Олег ОрачДалекосхідні новели в творчості донецького письменника Олега Орача

Олег Юхимович Комар (Орач) народився у 1940 році. Батьки його були вчителями і користувались повагою у селі Благовіщенка на Запоріжчині. Став журналістом, бо любив подорожувати, хоча йому пророкували учительську долю. Навчався Олег Юхимович у педагогічному інституті міста Сталіно (тепер Донецьк) разом з видатним українським поетом, правозахисником Василем Стусом, про якого пізніше у 80-і роки видав книжку спогадів. Часто виступав й у періодичній пресі із матеріалами про свого друга В.Стуса. Закінчивши історико-філологічний факультет Сталінського педінституту, повернувся у село Червоний Орач (тепер Червоне). Звідси і його псевдонім (справжнє прізвище Комар).

Потім служив у війську в Уссурійському краї, працював промисловиком на кордоні з Китаєм. Саме тут уперше спізнав ностальгію за рідним краєм, за Україною, яку так любив. Результатом письменницьких спостережень за життям в Уссурійському краї стала видана у кінці 60-х років минулого століття у місті Донецьку збірка новел “За білим перевалом”. Книжка наповнена сюжетами із народної творчості народів Сходу, тут автор виявляє себе знавцем і поціновувачем фольклору народів Приамур’я.

Про роль українців на Далекому сході письменник у листі до автора цього нарису писав так: «Східний Сибір - це затрамбована українськими кістками російська стіна на шляху жовтої (китайської) раси в бік Уралу. Для того ”малоросійська маса” пригодилася найбільше, російський же елемент - північні помори, наприклад, виявилися неспроможними. Малороси вистояли.

За що їм і віддячено: селища мають назви Київка, Полтавка, Чернігівка, озеро Хрещатик. І - жодної української школи. Імперія віддячила належно».

Цикл віршів, створений під час перебування Олега Орача на Далекому Сході, передає глибокі внутрішні почуття письменника, його зачудованість цим далеким зеленим краєм. Цикл поет об’єднав назвою ”Там хвойний дух. Там горде небо...”.

Вадим ОЛІФІРЕНКО,

член Національної спілки письменників України

На світлинах: Олег Орач. 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Там хвойний дух. Там горде небо…

…Дрімуче паліччя тайги,

джерел криштальні переливи,

і водоспадів переливи,

і голубі гірські сніги,

і хвойний дух, і горде небо

з рясними гронами сузір

над гребенястим пасмом гір

так владно кликали до себе,

 що степова моя душа

не витримала і здалася –

і от в дорогу я зібрався,

і вже літак мій вируша.

Ракетний грім аеродрому.

Собори. Ботанічний сад.

Дніпро і дах мойого дому –

Все рвучко ринуло назад.

… Це  Азія – і гори, і сніги,

палеозойська непрохідь тайги,

густий напій кедрового повітря

і незглибима тиша навкруги.

І сонця схід, і океанна даль.

І люди, як гранований кришталь,

Спізнай же їхню доброту і сталь,

якщо вони тобі відкриють душу.

Сікач

Весна видалась погожа. Березневе сонце, переваливши через сопку Тавайзу, ласкаво лило своє тепло на гори, покриті тайгою. Вистукували морзянку роботящі дятли. Весело журкочучи, ключ Біляєвський скочувався в прудку річку Кенцу-хе. Усе раділо теплу. Та оточуюча краса не вабила Кривого. Двотижневий перехід з ключа Орочонки, що в верхів’ях Імана, до Біляєвського — по цей бік Сіхоте-Аліня, виснажив старого сікача оста­точно.

Два тижні ішов він в пошуках корму, і кожний день був повто­ренням вчорашнього. Він обшарю­вав всі кедрачі і горішники на свому шляху, та пошуки були марні. Минулої осені ліщина не ронила горішки, дубняки стояли без жолудя, а та порідка кедрова шишка, що вітер оббив додолу, була геть сточена ненажерливою мишвою, птахами і всюдисущими бурундуками.

За ці два тижні переходу вепр ні разу вволю не наїдався. Два центнери кісток і м’язів, обтягнутих старою шкірою, посмугованою шрамами — свідченням минулих боїв і сікачевої слави, ці два центнери волали про корм.

В шлунку гуркотіло, там переливалась джерельна вода, що він її пив не з спраги, а так, аби чимось наповнити свій бездонний тельбух. Та ще перемивала та вода трохи хвощів, котрими він поснідав — бодай так повік не ласувати! — в забоці Біляєвського ключа.

Він довго лежав, поклавши голову на передні ноги. Звідси його єдине старіюче око ще чітко розрізняло ма­шини, що бігли по звивистій дорозі долиною. Вітрець доносив до нього незвичайний і лякаючий різкий запах бензину і металу. Сліпучо поблискувало скло кабін. Він бачив ті зблиски і на річкових вигинистих хвилях, і не лякався їх, а от гудіння моторів насторожувало — коли машина підіймалась на перевал, воно дуже нагадувало ведмежий потужний рев. Тоді кабан здригався і втягу­вав п’ятаком повітря. Аромат відволоженого торішнього листя заспокоював. Кабан клав голову на передні ноги і сумовито дивився на схід, в бік моря.

Тут, в цих горах, долинах і видолинках, у кедрачах і березняках безліч разів сходило для нього сонце. Ось він, пустотливий підсвинок, гасає по горішниках разом з такими ж, як і сам, пасмугастими бешкетниками. Старій свині за ними тільки й дивись, бо одіб’ються від стада і подохнуть з голоду — ще ж і жолудя під опалим листям не втямлять знайти.

Сонце з’являлося над Тавайзою з боку моря, коти­лося по становиках і западало за гострі зазубні протилежного хребта. Він виріс в масивноголового сікача з міцними іклами, від удару яких падали, мов підкошені, осичини завтовшки з його ногу. З ним уже нелегко було звладати. А суперники були. На весь гурт тільки двоє могли зважитись помірятися з ним силами. Між ними трьома точилась постійна ворожнеча за право бути вожаєм стада. За це право кожен з них ладен був битися насмерть. Дурна кров припливала в голову, аж очі нею наливалися, коли кабани опинялись один проти одного.

Двоє з трьох мусили змиритися. В тайзі перемагає сильний. Двоє мусили або покинути стадо, або змиритися. Так би воно й сталося, якби не випадок, що вирішив їхню долю.

Того року корму вистачало. Стадо спочивало на галявині. Трохи осторонь тримались кабани. З одного боку до галявини впритул підступала круча. З іншого — зарослі колючого дикого перцю та горішника. Кабани сторожко поглядали тільки на ці зарослі, але небезпека прийшла зовсім з іншого боку.

Ведмідь підкрався зненацька. Він зайшов проти вітру. Гімалайський велетень ніс поперед себе чималого переламаного грозою кедра. Він його вивернув з корінням. Те коріння заважало нести дерево, і він, пропустив­ши окоренок між задніми лапами, останні метри не ніс, а волік дерево по землі. Звір спинився біля кручі і зазирнув — що там робиться внизу. Вітер збивав запах ведмежий ще вгорі, і свині його не могли почути.

Страшно заревів господар тайги і з силою обрушив стовбур кедра на стадо.

Та сталося несподіване — падаючи, дерево окоренком одірвало і його самого од землі, і ведмідь теж полетів з кручі вниз.

Матки й малі поросята кинулись врозтіч, поховались у гущаках. А три сікачі, войовниче наставивши ікла, ки­нулись на ведмедя. Той першим же ударом лапи збив одного з ніг і, підім’явши під себе, вп’явся зубами в за­гривок. Та тієї ж миті два інші всадили ікла йому в бо­ки. Ведмідь заревів, од болю аж стенувся, але і роз’ярів! Сікачі відскочили і ринулись ізнов. На цей раз гірка доля спіткала ще одного, ведмідь сокрушив йому хребет, але й сам дістав могутній удар в груди. І  вдарив Кри­вий, і був той удар смертельний. Ведмідь осів на задні лапи, захрипів, випльовуючи груддя закипілої крові, і впав головою в траву.

Усі матки, старі й молоді — все стадо бачило той бій і його перемогу. Він уперше йшов попереду стада, і ніхто не заперечував це його право.

Декілька років водив він стадо ген між тими синіючими сопками, оберігаючи від людського духу, захищаючи від вовків, ведмедів і тигрів. Непросто було взяти сікача. З якого боку не зайди, на ікла наколешся. А йому б тільки підчепити на ті ікла — ворог злітав у повітки і падав з пробитим боком. Не один шрам ліг і на його боки. І стріляли по ньому не раз. Зализував рани і виживав.

Там, поблизу гирла Тадуші, в Гороховій падині,  Юшаньгоу на ключах було вдосталь корму. І водити б йому стадо, може, й досі, та випали минулої зими глибокі сніги, а потім раптом — відлига. За день сніг підтанув, а надвечір землю закувала ожеледь, та така, що сі­кач на віку подібної не бачив. Утворилася суцільна льо­дова кора. Зголоднілі свині задихалися. Одставали мен­ші. Сікач спробував вивести стадо на сівери — північні схили, де було не так глибоко. Але там було ще гірше. Льодова кора попідрізувала свиням ноги. Все стадо ішло вервечкою — одне за одним. На слідах лишалась кров. Ота кров і навела мисливців, що влаштували за­сідку.

Ударили зразу по сікачу і по задніх підсвинках. Ста­до заметалось, тонучи в глибокому снігу. Свині не могли зрушити з місця. Їх розстрілювали майже впритул.

Куля поцілила біля самісінького лівого ока. Від сильного удару Кривий упав і кілька хвилин нічого не відчував. Його наче зовсім не було. Не було зимового лісу, розпадку, не було засади. Йому забило памороки. Жакан, ударившись в спадистий кабанячий лоб, не пробив міцну кістку, але вибив око і здер пас шкіри.

Вожак очунявся. Та інстинкт підказав йому, що рухатися не слід. Він знов був самим собою. Він, стріляний, знав, що таке люди. З ними треба бути обережним, хитрим і раптовим.

Кров заюшувала перед ним сніг, заступала зір, та він на те не зважав. Йому просто було незрозуміле, чому він бачить  тільки схили справа і нічого не бачить зліва.

Сікач ледь повів головою. У верхніх кущах спалахували жовті мигава, і видно, звідти летіли джмелі. Та ось люди вийшли із-за кущів.

Один спокійно перезаряджав рушницю.

Він наближався.

Кривий затаївся, завмер. Тіло не змінило пози, але пильне око помітило б, як по ньому пройшла дріж і м’язи напружились.

Ще мить... Ще крок... Підпустити. Найближче. І — кинутись.

Найближче, бо людина одскочить убік, а він уже не встигне змінити напряму. Ще крок... Який упевнений в перемозі, цей мисливець, як безпечно, як недбало тримає зброю!.. Але сікач іще живий, і сили в тілі не збуло!..

Вперед!

Один різкий рух голови. Сікач вклав у той удар все, на що був здатний. І відчув, що не промахнувся.

Ляскали наздогін постріли. Сікач тікав.

Кулі пропікали сніг навколо. Прорубувався крізь замети і боявся лише одного — собачої погоні. Духу собак він не переносив. До того ж йому довелось одного разу бачити, як собаки обсіли старого кабана, вп’ялись йому в вуха так, що той і крутнутись не міг. Од людей можна впекти, од собак не втечеш.

Погоні не було. Він притишив біг, зупинився. Прислухався. Ходором ходили боки. Кров на рані запеклася і вже не стікала на сніг, але не судилось більше кабанові бачити лівим оком.

Всю зиму він ходив у верхів’ях Іману. Зимував сам. А по весні рушив до узбережжя, на рідні місця.

...Треба пересікти дорогу, але на ній час від часу з’являються машини. Запах небачених раніше істот лякав його. Він заслаб від голоду і переходу, давалися взнаки роки і рани...

Вітер перемінився, і з сусіднього розпадку війнуло тигровим духом. Кабан насторожився. Зустріч з тигром не віщувала нічого доброго. Тому, іще раз вловивши ненависний дух, він круто звернув у протилежний бік. Часто зупинявся і нюхав повітря. Запах пропав, але раптом шлях кабана перетнув свіжий тигровий слід, потім ще раз той самий.

Тигр зробив навколо сікача два кола і, зайшовши з навітряного боку, заліг в дубняку. Кабан вийшов просто на нього, і перш ніж встиг помітити небезпеку, смугаста кішка обрушилась на нього всією своєю вагою. Та сікач не впав, він тільки присів під ударом і різким рухом мотнув головою вліво.

Лишивши на сікачевому іклі шмат шкіри, тигр відстрибнув і приготувався до нового нападу. Розглядаючи свого супротивника, він дивувався: звідки в такої худоби сила і спритність? Його розлютила невдача — звичайно він убивав свою жертву з першого удару. Головне напасти зненацька і прокусити шию або перебити лапою хребет. Але перед ним був сильний і досвідчений в поєдинках сікач.

Кривий став задом до товстого дерева. Шерсть на загривку наїжилась. Він забув про голод, і колишня сила, здається, повернулась у м’язи. Він напружив задні ноги, готовий сам кинутись на тигра першої ж вигідної миті.

Тигр став обходити кабана справа, але той теж переставляв передні ноги, маючи весь час дерево ззаду. Виходило так, що як не стрибни, неодмінно наткнешся на гострі ікла. Тигр загрозливо рикав, у горлі в нього клекотіло. Ось він присів. І кабан теж приготувався до удару. Але тигр зробив невеликий стрибок, зате коли кабан зірвався йому назустріч, він встиг зробити ще один стрибок — вгору і, вигнувшись у повітрі, щосили вдарив задніми лапами супротивника по стегнах.

Вони помінялися місцями. Тепер у тигра ззаду було дерево, а в сікача — кущі. Кривий знов приготувався до відбиття нападу, знов уперся задніми ногами в грунт. І раптом відчув, що ліва задня нога не слухається. Тигр кігтями розітнув сухожилля.

Зовні спокійний, впевнений в своїй перевазі тигр стояв навпроти. Тільки нервове тремтіння хвоста видавало його стан.

Єдиним своїм оком кабан пильно стежив за кожним рухом величезної кішки. Тільки б підставила бік... Він би одірвав тигра од землі!.. Він би роздер його на шмаття!.. Тільки б той помилився хоч раз і підставив бік...

Тигр бачив, що сікач виснажений, що він стіка кров’ю і слабне з кожною хвилиною. Тому не поспішав.

У сікача темніло в оці. Каламутні кола заступали зір. В тих колах руді пасмуги противника заколивались. Йо­му здалося, що тигр весь підібгався і зараз кинеться. Сі­кач пригнув голову, м’язи шиї засталевіли, все тіло зно­ву стало легким. Але знову не слухалась нога.

Зір прояснився, і кабан виразно побачив тигрові очі. Вони дивилися нахабно і зневажливо. Кабану захотілося ударити в них іклами, не в груди, не в бік, а саме в оці жовто-зелені нахабні очі. Кульгаючи на поранену ногу і лишаючи на листі кривавий слід, сікач кинувся в бій. І якби тигр не звився у повітря, то був би це для нього смертельний удар. Замість того сікачеві ікла глибоко вп’ялись в сирий стовбур ільма. Аж дерево затремтіло і останній лист опав. Аж у голові в кабана запаморочилося від того удару. І не встиг він отямитись, як тигр уже сидів на ньому і гострими зубами трощив хрящі на шиї.

Останнє, що ікластий відчув, був смак власної крові, котра заклекотіла з горла. Болю він уже не відчував.

Боцман

Буде вночі сніг,— пророкував мій сусід. — Тепло — з даху капає, і хмари темнаві натягло. Неодмінно вночі підкине снігу.

Снігу вночі не підкинуло. Негустий і тихий, він спроквола посіяв­ся вранці. Трохи посіявся і пере­став, заледве притрусивши землю.

Я зняв з стіни дрібнокаліберну гвинтівку, оперезався мисливським поясом і пішов прогулятись в тайгу. Була неділя.

Уже я виходив з села, коли мою увагу привернуло собаче гавкання з двору, який я оце минав. Собака гавкав не так, як звичайно гавкають на прохожих. Може, то мені так тільки здалося, та я зупинився. На залізному ланцюгу біля курника сидів грудастий молодий пес. Руда, аж вогняна, вже добре вилиняла шерсть переливалась на сонці.

Пес гавкав на мене. Коли я спинився, він замовк і фамільярно закрутив хвостом, переступаючи передніми лапами, ніби з нетерплячки. Начебто він хотів сказати: «Ну, чого ти стовбичиш? Іди мерщій одв’яжи мене — і гайда в тайгу. Я стільки білок обгавкаю, що тобі обрид­не їх стрілять».

«А й справді,— подумав я,— добре було б взяти його з собою. Чистокровна сибірська лайка — вуха гострі і ледь не сходяться між собою кінчиками. З такою сходи­ти в тайгу — одне задоволення».

Я прицмокнув губами, пес усим своїм виглядом вика­зував незмірне бажання заприятелювати.

Я попрямував до двору. На стук вийшла немолода господиня:

— Вам чого, драстуйте:

— Господар дома?  Здрастуйте.

— Ні, в Тетюхе поїхав. А що?

—  Чи  не  дозволите  взяти   вашого   собаку   в   тайгу, може, якого рябчика підніме?— благальне дивився я на тітку.

— Та я що, я — будь-ласка, тільки як ви його візь­мете?  Він і мені не дається, так і дивись що вчепиться.

—  А чого то він у вас такий?—поцікавився я, зна­ючи, що порода лайок відзначається спокійним норовом.

Господиня зніяковіла.

— Та, по правді сказати, ми самі винні...

І вона розповіла про те, що чоловік її цієї осені на полювання не вчащав. Видно, щось у нього не ладиться на роботі («слюсарить він у мехмайстернях»), бо оце на минулому тижні повернувся додому лютий і ні з того ні з сього садонув пса під ребра носком чобота. Пес, кавкнувши од болю, прожогом кинувся в буду.

На другий день, коли принесла їжу, пес навіть з буди не виліз. «Що з тобою»— забідкалась господиня.— Чи не захворів?» У відповідь пес глухо загарчав.

На другий день їжу взяв, але до себе тепер нікого близько не підпускає.

— Так що я й не знаю, як воно...— сокоріла жінка, ховаючи в хвартух розпарені від прання червоні руки.

«Не хоче тітка, щоб я собаку брав з собою. Боїться, чи не зведу,— подумав я.— Як же бути?» Пес дивився розумними очима. Він не гавкав, спокійно спостерігав за нами. Ніби збагнув своїм собачим чуттям, що вирішується немаловажна для нього самого дилема: бути чи не бути йому сьогодні в тайзі? А ланцюг же, видно, так обрид, стерегти двір і їсти помиї так остогидло!..

— А як одв’яжу? — не здавався.

— Що ви — порве!

— Не порве,— затявся я на своєму, відчуваючи, що після цих   слів   уже   не   можна   відступати і що собаку «брати» таки доведеться, хоч і страшнувато.

Я  став   підходити.   Пес   одступив   до   буди.   Мабуть, для  того,  щоб  дати  мені можливість  підійти поближчо, а потім уже напевне розправитись з моїми штаньми.

—  Ой, ну порве ж!.. Будь він неладний, не підходь­те! —  застерігала з ґанку жінка.

— Як його звати? — спитав я.

—  Боцман...   Знаєте,   краще   зачекати   Василя,   він скоро повернеться, тоді б і одв’язати. Ну, порве ж!

Проте пес поки що не виявляв і найменшого наміру покарати моє нахабство. Я помалу наближався. Дістав з кишені свій обід і став розгортати, не зводячи з Боцма­на очей.

Собака повів носом.

Я кинув йому шматок хліба. Він понюхав, але їсти не став. Я додав ще шматочок ковбаси. Помітна різниця між помиями і ковбасою теж не вплинула. Собача впертість не похитнулась. Це схоже було на явне ігнорування переговорів, і мені подумалося, що мабуть, доведеться і з обідом попрощатись, і в тайгу йти самому.

— Бачте, який гордий, — спостерігала за тим, що від­бувалось, господиня.

Пес вичікувально втупився очима на мене. Будь-що-будь! Я рішуче зробив іще один крок. Тепер, якби собака захотів, міг би мене вільно дістати, але він сидів на місці.

Я присів і покликав його якомога ласкавіше: — Боцман, Боцман, іди сюди! Ходім у тайгу? Пес зробив крок у мій  бік і кліпнув  світло-карими очима.

Я простиг руку і торкнувся вогняної з полиском шерсті на його шиї. Шерсть загрозливо наїжачилась, я побачив, що в Боцмана міцні молоді зуби.

— Не смій! — заверещала від страху господиня, ду­маючи, певне, що пес зараз вчепиться мені в руку, але Боцман дав себе погладити. Я лагідно почухав йому за вухом. Після цього вже сміливіше взявся розв’язувати тугий замусолений вузол на нашийнику. Пес терпляче ждав, поки я закінчу.

Нарешті я його визволив. Собачої радості не було меж! Спершу Боцман кинувся на ненависних йому ка­чок, і тих розмело, як вихором. Потім — до свині, яка щось шукала у сніжку. Хрьокнувши з переляку, свиня дала драла в ліс. Господиня аж руками сплеснула.

Я рушив по стежці долиною, знаючи, що пес тепер «мій», що він обов’язково піде слідом за мною.

Боцман наздогнав мене, коли я поминав уже Березову сопку. Власне, він не наздогнав, а раптово з’явився з боку ліщини, із зарослів. Я, не чекаючи його звідти і зачувши тріск бур’яну, подумав, що то іде якийсь звір. Вже й гвинтівку наставив. З хащів появилась руда голова Боцмана. Вигляд у нього був такий щасливий, що я не втримався і розсміявся. Пес же з’явився лише на мить, ніби тільки для того, щоб переконатися, чи я тут, і знов подався в хащі.

Була тиха світла погода. Сріблився на сонці сніжок. Морозне, напрочуд свіже і чисте повітря бадьо­рило. Я піднявся метрів на тридцять в сопку і так ішов, озираючись навколо милуючись красою вранішньої зимової тайги. Ідучи схилом розпадку, наблизився до густого ялинника в боковому одвершку ключа. Вирішив спуститися, щоб, перетнувши долину, піднятися в гори Тінфуровим ключем до сопки Вовчий камінь.

Хапаючись за кущі, спустився на дно крутого яру. В цей час десь неподалік подав голос Боцман. Гавкав заливисте і настирливо. «Держе звіра»,— майнула здо­гадка. Чимдуж подерся назад на кручу.

Боцман стрибав навколо ялини і, задерши вгору голову, гавкав. Я підбіг. На ялині, сердито цокаючи, сиді­ла чорна з білою смугою на череві білка. Я вибрав мо­мент, коли серед гілля виднілася лише її голівка, приці­лився і натиснув на курок. Білка не встигла впасти — її на лету підхопив Боцман. Я забрав у нього звірка.

Пес нишпорив навколо, нюхаючи численні сліди меш­канців лісу. Іноді він повертався, очевидно для того, щоб переконатися, чи здобич на місці. Підстрибував, нюхав білку і знову біг на пошуки.

Раз я почув, що просто на мене летить рябчик. Я ще не бачив його, але здогадався по характерному «хур-р-р-п». Та ось і він. Помітивши мене, рябчик звер­нув трохи вбік і сів поблизу на кедр. Я став підводити під нього мушку. В цей час почулось шарудіння під ла­пами Боцмана і його хекання. Це він вигнав на мене ряб­чика. Птах тієї ж миті злетів, але я встиг вистрелити в літ, мало сподіваючись на удачу. Рябчик зник. Я пішов далі, а Боцман чомусь не рушав з того місця. Він кру­тився під деревами, гавкаючи бозна на кого.

Покликав його раз і вдруге — пес лишався на тому ж місці. І раптом він зробив стрибок назад, майже пере­вернувшись в повітрі. В зубах у нього був рябчик.

Виявляється, рябчика все ж зачепило. Він, поране­ний, всівся тут же неподалік, на дереві. Пес нанюхав кров, тому й не відходив. Коли ж рябчик знесилився і звалився з дерева, пес його спіймав.

На поясі в мене висіло сім білок і чотири рябчики. Вечоріло. Хотілося їсти. Залишки з обіду ми з Боцма­ном поділили ще в полудень. Уже й пес ухоркався і не гасав, як божевільний, по сопках, а помалу трюхикав попереду. Язик ледь не торкався землі. Голодні і втом­лені поверталися ми в селище.

— А їсти — додому! — лайнувся господар, коли со­бака забіг до двору. Боцман винувато похнюпив голову. Вуха, що до того стояли сторчаком, враз прив’яли і вже не здавались задерикуватими.

Я привітався.

Господар  промовчав — чи  справді  не  почув,  чи  мо­же, зробив вигляд, що не чує. Був це немолодий, літ за п’ятдесят чоловік, з чималою занехаяною бородою. Гарний у вас собака,— похвалив я Боцмана.

— Гарний... Гарного з цепу не візьмеш, без штанів лишить, а цей... Гайно, а не собака! Тільки й того, що порода, а толку?! Ні в тайгу, ні сторожа в дворі. Чоловік зосереджено порався біля старої сапетки, чіпляючи до неї вірьовочні ручки, бо лозові висипались.

Я глянув на пса, і мене аж мороз пройняв — сьогодні це вже вдруге отак дивився пес на мене незмигаючими карими очима. «Скажи йому, скажи!» — кричали со­бачі очі. До того ніколи не доводилося мені стрічати у тварин такого погляду.

— Послухайте, а може б, ви продали його мені? — звернувся я до чоловіка.— Скільки хочете?

Дядько спочатку здивовано зиркнув на мене, мети­куючи, напевно, що за дурня посила йому доля, потім глянув на пса і назвав чималу ціну. Я погодився.

Покликав Боцмана, але той не рушив од буди, ще не усвідомлюючи, яка важлива зміна в його долі зараз відбулася. Я підійшов до нього і потріпав по шиї: — Ходімо, ну, ходім же!.. Боцман...

Того вечора в тайговому селищі не було істот щасли­віших за мене з Боцманом.

Багато хвилюючих епізодів пережили ми з ним потім, блукаючи уссурійською тайгою. Двічі попадав я в такі непереливки, що якби не він, то навряд чи вийшов би живим з розпадку.

Коли відлітав з Далекого Сходу, на маленькому аеродромі, де сідали тільки ПО-2, мене проводжали мої хлопці. Тут же був і пес.

До відльоту лишались хвилини. Хлопці вже не зна­ли, про що говорити. Намагались жартувати, але жарти не виходили.

Я підійшов до собаки, присів навпочіпки і подивився йому в вічі. Мені здалось, що в них туманіє сум, зовсім людський сум. Я приласкав його:

— Зоставайся... Я б тебе взяв, але на біса тобі Європа? Там тобі одягнуть намордник. В Європі ти б за­хирів. Зоставайся. Та гляди не попадайся вдруге на ікла сікачеві—вдруге не видужиш. І на ведмедя здуру не чіпляйся.

Пес жалібно повискував.

—- Я обов’язково повернусь.— В цьому я сам не був упевнений, але хотілося повернутися.— Чи впізнаєш?..

Боцман обіперся передніми лапами на мої коліна і гарячим язиком лизнув мені підборіддя. Мабуть, він теж відчував, що це — прощання і що це вже назавжди...

Ведмідь-бешкетник

Блукаючи вересневою тайгою по­над річкою Кенцухе, я вийшов до радгоспівської пасіки, що стоїть на Холодному Ключі. Біля пасіки був невеликий баштан, і я сподівався на дідову щедрість. Кавуни в Примор’ї хоч і не виспівають до пут­тя – нашим, степовим, не рівня, – а все-таки в полудневу жароту і такі втіха.

Пасічник – як добрий гном із казки. Маленький, кощавий, біло­бровий, з давно не стриженою бородою.

Зустрів мене старий не дуже привітно. Чи був не балакучий, чи просто чимось заклопотаний і саме зараз було йому не до гостей... Не встиг я «добридень» вимовити, як він мене ви­передив:

–  Що скажеш, хлопче? – і, не давши отямитись:– Хіба вже дорога тільки через пасіку?!

– Добрий день, дідусю... Чого бо ви такі сердиті?

–  Багато вас тут за день проходить – кожному зуби скалитимеш, то й на кутні засмієшся...

І дід заходився біля вулика, не звертаючи на мене більше ніякої уваги. Тільки тепер я розгледів, що вулик кимось украй понівечений. «Мабуть, ведмідь навідував­ся»– майнула здогадка.

Дід зосереджено порався біля вулика, скрушно при­цмокуючи та чортихаючись.

Я не знав, як мені далі бути. Чи не повернути вже назад? Тон дідової тиради нічого доброго не обіцяв, у всякому разі не полишав сумнівів щодо ідеї пополудну­вати холодним кавуном. Таки не розговієшся... Але й іти з двору ні в сих ні в тих не хотілося, і я вирішив ще раз спробувати заговорити з пасічником.

– Чи то не ведмідь у вас такої шкоди накоїв?– звернувся я до старого з якомога співчутливими нотами в голосі.

Той аж сіпнувся од злості. Я таки вгадав.

– А то ж яка ще неміч?– Застрибали вицвілі брови. – Унадився, іродова душа, як до власного барлогу!.. Та зарядив же – ніч у ніч!.. Хоч би з перервами, бодай тобі життя не було, стерво собаче!

І так він безпорадно вертів у руках пограбований вулик, так щиро бажав усяких можливих болячок ведмежій породі до останнього коліна, що мені було і жаль старого пасічника, і смішно.

–  А ви б його, дідуню, провчили! Хіба нема чим?

–  Ружжо є... чого там... старинне.  Та біда, погано бачу,  а  як  увечері,  то  й  зовсім...  той...  вважай,  що  не бачу.

– Ну, то, може, я вам зараджу?

Пасічник недовірливо зміряв мене поглядом з ніг до голови. Ніби аж тепер пора було роздивитись, кого воно бенеря принесла на пасіку.

–  А доводилося тобі коли-небудь?  Ведмідь – шту­ка серйозна.

–  Нічого, бувало,– збрехав я і сховав очі на дахо­ві омшаника, ніби узрівши там щось вельми цікаве.

–  Ну то й добре. А кавуна не жалко... Тільки зіб­рали  їх  недавно – величенького  чи  й   натрапиш,  але  в тебе очі молоді, пошукай, походи.

Припрошувати мене вдруге не довелося, надто вели­кою була спокуса пополуднувати кавуном.

Увечері, коли жара спала і сонце перевалило за гір­ський хребет, у нас уже все було напоготові. Рушниця в діда справді була старинною. Пасічник поштиво нази­вав свою шомполку «фузеєю». На прикладі в неї тьмя­но поблискували дві скоби-заклепки. Найбільше побою­вання в мене викликали спрацьовані замки. «Фузея» ма­ла надто древній і ветхий вигляд, і я не був упевнений, чи вона взагалі може вистрілити, а якщо й вистрілить, ТО, СУДЯЧИ ПО КІЛЬКОСТІ покладеного дідом пороху, чи її не розірве?

Дід мене заспокоїв:

– Ти не дивись, що люфт великий. Вона центрального бою. Тільки міцніше притискуй до плеча, бо відда­ча таки самошечча. Якби добре націлити, а потім у щось упертися прикладом...

Уже розчинився в теплому повечірньому мороці нав­колишній ліс. По тому спроквола сплив над горами мі­сяць, і на синюватому фоні неба уже виступили зубча­сті обриси гір і близьких до хатини окремих дерев, а вед­мідь не з’являвся.

Стояла тиша, порушувана лише комариним гудінням та монотонним шумом води на перекаті. Та ще зрідка з боку озера долинали неясні звуки – чи риба скидалася, чи якийсь птах час від часу бив крилом, відганяючи сон.

–  Може, й не прийде?– звернувся я до пасічника, котрий уже почав дрімати.

Той заперечливо мотнув головою:

–  Обов’язково прийде!– Потім виглянув у розчи­нене вікно. – Справді, забарився – уже й місяць підбив­ся геть-геть. Може, в яку другу шкоду вдарився?..– І раптом застиг. – Чуєш?

Я нічого не чув. На пасіці стояла тиша. Тільки гудіння комарів свердлило вуха та вода на перекаті шуміла, ніби десь далеко гримотить поїзд.

–  А тепер чуєш?

На цей раз я не лише почув, а й виразно побачив, що  метрів за сорок-пятдесят на баштані вовтузиться щось чорне.  Воно сопіло, хмикало і старанно шукало щось у бур’яні.

Минуло кілька хвилин. Я чекав, поки звір вийде на видніше місце, щоб не промахнутись. А діда аж трусило од нетереплячки.

–  Ну... Ну... Цілься добре. Уприся в лутку. Та-ак... Ну...

Ведмідь, це таки був він, врешті викотився на галя­вину, освітлену місяцем. Звір стояв на задніх лапах, а передніми тримав чималого рябого кавуна. Аж заздрісно стало – мені вдень такого великого не пощастило знайти, а він уночі примудрився.

Зовсім як людина, ведмідь зважив кавун у лапах, а потім гепнув об землю. Кавун розколовся пополам, на­віть звідси було видно, що він спілий. Ведмідь покру­тив головою навсібіч, прислухаючись до ночі, а затим заходився біля кавуна. Ласуючи, він гучно чавкав, від задоволення нехтуючи обережністю.

Дід аж затіпався від люті:

–  Ах ти ж зараза!.. Од меду його вже нудить, на кавуни потягло... Щоб тебе розірвало!

Мене душив сміх.

–  Та бий же його, бий!

Я натиснув на курок. «Фузея» бабахнула, боляче штовхнувши мене в плече. У вухах задзвеніло.

Звір підстрибнув на місці і, хрюкнувши,  кинувся в зарослі.

Вистрілив я, майже не цілячись. Відверто кажучи, мені не дуже й хотілося поранити цього дотепного бешкетника, що рухами дуже нагадував людину.

Ми доспали залишки ночі в омшанику, де було менше комарів і прохолодніше. Вранці пішли по сліду, але крові не знайшли.

Через тиждень я знову навідався до пасіки. Цього разу дід зустрів мене привітно, як давнього знайомого.

– Перестав ходити, дав ти йому жару!.. Фузея ж – центрального бою...

Старий розщедрився. Частував мене медом і запрошував у гості.

«Донецька хвиля на Амурі», 

Хабаровськ, 2009.

--------------------

ОЛЕГ ОРАЧ

(Олег Юхимович Комар) (1940-2005)

Народився Олег Юхимович Орач (Комар) 6 лютого 1940 року в селі Благовіщенка на Запоріжжі в сім'ї вчителів.

Дитинство провів на Донеччині, у степах Приазов'я. Його часто можна було побачити в гурті засмаглих хлопчаків, які цілими днями пропадали на узбережжі моря, мріючи стати моряками. Давно відійшло у минуле дитинство, але потяг до мандрів став рисою характеру Олега Орача.

Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педінституту, Вищі літературні курси в Москві.

Був на журналістській роботі, зокрема, працював у газеті «Донеччина», обіймав посаду директора республіканського Будинку літераторів.

У 1965 році Олег Орач дебютував збіркою «Подорожник». Наступні книжки — і віршів, і оповідань, і дитячих історій, і перекладів — переконливо свідчили про самобутній талант автора: «Земля на видноколі», «Передчуття», «Зимние жаворонки», «Долоні», «Написи на снігу», «Свято спілого листя», «За білим перевалом», «Журавликова пісня», «Березневі світанки», «Дружна сімейка», «Довге літо»...

Олег Орач — автор книжок для дітей: «Журавликова пісня», «Березневі світанки», «Хто де живе», «Дружна сімейка», «Довге літо». У його перекладах вийшли друком якутські та алтайські народні казки.

Поет — лауреат премій ім. Лесі Українки та ім. В. Сосюри.

http://www.ukrlit.vn.ua/biography/orach.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s