Ці слова напровесні 1990 року я вперше вимовив в Центральному бюро на мюнхенській Цеппелінштрасе Славі Стецько і не менш славному проводові ОУН-б. Я умовляв їх від імені УГС (Української Гельсінської Спілки, головою прес-служби якої на той час був В’ячеслав Чорновіл, а я був його заступником), не переносити непорозумінь між західними підрозділами бандерівців та мельниківців (ОУН-м) до України. А саме, не підпитувати окремі українські самостійницькі угрупування на свій розсуд. Не послухалися... Внаслідок чого розвалили й УГС, й Рух, не створивши ані чого взамін. Їхні політичні примхи фактично відкинули українській політичний опір совєтській системі на рік назад, а формування „помаранчевих” фактично більш, як на десятиліття....

Я пишу ці рядки із сльозами на очах. Щойно моя московська родина відзначила 40 днів від дня смерті моєї бабці Марфи Доценко, яка від моменту мого народження була мені як справжня мати. Батьки весь час були у закордонних відрядженнях (батько – полковник, колишній військовий радник, мати – колишня співпрацівниця сумно звісної совєтської кадебешної структури під назвою АПН (Агентство Печаті Новості). Вони, які ненавиділи СРСР, тим-не-менше йому вірно служили. А бабця мене виховувала й розповідала, чому вони ненавидять Совєти.

Наведу лише один з прикладів її спогадів: „Мої батьки переселилися з Полтави та Кам”янця-Подільського до Амурської області Далекого Сходу Росії на початку 20-го століття, під час так званої Столипінської реформи. До семи років ми не розуміли російської,  наша молодь жила чисто українськими звичаями, це було суто українське селище. Ми казали один одному „на добраніч”, „доброго ранку” тощо. 1921 року до нашого села приїхали вчителі з Воронізької області. За кожне українське слово в школі нас били лінійками по руках і зле кричали: „Говорітє правильно, по русськи!” За розмови українською поза межами школи жорстоко карали”.

Добрі хазяїва, вони й тут утворили потужні землеробчі  господарства. Два-три коні, пара корів, биків, сотні десятин городів та пшениці, десятки кур та гусей відрізняли українські оселі від сусідніх російських, де лише позичали в українців гроші на їжу.

До останнього дня свого життя (26.11.2004) моя бабця, яка народилася в Росії, так і не навчилася російської мови. „Допожи мені”, - були її останні слова, з якими вона звернулася до мене. Вона вже не могла самостійно підвестися з ліжка. Я її підвів, на моїх руках вона й померла.

Нас десятки мільйонів – українців Росії. Завдяки своїй неписьменній бабці, я зрозумів, хто я є. Тепер я – журналіст, який володіє перфектною українською літературною. В мене у Москві виросла 10-річна донька, яка говорить українською хіба дещо гірше від мене. Бабця, покійне моє сонечко, дякую тобі, що ти ненавмисне змогла уберегти нас від суцільної русифікації. Ми вже ніколи не станемо іншими. Ти живеш у наших генах та серцях. І мені особисто прикро спостерігати суперечки між Януковичем та Ющенком. Наскільки це дрібне у порівнянні з нашим життям...

Хочеться сказати пану Януковичу: “Вікторе Хведоровичу, невже Вашу родину обійшли кривди, й Вам пощастило народитися у „хрущовському комунізмі”? Куди Ви нас ведете? До бабціних лінійок? Пробачте, вона була неписьменна... А я за таке ладний дати і в пику!..”

Анатолій ДОЦЕНКО,

московський кореспондент радіо „Німецька Хвиля”