Ольга ПЕТРОВА

Понад півстоліття у Спецхрані Київського музею західного та східного мистецтва (нині — музей ім. Варвари та Богдана Ханенків) у атмосфері найсуворішої таємності зберігалася частина «Колекції Кенігса» (139 малюнків і три офорти). Більша частина зібрання перебуває в Москві.

У київській колекції є робота Альбрехта Альтдорфера «Побиття немовлят» (бл.1512—14 рр.), Лукаса Кранаха Старшого «Адам і Єва в раю» (бл. 1530 р.), а також ряд композицій Альбрехта Дюрера, Ганса Гольбейна Старшого і Молодшого. Ці імена відомі кожній освіченій людині. Привертають до себе увагу і малюнки майстрів: Гріна Ганса Бальдунга «Святий Іоан Євангеліст» (1510 р.), Адама Ельсхеймера «Людина в довгому плащі», Вольфганга Хубера «Святий Себастьян» (1508—10 рр.) та багатьох інших авторів, які працювали на межі Середньовіччя та Ренесансу в Німеччині. Малюнки, найчастіше виконані пером на тонованому папері, артистичні. Об’єми фігур модельовані легкими штрихами білил, нанесених на освітлені поверхні тіл, на обличчя персонажів, на драпіровки. Графіка колекції — справжня музика для очей.

Це зібрання європейського малюнка ХV—ХVІ століть до початку Другої світової війни було власністю німецького фінансиста, підприємця й азартного колекціонера Франца Кенігса. У результаті фінансової кризи, що спіткала Кенігса, як наслідок складнющих інтриг та спекуляцій, при підсобництві директора музею «Бойманс», що в Роттердамі, власником колекцій стає Адольф Гітлер. Саме цей факт був підставою для конфіскації зібрання малюнків на користь СРСР як контрибуції. Законність прав СРСР і країн-союзників на конфіскацію власності Адольфа Гітлера визнано на Ялтинській конференції 1945 р. і підтверджено на симпозіумах із «трофейної» проблематики в Нью-Йорку (1995 р.) і Вашингтоні (1998 р.).

Якщо юридичну правоту СРСР світова спільнота не піддавала сумніву, то політичною помилкою вважається піввікове приховування колекції у Спецхранах як у ДМОМ ім.Пушкіна (Москва), так і в Музеї ім.Варвари та Богдана Ханенків (Київ).

Сьогодні Нідерланди пред’являють свої права на «Колекцію Кенігса» як сторона, що постраждала від гітлеризму, а також на підставі Декрету А-6, виданого королевою Нідерландів, яка в ті часи (роки окупації) перебувала у Лондоні.

Декрет забороняв «укладати угоди з ворогом... без попереднього дозволу уряду у вигнанні», чим знехтували нідерландські пособники Гітлера. Вони, мабуть, не вважали за потрібне двічі перетинати лінію фронту дорогою в Лондон, ризикувати життям, щоб попросити найвищого дозволу на продаж німецької колекції німецькому фюреру. Через воєнну ситуацію вимоги декрету були нездійсненними. Хай там як, але голландська сторона, одного разу отримавши грошову компенсацію за колекцію у вигляді торгової угоди, тепер хоче бачити її знову у своїй власності. Що ж, дуже елегантне рішення!

Історія «Колекції Кенігса» скидається на детектив. Потомствений банкір Франц Кенігс 1911 р. успадкував від батька посаду директора банку «Дельбрук Шиклер і К°» (Берлін). У банку, тісно пов’язаному з нацистами й особисто з Гітлером, був створений «Спеціальний фонд Музею фюрера». З 1922 р. пан Кенігс жив у Голландії, залишаючись німецьким підданим. Тоді й тривала бурхлива діяльність Кенігса-колекціонера.

До початку «великої депресії» 1929 р., що позначилася на бізнесі Ф.Кенігса, він був власником 2671 малюнка старих майстрів і 47 картин. Сподіваючись залагодити фінансові справи, колекціонер закладає зібрання в німецький банк «Ліссер і Розенкранц» (відділення в Амстердамі) за умови розміщення малюнків у музеї. З 1935-го по 1939 р. колекція була поміщена на тимчасове зберігання в музеї «Бойманс» у Роттердамі. Саме тоді колекція експонувалася в багатьох містах Європи, вивчалася мистецтвознавцями. Відомості про неї знаходимо в працях Михайла Лібмана (Москва).

Подальша доля як колекції, так і її власника драматична. До початку німецької окупації Нідерландів Франц Кенігс був не в змозі погасити дану йому банком позичку, тому втратив право власника. А 1941 року загинув за нез’ясованих обставин. Директорові банку «Ліссер і Розенкранц», який відбував в Америку і мав намір вивезти туди колекцію, що перейшла у його власність, зашкодив переконаний нацист Дірк Ганнен — тоді директор музею «Бойманс». Колекцію було продано «вугільному королю» Голландії Даніелю ван Бейнінгену, який протягом усієї війни співробітничав із фашистами. Сьогодні, через півстоліття, сам лише факт голландського громадянства ван Бейнінгена, на думку юристів Нідерландів, служить підставою для повернення колекції в Голландію.

Можливо, підданство ван Бейнінгена — серйозний аргумент, якби не «угода з ворогом» — саме Д.ван Бейнінген продав колекцію у власність Гітлеру, що задумав створити в Лінці найграндіозніший у світі музей образотворчого мистецтва. Всі документи — листування сторін, договори торгової угоди — нині зберігаються в Москві, у «папці Кенігса». Вона потрапила в СРСР разом із трофейною колекцією. «Документи незаперечно свідчать, що продаж малюнків гітлерівському емісарові мав абсолютно добровільний характер», — пише московський автор М.Петровський. Підтвердження того — листування пана ван Бейнінгена: «Мій тесть (посередник у торгах) сказав мені: «Ні я не хочу обдурити фюрера, ні фюрер мене. ...Але якщо справу буде завершено (чого я, звісно, прагну всією душею), не треба бути дріб’язковим». Добровільність угоди очевидна. Таким чином, виступаючи підсобником Гітлера, Д. ван Бейнінген продав фюрерові колекцію, яка з 1939 року належала німецькому банку «Ліссер і Розенкранц», а після втечі директора банку Крамарскі, заляканого Д. ван Бейнінгеном, в Америку колекція органічно перейшла у володіння Адольфа Гітлера. Роль нідерландського громадянина в цій авантюрі, радше, ганебна, ніж почесна. Вона виявляє подвійний стандарт в осмисленні історії колекції. Цікаво й те, що по закінченні війни директор музею Д.Ханнем відбував покарання за підсобництво фашистам, а Д. ван Бейнінген, чий вугільний бізнес розцвів саме за часів гітлеризму, до відповідальності ніколи не притягувався.

Отже, у сьогоднішніх претензіях Нідерландів на право володіння «Колекцією Кенігса» слабких місць значно більше, ніж переконливих аргументів. Може, саме цим пояснюється атмосфера засекречення, майже державної таємниці, якою огорнута гадана експозиція малюнків із «Колекції Кенігса» у Київському музеї ім. Варвари і Богдана Ханенків?

Із працівниками музею розмовляти про колекцію неможливо — ніхто слова не хоче сказати про колекцію. Директор музею також відмовляється коментувати ситуацію. Майже не викликає сумнівів, що виставка, підготовлена без участі українських фахівців в атмосфері суворої секретності, яку невідомо коли і на який термін буде відкрито, і яка невідомо чи дасть можливість побачити найкращі зразки колекції, чи вони так і залишаться прихованими від наших очей, — це наш останній шанс познайомитися з тим, що, загалом, належить нам. У зал експозицій можна потрапити хіба що через димохід комина, оскільки двері, за якими ховається експозиція, не відчиняються на жоден «сезам». Саме цим шляхом скористався автор — картонні крила не слухалися, та все ж удалося спланувати на бажаний димохід. З інформацією про історію і склад київської частини колекції допомогли московські автори, які з 1993 року борються за збереження своєї частини «Колекції Кенігса».

Якщо діалог між російською та нідерландською сторонами про колекцію триває привселюдно вже дев’ять років, то київська ситуація жевріє «під килимом» високих кабінетів. У Москві думку юристів, схильних вважати претензії Нідерландів справедливими, активно оспорюють захисники зібрання малюнків із кіл «музейників», мистецтвознавців, журналістів. Там відбувається складний, але демократичний діалог. Київ демонструє гробове мовчання, точніше — замовчування проблеми.

Московський автор Валерій Фатєєв у статті «Як продають історію» з болем пише: «Нинішні вітчизняні «європейці» із повним правом можуть пишатися успіхами щодо зачистки культурного простору Росії від трофейної спадщини... У повсякденний ужиток вже запущено зворот «фінансова допомога російській культурі в обмін на шедеври», широко використовуваний чиновницькою братією. Підступність цієї стратегії... очевидна».

У цьому історико-музейному детективі більше запитань, аніж відповідей. Тому прийняті рішення не повинні бути поспішними, тим більше що Україна як нова політична держава на карті світу поставлена перед необхідністю виробляти власне законодавство, зокрема й у сфері культури. Конкретизуючи запитання про подальшу долю «Колекції Кенігса», зауважимо, що в міждержавному діалозі не зайве враховувати інтереси України. 1941—1945 рр. країна, по якій нацисти пройшли двічі — із заходу на схід, а потім назад, втратила значно більше, ніж європейські держави. Там Гітлер купував колекції, тут — грабував. Лише з Музею ім. Варвари і Богдана Ханенків окупанти викрали 25 тис. одиниць зберігання. У переговорах про повернення культурних цінностей хоч би кому нехтувати цим фактом неприпустимо. Ніхто досі не порушив питання про втрачене.

Київська частина «Колекції Кенігса», що пролежала «у засланні» 57 років, не могла бути вивчена київськими мистецтвознавцями, з тих-таки причин вона не має фінансової оцінки (еквівалента) на рівні світової художньої та ринкової експертизи. Неопрацьованою залишається правова база. Все це реальні підстави для непоспішного вирішення долі колекції.

Чому ж так блискавично колекцію малюнків готують до відправки в Нідерланди? Адже єдиним аргументом, причому непевним, слугують сумнівні висновки московських юристів, зроблені «під замовлення».

Чому в Києві так зволікають із оприлюдненням «Колекції Кенігса» у відкритій експозиції? Адже картини й малюнки, частина яких є чималою художньою цінністю, ось уже 57 років сховані від людських очей. І чим пояснити «обітницю мовчання» навколо питання, котре, за всіма демократичними нормами, добре відомими і українській, і нідерландській стороні, давно має стати предметом привселюдного обговорення?

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/489/46108/