lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 «Слідами Тараса Шевченка», частина ІІІ
Микола Хрієнко, журналіст
Микола Хрієнко, журналіст

Заслужений журналіст України Микола Хрієнко провів детальне дослідження перебування Тараса Шевченка на засланні

РУХАЮСЯ ДАЛІ ЗА ГОРИЗОНТОМ

ОДНА НІЧ В ГУР'ЄВІ

З Уральська вдруге засудженого рядового Шевченка під конвоєм поштові коні везли все далі й далі на південь до Гур'єва (тепер це обласне місто Атирау). Горизонт віддалявся… І навіть проїхавши майже 600 кілометрів аж до берега Каспійського моря, поет так і не побачив тих "залізних стовпів", на яких тримається небо. Тільки смугасті чорно-білі верстові стовпи зникали за спиною і знову з'являлися перед очима на узбіччі степової дороги…

- У нашому місті, - розповіла мені голова обласного Українського національно-культурного центру "Довіра" Ольга Павленко, - Тарас Григорович Шевченко знаходився тільки одну ніч - з 12 на 13 жовтня 1850 року. Про це, зокрема, засвідчує й меморіальна дошка, вона виготовлена з українського каменю і встановлена нашими силами на стіні Казахського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту. Далі з Гур'єва Тараса Григоровича повезли поштовим човном Каспійським морем і через три доби, 17 жовтня, він ступив на пустельний берег півострова Мангишлак, де на узвишші кам'янистої гряди Курганташ стояло Новопетровське укріплення. Саме тут, в Гур'єві, як засвідчує Шевченко в листі до Миколи Осипова, він восени 1850 року, коли його доставляли з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, підібрав на вулиці зелену вербову палицю, привіз її з собою на той берег Каспійського моря і глибоко ввіткнув її в землю на гарнізонному городі. А весною та палиця пустила коріння й листки. Поет носив воду з джерела і щедро поливав молоду вербу. З роками вона виросла - і стала розлогим деревом, яке рятувало густою тінню від спеки і Тараса Григоровича, і багатьох інших людей. Коли доберетеся до міста Форт-Шевченко, то поцікавтеся: яка доля тієї верби?..

"ЧЕРВОНА КАЛИНА", "ЯВІР"

"СМЕРІЧКА", "АЛЬТАЇР"

Від колишнього Гур'єва навпростець через Каспійське море до Новопетровська приблизно 350 кілометрів. Цю відстань до Тюб-Караганського мису Шевченко проплив тоді за три доби.

А мені, щоб дістатися туди по суші поїздом з нинішнього Атирау до Актау, а потім по автомобільній дорозі до міста Форт-Шевченко, де знаходилося колись Новопетровське укріплення, довелося проїхати понад тисячу кілометрів. Зате цю відстань сучасний транспорт подолав утричі швидше…

Тоді, в часи Шевченка, мабуть, і сонце рухалося по небу повільніше…

Про красиве й сучасне місто Актау, яке розкинулося на березі півострова Мангишлак, можна розповідати дуже багато, бо там живе чимало наших земляків, об'єднаних в Український національно-культурний центр імені Т.Г.Шевченка. Керує тим центром вже багато років енергійна, вдумлива і наполеглива Тетяна Степанівна Лісниченко.

За три дні я зустрівся з багатьма нашими земляками і записав на диктофон їхні цікаві розповіді про себе та про своє життя. Провів також фотозйомку учасників хору "Червона калина", вокальної чоловічої групи "Явір", жіночого вокального тріо "Смерічка", а також танцювального ансамблю "Альтаїр", в якому українські танці виконують і казахські дівчата. Свою активну участь в мистецькому житті української діаспори вони пояснили дуже коротко: "Нам цікаво!"

Телефонний дзвінок - і чую спокійний голос Тетяни Степанівни Лісниченко: "Підходьте до пам'ятника Шевченку, там чекає вас гарний чоловік - Тарас Кікбайович Хітуов." - "Він казах?" - "Так, казах.". - "А чому ім'я українське?" - "Ось саме про це і запитаєте в нього…"

Мій новий знайомий виявився чоловіком спортивного стилю і керівного способу життя: заступник президента акціонерного товариства "Каражанбасмунай". Невдовзі ми сиділи в затишному кафе і я запитав:

- Чому вас батьки назвали іменем Тарас?

- Причина передусім у тому, що я народився у місті Форт-Шевченко, де знаходилося Новопетровське укріплення. А мій рідний дядько Есбол Умірбаєв багато років був у нашому місті директором музею Т.Г.Шевченка. Саме з його ініціативи мене й назвали Тарасом, це сталося в 1964 році, саме тоді в Казахстані дуже широко відзначалося 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Того року дуже багато батьків назвали своїх синів Тарасами - у Казахстані навіть з'явився своєрідний рух: назвати 150 хлопчиків Тарасами. З того ювілейного року це ім'я стало в нас казахським…

- А як склалося ваше особисте життя?

- Я вважаю його цікавим і вдалим. Для казахського хлопчика в ті часи ім'я Тарас було почесним, і я намагався це виправдати перед своїми батьками: добре вчився в школі, багато років працював на різних заводах. Був заступником голови адміністрації міста Актау та головою адміністрації Тюб-Караганського району, в якому адміністративним центром є місто Форт-Шевченко. У мене є хороша дружина і троє дітей: син Еркен після закінчення політехнічного інституту працює нафтовиком, старша дочка Айлін - студентка філіалу Московського державного університету в Астані, а молодша дочка Мерей ще навчається в школі.

- Тарас Кікбайович, а ви бували в Україні?

- Бував. І багато разів. Їздив туди на змагання як майстер спорту СРСР з боксу в складі збірної команди Казахстану. А коли я працював керівником Тюб-Караганського району, то на запрошення України делегація з нашого регіону побувала в Шевченківські дні не тільки в Каневі, а й навіть у селі Моринці де народився Тарас Григорович. Там, у музеї, я вручив його співробітникам не тільки пам'ятні сувеніри, а й свіжі гілочки з тієї верби, яку посадив Тарас Шевченко біля Новопетровського укріплення. Тепер там міський парк. Ті гілочки з Казахстану музейні працівники посадили в землю, але я не знаю, чи прижилися вони…

- Хто і що для вас особисто Тарас Григорович Шевченко?

- Передусім це великий поет і художник, який не тільки писав сильні вірші та створював високохудожні малюнки. Це ще й людина, яка саджала і вирощувала на нашій пустельній землі дерева. Тарас Григорович Шевченко - це духовна опора для українців, а для казахів - перший Посол України в Казахстані. Саме завдяки його сильній особистості в казахів почало формуватися дружнє і поважне ставлення до українців. Саме завдяки Тарасу Григоровичу Шевченку весь світ дізнався про казахів і про ту землю, на якій вони живуть. Творчість Тараса Григоровича в роки заслання, зокрема, і в періоди його експедицій на Аральське море та в гори Каратау й Актау - це особлива книга історії казахського народу. Якби тоді саме тут не було Тараса Григоровича Шевченка, то ми багато чого не знали б про своє минуле…

- Що для вас, Тарасе Кікбайовичу, найдорожче і найпам'ятніше в цій життєвій історії, пов'язаній з особистістю Тараса Шевченка?

- Для мене дороге і близьке моєму серцю все: і моє ім'я Тарас, і фотознімки з України, і спогади про все побачене і пережите… Іноді я одягаю вишиту сорочку, подаровану мені в Моринцях, і відчуваю себе ще й українцем. Це дуже хороше відчуття, коли ти любиш Казахстан і любиш Україну. Ти ніби проживаєш водночас два життя…

Біля величного пам'ятника Т.Г.Шевченку в Актау ми разом із Тарасом Кікбайовичем розсипали між чорнобривцями землю привезену мною з Географічного центру України, а потім я розстелив на гранітній плиті жовто-блакитний прапор з багатьма автографами наших землякіу-українців і мій новий знайомий написав на ньому: "Низький уклін великому українському Тарасу від казахського Тараса Хітуова. 5 жовтня 2013 року, м. Актау".

ЗЕЛЕНЕ ПОЛУМ'Я НА ВІТРІ

Казахи дуже люблять і поважають свій Державний прапор. В місті Аральськ, стоячи на одному місці, я нарахував сім прапорів. Вони всюди: на адміністративних будівлях, на приміщеннях громадських організацій, на школах і навіть на аптеках.

У Казахстані постійно дмуть вітри. І тому зелений прапор цієї країни асоціюється у мене із зеленим полум'ям, яке тріпоче й розвівається на вітрі.

«Та й тепер не неволя гнітить мене в цій пустині:

самота - ось мій ворог найлютіший!

Тісно мені в широкій оцій пустині, а я один.

До Вас не надійшла, мабуть, звістка, де саме

оце Новопетровське укріплення, то я Вам розповім.

Це на північно-східнім березі Каспійського моря,

на півострові Мангишлак».

(З листа Т.Шевченка до А.Лизогуба,

16 липня 1852 року)

НА ВЕРХІВЦІ КУРГАНТАШУ.

БАТАРЕЯ №1

Моє внутрішнє напруження зростало…

Чим ближче під'їжджав наш автомобіль до міста Форт-Шевченко, тим сильніше мене охоплювала цікавість: яке тут небо і земля, який ландшафт і яка рослинність?.. В одному місці я попросив водія зупинити авто і, підійшовши до невідомих мені кущиків, які щипав і жував двогорбий верблюд, доторкнувся до них рукою: мені здалося, що ці рослини зроблені з колючого й цупкого дроту…

В готелі, навіть не попивши чаю, взяв репортерську сумку з фотоапаратом, біноклем й піднявся на гребінь кам'янистого кряжу Курганташ. Саме там, на плоских і видовжених у бік моря верхівках гірського пасма, колись стояло Новопетровеське укріплення, оточене півтораметровою фортечною стіною з кам'яних брил…

Подекуди стриміли зубчасті рештки стін колишніх казарм із забитими в них товстими цвяхами, на які солдати вішали свої шинелі. На схилах пагорбів чітко виднілися вирубані в камені-ракушняку круті східці, під ногами іноді тріщали осколки зі скла та уламки черепків з глиняного посуду. В одному місці несподівано знайшов на піску дві рушничі кулі та дрібну мідну монету з двоголовим орлом..

Переходячи з однієї плоскої верхівки Курганташу на іншу в бік моря, я дійшов нарешті до останнього майданчика, на якому стояв білий чотирикутник з бетону, на ньому виднілася жовта латунна плита з вигравіруваним написом: "Батарея №1 где Т.Г.Шевченко нес караульную службу. 1850-1857".

Свистів скажений вітер. Низько, майже над головою, пливли сірі, ніби посипані попелом, важкі хмари. Внизу, ліворуч, вже світилося вогнями вечірнє місто, від чорно-синього Каспійського моря аж сюди до підніжжя Курганташу і далі на схід білою змією звивалася стара Хівинська дорога. По ній, збиваючи густу куряву, пробіг-промчався з гучним іржанням табун молодих жеребців, а згодом вервечкою пройшли статечно й неспішно, ніби поважні аксакали, з десяток довгошиїх верблюдів. Надзвичайно сильно пахло полином, на крутих схилах Курганташу ребристими хвилями вигинався золотистий ковил.

Ніде я не бачив такого пейзажу, як тут, де колись стояв на варті рядовий Тарас Шевченко з рушницею біля батареї №1, націленої гарматами на Каспійське море. Ця сюрреалістична картина відлякувала, ніби морська глибина, своєю незвіданістю і водночас приваблювала своєю загадковістю.

Я вже тоді відчув, що це незвичайне місце буде притягувати мене до себе, як магніт залізо…

СПОВІДЬ ЛЮДИНИ, ЯКА ЗНАЙШЛА СЕБЕ…

У директора музею Т.Г.Шевченка Нурсулу Шангрієвни Суйін незвичайна доля. Вона народилася і виросла в Росії, казахської мови не знала, бо її ще раніше втратили батьки… Років двадцять п'ять тому юна і весела дівчина Нурсулу випадково потрапила сюди на півострів Мангишлак у місто Форт-Шевченко і почала працювати екскурсоводом у музейному комплексі. Розповіді для відвідувачів проводила тільки російською мовою. Але завдяки наполегливій підтримці тодішнього директора музейного комплексу Есбола Умірбаєва допитлива Нурсулу не тільки глибоко опанувала казахську мову, а й ґрунтовно вивчила культуру, літературу та історію казахського народу.

- І саме тут, на оцій незвичайній і суворій землі, я ніби вдруге народилася на світ, бо до мене повернулося все те, чого не було в дитинстві, - сказала про своє "зцілення" Нурсулу Шангрієвна. - Я живу за казахськими звичаями, я розмовляю і співаю на рідній мові. Я рада, що мені вдалося зв'язати ту золоту нитку спадкоємності між минулим і майбутнім поколіннями, яка була перервана в нашому казахському роді, адже мої обидва сини - Рашид і Алжан - теж живуть і працюють тут, у місті Форт-Шевченко. Вони не збираються їхати з цього півострова і від цього моря, бо відчувають себе казахами на своїй рідній землі…

МУЗЕЙ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

БІЛЯ КАСПІЙСЬКОГО МОРЯ

Дороги, дороги, дороги…

Життя кожного справжнього поета або художника обов'язково пов'язане з тією привабливою і загадковою смугою землі, якою ходять, їздять і яка веде до далекої лінії горизонту…

Музей Т.Г.Шевченка у місті Форт-Шевченко розташований у літньому будинку колишнього коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Олексійовича Ускова.

У 1997 році з участю музейних працівників та художників України була проведена переекспозиція музею і тепер вона складається з 6 залів, в яких експонуються різні матеріали про Україну часів Шевченка, про Новопетровське укріплення, про участь Тараса Шевченка в геологічній експедиції на півострові Мангишлак у горах Каратау й Актау, тут представлено його малюнки і книги, є також вражаюча картинна галерея…

Найдовший центральний зал цього музею оформлено так, що він мимоволі асоціюється з далекою дорогою, на узбіччях якої стоять чорно-білі верстові стовпи…

Складовою частиною музею є також і землянка, в яку ведуть сім східців. У тій землянці Тарас Шевченко працював за дерев'яним столиком у спекотні місяці літа: писав і малював. Комендант Новопетровського укріплення підполковник Іраклій Усков, людина прогресивних поглядів, сприяв поету і художнику в його творчості на свій страх і ризик. Саме тут, в Казахстані на півострові Мангишлак в поселенні біля Новопетровського укріплення, завдяки Іраклію Ускову ще в 1881 році було встановлено перший у світі пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку.

Це погруддя українського поета і художника з білого мармуру вціліло і теж експонується в одному із залів музею…

А де та верба, яка виросла з палиці-гілки, яку привіз на човні Тарас Шевченко з Гур'єва сюди на пустельний півострів Мангишлак у 1850 році й вкопав у вологу землю біля джерельця?

Вона росла і зеленіла аж до 1997 року. А потім почала всихати від старості. Стовбур тієї верби Шевченка тепер зберігається в музеї, як один з найцікавіших експонатів. Але навіть той сухий стовбур - це не остання крапка в довгій і незвичайній історії, бо та стара верба, коли почала всихати, почала випускати зі старого коріння молоді пагони. І тепер на тому місці, де росло тільки одне дерево, тягнеться до сонця ціла сімейка молодих вербичок. Яка незвичайна історія з таким прекрасним продовженням!..

Ця історія з вербою Тараса Шевченка схожа на казку з хорошим кінцем, але це не казка, а правда…

ЕКСПЕДИЦІЯ В КАРА-ТАУ Й АК-ТАУ

Геологічна експедиція для пошуків вугілля на півострові Мангишлак в горах Кара-Тау й Ак-Тау під керівництвом гірничого інженера О.Антипова, в якій брав участь як художник-документаліст і Т.Шевченко, розпочалася з Новопетровського укріплення 28 травня 1851 року і завершилася 7 вересня. Протяжність дослідницького маршруту - понад 300 кілометрів. Під час тієї експедиції, крім технічної роботи, Тарас Шевченко створив майже 80 високохудожніх творів: пейзажів, жанрових сцен, автопортретів, замальовок…

Пізніше в листі до польського засланця Броніслава Залеського український поет і художник напише: "О, какие прекрасные, светлые, отрадные воспоминания в это время пролетели над моей головою! Я вспоминал наш каратавский поход со всеми его подробностями… Поход в Кара-Тау надолго у меня останется в памяти, навсегда."

Через відсутність точних карт Каратауськой геологічної експедиції я не зміг пройти хоча б частину маршруту по її слідах і провести фотозйомку. Цю дослідницьку роботу маю намір виконати у 2014 році, коли здійснюватиму новий журналістський проект "Українці в Середній Азії…"

СОН ПРО ШЕВЧЕНКА.

НІЧ НА КУРГАНТАШІ

Сон - це не завжди щось нереальне, примарне й оманливе…

Мені снилося те, що було з Тарасом Шевченком насправді, ніби документальні кадри з його життя…

Ось маленький білявий хлопчик, схопившись за крило вітряка, описує в повітрі величезне коло. А це Тарас, теж хлоп'ям, йде польовою стежкою далеко-далеко за своє село шукати "залізні стовпи", на які спирається голубе небо. Потім з'явилися Губерлінські гори, а посеред них по звивистій дорозі мчать оскаженілі від страху чорні коні з тарантасом, в якому везуть під конвоєм засудженого вдруге Тараса Шевченка з Орська в Оренбург і далі аж у Новопетровське укріплення. Хриплять перелякані коні, мигтять на узбіччях далекої дороги чорно-білі верстові стовпи, ніби чорно-білі кадри в прискореному кіно. Смерть була тоді надзвичайно близько біля Тараса… Як і тоді, коли шхуна "Константин" потрапила в жорстокий шторм на Аральському морі і частина моряків одягла білі сорочки перед смертю, а рядовий Шевченко не хрестився і не молився, а разом із капітан-лейтенантом Бутаковим зрубував щогли на шхуні, щоб вона не перевернулася і не пішла на дно…

Проснувшись і підійшовши до вікна, я вперше за минулі дні побачив зоряне небо. Одягшись і попередивши чергову по готелю, що йду на Курганташ, я почав підніматися вгору і невдовзі зупинився там, де уже побував раніше кілька разів. Це було те місце, де стояла батарея №1, і біля неї ніс караульну службу рядовий Тарас Шевченко. Вітер свистів, як і раніше, але це мене вже не дивувало, бо в моєму рюкзаку в готелі лежала червона папка, а в ній довідка місцевої метеорологічної служби з таким текстом: "Півострів Мангишлак - місце вітрів, переважно північно-західних - 193 вітри на рік, східних - теж 193, південно-східних - 189. (Всього протягом року 575 вітрів, які іноді змінюють напрямок кілька разів на день. Тихо буває протягом року тільки 22 рази. На всіх просторах Середньої Азії сила вітру найбільша саме на півострові Мангишлак, зокрема й там, де знаходяться залишки Новопетровського укріплення".

Діставши компас, я визначив той напрямок, де за Каспійським морем знаходиться Україна. Це праворуч від батареї №1, прямо на північний захід… Ось саме туди, за далеку лінію горизонту, дивилися очі Тараса Шевченка. Те місце для нього було таким, як Полярна зірка для стрілки компаса. Скільки разів рядовий Шевченко бачив у своїй уяві за тією далекою лінією нічного горизонту свою рідну Україну з її людьми, з Дніпром, з козацькими могилами і зеленими вербами над ставками… Ех, Тарасе, Тарасе! Дала тобі доля величезний талант, але не дала вона тобі простого людського щастя: дружину, дітей, хатину, садок, добрих сусідів…

Геніальність для поета, художника або письменника - може це дійсно своєрідне покарання?.. Але ким? І за що?..

Скільки я вже прочитав про Тараса Григоровича Шевченка! Скільки пройшов його слідами! Скільки побачив тих місць, які бачив він! Скільки почув про нього! Але так і не збагнув до кінця, що це за людина...

І, мабуть, ніхто не збагне всю глибину і весь феномен Тараса Шевченка. Бо цей поет і художник - це Космос на Землі, як оце зоряне небо над моєю головою: його бачиш, але пояснити все до кінця - неможливо…

Свистить скажений вітер і штовхає мене в спину, щоб скинути вниз з цього місця, де колись стояв з рушницею Тарас Шевченко, ніби Робінзон Крузо на безлюдному острові, і вдивлявся в страшну далечінь, яка відділяла його від рідної землі, від рідної України вже багато років.

МОЇ ДОРОГИ, МОЇ КІЛОМЕТРИ

З верхівки Курганташу, де стояла колись батарея №1, я повернувся в готель ніби після важкої роботи…

Лягати спати було вже пізно і я, розклавши на столі географічні карти з позначеними на них моїми недавно подоланими маршрутами, зробив остаточні підрахунки.

Відстань від Києва до Оренбурга - 2 311 кілометрів. Довжина всього дослідницького маршруту "Слідами Тараса Шевченка" від Оренбурга до Орська, а потім до Аральського моря і звідти через Уральськ, Атирау й Актау до міста Форт-Шевченко - 5 117 кілометрів.

Отже, загальна протяжність цієї 33-ої журналістської експедиції разом із дослідницьким маршрутом після повернення до Києва буде становити 9 228 кілометрів. І все це за 24 дні.

Працювати щодоби доводилося по 16 годин. Решта на філософські роздуми і на сон…

"ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ…"

МОЄ ПРОЩАННЯ З КАСПІЙСЬКИМ МОРЕМ

Навіть довга полярна ніч, яка триває півроку, змінюється на полярний день…

Після смерті російського царя Миколи І 18 лютого 1855 року в Шевченка з'явилася надія на швидке звільнення із заслання. Але новий імператор Олександр ІІ, незважаючи на клопотання перед ним впливових людей, не поспішав дати волю поету, якого так люто ненавидів його батько. Довго тяглися в казармі Новопетровського укріплення короткі дні, тижні, місяці… Холодну зиму 1855 року змінила весна, потім прийшло літо, за ним осінь, зима, весна і знову літо…

Скільки скажених вітрів просвистіло над головою рядового Тараса Шевченка біля батареї №1 на найвищий точці кам'янистої гірської гряди Курганташ! Скільки разів поет проводжав пильним поглядом великі кораблі й парусні шхуни, які пливли через Каспійське море в той бік до обрію, де "ревів ревучий" і квітували в садках вишні та яблуні!

І тільки 5 серпня 1857 року Тарас Шевченко зробив у своєму щоденнику такий запис: "В 5 часов вечера приплыл я на самой утлой рыбачьей ладье в город Астрахань. Все это так нечаянно и так быстро совершилось, что я едва верю совершившемуся. Я, как во сне виденную, припоминаю теперь прогулку мою в балку с Андреем Обеременком, после которой на другой день, т.е. 31 июля, Ираклий Александрович (комендант Новопетровского укріплення Усков. - М.Х.) внезапно согласился дать мне пропуск прямо в Петербург. На другой же день он сдержал свое слово, а на третий , т.е. 2 августа в 9 часов вечера, оставил я Новопетровское укрепление. И после трехдневного благополучного плавания по морю и по одному из многочисленных рукавов Волги прибыл в Астрахань".

У солдатській неволі, в солдатському засланні рядовий Тарас Шевченко пробув 10 років, 3 місці й 27 днів. Та плюс 24 роки і 43 дні в кріпацтві.

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

А прожив Тарас Григорович рівно 47 років. Ось така проста арифметика.

Я пішов саме на той берег Каспійського моря, від якого на рибальському човні 2 серпня 1857 року відпливав з "незамкненої тюрми" Тарас Григорович Шевченко. Тут я побачив незрозуміле і дивне для мене явище: круті спінені хвилі накочувалися на берег, а вітер, скажений зустрічний вітер, зривав з берега пісок і кидав його невидимими пригорщами у море на хвилі. Як правило вітер і хвилі - союзники, а тут раптом все навпаки, ніби в гігантській лабораторії для демонстрування закону єдності і боротьби протилежностей…

Сховавши під перевернутий човен сумку з фотоапаратом та одяг, я обережно зайшов у воду і пірнув з головою… Коли виринув, то відчув, що вітер штовхає у плечі й потилицю далі в море, а хвилі навпаки - виштовхують в груди назад до землі…

На березі вітер враз обліпив мокре тіло колючим піском. і мені здалося, що я перетворився на якусь дивну людиноподібну рептилію, вкриту колючою лускою. Сонце світило дуже яскраво - і тому тінь на білому піску була такою чорною, ніби її хтось намалював сажею або вугіллям…

Саме там, де колись Тарас Шевченко зробив останні кроки йдучи берегом моря до рибальського човна з піднятими вітрилами, я назбирав красивих черепашок і різнокольорових камінців химерної форми. На згадку про далекий півострів Мангишлак, над яким протягом кожного року, протягом кожного місяця і кожного дня дмуть і дмуть скажені вітри…

Скільки я побачив, почув і пережив у тій далекій дорозі! Але все те, що бачили мої очі, в рюкзак з собою не забереш…

Київ-Оренбург-Орськ-Аральське море-Актау-Форт-Шевченко-Київ.

Вересень-жовтень 2013 року

Спочатку вони ігнорують вас, потім сміються

з вас, потім проти вас, а потім ви перемагаєте.

Магатма Ганді,

один з керівників та ідеологів

національно-визвольних рухів Індії ХХ століття

Які наші дії? Відкрийте "Кобзар" Тараса Григоровича Шевченка -

і там ви прочитаєте план дій для всього українського народу.

Олег Тягнибок,

голова Всеукраїнського об'єднання "Свобода".

(З виступу на народному віче в Києві

12 січня 2014 року)

ЄВРОМАЙДАН І Т.Г.ШЕВЧЕНКО.

ВСТАВАЙ, УКРАЇНО!!!

Від пам'ятника Тарасу Шевченку кияни і гості столиці України 24 листопада 2013 року йшли довжелезною ходою на Європейську площу з вимогою до Януковича підписати договір про асоціацію України з Європейським Союзом. На одному з транспарантів виднілися рядки з поезії Кобзаря:

…А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру

Та й заходиться вже будить.

Вночі з 29 на 30 листопада міліцейський спецпідрозділ "Беркут" надзвичайно жорстоко побив протестуючих студентів на Майдані Незалежності, звільняючи від наметів місце для новорічної ялинки.

Теж уночі, але вже з 10 на 11 грудня, підрозділ "Беркут" штурмує будівлю Київської міської адміністрації, намагаючись вибити звідти протестувальників Євромайдану. Піднімаючи киян на допомогу мітингувальникам, вдарили в набат усі дзвони Михайлівського Золотоверхого собору. Про попередній нічний набат згадується в історії 1240 року, коли Київ оточила і готувалася до штурму міста татаро-монгольська орда. А ввечері того ж 11 листопада я слухав на Майдані Незалежності вірші Тараса Григоровича Шевченка, які читав перед багатьма тисячами людей Андрій Паламаренко. І знову, як багато років тому в аудиторії №32 Київського університету, лунали пронизливі й пекучі слова великого поета:

Свою Україну любіть,

Любіть її… во врем'я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

В День Соборності та Свободи України 22 січня 2014 року були вбиті спецназівцями міліцейського підрозділу "Беркут" два захисники Євромайдану - Михайло Жизневський та Сергій Нігоян. Як і раніше, знову сталося цілеспрямоване масове побиття міліцією українських і зарубіжних журналістів…

Після смерті Сергія Нігояна залишився потрясаючий відеозапис, який демонструвався багатьма телеканалами світу. Стоячи біля однієї з барикад Майдану в Києві, вірменин Сергій Нігоян декламує чистою українською мовою уривок з поеми Тараса Шевченка "Кавказ":

Борітеся - поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

На Майдані хоч і було дуже тривожно, особливо вночі, але дихалося дуже легко, бо там - незвичайне повітря: громадяни України створили в центрі Києва особливу Територію Свободи, особливу Територію Самовизволення, яка розширювалася на південь, на північ, на схід і на захід нашої країни…

Символічно, що на сцені Майдану Незалежності видніється під вишитим рушником портрет Тараса Григоровича Шевченка. Він суворим поглядом, ніби рентгеном, просвічує наскрізь тих, хто стоїть перед ним: які ви, українці ХХІ століття? Чи здатні ви на подвиг і на самопожертву заради своєї справжньої незалежності? Прийшов час випробування і вашого покоління. Не спіть, не дрімайте!..

А потім стався страшний кривавий четвер 20 лютого 2014 року, коли від куль автоматників і снайперів загинули десятки людей… Сотні було покалічено… Багато зникли безвісти… Серед них і журналісти…

Кривавий диктаторський режим Януковича запрацював на повну силу…

Польський письменник, перекладач і літературознавець Єжи Єнджеєвич назвав українського поета Тараса Шевченка "геніальним організатором свідомості свого народу".

До цього надзвичайно точного визначення, яке підтвердив на практиці Євромайдан у Києві, мені нічого додати.

Автор висловлює щиру подяку за співучасть та спонсорську допомогу у виконанні маршрутної частини журналістського проекту "Слідами Тараса Шевченка" керівникам таких організацій і благодійникам:

Олегу Наливайку - голові Національної Спілки журналістів України;

Миколі Токарському - головному редактору газети "Приазовский рабочий" (м. Маріуполь Донецької обл.);

Олексію Ковальчуку - Дніпропетровській обласній організації Національної Спілки журналістів України;

Петру Парипі - головному редактору газети "Галичина" (м. Івано-Франківськ);

Юрію Работіну - голові Одеської регіональної організації Національної Спілки журналістів України;

Людмилі Безпалько - генеральному директору Борщагівського хіміко-фармацевтичного заводу (м. Київ);

Сергію Блощаневичу - Голові ради, директору з кадрових питань ЗАТ "Оболонь" (м. Київ);

Миколі Засульському - президенту Київської торгово-промислової палати;

Віктору Тимченку - президенту Української асоціації виробників і переробників сої (м. Київ);

Ганні Скрипник - директору Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Хай Вам усім буде удача в житті і хай усі Ваші хороші мрії стануть дійсністю!

P.S. Повідомляю редакторів газет, що затримка з підготовкою матеріалу "Слідами Тараса Шевченка" відбулася тому, що я в структурі "Ветерани армії з народом" відчергував на Майдані 19 ночей, розриваючись між громадянським і журналістським обов'язком. Я був у таких добровільних відрядженнях, з яких повертаються додому незрячими або мертвими…

Про все побачене, почуте і пережите на Майдані Незалежності під час боротьби за свободу України я напишу окремий журналістський матеріал з моїми фотознімками.

Дякую всім за підтримку дослідницької експедиції і витримку й терпіння після неї.

З повагою,

журналіст Микола Хрієнко.

м. Київ.

Додаткова інформація: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%82%D0%B0%D1%83

http://litopys.org.ua/shevchenko/bio09.htm

http://image.ua/interstate-cooperation/ukraine-kazakhstan/shevchenko-na-kazaxskij-zemli/

http://zaxid.net/news/showNews.do?kazahska_rodina_shevchenka&objectId=1124292

Шевченко серед казахів на півострові Мангишлак, картина в музеї Т.Г.Шевченка у місті Форт-Шевченко
Шевченко серед казахів на півострові Мангишлак, картина в музеї Т.Г.Шевченка у місті Форт-Шевченко
Дослідник творчості Кобзаря Сатангул Тажієв – перший директор музею Т.Г.Шевченка, який було відкрито в 1932 році на півострові Мангишлак
Дослідник творчості Кобзаря Сатангул Тажієв – перший директор музею Т.Г.Шевченка, який було відкрито в 1932 році на півострові Мангишлак
Місто Форт-Шевченко, тут у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак з 1858 по 1857 рік відбував солдатське заслання рядовий Шевченко
Місто Форт-Шевченко, тут у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак з 1858 по 1857 рік відбував солдатське заслання рядовий Шевченко
На цьому місці в 1850-1857 роках рядовий Шевченко ніс карульну службу
На цьому місці в 1850-1857 роках рядовий Шевченко ніс карульну службу
Там за морем – Україна,пам'ятник Шевченку в обласному центрі Актау на півострові Мангишлак
Там за морем – Україна,пам'ятник Шевченку в обласному центрі Актау на півострові Мангишлак
Цей берег пам'ятає сліди Шевченка
Цей берег пам'ятає сліди Шевченка
Київський журналіст Микола Хрієнко на верхівці гірського кряжу Курганташ, де в 1858-1857 роках рядовий Шевченко ніс караульну службу
Київський журналіст Микола Хрієнко на верхівці гірського кряжу Курганташ, де в 1858-1857 роках рядовий Шевченко ніс караульну службу

На світлинах: Микола Хрієнко, журналіст. Шевченко серед казахів на півострові Мангишлак, картина в музеї Т.Г.Шевченка у місті Форт-Шевченко. Дослідник творчості Кобзаря Сатангул Тажієв - перший директор музею Т.Г.Шевченка, який було відкрито в 1932 році на півострові Мангишлак. Місто Форт-Шевченко, тут у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак з 1858 по 1857 рік відбував солдатське заслання рядовий Шевченко. На цьому місці в 1850-1857 роках рядовий Шевченко ніс карульну службу. Там за морем - Україна, пам'ятник Шевченку в обласному центрі Актау на півострові Мангишлак. Цей берег пам'ятає сліди Шевченка. Київський журналіст Микола Хрієнко на верхівці гірського кряжу Курганташ, де в 1858-1857 роках рядовий Шевченко ніс караульну службу.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка