lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Ґудзик

БабусяЩо сховав ти - те пропало, що віддав ти - те твоє

 

Субота. Чоловік відправився зранку в гараж - і без того «вилизану» машину лагодити до недільної рибалки. Решту родини, яка складалася тепер лише з Яринки та Євгенка, я вирішила підпрягти до генерального прибирання, що було заплановане ще минулого тижня.

Яринка вже майже доросла, щойно закінчила перший клас. Справжня мамина помічниця зросла. Ми з нею і як подруги, і як порадниці. Можемо будь-якими таємницями поділитися, спільну мову знаходимо. Євгенку вже десять, і хоча бешкетницьких замахів ніяк не переросте, та все ж вони з ним трапляються не так часто, як це було колись, на початку навчання. Я навіть сказала б, що то й не бешкетування було, а прикрі халепи, у які Євгенко мав справжній хист потрапляти. Загалом дитиною він був чемною, доброзичливою, слухняною. Та якось воно так складалося, що непереливки траплялися не з його ініціативи, а майже завжди «за компанію», так би мовити, «паровозом». За чергову прогулянку до «Лунапарку» саме під час уроку малювання, куди підбив нерозлучну трійцю однокласників Юрко Решетняк, батько й не взяв Євгена сьогодні у гараж. Доручені йому натомість справи були важливі - вибивання килимів та «знищення» пилюги на антресолях. Завзяття йому вистачало, на драбинці, що допомагала вилізти на антресолі, тримався, наче мавпеня. Узявся до роботи з сумлінням, адже на риболови у неділю кортіло понад усе, а ретельно виконане доручення було єдиним порятунком. Я заходилася мити вікна. Яринка розбирала полицю зі «всякою всячиною». Цей безлад дратував уже давно, та руки не доходили. Чого там тільки за тиждень не назбиралося!

Отже, на родинному кораблі відбувався суботній «аврал», роботи вистачало. Додавала темпу жвавенька магнітофонна музичка. Треба було поспішати, адже на обід обіцяла прийти моя давня подруга Тетяна Михайлівна. Її візити діти дуже любили, бо вона завжди приходила з гостинцями. От і цього разу, користуючись нагодою, діти «замовили» у неї торт-морозиво та нову касету з мультиками...

...Раптом, стоголосим дзвінким дощем посипалися з Яринкової полиці ґудзики на голий, без килиму, лінолеум і, наче зрадівши несподіваній свободі, покотилися по підлозі, а на додаток гепнулася, глухо дзеленькнувши, й сама бляшанка, у якій ті ґудзики зберігалися! Яринка так і вклякла, стоячи на стільчику та ухопившись за полицю, перелякано витріщивши блакитні оченята. Її нижня губонька почала зрадницьки сіпатися, а очі поволі вкриватися вологою.

- Ага! Роззяво! Що, рук немає? - тієї ж миті відгукнувся на подію старший брат. - Спробуй тепер зібрати таку купу до дванадцятої години! Тут і до вечора не впораємося!

Євгенкове серце тріумфувало, адже вчора, коли він мужньо «отримував на горіхи» від тата, Яринка щоразу з єхидною посмішкою зазирала до кухні то по воду, то за блюдцем, то ще у якійсь «справі». А сьогодні певно що дістанеться і їй!

- Мамо, я ж не навмисне! Що він на мене гримає!? - почала, хлюпаючи носиком, виправдовуватися донечка.

-Ой! Вгомоніться вже! Не плач, Яринко. І ти, Євгене, перестань. Що ж тепер сперечатися? Тепер збирати треба.

Облишивши розпочаті справи, почали, повзаючи утрьох підлогою, згрібати й визбирувати ґудзики, виколупуючи їх з-під столу, з-за дивану, крісел та тумб. Порожня бляшанка урочисто стояла посеред кімнати, ковтаючи жменьками своїх розсипаних невільниць.

Євгенко продовжував з такої нагоди озвучувати усе нові й нові словесні «компліменти» до сестрички, але вже більше «для годиться», а не від злостивості.

- Ой, мамо! Який ґудзик цікавий! Щось я його раніше і не бачила ніколи - забувши про сльози, простягла Яринка на долоньці жовтаву пластикову квіточку з прозорим камінцем у середині. Я взяла ґудзика, покрутила його у руці. І... поринула спогадами у далеке дитинство.

...Сонечко з самого ранку радісно вигравало у небі, щедро віддаючи свою силу навколишньому розмаїттю. Літечко красне вже входило у свої права. Вакації у школі щойно почалися, і часу вільного у нас, дітлахів, було досхочу. Вулиця наша була невеличкою, по десять дворів з обох боків. І навіть вулицею справжньою вона не була, оскільки заїхати в неї на авто можна було, а виїхати - тільки задкуючи, бо ні проїхати наскрізь, ні розвернутися не виходило: упоперек вона перекривалася низкою городів із садибами. Зате називалася вулиця пишно - Огородній Проїзд. Дітвори було - п'ятеро дівчат та двійко хлопчаків. Згодом, правда, ще наросло, та то вже було інше покоління.

Напроти нашого двору жили собі дід Петро та баба Маруська. Петро був колишнім шахтарем з Донеччини, та діставши силікоз легенів (вугільне запилення) вийшов на пенсію. Родом був з кацапів, часто гукав дружину з городу на свій кшталт: «Муська! Муська!». Ми, звичайно, тієї ж миті перекрутили її чудове ім'я на «Моську», що її скаженій натурі, на наш погляд, пасувало значно більше. Зростом та бабця була «метр з кепкою» й худюща, мов опеньок засушений. Петро ж відповідно до своєї кремезної статі та за широкі плечі дістав від нас прізвисько «Слон». Рідко хто на вулиці потому згадував його справжнє ім'я. Так і прозивали паровицю усі: «Слон і Моська».

Ох, і вреднюща ж була та «Моська»! Тільки-но хтось з наших хлопців витикав носа на вулицю з м'ячем, вона де й бралася з криком: «Ось, я вас зараз! Ось я вашого м'яча сокирою пополам перерубаю! Ич, гупають, як навіжені, а щоб вам...! І щоб вас...!». Забачивши когось із дівчат зі скакалкою, вона скаженіла: «А ну, геть звідси! Бач які, стрибають, аж земля трясеться попід хатою! А щоб вам...! І щоб вас...!».

Таке голосіння чули ми щоденно й щогодинно. Аж поки у садках не визрівало ще жодного яблучка, не з'являлися перші полуниці, які ми бігали потайки красти до Мосьчиного ж городу (хоч кожна наша родина мала, звісно, й свою). Провокувати Мосьчину лайку залишалося однією з наших не таких вже й численних розваг. Слон дивився на таке ставлення вуличної дітвори до своєї дружини спокійно і навіть з усмішкою. Сусіди недолюблювали її мовчки, дружити з нею ніхто не наважувався, окрім моєї мами.

Матуся знаходила шляхи до будь-якого серця. Вона бачила Людину і в гордовитій начальниці торгівельної бази тьоті Любі, і в безпробуднім бідаці дядькові Сашкові, що жив за нашою хатою в чудернацькому пристрої: під товстою й височенною грушею-дичкою в земляному пагорбі збоку було викопано щось на зразок гроту, спереду дощата стіна з низенькими дверима й віконечком, з двору це нагадувало хатинку. Ззаду - звичайний пагорб. В середині земляна підлога й стіни, де-не-де оббита фанерою стеля, піч, залізне ліжко, столик з лампою і безліч ящиків з книжками! Такого житла не доводилось бачити більш ніде. Мама іноді підгодовувала дядька Сашка з жалю, бо пив він у кращому ресторані міста, отримавши пенсію, цілих два дні, з шиком повертався додому на таксі(!), щоб бачила вся вулиця, а далі місяць сидів голодний і без копійки. Добра душа, він кожного свята не забував принести мамі у подарунок книжку.

Поважали маму всі. І Моська бувала у нас частенько: то щось позичити, то чимось пригостити, нерідко виручала й маму, позичаючи то солі, то лаврового листу. Стосунки між ними були досить товариськими.

Частенько ввечері Слон і Моська з іншими сусідами заходили до нас «дивитися кіно». Телеприймачів на вулиці, завдяки тій же тьоті Любі, було два, тому вулиця й ділилася на два «територіальних угрупування», котрі збиралися у двох оселях. Моська завжди намагалася прийти першою, щоб встигнути зайняти найкраще місце на стільці з високою спинкою, спершись на яку, вже на третьому кадрі фільму починала висвистувати носом. По закінченні фільму Слон будив її, і вона починала нахвалювати щойно бачене «кіно». Сусіди підсміювалися з цього приводу й складали безліч побрехеньок, які розносилися вулицею. Одного разу, забарившись зі справами, Моська на сеанс спізнилася, і місце їй дісталося лише на табуреті. Вмостилася вона зручно, але ж після третього кадру гепнулася додолу під загальний регіт сусідів. Кіно їй у той день здалося «якимось нецікавим», і взагалі «здається, що вона його вже бачила». Як не намагалися сусіди й надалі захопити стільці і підсунути Мосьці знову табуретку, більше такого задоволення вона їм не дозволяла, примушуючи Слона щовечора носити до нас і у зворотньому напрямку власного стільця.

...Тієї зими Мосьчині сестри постановили, що настала її черга доглядати стареньку матінку. Бабусю привезли легковим авто пізно увечері, попід руки завели до оселі, й більше її ніхто не бачив, з хати вона не виходила. А навесні, коли вже сонечко почало пригрівати, Моська виводила інколи стареньку посидіти трохи на складених біля двору довжелезних, з обдертою корою жердинах, які за довгі роки були вилизані вітрами і виполоскані дощами до чорноти. Спаси Бог, якщо хтось з дітвори міг би присісти на котрусь дровеняку! Тієї ж миті Моська вилітала з хвіртки й зчиняла лемент на усю вулицю, якими тільки карами не погрожуючи восьмирічним «злочинцям»!

Бабуся сиділа на жердинах, простягши ноги й безсило звісивши зморшкуваті напрацьовані руки. У темненькій спідниці, капцях, просторій полотняній кофтині у дрібненькі вицвілі квіточки, пов'язана біленькою хустинкою, котра ледве прикривала вже ріденьку й зовсім сиву косу. Її майже прозорі, з рештками блакиті очі дивилися на божий світ відкрито й щиро. А голос був ледве чутним. Спершу ми побоювалися навіть наближатися до старенької, боячись Мосьчиного гніву. Та одного разу бабуся покликала нас сама:

- Дівчатка, ходіть сюди, я вас насіннячком пригощу.

Ми з цікавістю підійшли. Вона дістала з кишеньки невеличкого вузлика, змотаного з носовичка, пововтузившись трішечки, розв'язала та запропонувала нам жменьку насіння. Ми радо накинулися, почали лускати. Згодом помітили:

- А Ви ж чого, бабусю, не лускаєте?

- Та де ж мені лускати, ріднесенькі, давно вже нічим. Це ж я вам винесла.

Ми були здивовані таким проявом турботи. З того часу стали ми з бабусею друзями. Вона то казку нам розповідала яку-небудь, чи то може зі свого життя події, нам все одно було цікаво слухати. Певно що Моська бачила у вікно нашу «дружбу», та жодного разу не лаялася і не суперечила навіть, що ми на її жердинах сидимо. І при нас бабусю в хату не забирала, чекаючи, поки не розійдемося.

Одного разу, помітивши біленьку хустину на жердинах, ми з Алкою й Ольгою побігли на зустріч зі старенькою, очікуючи призвичаєного гостинця, та вона подивилася на нас винуватими очима:

- Ви вже вибачте, дівчаточка, насіння від мене дочка сховала, а більше у мене нічого немає. Нема чого сьогодні вам дати. Хіба ось ґудзики на кофтинці? Так я ж їх не відірву, пришиті міцно.

- Та не хвилюйтеся, бабусю, у нас сили багато, ми повідриваємо - зраділи ми й кинулися утрьох відривати ґудзики. Тканина, мабуть, була не набагато молодшою за саму бабусю, тому ми швидко вправилися з роботою, «з м'ясом» видравши ті трофеї. Старенька сприйняла це спокійно, лише тихенько попросила згадати її тоді, коли візьмемо ґудзика в руки.

Наступного дня ми дізналися, що бабусі не стало. Відійшла вона тихо й спокійно, нікому не завдавши клопоту й турботи, мов легенька хмаринка за обрій відпливла. Зібралося у дворі четверо чи п'ятеро сусідів. Труну поставили на авто, яке Слон задки підігнав до двору, туди ж сіли і Моська з сестрами. Та й повезли. Ніхто не йшов за труною вулицею, ніхто з її дочок не плакав і не тужив особливо.

...Минули роки. Зовсім іншою стала наша вулиця, обросла височенними деревами і парканами, не стало вже доброї половини сусідів, розбрелися своїми шляхами колишні подруги, дивно в наші часи й сказати комусь, що було на вулиці лише два телевізори, а сусіди ходили один до одного на сеанси кіно. Що то були за розповіді старенької бабці - час стер з моєї пам'яті, як звали бабусю, здається, ми й не питалися, а ось ґудзика її я бережу все своє життя...

- Мамо, а давай цього ґудзика на платочок пришиємо або серветку? - запропонувала раптом Яринка, розглядаючи його.

- А я голку з ниткою зараз принесу, - вніс і свою пропозицію Євгенко.

Біля дверей зателенькав дзвоник. Євген, підхопившись, помчав відчиняти двері. Тетяна Михайлівна боязко ступила через поріг, здивовано розглядаючи нашу оселю. У такому розхристаному вигляді вона її ще не бачила.

- Що це у вас тут сталося? - запитала.

- Ґудзик, - повідомили діти.

Людмила НАЙДЕНКО.

Нижнєкамськ, Татарстан

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Шкатулка з ґудзиками

Саме той бабусин ґудзик.

Персонажі цієї не видуманої розповіді Людмили Найденко вітають її з ювілеєм: тіточка Марина з Волгограду, чоловік Віталій, донечка Яринка, син Євген та онуки Андрійко та Полінка.

На світлинах: Бабуся. Шкатулка з ґудзиками. Саме той бабусин ґудзик. Персонажі цієї не видуманої розповіді Людмили Найденко вітають її з ювілеєм: тіточка Марина з Волгограду, чоловік Віталій, донечка Яринка, син Євген та онуки Андрійко та Полінка.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка