Події у Донецьку 31 жовтня ще раз болюче нагадали

 про те, що Україна продовжує жити чужими

 історичними міфами. Більшість населення все ще

 вірить у казки про Київську Русь як колиску трьох

 братніх народів, добровільне возз'єднання України з

 Росією, ОУН-УПА як нацистських колаборантів. Окремі

 спроби переосмислення історії є швидше винятком,

 аніж правилом.

 

 Поодинокою, але досить яскравою спробою розвінчати нав’язані міфи став

 показаний улітку на каналі "1+1" дев'ятисерійний документальний фільм

 режисера Сергія Буковського "Війна. Український рахунок"У стрічці, хіба-що

 не вперше у вітчизняній документалістиці, було здійснено спробу подивитися

 на історію Другої світової війни з української перспективи.

 

 Наприкінці вересня, цього разу в Північній Америці, вийшла ще одна

 документальна стрічка про Україну у війні. Прем’єрний перегляд фільму

 режисера Славка Новицького "Між Гітлером і Сталіним: Україна в Другій

 світовій війні, замовчувана історія", знятого на замовлення

 Українсько-Канадського дослідницько-документаційного центру відбувся 10

 листопада у столиці США.

 

 Кінотеатр "Авалон" у Вашингтоні був ущент заповнений зацікавленою

 публікою і привернув небачену кількість глядачів, як на українську тематику.

 

 На відміну від 9-серійного фільму Буковського, 58-хвилинна стрічка

 Новицького розрахована, в першу чергу, на західну аудиторію та покликана

 специфічно розвіяти міфи, усталені щодо українців серед певних кіл на

 Заході, зокрема, про колаборанство українців з нацистами у знищенні євреїв.

 

 

 До фільму включено інтерв’ю з Давидом Кагане, равином

 військово-повітряних сил Ізраїлю, врятованого особисто українським

 митрополитом Шептицьким, і свідчення жінки, яка допомагала переховувати

 євреїв у греко-католицьких монастирях під час окупації. Автори детально

 зупиняються на постаті Андрея Шептицького і його ролі у порятунку

 львівських євреїв від знищення.

 

 Фільм починається з моменту підписання Версальського миру 1919 року й

 розшматування українських земель між більшовистською Росією, Польщею,

 Румунією та Чехословаччиною. Далі – про голодомор у центральній Україні,

 полонізацію в Західній, виникнення національного руху опору, пакт

 Молотова-Ріббентропа, УПА, німецьку окупацію, і, нарешті, "війну після війни"

 – збройну боротьбу в західних регіонах України, що тривала майже до

 середини 50-х років.

 

 Робота над стрічкою продовжувалася довгих десять років. При відсутності

 будь-якої фінансової підтримки з боку офіційної України, гроші збиралися

 українською громадою в Канаді й Америці, що називається, копійка до

 копійки. За свідченням самого режисера, він працював над кіно у вільний від

 основної роботи час. Зараз гроші збираються для підготовки україномовної

 версії фільму.

 

 Документальні фільми Буковського та Новицького є важливими кроками у

 створенні для України саме україноцентристської концепції історії Другої

 світової війни, тобто концепції, де події тих років розглядалися б саме з

 української точки зору, а не з точки зору нав’язаних радянських міфів.

 

 У першу чергу потрібно переглянути концепцію про "велику вітчизняну війну",

 тому що на території України відбувалося дві війни: перша – це війна

 нацистської Німеччини проти Радянського Союзу, а друга – це війна українців

 радянських проти українців антирадянських. Війну, де українці з одного боку

 фронту стріляли в українців з іншого, слід було б називати війною

 громадянською, а не вітчизняною.

 

 По-друге, потрібно усвідомити, що для українців війна тривала не з 1941 по

 1945 роки, як нас вчили у школі, а з 1939 по 1954, тому що збройний опір

 установленню радянської влади на території західної України тривав ще

 довгий час після того, як офіційно закінчилася Друга світова війна.

 

 По-третє, потрібно переосмислити кількість жертв, яких зазнала Україна у цих

 війнах. Цифра у 20 мільйонів загиблих радянських людей, за твердженнями

 багатьох істориків, є, по-перше, заниженою, по-друге, не розкриває того

 факту, що саме українці втратили під час війни найбільше людських життів.

 

 При всьому захваті від титанічної роботи, яку втілили на екрані автори обох

 фільмів, не залишає враження, що окремими героїчними зусиллями скелю не

 зрушити. Незнання власної історії поглиблює протистояння українців на Сході

 й Заході країни, заважає процесу національного примирення.

 

 І теперішньому міністру освіти Кременю, разом з президентською

 адміністрацією, замість того, щоб підбурювати одних українців проти інших,

 споювати горілкою петеушників і студентів та виганяти їх на вулиці в

 Донецьку та Сумах під антиукраїнськими гаслами й символікою, варто було б

 спрямувати зусилля на краще викладання своєї власної української історії.

 Тоді, можливо, фашистська символіка ніколи не з'явилася б у Донецьку.