Житель Самари Олександр Лазаревський у молодості почав вивчати історію свого древнього дворянського роду. У підсумку він з'ясував, що є спадкоємцем фантастичної спадщини - 850 мільярдів доларів!

 

Багатство

 

У 1722 році Україна (тоді Малоросія) входила до складу Росії. На Русі, як відомо, правив у ті часи Петро Перший. Наказним гетьманом України був Павло Полуботок, який не зійшовся в поглядах з Петром Першим, через що самодержець розгнівався. Петро викликав гетьмана в Петербург. Розуміючи, чим це може закінчитися, Павло зібрав усе своє багатство і відправив його возами в Архангельськ. Там добро загрузили на корабель і відвезли в Англію. 200 тисяч карбованців золотом поклали в банк Ост-Індійскої компанії під чотири відсотки річних. Гетьман же був посаджений у темницю в Санкт-Петербурзі, де і помер...

Через 200 років у банку сплило питання про повернення внеску. Прямих спадкоємців у гетьмана не виявилося, але з'ясувалося, що на величезне багатство претендують представники 42 родів! У тому числі і рід Лазаревських. Створили комісію, почали оповіщати далеких родичів українського гетьмана, але тут почалася Перша світова війна, потім революція.

- За двісті років на рахунках зібралося 36 трильйонів доларів, - посміхається Олександр Лазаревский. - Якщо поділити цю суму на 42 роди, то виходить, що на рід Лазаревських приходиться  850 мільярдів доларів. Якби зараз знайшлася яка-небудь людина, що змогла би повернути це багатство, я б попросив для себе мільйон доларів, а з іншим нехай робить, що хоче.

 

Дружба з Тарасом Шевченком

 

Дворяни Лазаревські мають в Україні ту ж популярність і славу, что в Росії Оболенські чи Орлови. Найвідоміші в роді - шість братів Лазаревських, що дружили з Тарасом Шевченком.

 

- Мій двоюрідний прадід, Федір Лазаревский, першим зустрів поета, що приїхав у заслання в Оренбурзький край. Він привітав Шевченка і, не соромлячись його сірої солдатської шинелі, запросив "державного злочинця" до себе на квартиру. Федір Матвійович організував зустріч Тараса Шевченко зі своїм братом Михайлом Лазаревским в Оренбурзі. З тих пір і до кінця своїх днів Михайло Матвійович зв'язав свою долю з українським поетом. На ім'я Михайла Лазаревского для Шевченка навіть відправляли посилки і листи. Виїхавши в Санкт-Петербург по призначенню старшим чиновником державних доручень, Лазаревский разом із друзями став клопотати про звільнення поета. І їхні зусилля в підсумку не пропали даром. Довідавшись про це, у 1857 році Шевченко написав Лазаревському: "Я ледь з розуму не зійшов, прочитавши твій лист, а коли закурив твою сигару (я не курив сигар десять років), то мені так запахло свободою, что я заплакав, як дитина". І саме до Михайла Матвійовича в Санкт-Петербург Шевченко приїхав із заслання і зупинився у нього. Навесні 1861 року Тарас Шевченко помер, і виконувачем духівниці він вибрав мого предка...

З Кобзарем були знайомі й інші брати Лазаревские. Яків вів з Тарасом Шевченком листування. Олександр і Іван познайомилися з ним на квартирі брата Михайла і "кожний мав можливість слухати його задушевну бесіду", - пише у своїх спогадах відомий в Україні історик Олександр Лазаревский. Саме він став першим біографом поета. І він же разом з художником Честаховским віз труну Тараса Григоровича із Санкт-Петербурга в Канів.

 

Послуга для Салтыкова-Щедрина

 

- Старший брат із шістьох Лазаревських, Василь Матвійович, був відомою фігурою в Росії - таємним радником і членом комітету з питань цензури, - продовжує наш співрозмовник. - Дружив з Далем, Некрасовим, Тургенєвим, Салтыковым-Щедриным. Я навіть знайшов переписування Салтыкова-Щедрина з Василем Матвійовичем Лазаревским, де в одному з листів письменник просить його влаштувати свого племінника, мічмана, у кругосвітню подорож. А справа в тім, що мисливські угіддя Лазаревского межували з угіддями військово-морського міністра, барона фон Краббе. Василь Матвійович був дружній з міністром, і переговори принесли бажаний результат. Про це свідчить інший лист Салтыкова-Щедрина, де він дякує Лазаревському  за допомогу.

 

Історія для Штірліца

 

Рід Лазаревських відомий і за рубежем. А курйозні пригоди в Парижі двоюрідного діда Александра Лазаревского, Бориса Олександровича, і письменника Куприна навіть описані в романі Юліана Семенова «Експансія». Потрапивши в Латинську Америку, Штірліц шукав вихід на радянську розвідку і зустрів російського емігранта, що розповів йому про своє життя в Парижі. Там він працював доглядачем невеликого зоопарку в багатого американця. І от якось до нього прийшли Куприн і Лазаревский - у гарному підпитті. "Дегустація" алкоголю була продовжена й у звіринці. Добренько нахилявшись, Куприн і Лазаревский попросили доглядача випустити хижаків із кліток, і той задовольнив їхнє прохання. Після чого, що не дивно, втратив роботу.

Олександр Лазаревский навіть написав Юліанові Семенову лист із проханням розповісти про цей епізод докладніше, але відповіді не отримав.

- Архів Бориса Лазаревського знаходився в Парижі в бібліотеці Симона Петлюри. У 1940 році німці забрали весь фонд і перевезли в Берлін, а звідтіля в Польщу. Після звільнення Польщі його відправили в Москву. Увесь цей час про спадщину мого діда не бути чути. І от із Парижа мені надіслали статті канадської журналістки, що працювала в Москві і відшукала архіви Бориса Лазаревського.

 

Інженер-історик

 

Саму ранню згадку свого прізвища Олександр Лазаревський знайшов у документах, датованних 1664 роком і, витративши на дослідження 30 років, склав генеалогічне древо свого роду. Тепер 380-літня історія Лазаревських написана на величезному листі розміром два на два метри.

- Уперше наше прізвище я побачив у 1971 році у виданні родослівника від 1911 року, - говорить Олександр Олександрович. - Пам'ятаю, що тремтячою рукою відкривав сторінку з буквою "Л". Мене, 23-літню молоду людину, виховану на ідеї, що до 1917 року усе  було погано, а після - добре, вразив напис на початку опису прізвища: "Потомство Ананія Лазаревского, знатного військового товариша..." Відразу постало в уяві, як у пісні співається:  на горі  женці жнуть, а під горою долиною строкатою стрічкою рухається козацьке військо. У книзі був описаний наш фамільний герб: "Щит на тлі блакитного поля, два хорти, що сидять один  проти одного; у вершині червона стіна, нашлемник".

 

Усерйоз же зайнятися вивченням історії роду Олександр Лазаревский вирішив після дзвінка з Української академії наук.

-          Нам сказали, що розбирається архів історика Александра Матвійовича Лазаревского. Ми з батьком поїхали туди, і на мене величезне враження справили шафи, полиці, головне, запах потривожених стародавніх книг. Я був молодий, по освіті - інженер-будівельник, але мене так вразило побачене,  що я пройнявся  ідеєю знайти свої корені.

Протягом життя Олександр Олександрович отримав три вищі освіти. У юності закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут, потім Московський державний університет, а уже в солідному віці, у 50 років, одержав диплом Міжнародної академії консалтинга.

 

Зникла ікона

 

Фамільні таємниці роду Лазаревських спливають дотепер. По розповідях діда Олександр Олександрович знав, що художник Честаховский у пам'ять про друзів, Тараса Шевченка і Михайла Лазаревского, написав ікону “Святий Тарасий і святий Михайло", що висіла спочатку в родовому маєтку під Конотопом, потім у місцевій церкві. У 1919 році, коли церква згоріла, ікона пропала. А в грудні минулого року у Вознесенську соборі Конотопа жінка випадково знайшла чорну дошку з підписом "Честаховский". От так через 84 роки була знайдена та сама ікона. Держава в особі музею Тараса Шевченка і церква стали боротися за право володіння знахідкою, забувши про те, що вона уже має власника - це прямий спадкоємець майна Лазаревських Олександр Олександрович.

- Будучи в Києві, я відвідав Києво-Печерську  лавру і зробив спробу  потрапити на прийом до Його Блаженства - так називається вищий церковний сан в Україні. До нього мене не пустили. Я пояснив ситуацію з іконою і запропонував хоча б написати дарчу, на що мені відповіли: "Навіщо писати, якщо ікона в нас?". Так ні з чим і виїхав відтіля.

 

У Самарі Олександр Лазаревский живе тільки два роки. Не зважаючи на цей короткий термін, став головою Українського національно-культурного центру «Промінь» і зміг багато домогтися у справі пропаганди української культури. За цей час зроблено чимало: відкриті дитячий український клас у середній школі № 16, філії центра в Сизрані, місті Отрадному. Готується створення українського центру в Нєфтєгорську. Є й український хор, про присвоєння якому звання «народний» клопоче Лазаревский. Одне засмучує Александра Олександровича – байдужість українських чиновників до національних проблем діаспори і небажання надати культурним центрам у Росії матеріальну підтримку. Добре, що хоч самарьскі можновладці ставляться з розумінням і іноді йдуть назустріч, допомагаючи вирішувати фінансові питання.

 

Мила ДАРСЬКА

budni@samara.ru

“Будні”, 4.08.04

 

Переклад сайту “Кобза” – українці Росії”