Завдяки цим молодим, чудовим людям, що відійшли в вічність, на Сахаліні прокинулося і зміцніло національне життя української діаспори.

 

На початку дев'яностих років у місті Долинську Сахалінської області був відзначений дійсний сплеск активності української діаспори. Громадська робота з українцями Долинського району стала помітної завдяки родині українських патріотів, моїх друзів Станіслава Олександровича і Валентини Харитонівни Павлюк, професійних журналістів, членів Союзу журналістів Росії. У той час вони обоє працювали в газеті "Долинская правда".

Станiслав відробив Статут українського товариства, а я взяв на себе його реєстрацію в обласному Управлінні юстиції. Щоб прискорити процес реєстрації, ми пішли на компроміс - зареєструвалися під досить сухим найменуванням "Долинска асоціація українців" - за зразком німецької і корейської національних громадських організацій, що вже існували в той час. Якесь інше національне найменування (наприклад - "Берегиня"), нам тоді просто не дозволили.

І в 1992 році в Управлінні юстиції Сахалінської області була зареєстрована перша в нашому регіоні українська громадська організація - «Долинська асоціація українців». Її очолив мій дорогий товариш і друг Станіслав Олександрович Павлюк. Ця громадська організація активно працювала в Долинському районі. По районній радіомережі звучала радіопередача «Рідне слово», що її готувала і вела його дружина - талановитий журналіст Валентина Харитонівна Павлюк. У Будинку Культури «Бумажник» працювала недільна школа, у якій діти вивчали рідну мову наших предків. Викладачами на громадских засадах були вони обоє  - Валентина і Станіслав Павлюки, їхні друзі й однодумці Людмила Засенко й Олена Бугайова.

Жителів Долинського району, усієї Сахалінської області, Далекого Сходу і Київської області радував своїми піснями українською мовою народжений у Долинську народний ансамбль «Долинонька» під проводом Людмили Засенко (вона згодом стала Заслуженим працівником культури Росії й України). Але саме Валентина і Станіслав Павлюки подвигли її до цієї української творчості. І уже в 1992 році ансамбль брав участь і став дипломантом фестивалю «Київська весна», а в 1995 році був визнаний лауреатом фестивалю «Дні світу на Тихому океані» у місті Владивостоці. Репертуар українських пісень і пісень кубанських козаків має й інший колектив, яким керує Людмила Засенко, - ансамбль козачої пісні «Воля». Цей колектив у 1995 році став дипломантом фестивалю «Червона калина», у якому брав участь під час святкування 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького і 500-річчя підстави Козацтва.

Але наприкінці 1997 року родина Павлюків переїхала на Україну - у місто Скадовськ Херсонської області. І центр активності української діаспори після їхнього від'їзду перемістився в Южно-Сахалінськ. 20 січня 2001 року вже без них тут була заснована Південно-Сахалінська національно-культурна автономія українців «Київська Русь», а 12 січня 2002 року – Сахалінська регіональна національно-культурна автономія українців «Київська Русь» на чолі зі мною, Миколою Засенком.

Але ми намагалися не поривати зв'язок з Валентиною і Станіславом. І з болем переживали важку драму цієї чудової пари українських патріотів. Мені і сьогодні про родину Валентина і Станіслава Павлюків без сліз говорити і писати неможливо. Схоже, цих світлих, чудових людей, що були коренями з чудесного українського Полісся, убили наслідки великого лиха України – Чорнобильської радіаційної катастрофи.

Першим смерть прийшла до мого дорогого друга Станіславаі Олександровича Павлюка. У нього раптово розвилася страшна і практично невиліковна хвороба – лімфосаркома. І в серпні 2002 року нашого Станіслава не стало. А незабаром стало ясно, что не менш страшна хвороба убиває і Валентину: у неї злоякісна ракова пухлина вразила мозок. Вона не здавалася, і навіть прикута до замкнутого життя в стінах квартири, писала вірші. Валентиною Харитонівною був створений цілий віршований цикл – “Вірші, написанні на підвіконні” (див. http://www.ivanzami.narod.ru/virchi.htm). У чомусь схожі на прекрасну, оптимістичну лірику геніальної Лесі Українки, так само безжалісно приреченої долею на передчасний відхід з життя…

Ось що наша Валентина писала з надією на майбуття:

 

Я журналiстка, а писать не можу,
Я диктор, та не можу говорити,
Ходити самостiйно не спроможна...
Та чи ж менi ще доленьку гнiвити!

 

У кожну справу я вкладала душу,
Iнакше бо не вмiла, не могла.
За те я долю дякувати мушу,
Бо я не iснувала, я жила!

 

Є в мене син, що нам близький до болю,

I вiрний друг, в котрiм - моє життя.

Я не сама. Ми боремось з тобою

За спiльне i активне майбуття...

 

За допомогою палестинської діаспори в Києві її син Іларіон Павлюк зумів організувати й оплатити своїй мамі операцію на головному мозку. Нейрохірурги вставили Валентині трубочку під пухлиною. Іларіон оплачував чужим людям у Скадовську, щоб вони доглядали за матір’ю... І розривався між своєю роботою в столиці України і Херсонщиною, де слідом за батьком згасала його мама...

Прожила наша Валентина під наглядом чужих людей до грудня 2004 року. І от недавно з Херсонщини прийшла скорботна і страшна для нас звістка: напередодні нового 2005 року в місті Скадовську пішла з життя наша Валентина Павлюк. Поховали її поряд з любимим і вірним чоловіком Станіславом. І від цієї прекрасної родини талановитих людей залишився один їх син Іларион Павлюк, що, як і мати, працює тележурналістом –  на одному з нових центральних українських телеканалів «К-1»…

 

На фото: це сімейний портрет чудової пари – Валентини і Станіслава Павлюков незадовго до їхнього від'їзду із Сахаліну. Потрібно, щоб про них пам'ятали, тому що це були воістину Святі люди!

Микола ЗАСЕНКО,

голова Сахалінської регіональної

НКА українців «Київська Русь».

 

e-mail: zasenko@rambler.ru