Олександр ЛОЗИКОВНовели Олександра Лозикова

Якщо вам наснилося що ви літак, не спішіть друкувати квитки, та наймати жінку-касира на їх продаж. Вона продасть квитків більше, аніж слід, стануть пасажири в чергу, а крісел в салоні літака й наполовину невистачає. Довгих та худорлявих можна в одне крісло впхнути, щоб поворухнутися не могли. А коли вже впихати, так обов’язково мужика з жінкою, вони від млості будуть сидіти, що твої янголята в раю. Навіть на годинника не глянуть. Така подорож їм буде в радість. Не буде образи, якщо літак  не здійметься з вашого літовища. То ж все оце тільки півбіди. Справжня біда буде, коли продаж квитктів не закінчиться, а тебе розбуркає дружина, або вибух газу в квартирі п’яного сусіда. Що будеш з грішми робити? Роздавати пасажирам по пред’явленим квиткам? Але на це знадобиться час, бо до того як настигне ніч тобі треба буде весь день готовити до вильоту справжні літаки. А ось тутечки вже треба бути обережним, зосередитися на своїх службових обов’язках, а не панікувати, чи не побіжить якийсь з пасажирів скаржитися на те, що його надули. А то ще збагнеться якомусь дурню летіти не до Москви, а на якісь там бісові Багами. Почне в Хельсінкі дзвонити, скаржитися на російські авіалінії. Тутечки вже не тільки посади, свободи можна лишитися. До ночі на літовищі скопилося стільки пасажирів, що в десяток літаків не впхнеш. Надрукували квитків двічі, а то й тричі більше аніж заказував друкарям.

Коли почало смеркати, хильнув я склянку горілки й пішов в роздріб: дві руки, дві ноги, ще й голова з вухами. Вирулили на стартову смугу одразу п’ять літаків. Кожному з пасажирів кортить в головний літак сісти, себто в голову з вухами. Думають, що на вуха в польоті більше надії, аніж на пальці рук та ніг. Доки пасажири сперечалися, дулі одне другому в ніс всували, згоріла рожевим полум’ям ніч. Прокинувся я жовтий від люті. Звісно, від люті до себе: який біс мене навчив таке нервове підприємство взяти під свою опіку. Літаку й гепнуться недовго! Чимало інших, не менш коштовних нап -рямків бізнесу було. Будівництво, наприклад? Або поставка цукру, як би з України, а насправді з сусіднього Китаю. Можна таким чином цибулю з Таджикистану гнати. Через Китай. Треба ж було мені наснитися собі літаком. Якби оте яйце, в котрому сидів знесла не ластівка, а, скажемо, курка, котру не те що літати, бігати як слід від півня не навчили. А ластівки вони тільки й вміють літати. Літають зранку до вечора, а вві сні яка ластівка не мріє літаком стати! Отаке лихо зі мною вкоїлося. Жінка, котру я на продаж квитків взяв, не може втямити, що доки не відправимо пасажирів, квитки продавати не слід, не можу й верстат в друкарні зупинити, бо інших заказів на друк друкарі не мають. А тутечки вже податкова поліція зацікавилася моєю податкоспроможністю. Обіцяє накласти арешт на мій бізнес. В отаке скрутне становище вляпався. Що бізнес мій існує тільки вві сні це нікого не цікавить. Що прибуток мій чисто віртуальний – теж, а гроші держава вимагає справдешні.

Полковник Зачепа з Червоного Кута

Одягся відставний полковник Зачепа вві все чорне та й зустрівся віч-у-віч зі Смертю. По правді сказати, вона йому відразу не сподобалася. Як жінка і як фахівець, за спинякою у котрої мільйони сторіч. Стоїть бліда з блискучою косою, похрустує кісточками пальців, і удавано хитливо всміхаючись, питає.

- Якого біса червону краватку начепив, з пролетаря зняв, чи що?

- Так воно й було, матінко, - відповів, розтявши руки, полковник. – З пролетарів я, з селян...

Смерть вже не похрустує, а дріботить кісточками пальців.

- Ти мені голову не мороч, кажи як на духу, пролетарями були батьки чи селянами?

- Не було в мене батьків, - зітхнув полковник, - Й батька, й матір, ти панночко, зі світу зжила. З великої родини тільки мені й пощастило зникнути твого пронизливого ока.

- Погидував, виходить, мною. А я все думала, десь чогось не доробила, або запам’ятувала котрісь деталі своєї невтомної праці. Пиячили ми тоді з Дияволом під самим Червоним Кутом. Багато роботи було, щовечора стреси знімали горілкою. Селяни тоді мерли як мухи на липучках, розвішаних радянською владою.

- Саме тоді я в болоті сидів, корінням дикої цибулі харчився. На все життя вітаміном запасся. Голодомор не збивав мене з ніг. А робив я багато де. В Магнітогорські теслею, на будівництві Біломорканалу копальником. З тобою, матінко, ніс-в-ніс зустрічалися, очі твої палали несамовито. Та що там казати, стільки роботи в тебе було! Молодь хизувала твоєю пекельною вродою. А я намагався залицятися до тебе, бо двожильним був. Жінки, сама знаєш, приїздили, коли ти мужиків мором косила. Тільки мене ти не збила з ніг. А намагалася, таки. Взимку в тайзі, коли я заблукав, виконуючи завдання нашого чекіста Півня – впіймати в тайзі живого мамонта. Це гра в нього була така. Спіймай мамонта, будеш жити, а не спіймаєш, здихай в обіймах білого ведмедя, або вовка. А які мамонти в двадцятому сторіччі! Як я тоді на тебе, матінко, озлився, ні, щоб Півня косою хряснути, так ти на мене почала полювати. Але я, як отой колобок, від комбіду утік, від чекістів утік, а від тебе, тонконога утікав тричі. А теперечки сам прийшов. Краще від твого інструменту вмерти, аніж в двадцять першому віці від голодомору.

Відбулася ота зустріч полковника зі смертю на кінець дев’яностих, коли кладовище на річці Силингі не встигало приймати нових постояльців. Ховали не тільки старців, конала молодь. Самі посудіть, робив чоловік на судноверфі, хорошим фахівцем був, заробляв добрі кошти, а тутечки ні тобі роботи, ні грошей, діточок харчувати нічим. Весь харч – надія. А коли вже й надія сіла сідницями в болото, почалося страшне. Крововилив в мозок, серцевий напад, зашморг на шию... Така пітьма насунулася на місто, що дихати не було чим. Шикувала тільки кримінальна братва. В неї зі перспективами було все гаразд. Вона вхекала чимало орденоносців-пролетарів. Вхекала без спраги до глуму, як ото робили деякі нові руські.

Бачить Смерть, що язик у полковника, що твоє помело, перестала хрустіти кісточками, а вчепилася пальцями в червону краватку на шиї полковника, та й почала з насолодою затягувати вузол, як зашморг.

- Є, ні, - запротестував полковник, - твоє діло косою махати, а не вішати мене, як злочинця на своїй кістяній шибі. Краще хай хрясне мій карк під твоїм інструментом, аніж залишити мене в останню хвильку без свіжого земного повітря. Ти, бліда, коли починаєш хвилюватися, жінкою тхнеш, Тетяною з моєї рідної Батьківщини. Сімнадцяти Тетяні не було, коли твоя коса стрілася з її довгою товстою косою. Як ти реготала тоді, як радувалася, що загубила мою красуню. Від щастя, не тільки мене, світу білого не бачила.

- Так в тебе ще й Батьківщина є! – сміється бліда с косою. – А я думала, що ти пройдисвіт. Народився в Україні, плавав по морям-океанам, потім воював по всіх фронтах Великої Вітчизняної, навіть на Сахалині. Воював і далі, тільки за що про що й сам не знаєш. В полковника вислужився. Мабуть за муштри молоді у військових школах, чи не так, товаришу полковник? Невже не витруїло життя з твого мозку старої селянської хатини на українській землі? Яке звалося твоє рідне село. Невже забув? Я теж забула, бо давно вже на землі немає того села. Немає могили у твоєї родини, тільки не я в тому повинна, полковнику...

- Село зі стежинами та шляхами навколо, я бачу, як зморшки на твоєму лиці, - ховаючи від Смерті зволожнілі очі, - промимрив полковник. – Я бачив тебе на рідному подвір’ї, тоді ти була занадто молодша, й не така худорлява. І шкідлива була, з особливою пристрастю хряскала косою по шиям молодих дівчаток, а особливо діток. Старики вмирали від твого пристрасного зраку. Як захрускаєш кісточками пальців, ошкіриш зуби, старики, свят-свят, самі в річку Лету плигають. Гидка кров тече з чорного цинготного рота, а тобі все в радість. Вчиться, панове, добувати дармове пальне, - кричиш. Отоді й здинялося наше село чорним полум’ям в небо. Це ти, бліда, швиргонула в село факелом світової революції. А як ти, стерво, реготала...

Чи образилася Смерть, чи втелепала, що довело її тоді до облуди пияцтво з Дияволом, але вузол на краватці у полков-ника ослабила.

- Йшов би ти геть з моїх очей, - сказала Смерть полковникові. – Ми прийдемо до тебе з Дияволом опівночі. Повечеряти. Я повинна тобі сказати, що саме він, вождь пекельного братства знущався над твоїми батьками. Отож ви з ним і побалакаєте на теми життя та смерті.

У полковника на вечерю окрім хліба та огірків з городу нічого не було. Але Диявол привіз усякого харчу стільки, що вистачило б на цілий полк. А слідом прибігло бісеня з двома ящиками горілки.

- Прийшов я до тебе, товаришу полковник, вибачатися. За все лихе, що вкоїли ми зі Смертю. Але й тобі треба втямити: у твоєї родини було два виходи – голодомор, лісоповал, або пекельні бійки Великої Вітчизняної. Ми зробили твоїй родині полегшення. За це й вип’ємо!

За що „за “це” полковник не втямив, але горілку пив з насолодою. За мерців не чокалися  (бо традиція така), а за своє, та за здоров’ячко гостей проголошувалися довгі патетичні тости. На диво складні, та добрі. Попиячилися до того, що полковник поліз цілуватися зі Смертю, признавши за нею свою коханку Тетяну, а з Дияволом домовилися піти в пекло до чортиць, запозичити палкого пекельного кохання.

О шостій ранку, тільки-но в віконця полковника хлинули промені сонця, прокинулися Диявол за Смертю, зухвало спихнули полковника з дивану під стіл, та й пішли собі, з реготом споминаючи тости та поцілунки невгамовного полковника з Червоного Кута під Жмеринкою. Брехала Смерть, що забула назву спаленого села.

- Був та загнув, - реготнув Диявол, - ми його не конали, сам насмоктався горілки, перетворивши свій шлунок в пекло. Того й дивись, що спалахне синім полум’ям та й згорить разом зі своїм житлом.

- Так воно вже й палає, його житло, - по-жіночі сумно зітхнула Смерть. – Чесно скажу, моє серце стискається від жалю. Хоч і старий, а цілував-милував мене, наче молодий. Й досі голова обертом йде.

- Обертом? Так тож од горілки, всміхнувся Диявол. – Хоч він і Зачепа, хоч і чіплявся за життя, як за неньчину спідницю, але кінчив пияцтвом. Дуже вони, наші полковники, пиячити люблять.

А коли вже вийшли Смерть з Дияволом в широкий степ, коли перестали лупцювати п’ятами асфальтові шляхи, розплющив полковник Зачепа одно око, потім друге, потер від задоволення долоні. Він добре пам’ятав, що сховав ящик горілки під диваном. Дістав він пляшку, випив з горла, і показавши услід гостям величезну полковницьку дулю, подзвонив коханці, запрошуючи її на сніданок.

- Кого перехитрити хотіли, - реготав він, збираючи до столу принесені Дияволом страви. – Полковника Зачепу! Думали, без блідої з косою вмру. Від пияцтва? Ні, шановні, друзі, ми ще з вами побенкетуємо...

Олександр ЛОЗИКОВ.

«Далекосхідна хвиля» №1.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s