві. Ми добре знаємо таку ситуацію, адже впродовж совєтського режиму ми теж мовчали і боялися. Боялися за себе, за своїх дітей, за життя родин. І лише одиниці з нас спромоглися на протест. Це люди, яких ми називаємо дисидентами, сильні і безстрашні, які кинули виклик системі.

Ця система продовжує працювати у Російській Федерації, у якій нібито створено нормативно-правову базу захисту національних меншин та затверджено ряд  документів, нормативне регулювання яких є і на федеральному (Конституція РФ, федеральні закони, укази Президента РФ, нормативні акти федеральних міністерств та відомств), і на рівні суб’єктів Федерації ( в конституціях республік, статутах країв та областей, у законах суб’єктів РФ та ін.), і на рівні місцевих органів самоврядування (в нормативних актах органів місцевого самоврядування). Проте, як показує життя, це лише своєрідна ширма, за якою простежується політика заборон і залякування.

Сьогодні Україна є свідком трагічних подій на своїй власній території, коли російські окупанти не лише захоплюють адміністративні приміщення, збурюють населення, намагаючись розчленувати країну, зруйнувати її незалежність, але й вдаються до тортур і фізичного знищення активістів, журналістів, наших громадян. Катування і жорстоке вбивство депутата міської ради у Горлівці буквально сколихнуло наше суспільство. Такі методи, спрямовані на залякування і паралізацію здорових національних сил, добре відомі нашим землякам – українцям Росії. Адже впродовж останніх десятиліть вони були свідками нерозкритих і непокараних злочинів – вбивств громадян Росії - діячів українського руху.  У листопаді 2002р. по звірячому вбили на порозі власного будинку Володимира Побурінного, бізнесмена і заступника голови Товариства культури “Мрія” (м.Іваново),  у квітні 2004 у Владивостоці - лікаря Анатолія Криля — керівника українського хору “Горлиця”, у грудні 2006 року в Тулі  Володимира Сенишина — голову Тульської організації українців “Батьківська стріха” та Тульського відділення Об’єднання українців Росії. Перед цим, улітку того ж року жорстоко покалічено його дружину Наталю Ковальову (Медведюк) — заступника голови громадської організації “Батьківська стріха” та Тульського відділення ОУР. Нам добре відомий цей почерк, чи не так? Пригадаймо, спочатку викрадали і катували учасників Майдану у Києві, сьогодні – на східній Україні. Василь Коломацький та Степан Паняк , відомі діячі українського руху у Росії, у свій час заявляли, що Комісія Людських і Громадських прав «в усіх наведених випадках убивств і замахів на життя українців Росії вбачає спільні риси. Злочинці не цікавилися особистими речами жертви. Їхньою метою було вбивство. Жодної справи органи міліції не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство або швидко закривали не розслідувану справу. Всі особи, що стали об’єктами нападу, були активістами українських громадських та релігійних організацій і займалися церковними справами, бізнесом, співпрацювали з українськими ЗМІ або підтримували демократичні перетворення в Україні». Ці злочини фактично були тестами на реакцію української спільноти у Росії. Масових протестів  не було, як і практично не було потужної суспільної реакції на погром у жовтні 1997 у Богоявленському соборі у м. Ногінську Московської області, коли 100 нетверезих омоновців брутально побили парафіян Української православної Церкви Київського Патріархату, священиків, членів їх родин, а на архієпископа Адріана (Старину) одягнули наручники, що зумовило подальшу дискримінацію УПЦ КП і фактичну заборону Української Греко-католицької Церкви. А далі ми всі були свідками ланцюгової реакції – подій, які фактично руйнували український рух у Російській Федерації. Це й нищення Бібліотеки української літератури у Москві, і ліквідація Федеральної національно-культурної автономії українців, і ліквідація єдиної всеросійської української громадської організації «Об’єднання українців Росії» (ОУР) - організацію з більш як двадцятирічною історією, біля витоків якої стояли такі легендарні постаті, як перший український космонавт Павло Попович, відомий літератор Олександр Руденко-Десняк, академік, племінник Олександра ДовженкаТарас Дудко, а також десятки інших авторитетних представників української громади Росії. Ліквідовано організацію, що мала свої представництва у всіх без винятку суб’єктах Російської Федерації. Організацію, що у своїй діяльності керувалася нормами російського законодавства й принципами міжнародного права, що стосуються прав та свобод представників етнічних меншин. Але на цьому справа не скінчилася. Як стверджує Василь Коломацький, головний редактор порталу «Кобза. Українці Росії», влада вирішила, що мало заборонити федеральні організації, треба зареєструвати підконтрольну псевдо-українську організацію. Що й було оперативно зроблено. 9 квітня 2012 р. Міністерство юстиції вже зареєструвало нову Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» (ФНКА УР) під керуванням москвича Богдана Безпалька, людину сумнівної репутації, причетну до справи ліквідації української бібліотеки у Москві, знищення газетного фонду БУЛ та до побиття працівниць бібліотеки.

Впродовж років у РФ системно реалізувалася репресивна політика щодо української етнічної меншини на теренах Росії, спрямована на заборону самоорганізації, а також на обмеження освітніх, духовних та інших потреб українців.

Сьогодні у Російській Федерації офіційно зареєстровано 145 громадських українських організацій. Навіть побіжний аналіз їх діяльності дає підставу стверджувати, що в основному вони займаються культурною діяльністю. А далі – зась. Особливо у питаннях, які стосуються освіти, яка є потужним фактором збереження національної ідентичності, інтелектуальною зброєю, здатною не лише впливати, але й приводити до конкретних змін. Ще у 2009 році Секретаріат президента підготував порівняльну таблицю задоволення освітніх потреб росіян в Україні та українців в Росії у 2008-2009 навчальному році. Пригадаємо кілька цікавих цифр: Дошкільні навчальні заклади: в Україні з російською мовою виховання – 983 (в них дітей – 164 027), в РФ з українською мовою виховання – 0 (в них дітей – 0). Загальноосвітні навчальні заклади: в Україні з російською мовою навчання – 1 199,  в Р Ф з українською мовою навчання – 0. Надруковано підручників за рахунок державного бюджету: в Україні російською мовою – 1 555 500 примірників (вартістю 18 616 200 грн.), в РФ українською мовою – 0 примірників (вартістю 0 грн.). Витрачено коштів з бюджетів всіх рівнів на утримання навчальних закладів: в Україні з російською мовою навчання –  3 195 634 300 грн, в Російській Федерації з українською мовою навчання – 0 грн. Красномовні цифри, чи не так? Про які паритетні стосунки між Україною та Росією могла йти мова, коли впродовж останнього десятиліття ми спостерігаємо повальне закриття українських шкіл у РФ. За роки роботи міністра освіти і науки РФ Андрія Фурсенка в Росії знищено створені за часів президента Бориса Єльцина українські недільні школи в Петербурзі, Воронежі, Тюменськії області, Ханти-Мансійському автономному окрузі та в деяких інших регіонах. А у Москві на початку 2008 р. під приводом відсутності необхідної документації було закрито Український освітній центр при середній школі № 124. До слова, всі типи шкіл (суботні, недільні, класи, факультативи) було створено силами українських громад і фінансувалися місцевими адміністраціями. «Подібна практика співпраці проіснувала до 2006 року, коли згідно з Федеральним законом про освіту, фінансування всіх учбових закладів було передано від муніципальних бюджетів в розпорядження адміністрацій суб’єктів Федерацій, тобто областей, країв і округів. Фінансування українських недільних шкіл було припинено і керівництво українських громадських організацій, багато в чому залежне від адміністрацій своїх міст і неспроможне утримувати за свій рахунок недільні школи, змушене були припинити їхню діяльність». Окрім цього, за словами Мирослави Філіпової (Томськ), голови комісії з питань освіти ОУР «… інформаційна війна російських ЗМІ проти України значно ускладнює проблему української освіти. Були випадки, коли вже після набору в клас з вивченням української мови батьки через безупинний негатив ЗМІ про Україну забирали дітей».  Чи це не є свідченням продовження сталінської політики нищення українства, яку так вміло взяло на озброєння керівництво нинішньої Росії? Згадаймо, у грудні 1932р. закрита постанова ЦК ВКП(б) і Рада Народних Комісарів СРСР, яку особисто підписали Сталін і Молотов, відкрила фактично дорогу для припинення українізації на північному Кавказі і гласила:  «Немедленно перевести …делопроизводство советских и кооперативных органов украинских районов, а также все существующие газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, подготовить и до осени перевести преподавание в школах на русский язык». А наступного дня кати України підписали нову директиву, що припиняла українізацію у Далекосхідному краї, Центрально-Чорноземній області Казахської АРСР. Ці та інші закриті партійно-урядові директиви були спрямовані на русифікацію 7 мільйонів російських українців, руйнування ЗМІ, культурних осередків нищення системи української освіти, української школи (лише на Кубані їх налічувалось понад сотню), яка так і не змогла повністю відродитися.  Проект Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою «Українській освіті у Росії», започаткований у 2009 році і спрямований на підтримку 9 (аж дев’яти !) діючих суботніх шкіл на просторі РФ провалився. Переконані, що на заваді його розвитку стало побоювання наших земляків у можливих переслідуваннях і неприємностях. Школа  і церква – два стовпи, навколо яких вибудовувалося життя українських громад у цілому світі, цілеспрямовано руйнувалися, прорубуючи шлях до тотальної асиміляції та русифікації. Є кілька чинників, що впливають на розвиток громад за кордоном. Це політика країни проживання щодо нацменшин, політика країни походження, політичні відносини між країнами походження і країною проживання, активність українських громад. Слід зауважити, що жоден з цих факторів не сприяв утвердженню українства у РФ. Що гріха таїти, за 23 роки нашої незалежності влада в Україні не зробила жодного конструктивного кроку, щоб дієво підтримати українських рух на території нашого східного сусіда. Хіба кілька нот протесту на безчинства щодо наших земляків. Відсутність жорсткої позиції  в обстоюванні паритетних стосунків, неготовність, чи небажання стати на захист своїх земляків спричинилися до руйнування українського простору у Росії. (У цьому контексті особливо цинічною виглядає агресія з боку «старшого брата», який, прикриваючись захистом «рускоязичних», вторгається на нашу землю).

Та й вагомою перепоною для українців Росії, її лідерів є внутрішній розбрат, взаємне поборювання та нездатність до консолідації. Лише за умови внутрішньої єдності, вироблення спільної політики діяльності, визначення спільних пріоритетів, узгодженості дій, цілеспрямованої спільної праці можна розраховувати на успіх справи.  Навіть сьогодні, у цей складний для України час українці Росії не можуть похвалитися спільно виробленою позицією щодо подій в Україні. Пригадаймо лист-звернення, датований 20.02.14 до Януковича з закликом «застосувати всю силу і владу …, щоб навести порядок в країні. Призвідники (йдеться про Майдан. Авт.) цього свавілля повинні бути негайно арештовані і віддані суду». Лист з промовистим підписом «Росіяни, що народжені і жили в Україні». Серед підписантів - очільники і члени земляцтв Луньов Н. С. (президент «З-ва Донбасівців), Лях Н. І. (Голова Ради земляцтв України у Москві. Чернігівське з-во, ) Григорович А.А.( київське з-во), Косарик В.К. (полтавське з-во), Дем’янчук В.Б. ( Житомирське з-во) та багато інших. Цей лист підписали добровільно. Є й інші випадки. Мова йде про відео звернення члена Правління УКР п. Наталі Романенко із Хабаровська, яка, побувавши на Майдані у Києві говорила: " Я тут і на барикадах, і в кабінетах побачила людей, котрі готові віддати життя за свою землю...", а потім після допиту в ФСБ все спростувала. Нам відомо, що допит у ФСБ тривав кілька годин. Пані Наталю лякали тим, що в неї відберуть її дітей. Сам відеоматеріал записувався офіцерами ФСБ в її помешканні після обшуку. Відомий також аналогічний випадок виклику на допит у ФСБ Андрія Литвина із Карелії. Причиною була заявка в органи влади на проведення Маршу Миру проти дій влади у Криму, подана паном Андрієм. У результаті власті марш не дозволили, а пан Андрій познайомився із усім арсеналом морального тиску і залякувань із боку органів безпеки. Позицію пана Литвина ми можемо вважати мужньою. Далеко не всі можуть витримати тиск. Як пише Василь Коломацький «нинішня ідеологічна нагінка для багатьох активістів стала своєрідним хрещенням в дисидентський рух, пробою сил і духу».

Було б несправедливим не згадати про тих, хто відкрито не погоджувався з політикою РФ щодо української спільноти. Проте, автор цього матеріалу має великі сумніви, чи варто називати публічно імена сміливців, які зважувалися на протест, без їх особистого дозволу. Знаю, що багато наших земляків переживають, телефонують, кажуть , що їм соромно за крану, в яку вони вклали багато сили, інтелекту і вмінь. Адже 34% українців у Російській Федерації мають вищу і незакінчену вищу освіту, 50% - середню і середню спеціальну, 12% займають керівні посади, 13% - інженерно-технічні працівники, 9% - фахівці гуманітарної сфери.

Чи зможуть усі вони не втратити своє українство у цей надскладний період української новітньої історії, у просторі зруйнованих дощенту українсько-російський стосунків, у час, коли твоя країна є окупантом твоєї рідної землі, батьківщини їх предків? Чи зможуть подолати самоізоляцію, ступити у простір свободи і долучитися до загальнодемократичного російського і світового руху? Відповіді нема. Поки що є лише мовчання.

Фактологічний матеріал із сайту: kobza.com.ua

Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»

Джерело: http://www.day.kiev.ua/uk/article/den-ukrayini/chomu-movchat-ukrayinci-rosiyi

Додаткова інформація:

http://vidia.org/2014/21941

http://glavcom.ua/articles/8259.html

http://vidia.org/2014/26587

http://kobza.com.ua/povidomlennja-redakciji/1677-pro-volodymyra-poburinnogo.html

http://www.chas.cv.ua/06_07/5.html

http://www.ugraina.org/news/2007/01/08/992.html

На світлинах: Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Одиночний пікет Ганни Литвин. Українські організації Росії вимагають у Путіна припинити пропаганду, 2014 рік.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка