В четвертий раз проводився 27 листопада 2004 року фестиваль Слобідської української культури, що організують журналісти й актив газети «Розсош» разом з Воронезькою регіональною громадською організацією «Українське товариство «Перевесло». З легкої руки редактора газети і депутата райради Віталія Климова і головного натхненника - депутата райради Олександра Бабешка задумана та здійснюється добра справа: повертається тутешня корінна старовина, відбита в народній культурі Слобідської України.

 

…Здається, в 1992 році в Києві проходив фестиваль «Всі ми діти твої, Україна». На ньому представляти наш край випало жіночому ансамблю з села Нова Калитва Розсошанського району. «Сталося так, що спізнилися на відкриття. З вокзалу потрапили прямо на концерт, - згадує Марія Григорівна Іващенко. - Художній «голова» Микола Басів переживає: начебто на сцену вже не попадаємо, час вийшов. Все-таки наряджаємося. А щоб заспокоїти себе, пробуємо голоси. Спів почув концертний розпорядник, і нас майже відразу запросили до мікрофону. Зіграли спочатку «У полі береза». Що діялося в залі! Стеля як не впала від оплесків.

 

А далі переінакшили програму головного концерту на відкритій сцені на Хрещатику. Його довірили починати нам. Потім співали в Зеленому  театрі в парку. Скрізь приймали сердечно. Плакали з радості, признавалися, що в Києві «не чули» таких українських пісень, що зберегли наші бабусі».

 

Марія Григорівна і її подруги зберігають дипломи лауреатів і «писанки» - дерев'яні фарбовані великодні яєчка.

 

… Нещодавно школярі із села Архипівки того ж Розсошанського району так вдарили «гопака», так станцювали запорізький «повзунець», що скорили своїм мистецтвом і Москву, і Італію. З красивим переможним кубком хлопці разом зі своїми педагогами - хореографами Світланою та Євгеном Шастіними повернулися з Берліна. Ансамбль «Роздолля» заслужив цей приз на міжнародному «Танцювальному Олімпі».

 

Вчетверте до фестивалю готувалися діти і дорослі. Надійшли заявки від фольклорних ансамблів і хорів, від майстрів народного рукоділля не тільки з Розсошанського району, а ще з усієї округи - з Кам’янки і Кантемирівки, з Ольховатки і Богучара, з білгородської Олексіївки...

 

Фестиваль вже за традицією відкрився гімном «Пісня рідного дому, звучи для Дніпра і для Дону». Лауреатів чекали призи імені знаменитих земляків - близьких за духом історика Миколи Костомарова, поета Євгена Плужника, а також літописця Слобожанщини Дмитра Багалія, митців братів Гончарових, Володимира Цимбаліста...

 

Років триста тому південні окраїни держави Російської заселялися вихідцями з тодішньої України. Не «сирітська дорога» вела усіх на Дон і Сіверський Донець. Це було повернення слов'ян на землю рідну, з якої їх вижило насильно в далекі часи ярмо «нерозумних хазар», а потім татаро-монгольська навала украй розтерзала древню Київську Русь.

 

Тутешні новосели споконвічно були вільними - не поміщицькими, не кріпаками. Вони мали подаровані государем «волі» на безмитні-безподаткові різні промисли за те, що числилися «військовими» і у випадку військової необхідності відразу вставали «до бою» на захист Батьківщини. Поселення з православними храмами іменувалися «слободами». Відрізнялося керування територією: вона розділялася не на повіти, а на слобідські полки. Так на степовій «окраїнi-україні» народилася Слобідська Україна. Так знову освоювалися землі, що нині входять у Воронезьку, Білгородську, Курську, Ростовську області Росії, Луганську, Донецьку, Харківську, Сумську області України.

 

Острогожський козачий слобідський полк - нинішній південь Воронезької області - двічі з 1765 року по 1779-ий, а потім з 1797 по 1802 рік зараховувався до Слобідської української губернії, а потім «остаточно» повернувся у Воронезьку.

 

На перехресті російського, українського і козачого укладів виплавлялася народня культура Слобожанщини. Нехай малою гілочкою, але - самобутньою. Оскільки в тутешні місця переселялися більше “малороси”, тому закономірно в культурі, що склалася, основою стала українська. Особливим сплеском її розвиток відзначений у роки становлення Радянської влади. У нашому краї проводилася «загальна українізація»: в тій же Розсоші українською мовою вчили школярів, випускали газету, готували вчителів в педучилищі, оформляли ділові папери в держустановах. Пізніше це визналось, як крайність. Адже спілкування народів у Радянському Союзі складалося на російській мові, а у світі - на англійській, німецькій, французькій  та іспанській мовах.

 

Впали в іншу крайність: під могутнім натиском космополітизму - глобалізації почали забувати свої джерела. Мова про старі пісні, що ще не випали остаточно з пам'яті людської. Мова про убрання, що ще не зотліли в бабусиних скринях. Мова про вироби, створені майстровитими руками з пряжі і металу, із соломи і лози, з дерева і глини.

Зштовхнувшись чоло в чоло з так званою масовою культурою, що вбиває людське в людині, дійсні художники слова вдарили на сполох. «Увіруй, що все було не даремно: наші пісні, наші казки, наші неймовірної ваги перемоги, наше старання - не віддавай усього цього за понюх тютюну... Будь людиною!» - чи ледве не лементом кричав наш великий сучасник Василь Шукшин.

 

Глибинка, не хочеться помилитися, здається вже усвідомлює, що живе народ поки живі його пісні.

 

Підтвердженням цьому і з’явившийся начебто б стихійно, «без указівок влади», фестиваль корінної культури.

 

Сподіваємося, прийде час, коли літературознавці-критики звернуть погляд на явище «провінційної літератури». Вона заслуговує доброї оцінки. Особливо значима її роль у заощадженні вітчизняної культури «у час смути і розпусти».

 

В Розсоші і ближніх до неї селах зараз проживає і працює в «слові» п'ять членів Спiлки письменників Росії. Готуються до вступу в нього щє літератори. Навряд чи щє яке районне містечко похвалиться таким фактом. Правда, у творчих справах це може виглядати як хвастощі. Повітовий Острогожськ - столицю слобідського козачого полку - колись називали «воронезькими Афінами». Гріх не продовжити, не кріпити традиції «старовини глибокої». От ми в міру сил, можливостей, відпущеної «іскри божої» трудимося на ниві освіти і морального, духовного виховання земляків. Слово літераторів звучить зі сторінок районних і обласних газет, регіональних журналів і збірників. Виступаємо на місцевому радіо і телебаченні. Часто зустрічаємося зі школярами і студентською, робочою молоддю, з дорослими читачами. Існують творчі клуби і вітальні при бібліотеці і картинному виставочному залі. Випускаємо літературно-художні сторінки - дитячі і дорослі, краєзнавчу «газету в газеті» - «Поле слобідське». За підтримкою місцевих  «меценатів» вдається видавати книги нехай навіть невеликим накладом.

 

Особлива радість - солідний том Євгена Плужника «Родюча земля». У збірнику вперше російською мовою широко представлена творчість талановитого українського поета і прозаїка Євгена Плужника - уродженця слободи Кантемирівки Воронезької губернії. На сторінках журналу «Кольцовский сквер» з'явився переклад плужниковської п'єси «Надворі в передмісті».

 

Коли в середині травня Ольхів Лог скипає червоним кольором воронця - степової півонії, у Кам’янському районі зустрічають гостей «з усіх волостей». Щорічним стало свято «Воронцовая Русь», яке  перетворилося в обласний сільський День поезії. У липні його продовжують «Калитвянський причал», а в серпні - «Батько Дон» в Павловську, у жовтні в сусідів на Білгородчині - «Удеревський листопад». Традиційними стали читання, присвячені земляку - російському поету Олексію Прасолову, що, до речі, в одному з своїх листів зізнався: «Я - Тараса Шевченко приймаю тільки в оригіналі, це був перший поет у моєму житті, що впливав на мене в ранньому віці так, як не впливав навіть Пушкін».

 

Факт з'ясований. Хлопчиська Олексу влітку 1942 року міг зустрічати на вулицях Розсоші письменник і кінорежисер Олександр Довженко. У щоденнику митець залишив примітний запис:

 

«Люди отут красиві... Прекрасно, що  в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві».

 

Сьогодні в нас будинки вищє, асфальт твердіше. Населення приросло за шістдесят п'ять тисяч чоловік. Промисловий центр півдня Воронезької області, що служить селу. На великому заводі, де випускають мінеральні добрива, трудиться чимало випускників українських вузів. А на шахтах Донбасу вугілля добувають уродженці Воронезького краю, їхні діти й онуки. Не наша провина, що зараз районна, обласна межа стала державним кордоном. Через станцію не ходять більше потяги на Луганськ, Донецьк, Маріуполь, Сімферополь і назад.

 

Віримо і сподіваємося - так довго продовжуватися не повинно. Хіміки Розсоші зачастили з діловими візитами в луганський Сєвєродонецьк. Вчені Воронежа і Луганська разом створюють агроландшафтну систему землеробства для нинішніх і майбутніх поколінь. З Кантемирiвки знову поїхали студенти на навчання в університети Луганська - сюди шлях вполовину коротше, ніж у свій Воронеж.

 

…В черговий раз у просторому фойє Розсошанського міського будинку культури розмістилися тематичні виставки картин тутешніх художників і вироби умільців - вишивки, мережива, килими, народні костюми, різьблення по дереву, плетиво з лози, навіть дитячі іграшки. Усе це відразу створює атмосферу радісного дізнавання-подиву, замилування, а головне - атмосферу духовної пам'яті.

 

Далі, вже в концертному залі хоровий і ансамблевий спів, торкають до сліз сольні виступи, запальні танці, жартівливі побутові сценки доставили усім дійсне свято душі.

 

І, звичайно ж, про лауреатів. Оцінка виступів колективів і ансамблів на премії імені Миколи Костомарова. Перше місце журі одноголосно присудило ансамблю «Лучинушка» села Шапошниківки Ольховатського району (художній керівник Галина Локотко) за розгорнуте на сцені театралізоване дійство за  стародавньою піснею «З-під камiння вода ллється», друге місце було віддано вперше приймавшому  участь у фестивалі цікавому колективу з Кам’янки «Воронцовая Русь», а третіми стали розсошанці з ансамблю народної пісні «Добродєя». Спеціальним призом відзначені гості з України – ансамбль «Криниченька» Марківського району Луганської області, а також учасниця ансамблю «Джерела Придоння» Марія Іващенко із села Нова Калитва Розсошанского району за авторство веселих частушок. Оцінка виступів дуетів і солістів на премії імені Євгена Плужника. Перше місце за Валентиною Бабуцькою з Ольховатки, друге – Світланою Шапошник із села Шапошниківки Ольховатського району, третє – віддано Валентинові Склярову з Кам’янки за прекрасне виконання пісні «Рушник», а четверте – за жителькою Розсоші Любов'ю М'якою. А от у дуетах першенствували представниці Кам’янки Олена Шевлякова і Раїса Полудень з безсмертною «Червоною Рутою».Серед дітей місця розподілилися в такий спосіб: перше – Ольга Ларичева з співучого села Шапошниківки Ольховатського району, 2-е місце за гостею з Харкова Катериною Кретовою, і третє місце в постійної учасниці фестивалю Наталі Тищенко з Ольховатки. Премії імені історика Дмитра Багалія за досягнення в дослідженнях краєзнавчої тематики удостоїлися розсошанці Віктор Бєліков i Петро Чалий, Олексій Девятко із села Лізінівка Розсошанського району. Оцінка робіт образотворчого мистецтва на премію імені братів Гончарових: журі розподілило в такий спосіб – Коліух В.А., Копань Л.В. і Квєткін I.М. В оцінці робіт декоративно-прикладного мистецтва на премію імені шкільного вчителя Володимира Цимбаліста першенствував Розсошанський Будинок художніх ремесел.

 

Петро Чалий,

член Спілки журналістів Росії, Спілки письменників Росії.