відкритий лист до митрополита володимира (сабодана)

 Відкритий лист до митрополита Володимира Сабодана
 
 Подорожуючи по Україні після 59 років життя по різних країнах світу (найдовше у Канаді), вперше довелося мені гаряче сперечатись з духовенством та монахами, які належать до московської патріярхії і є під вашим проводом.
 
 За церковною практикою, московська патріярхія повинна нести молитовне єднання, а духовентво та монаший чин мусять бути українськими патріотами і виховувати нові покоління добрими християнами, оборонцями українського народу, політичних прав на українській землі, бо всі церкви збудовані за гроші українських людей, що жили в Україні. Так було і є у всіх країнах світу: церкви – національна власність і належать народу, на землі якого і за чиї гроші вони були побудовані. На превеликий жаль, не так воно в Україні. Ваш провід не убезпечує української церкви у московській патріярхії перед насильним втручанням Москви, кпинами з української мови, насильного насаджування москвофільства священиками та монахами. Нищиться все, що дороге українцям, на їхній власній землі. Приналежність до московської патріярхії несе жахливі далекосяжні наслідки. Виховуються нові покоління українського народу яничарами, без національного характеру та почуття любови до свого народу, мови, зі знанням перекрученої історії церкви та своєї держави.
 Мені прийшлось відвідати церкву, де я народилася – у селі Видерта, де мій батько був настоятелем 11 років і де я була охрещена. Тепер ця парафія зі священиком належать до московського патріярхату. Після того, як керівник по сільському господарству попросив священика відчинити церкву для мене та моїх трьох приятельок з дитинства, я зайшла зворушена до храму, де хрестили мене і мою сестру. Це був будній день – понеділок та ще й дощовий вечір. Очевидно, у церкві в ту пору не служилось. Священик знав, хто я, бо я писала листи до парафіян, пояснювала, що значить приналежність до московської патріярхії, надіслала три копії з требника мого Батька (переклад митрополита Іларіона) та молитовники. Священик не захотів мене пустити до церкви, мотивуючи це тим, що я не маю покриття на голові і вдягнена у брюки. Я відповіла, що моя церква в Канаді є в молитовному єднанні із Вселенською церквою і що немає таких розпоряджень, що до церкви не можна зайти без покриття на голові чи одягненій у брюки, особливо коли не служиться. Це особиста справа кожної людини. Священик був молодий і міг бути за віком навіть моїм онуком.
 
 Розмова вийшла напружено-ворожа. Священик заговорив до мене церковнослов'янською мовою, дуже швидко і я нічого не зрозуміла (хоч у дитинстві чула церковнослов'янську мову), про що я йому сказала. Тоді він перейшов на українську, пояснював, чому заміжні жінки повинні носити покриття на голові та який одяг треба одягати до церкви. Критикував українське духовенство, яке не носить постійно підрясників, вказуючи на приклад св. Апостолів. На це я встигла тільки відповісти, що покриття на голові в сучасну пору не окреслює жіночого подружнього стану, а китайці та індуси з давніх давен носять одежу, яка включає штани. Чи вони через це не можуть бути православними християнами? Що ж до одежі святих апостолів, то вона дуже змінилася від початків християнства. На це я дістала відповідь, що китайці та індуси його церкву не цікавлять.
 
 Тоді священик почав критикувати переклад молитов на українську мову. Мовляв, молитва «Богородице Діво, Радуйся» звучить українською мовою як «Смійся, Дівко незасватана». Це мене обурило до глибини душі: як може священик давати такий богохульний переклад такої чудової молитви до Матері Божої! Це мені нагадало 1933 рік, коли священики-москвофіли перекладали цю молитву «Регочися, Дівко не засватана», як відкрито воювали зі священиками-українцями, в тому числі з моїм батьком. Як можуть побожні люди, священики московської патріярхії, які знаходяться під вашим проводом, робити такі кпини над молитвою, вживаючи вульгарні слова?! Такі вульгарні слова можна знайти в кожній мові, але в московській мові їх надто багато.
 
 Розмова на цьому не закінчилася. Я пригадала працю Київського Митрополита Петра Могили, який очистив переклади св. Письма, переклав св. Євангелію та Господню молитву на українську мову і як заскорузла консервативна московська церква поділилася на «Стоглавому соборі» і повстала нова московська церква «Старовірів». Цим я хотіла вказати, що церква на Україні має бути сучасною, вживати українську мову у службах і не ставитися до жінок-матерів, як до не «очищених істот». Це ж матері майбутніх поколінь, яке вони зло роблять, що продовжують рід людський, чому вони мають бути переслідуваними та носити покриття на головах тільки тому, що вони жінки-матері?!
 
 Розмова дійшла до тієї межі, коли москвофіл-священик сказав: «Українська православна церква повзла на колінах і просила московську патріярхію прийняти під їх омофор». Важко було слухати такі перекручену історію. Я пояснила, як була зруйнована Київська митрополія та старання гетьмана Самойловича, щоб не допустити намірів Москви висвятити на Київського митрополита зрадника Гедеона Четвертинського, який присягнув 8 листопада 1685 року на вірність і послушництво Москві. Також про сильний опір усіх єпископів на Україні, скасування гетьманату та висилку гетьмана Самойловича на Сибір. Священик побачив, що не переможе мене в історичній правді, його парафіянки слухають і будуть про це говорити в селі, і тільки, мабуть, дипломатично ствердив, що я добре знаю історію, щоб кінчити розмову.
 
 Під благословення я не підходила і не пожертвувала грошей на церкву, в якій була хрещена. Тільки поцілувала ікону на аналоєві, а священикові сказала, що особливо йому, синові Полісся, з Ратного, не личить і не простимо працювати для московської патріярхії, нівечити і знущатися над українськими душами своїх парафіян та виховувати молоді покоління на нових яничарів.
 
 З сумним почуттям я вийшла з церкви, де мій тато був настоятелем 11 років, де польський уряд змушував читати св. Євангліє, говорити проповіді та вчити релігію польською мовою, а священиків-патріотів карали третім параграфом, що означало залишити Полісся за українську мову протягом 24 годин. Тепер свої такі москвофіли нівечать українську душу свого народу, а ви, Владико, це благословляєте.
 
 На цьому не скінчилась моє подальше дослідження та пізнання московської патріархії. Тим більше, що я досвідчений працівник суспільних соціологічних наук, тому вирішила повністю відчути, які впливи в інших церквах несе московська патріярхія. Тому продовжую моє дослідження у Печерській Лаврі у Києві.
 
 Усі говорять московською мовою. В головному коридорі Печерської Лаври в окремих заглибленнях продаються ікони, хрести, кадила, облачения та багато різних церковних речей і сувенірів. Почала шукати іконки, щоб купити моїм онукам в Печерській Лаврі з молитвами українською мовою. Не знайшла. Побачила монахиню, підійшла до неї ближче, привіталась і запитала, чи є іконки з молитвами українською мовою. Вона подивилася на мене і ламаною українською мовою відповіла: «Українська мова є розговорна на базарі, а Богові не угодно слухати молитви на цій базарній мові». Обурена, я відповіла їй, що я належу в Канаді до української церкви в молитовному єднанні зі Вселенською Церквою та що ми в Канаді молимося українською мовою і ця мова є «угодною» для Бога. Не тільки українці моляться своєю рідною сучасною мовою, а серби, болгари, македонці та греки – всі моляться своїми сучасними мовами, а не віджитою церковно-слов'янською, у вашому випадку з московською вимовою. Далі питаю: чи індуси та китайці зможуть бути православними і чи їхня мова буде угодна Богові, бо вони моляться лише своїми сучасними мовами. Монахиня побачила, що задалеко зайшла у своїй шовіністичній розмові і сказала: «Ізвінітє, простіте мєня» – і вклонилася мені до пояса (шукала мого прощення, безперечно, боялася свого гріха).
 На цьому мої пригоди у Печерській Лаврі не завершилися. Разом зі своєю родичкою Оленкою, яка чула все, що говорила мені монахиня, я підійшла при виході до двох монахів-священиків і запитала їх, чому немає нічого друкованого українською мовою. Один відповів мені, що святі Кирило та Мефодій дали нам алфавіт і мову, якоъ ми зобов'язані дотримуватися. Як приклад, я розповіла про церкви в Канаді, де українці, болгари, серби та македонці моляться на своїх мовах, а грецькі церкви також моляться на сучасній грецькій мові, бо ніхто з людей не знає старої грецької мови з часів прийняття християнства. Вони здивовано подивилися на нас і лише відповіли, що в Канаді всі моляться англійською мовою. Переконувати їх було зайвим, бо вони твердо вірили у свої твердження. На прощання я таки сказала їм, що українці в Канаді, Сполучених Штатах та по всій діяспорі моляться своєю рідною, сучасною українською мовою.
 
 Дуже добре розумію, що тут йдеться не про дотримання слов'янської мови, незрозумілої для молодих поколінь, а про планове змосковщення людей. Для цього використовується церкву як засіб виховання слухняних московських рабів.
 
 Звертаюсь до Вас, Владико, даючи ці приклади, щоб Ви подумали, куди ведете свою українську національне загублену паству, яка Ваша ціль і якими будуть наслідки Вашої праці?
 
 Мовлячи словами тієї монахині, можна сказати, що: «Богові не угодна Ваша праця». Прийде ще велика Божа кара на тих, хто веде наш народ в обман, темноту та в московське ярмо.
 Уявіть, з якими почуттями та думками я лишала Печорську Лавру, роздумуючи над дальшою долею України... Підійшовши до собору св. Софії, побачила бандуриста Степана Щербака, який чудово грав на бандурі та співав пісню на слова Володимира Сосюри: «Любіть Україну, любіть...» Я стала, як вкопана, здивована, немов проганяючи дивний сон. Чи це дійсність, чи якийсь чарівний сон? Усміхнулася і радісно сказала: «Ще є українська мова, ще є ви, що співаєте та будите наш народ так, як це завше робили наші кобзарі-бандуристи. Ви виховуєте у ваших слухачів почуття національної гідности, гордість бути українцем і любов до України».
 
 Бандурист приємно усміхнувся: не сподівався такого захоплення та зустрічі з українкою з Торонто, де в нього є багато знайомих. Махнув рукою в бік Печерської Лаври, кажучи: «їм не вдасться вирвати наше серце та душу». В цей момент підбігли діти із Полтави, що приїхали зі своєю школою відвідати Київ. Бандурист продовжував грати та співати, діти слухали, а на кінець він сказав: «Старі віджиють, а ці діти, молодь поведуть свій народ до повної мовної, релігійної та політичної свободи»...
 
 Внаслідок вищенаписаного, Владико Сабодан, прошу вас, раджу вам задуматися, ознайомитися з нашою визвольною історією, славними поетами та письменниками, що боронили нашу українську культуру та послухайте наших кобзарів-бандуристів, що протягом п'яти століть не перестають працювати і будувати українську духовість, свідомість, яку ви і подібні до вас нищать і викорінюють. 

Автор: Любов Василів-Базилюк, Канада

(Торонто)

Сайт  Української православної церкви Київського патріархату