На початку вересня київське видавництво "Факт" видало новий роман Світлани Пиркало "Не думай про червоне". Для тих, хто не в курсі, Світлана Пиркало – це молода українська письменниця, журналістка української служби Бі–Бі–Сі, яка живе і працює в Лондоні.

У свої 26 років вона написала культовий серед вузьких кіл прогресивної української молоді роман "Зелена Маргарита", що пережив уже друге видання, цього разу з доповненням – словником українського сленгу.

Пaвлінa Стопудів – героїня нового роману Пиркало "Не думай про червоне". Це така собі в міру цинічна, в міру патріотична, комсомольського віку й стандартної орієнтації, хронічно одинока алкоголічка, яка шукає в Лондоні за коханим чоловіком. Її чудернацькі, як правило, на п’яну голову, пригоди та філософські роздуми "об жизні" і "об любві" зворушують, примушуючи гортати далі й далі сторінки книги.

Таємницею залишається назва роману. Про це ми поцікавилися у самої письменниці.

– Світлано, чому тaкa нaзвa книги "Не думaй про червоне"? Це що, твій протест проти aнтинaродного режиму?

– А що, у нас хіба червоний режим? Ні, якщо чесно, я намагалася уникати протестів проти антинародного режиму в цій книзі. Однією з причин є те, що я працюю на Бі–Бі–Сі, і походи "наліво" з критикою чи хвалою режиму чи опозиції суперечать принципам журналістів Бі–Бі–Сі. Від нас очікують повної об’єктивності. Але й без цієї причини я б навряд чи згадувала режим саме в романі "Не думай про червоне".

Основна тема роману – це пошуки давно втраченого кохання в чужому місті, яке поступово стає своїм. Режим до цього сюжету ніяк не ліпиться. А про червоне... Героїня постійно дає собі слово не думати про чоловіка, образ якого заважає їй жити, але від цього тільки ще більше про нього думає. Так само як у цьому психологічному феномені: якщо вам сказати "не думай про червоне", то ясно, що ви будете думати саме про це.

– Героїня книжки Пaвлінa Стопудів постійно напивається, героїня "Зеленої мaргaрити" регулярно курить трaву. Це твій особистий досвід, виклaдений нa пaпері чи дaнинa моді? Як у тебе взaгaлі з aлкогольною зaлежністю?

– Рівень споживання мною алкоголю знаходиться на кілька порядків нижче, ніж у пересічного українського митця. Я не люблю митецьких п’янок. Проте мені подобається полтавське пиво, червоне бордо і зубрівка. З травою я не дружу абсолютно – мені здається, це нудно. Всі сидять і хіхікають, а на другий день спитай, чого хіхікали, – ніхто й не скаже. Хоча прикидатися, що я її ніколи на очі не бачила, також не можу.

Деякі з діалогів у "Зеленій Маргариті" просто–таки записані мною під столом у накуреній компанії. Але я сама, звісно, ніколи не затягувалася, як і заповідав президент Клінтон! Зміна свідомості за допомогою алкоголю, наркотиків чи ще чогось іншого мені в принципі не потрібна – власної дурі достатньо.

Герой останнього роману Андруховича вважає, що його (героя) відродження як митця знаходиться десь між горілкою й поезією. А мої герої пиячать переважно тому, що мені хочеться бути схожою на Хемінгуея, і найлегший спосіб цього досягти – це дати їм у руки по келиху. Хоча, оскільки героїня – жінка, то ефект іноді виникає не трагічний, а на кшталт "п’яніца мать – горе сємьї".

– Не думaй про червоне" мaє ще й піднaзву "Ромaн не для молодшого шкільного віку". Для якої аудиторії ти пишеш? Хто твій читaч?

– Як показує практика, це дівчата і хлопці. Віком вони можуть бути від п'ятнадцяти до п’ятдесяти років. До стенду видавництва "Факт" на львівському Форумі за автографами підходили переважно молоді дівчата, хоча багато було і хлопців, один чоловік купував книжку для племінниці, а ще прийшла ціла родина, яка збиралася читати "Не думай про червоне" разом.

Проте мені здається, що ця книжка не має чітких рамок. Вона подобається жінкам, але не є жіночим романом. Подобається молоді, але не є надто молодіжною. Подобається Ірванцю, але є простою і зрозумілою при цьому. Подобається мені, але… ну, це не дивно.

Я не розраховую на винятково національно свідому публіку, якій головне – що книжка українською і що там може бути наїзд на Росію. У романі Росія згадується раз чи два, але це просто гумористичні моменти. Мені здається, ми повинні першими, не дочікуючись цього від усіх сусідів, перейти в літературі на інший щабель, коли образи на адресу історичних ворогів поступляться цікавому сюжету, колоритній та свіжій мові і барвистим персонажам.

– Я впізнaлa принaймні одного героя книжки. Террі – це, безсумнівно, зaгиблий в Ірaку укрaїнський телеоперaтор Тaрaс Процюк. Як стaвляться твої знaйомі до того фaкту, що бaгaто хто з них стaв прототипом персонaжів ромaну?

– Більшості це подобається. Єдина проблема – героїня працює на Корпорацію, і дехто занадто буквально вбачає в цій Корпорації Українську службу Бі–Бі–Сі. Мені ж хотілося створити просто картину великої організації, де окремій людині зі своїм характером і особливостями буває важко. Більшість моїх справжніх колег насправді – люди душевні і приємні. Майже всі герої книжку прочитали ще до її публікації і схвалили. Дехто дуже задоволений.

От у Тараса Процюка вже не вдасться спитати, чи йому сподобалося б, але коли ми зустрічалися в Лондоні, то кілька разів говорили про мого героя Террі і про те, яку роль він відіграватиме в сюжеті роману. Тарасу, як він казав, подобалася ідея бути в книжці. У нього вдома був і мій перший роман – "Зелена Маргарита".

Я не можу передати, як пишалася тим, що він його читав, і взагалі що ми були знайомі і він мені телефонував, коли приїжджав до Лондона. Звісно, мені не снилося і в страшному сні, що Террі в романі не рятуватиме героїню від життєвої трагедії, як первісно планувалося, а загине в Багдаді. Довелося півроману переписувати. Це було тяжко.

Перед публікацією я надіслала текст його дружині, і вона порадила дещо змінити – що я й зробила. Ніколи не забуду цей потяг зі Львова до Києва, в якому люди їхали з похорон Кривенка на похорони Тараса, пили горілку, плакали і сміялися.

Плакали, бо горе, а сміялися, бо про хлопців неможливо було згадувати без посмішки. Спочатку я хотіла просто викинути з книжки все, що стосувалося Террі і Сашка Кривенка, бо я не знала, як люди зреагують на цю розповідь. Проте потім мені подумалося, що Террі зараз десь сидить на небі, п’є з Кривенком пиво і каже йому, що я дурна. Тому я все залишила, як було.

– Коли ти встигaєш писaти книжки, прaцюючи повний робочий день нa Бі–Бі–Сі? Трошки зловживaєш службовим стaновищем, пописуючи нa робочому комп'ютері чи пишеш по ночaх? Де тоді знaходиш чaс нa пригоди?

– На щастя, нам іноді дають відпустку… я люблю писати в подорожах і знову ж таки відчувати себе Хемінгуеєм. Взагалі Хемінгуей – кльовий перець. Він, звісно, порушив конвенцію про неучасть журналістів у воєнних діях, коли зі зброєю в руках визволяв Париж від фашистів, але це ж було красиво! Але моє робоче місце – за столом, тому на робочому комп’ютері також іноді щось пишу.

Проте становищем зловживаю рідко – просто не виходить. Новини – напружена робота. Особливо ж зараз, перед виборами. Пишу в вільний час, але я не вважаю це подвигом. В Україні дуже часто говорять про те, що письменник повинен жити за те, що він заробляє красним письменством, "як на Заході".

Але ж на Заході дуже мало людей живуть пером – хіба що ти Дж.К.Роулінг. Аби заробляти на хліб з маслом, треба писати кілька книжок на рік і працювати каторжно. В Україні я знаю лише одного письменника, який живе повністю з книжок, а не зі статей чи інших заробітків, – це Юрій Винничук. А я пишу, бо мені здається, що як не писати, то життя проходить даремно. Хоча від гонорару ще ніколи в житті не відмовлялася.

– Пaвлінa Стопудів – це тaкa собі укрaїнськa Бріджіт Джоунс. Який вплив мaлa нa тебе книжкa Гелени Філдінг? Хто з письменників, як укрaїнських, тaк й іноземних спрaвляє нa тебе нaйбільше врaження?

– Якщо я ще не набридла, то Хемінгуей. Хоча читаю його нечасто, бо дуже переживаю за героїв і аж розстроююсь, коли з ними щось трапляється. А щодо Бріджет Джоунс, то ні вона на мене, ні я на неї нічим не вплинули. Свій роман я переважно закінчила ще до того, як прочитала "Щоденник Бріджет Джоунс".

Сама ж та книжка мені до вподоби. Хоч вона закінчується і традиційним жіночим гепі–ендом, проте там багато смішного і цікавих спостережень – набагато більше, ніж мій хлопець згоден визнати.

Але Філдінг – не єдина письменниця, яка пише про сучасних молодих жінок, що працюють і пиячать по п’ятницях із своїми голубими друзями. Зараз таких жінок – чи дівчат – стільки, що вони з’являтимуться в літературі все більше й більше.

– І остaннє зaпитaння. Чи ти збирaєшся голосувaти нa президентських виборaх 31 жовтня? І де? В Києві? Лондоні?

– Голосувати я піду в українське посольство в Лондоні. Я вже стала на облік з цією метою. Як ви знаєте, зараз голосувати також можна і нелегалам, тому сподіваюся, що всі наші співвітчизники за кордоном скористаються цією можливістю. Можливо, саме вони і матимуть вирішальне значення – адже над нелегалом не стоїть начальник цеху чи головний лікар чи директор тюрми чи командир роти, нелегал – людина вільна, і може проголосувати згідно зі своєю совістю.


Рецепт від УП. Якщо вас нудить від українського телебачення – не журіться. Викиньте на смітник телевізор, купіть нову книжку Світлани Пиркало "Не думай про червоне" і почніть читати. Гарантуємо – відразу попустить.

http://www2.pravda.com.ua/archive/2004/september/26/h1.shtml