“Самі Україною станьте. Скрізь!”

Антоніна Листопад

Присвячую моїм однокласникам, 10-В класу, Макіївської СШ №86, випуск 1968 р. - класній керівниці - А.К. Гутник, моїм вчителям української мови Н.П. Кибкало та В.Є. Сабіно. Присвячую всім сущим землякам моїм на землі Донецькій.

“Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?”

В шахті дійсно побувати мені не довелося, хоча моя дитинна пам’ять пестить ті часи, коли навіть жінки були задіяні на підземних роботах, бо свідоме дитинство і низка добрих юних літ моїх пройшли в місті Макіївка Донецької обл. Пам’ятаю, як траплялись нещасні випадки на шахті “Пролетарська -Глибока”, або “Пролетарська- Крута”... Тужливі похорони недомитих до ладу від вугільного намулу тіл загиблих гірняків,(“с них шахтерский не смыт уголек…”), сльози вдов, всеохоплюючий смуток і гострий дотик болю сполучений з наляканим дитячим сердечком. Та ще покидані по дорозі квіти, аж до самого кладовища… Тому, певною мірою, я таки знаю ціну сонцю і життю, ціну Донбасу.

Людська пам’ять - це саме те почуття, яке тяжко стерти, заплямувати, або знищити. Бо на те вона і “Пам’ять”, щоб зберегти і пронести через усе життя той вузлик недоторканих спогадів. То є куточок внутрішньої схованки, і все інше, що відбувається в житті потім, то є повільним, або й стрімким додатком до підмурку перших душевних вражень. Відтак, моя глибинна скарбничка рясніє згадками про терикони, зайняті острівцями незгасимого полум’я. Пам’ятаю і посаджену мною черемху на землі Донецькій, яку так і назвали – “Наталчиною”. Все частіше сниться мені ця чепурненька деревинка, що тепер і зацвітає і відцвітає без мене, а я в невпинному плині часу доцвітаю без неї, тут, на Крайній Півночі, сивим пасмом рідіючої коси.

Один “квартал” з другим сполучавсь навпростецькою стежкою прямо через шахтний терен, де в фляговій, без зайвого клопоту, можна було пригоститись газованою водичкою, або й спостерегти, як “табакотрус” (в ті часи був на шахті такий робітник) обмацував шахтарські кишені в пошуку махорки, щоби боронь Боже, хтось не прихопив з собою в забій. Отож відводили душу цигаркою вже на поверхні, - після “підйому”. Тільки очі й блищать з-під обтяженого каскою чола та ще білі посміхливі зуби і цигарка важить за цигаркою… А вже потім - геть, “шахтьорки”, і довгоочікувана животворча водичка лазні. А як добре співалось вечорами, просто неба, біля під’їзду нашої чотирьохповерхівки!

З тими піснями-згадкаами живу і дотепер і несу почуту від вас, мої земляки, тоді ще таку несміливу правду, про те, що Україна - це Держава в державі, про те, що з нашим українським вугіллям, з нашим хліборобським хистом, - нам би самим господарювати на своїй землі, без імперського посіпаки-супостата. Маленькою жменькою відважую з самого донця пам’яті своєї ті ваші перлинні роздуми про життя і гірку історичну спадщину нашого народу, сію ту правду не придуману. Щоби пам‘ятали, щоби шанувались ми поміж собою і були вшановані Світом, щоб навіть недруги наші поважали нас за нашу вольову вдачу...

Ніколи, жодним подихом, я не відхилилась, не зрадила своїй Батьківщині, не завинила вам, мої Донбасівці, не вдушила в собі жодного паростка, що запліднивсь в душі моїй ще на землі Донецькій. І коли ще за часів правління панів Щербаня чи Януковича на Донецькому терені ви влаштовували наметові містечка і гримали касками об асфальт біля Верховної Ради в знак протесту на беззаконня і владне шахрайство, я всім своїм енергетичним струмом і думкою була з вами. Тут, в Мурманську, біля телевізора, я разом з вами оплакувала тих нещасних шахтарів, що знайшли вічний спочинок в підземному штреці. Я і сьогодні думкою, душею, великим сподіванням на Донбасі, але чомусь не не одному з вами полі…Чому? Як могло так статися, що ми опинилися на різних берегах однієї ріки? Як могло статися так, що ви присягнулися своєю довірою людині, яка не шанувала вас, а ні тоді, коли він був Донецьким урядовцем, а ні в недавньому часі, коли став прем’єром?!

У української письменниці з Луганщини Антоніни Листопад є такі рядки: “…куди ідеш, Народе мій, кого підводиш до Престолу?!  Куди ідеш, Народе мій, на кого міряєш корону?!” На христопродавця?! На вашого ж мародера-перевертня?!

До вас застосували, нині дуже модний в Росії, засіб шокової терапії.

Невже ви забули, як ще зовсім недавно бідували, по півроку без зарплати, а скільки вас не вийшло з забоя? І чи зазнавали ви щирого милосердя, або слів розради, коли ще не йшлося про вибори, від того ж таки Януковича?! То ж був суцільний шок по – януковичськи! А що ж тепер? Терапія по-іудськи?!

“Розщедрився”, - зарплатою наперед та ще кілограмом гречки на добру згадку?!

Та чи надовго вистачить тієї згадки? Чи пак, гречки? Гречку напевно вже з’їли, та і гроші мають примху колись закінчуватись, особливо коли їм передував нещадний “шок від Януковича”, коли ці гроші є тимчасовий засіб загравання з народом у вигляді кістки для зголоднілої собаки а не стабільний достаток, забезпечений законом і порядною владою.

І не варто тішити себе думкою, що пан Янукович, який не є, а  таки ж українець, або тим, що якось воно буде…. Ми, українці, як ніякий інший народ, маємо свій переконливий історичний досвід:- “…історії ж бо пишуть на столі, - ми ж пишемо кров’ю по своїй землі!” (Ліна Костенко) Хіба мало траплялось серед нас нерідності? Скільки яничарів роїлось колись навіть серед козацької старшини?! Хто, як не “свої”,  зрадили Івана Мазепу, Івана Виговського?!… Хоч хтось, коли не будь порахував, скільки було тих зрад і запроданств?! Скільки було братньої нелюбові?!

 Зрештою,  все старе, як Світ, бо і Сина Божого зрадили не інопланетяни. З первовіку історія людства зазнала понтіїв пілатів, іуд і брудну силу тих срібняків. То, невже не досить Україні годувати зрадників та перевертнів? Та ще, аби ж то тільки своїх!…До українського буханця з маслом припав і ласий на чужий коровай спецзагінчик “русскіх украінцев” з Москви…

Всю Росію закидали, буцімто українською, газетною продукцією. І назва промовиста: “Час України”. Ото хіба що назва і українська, все ж інше суцільний кольоровий бруд. Що і говорити, - дорогенька газетка. Грубенька за числом сторінок, відповідно розфарбована і надсилають її пачками і тачками в усі Російські “глубінки”. Надходить пакунок за пакунком цих газет і сюди в Мурманськ. На кожній сторінці “канонізований”, (після двох судових покарань), пан Янукович. Одна тільки вартість пересилки кожного такого пакунка коливається від 65 до72 російських рублів. І все це відбувається в той самий час, коли шахтарі Донбасу з запорошеними вугільною курявою легенями, з нестерпно-болючим бурситом ніг, з ледь загоєними тяжкими травмами та повсякчасним гострим радикулітом, плазують під землею, часом навпілзалитою підземними водами, не завжди своєчасно укріпленою такелажем темною лавою?! Та ще й напівголодні!!!

Та краще б ці гроші пішли на підвищення зарплати саме оцим шахтарям, які ще й так пильно проголосували за свого землячка - Януковича. Чи мають добрі харчі на той підземний “тормозок” мої земляки в Макіївці, або Донецьку? Вірогідно, що ні! Гадаю, тяженько їм доводиться, тому душа мені, аж тліє од болю, коли ті кіпи продажньо-ганебних газет виношу до смітника. Однак, втішаю себе думкою, що гроші на видання цієї паскудливої газети, соромлячу мою древню українську націю, надходять, особисто для “братка” - Януковича, з тюремного “общака”, і, як то кажуть, звідкіля прийшли, туди й пішли...

І як сприйматиме нас Світ, або хоч одна нормальна людина, коли зголосимось до такого вибору ? Та ж Москва  смакуватиме наш глум над собою! Увесь Cвіт перейметься питанням: - “Що то за народ, який ввірив своє майбутнє зеку?!” Чи могли б припуститись такого вибору в Америці, або в тій таки КГБістській Росії???

350-літня бездержавність та безладдя вичавили з нас родинний поклик до шанування самих себе. Бо “…наш табір між чагарниками…і звідусіль чужі ідуть женці…” (Олег Ольжич)

Зрозумілою аксиомою, а не припущенням є той непересічний факт, що будувати добросусідські відносини з сусідньою Росією доведеться будь якому обранцю в Президенти. Інша справа, на яких умовах?! Маємо гіркий досвід нещодавнього підписання ЄЕПу, то невже і надалі отак і будемо плазувати в московських покоях, та на ролі 12-відсоткового “партнера” чекати на “цінні” поради “старшого брата”?! Історія доводить, що підлабузу і запроданця не шанують навіть в ворожому таборі, тим паче в цивілізованому світі. То ж не допустіть, земляки мої, щоби один посіпака заплямував усе наше Родинне Древо.

Новітня політика України, особливо Державний статус України, не може, не має морального права нехтувати повагою Європи, а зрештою і усього Світу. Бо ж Україна не тільки географічний пуп Європи, а ще й країна волелюбних працьовитих громадян, то ж мусить стати містком, а не прірвою. Так, ми певною мірою заангажовані, залякані, але повинні підводити Україну до рівня цивілізованих держав.

На мить уявіть собі, якою б то була Україна сьогодні, якби урвалася того ординського союзу ще за повоєнних часів. Певна, що моя Батьківщина тепер би посідала чільне місце серед найпередовіших держав світу, таких, як Німеччина, Бельгія, Франція, Фінляндія, Швеція…А скільки б то українських хлопців огорнуло дівочих плечей, народило б дітей, зорало б жнива, аби не московський войовничо-імперський апетит, аби не афганські втрати…А на черзі Чечня! І “тато - Янукович” слухняно сплатить податок “старшому братові” гарматним м’ясом синів України.

Не хочу чути дурного доказу, мовляв, і росіяни ж гинули, і росіяни були в ГУЛАГах …Не хочу! Бо хочу важити на своє розуміння. Все доводиться на переконливому прикладі. Хіба то розумово благополучні батьки віддали би рідну дочку в сім’ю безладного сусіда-пияку, дикуна і гультіпаку, заспокоївши себе тим дуркуватим аргументом, що той сусіда ї своїх нащадків несамовито лупцює? Зрозуміло, що це такий собі дрібний побутовий приклад. Але він добре співвідноситься з політичним барометром, коли мова йде про нашу спільну долю, про нашу Україну. Коли до нашої Держави залицяються порядні сусіди, - країни з високим рівнем достатку і культури, то є сенс добренько подумати над нашим вибором. І вибір має відбутись на користь усього нашого народу, на користь України, а значить Президентом нашої Держави повинен стати Віктор Ющенко!

А недоброзичливому сусідчику тай винести гарбуза. Зрештою, винести гарбуза-то не в пику дати, а усього на всього, за нашим українським звичаєм дати зрозуміти, що будемо дипломатично вітатись через тин.

Вірю. Надіюсь. Люблю.

Завжди з Вами - Голова проводу Національно-культурної Автономії українців Мурманського Проводу Росії –

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

м. Мурманськ, Росія.

11.11.2004 р.

E-mail:talochka3-htz@yandex.ru