У грудні 2009 року у місті Камишині побачила світ ця монографія уродженки українкського села в Поволжжі, нині дослідниці-філолога в Києві

Передмова. Автор предлагаемой читателю книги уже почти два десятка лет живет и работает в Украине, в Киеве. Валентина Синельникова родилась в селе Осички Руднянского района Волгоградской области в семье учителей; закончив школу с золотой медалью, поступила в alma mater своих родителей – в Волгоградский государственный педагогический университет. Еще будучи студенткой филологического факультета, стала участницей вокальной группы государственного ансамбля песни и танца «Казачья воля». Так уж сложилось, что в качестве артистки «Казачьей воли» попала во Владивосток на международный фольклорный фестиваль, где и познакомилась со своим будущим мужем, сейчас в их семье растет трое сыновей.

Тема, за исследование которой взялась Валентина Синельникова, для нее не случайна. Волгоградская область России – очень интересный объект для ученых, поскольку населена представителями многих этносов. Украинцы появились здесь, приглашенные царским правительством для освоения почти безлюдных тогда земель, еще в ХVII веке. Этническая пестрота края сказалась на многих семьях: отец её Владимир Алимпиевич Гончаров – потомок украинских чумаков, мать Лідія Васильевна– из донских казаков. Оба – выпускники историко-филологического факультета – многие годы посвятили народному образованию (отец много лет работал директором школ, мать в течение сорока двух лет преподавала русский язык и литературу). Валентина Синельникова, попав в Украину, кстати, будучи обладательницей красивого «народного» голоса, стала солисткой-вокалисткой Киевского академического театра украинского фольклора «Берегиня», исполняла ведущие роли в спектаклях «Чумацкий шлях», «Надднепрянская свадьба», освоила значительный украинский народнопесенный репертуар – язык выучила через песню. Тяга к научной работе (а, может, и ностальгия) вывела ее еще на одну стезю – с 1997 года во время летних отпусков, гостюя у родителей, она стала активно записывать фольклорные и этнографические материалы от украинцев Волгоградской области. Результатом такой экспедиционной деятельности и стала научная работа, представленная сегодня вниманию читателя.

Чем интересна книга, которую Вы держите в руках? Здесь со всей возможной скрупулезностью собрана информация из разных источников (печатные издания, архивные материалы и пр.) об истории освоения и заселения украинцами Нижнего Поволжья, начиная с ХУІІ-ХУІІІ веков, формирование их быта в новых условиях обитания (совершенно отличный климат от северо-востока и центра Украины, откуда главным образом прибывали поселенцы); в монографии вводится в оборот большой массив данных полевого экспедиционного материала. Он особенно ценен, ведь, к сожалению, все меньше остается людей, в памяти которых хранились давние, принесенные еще с родины, традиции семейного, общественного быта.

Книга написана легко и увлекательно. Думаю, что она будет интересна не только этнологам, фольклористам, но и всем, не безразличным к родному краю, богатству традиций и истории.

Ольга Порицкая,

кандидат исторических наук, старший научный сотрудник Института искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М. Рыльского Национальной академии наук Украины

Регіоном компактного проживання українців в Росії було й залишається Нижнє Поволжя (зокрема Волгоградська область), де за переписом 1989 р. мешкало 82 тисячі осіб, що вважали себе українцями (близько 3,1% від усього населення області). За переписом 2002 р. кількість українців на цих теренах дещо зменшилася і становить близько 56 тисяч українців (3% від населення краю), з них 42,2% вважають українську мову рідною. Сьогодні, коли розширюються й урізноманітнюються зв'язки українців Волгоградщини з Україною, актуальною стає і проблема неупередженого висвітлення формування української національної меншини у Нижньому Поволжі, зокрема у Волгоградській області РФ, та її функціонування, чому і присвячена названа монографія.

Проблема міграції українського населення у Нижнє Поволжя становить великий інтерес і з наукової, і з практичної точок зору. З науково-пізнавальної точки зору автору було важливо простежити причини і процеси переселення, розселення і зростання українського населення, його роль в освоєнні та економічному розвитку нижньоволзького регіону. Крім того, звернення до проблеми переселення українців у межиріччя Волги та Дону актуальне з огляду на процеси державотворення, національного відродження, зростання зацікавленості громадськості та науковців до історії України в цілому та історії міграційних процесів і, зокрема, осмислення ролі українців у заселенні та освоєнні різних регіонів Росії. Додам також, що комплексне дослідження традиційної культури та побуту нижньоволзьких українців становить великий інтерес з точки зору з'ясування ступеню їх збереження, а також особливостей збереження етнічної самосвідомості українцями Волгоградської області РФ. Опрацювання запропонованої теми є тим більше актуальним, що із сьогодення достатньо швидко зникають традиційні реалії життя українських переселенців на території Волгоградської області РФ. Зменшення кількості українців засвідчує активність асиміляційних процесів, що, в немалій мірі, стимулюються Російською державою, з одного боку, та відсутністю підтримки з боку України. Комплексний підхід у вивченні традиційної культури і побуту українського населення цього регіону, яке з'явилося тут наприкінці ХVII і протягом ХУІІІ -XІХ ст., дозволяє всебічно висвітлити історію заселення цього терену українцями, розвиток їх культури на новоосвоєних землях, ступінь збереженості традиційної звичаєвості, фольклорних традицій.

Мета даного дослідження полягала у тому, щоб, ґрунтуючись на архівних документах та опублікованих історичних джерелах (їх обмаль), власних експедиційних матеріалах вивчити сукупність чинників, які впливали на формування, адаптацію до нових умов проживання української діаспори, та механізми національно-культурного відродження на зазначених теренах, а також провести комплексне обстеження українських поселень Волгоградщини на предмет збереження явищ традиційної української культури та особливостей етнічної самосвідомості в умовах іноетнічного оточення.

Наукова новизна даної роботи полягає, по-перше, у виборі теми самої монографії: Фольклор, матеріальна та духовна культура українців Волгоградської області РФ ще не були предметом спеціального комплексного наукового дослідження ні в українській, ні в російській народознавчій науці, а лише частково розглядалися в поодиноких історичних та етнографічних працях (Микола Костомаров (сер. ХІХ ст.), Олександр Мінх (к. ХІХ – поч. ХХ ст.), Олександр Гераклітов (20-ті рр. ХХ ст.), Олександра Север'янова (остання чверть ХХ ст.), Василь Супрун (к. ХХ – поч. ХХІ ст.), Ігор Шульга (к. ХХ – поч. ХХІ ст.), власні роботи автора дослідження, розташовані на сайті українців Нижнього Поволжя "Жовтий Клин", надруковані в журналі ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України "Народна творчість та етнографія "(2005, 2006, 2009 рр.) та інших українських та російських наукових виданнях. По-друге, в комплексній постановці та дослідженні зазначених питань, узагальненні напрацьованого в історичній науці з вивчення даної теми, визначенні актуальних питань подальшої її розробки, виявленні, систематизації та науковому аналізі зібраного матеріалу, а також тих аспектів проблеми, що не отримали висвітлення або лише частково розглядалися в поодиноких попередніх історичних та діалектологічних дослідженнях.

Книга складається зі вступу, чотирьох розділів (семи підрозділів), висновків (165 с.), списку використаних джерел та літератури (15 с., 272 назви), Додатків (80 с.) у вигляді шести карт (етнографіних, діалектологічних) другої половини ХІХ - початку ХХ ст. та коментарів до них; переліку українських поселень Волгоградської області (145 назв); переліку місцевих жителів - інформантів, що були опитані автором дослідження в українських поселеннях зазначеної області (63 прізвища); переліку топонімів та антропонімів української етіології зазначеної місцевості та їх пояснення (204 топоніма й мікротопоніма, 127 антропонімів Руднянського району Волгоградської області); записів прислів'їв та приказок (143 зразки) та текстів народних пісень (39 зразків) від українців півночі Волгоградщини. Повний обсяг монографії становить 263 сторінки.

Підводячи підсумки загального розгляду літератури з проблеми історії української діаспори Волгоградської області РФ, у вступі автор зазначає, що ця етнографічна меншина у складі російського народу залишається практично не вивченою в етнокультурному відношенні. Проблема формування, особливостей існування у іншомовному та іноетнічному (хоча й спорідненому) середовищі, збереження особливостей традиційної матеріальної та духовної культури української діаспори Волгоградщини ще не була темою окремого дослідження, а тому вона залишається актуальною.

У другому розділі "Українські поселення у Нижньому Поволжі: історія виникнення та динаміка розвитку" автором розглядаються причини переселення та чисельність українців Волгоградщини з к. ХУІІ ст. до наших днів. В роботі зазначається, що формування української діаспори у Нижньому Поволжі відбувалося у контексті державної політики Росії і вільних селянських міграцій з метою заселення та освоєння нових територій. На території сучасної Волгоградської області перші українські переселенці (під назвою черкаські, тобто українські козаки) документально зафіксовані вже наприкінці ХУІ - на початку ХУІІ ст., але їх поселення були непостійними й нечисленними. Інтенсивне масове заселення та господарське освоєння земель Нижнього Поволжя і Середнього Подоння розпочалося у другій половині ХУІІ ст., після завоювання Астраханського та Казанського ханства та включення Нижнього Поволжя у склад Російської держави. Масова українська колонізація нижньоволзьких степів відбувалася у декілька етапів.

Більшість науковців (М. Костомаров, С. Рябов, О. Север'янова та ін.) Визначають першою хвилею переселення українських селян у Нижнє Поволжя військово-стратегічну колонізацію (к. ХVІІ - перша половина ХVІІІ ст.): Будівництво військових укріплених фортифікаційних споруд (Царицинська сторожова лінія, фортеці Царицин, Саратов, Камишин тощо) для охорони російського кордону від набігів кочовиків (у російський армії було багато українців, які й поселялися у поволзьких містечках - фортецях та освоювали прилеглі до них землі). Автор акцентує на тому, що завершення будівництва Царицинської сторожової лінії спричинило початок інтенсивного заселення цілинних земель уздовж річок Хопер, Бузулук, Медведиця, межиріччя Волги та Дону у другій чверті XVIII ст., а у другий половині XVIII ст. - Заволжя.

Одночасно з урядовою військовою колонізацією відбувалася громадянська самовільна колонізація (к. ХVІІ - ХІХ ст.). Значний потік самовільних українських переселенців у нижньоволзькі степи співпадає з колонізацією Слобожанщини і пов'язаний з одним з найважчих періодів в історії України - війна з Польщею, Переяславська рада, міжусобиці козацької старшини тощо. Українські козаки та селяни втікали у цілинні нижньоволзькі та донські степи у пошуках волі та кращих умов для проживання. Переселенцями цієї хвилі було засновано найдавніші українські поселення (друга половина ХУІІ - початок ХУІІІ ст.) На півночі сучасної Волгоградської області РФ: селище Рудня (колишня слобода Успенська), село Ільмень (слобода Богословська) та ін. Однак, погоджуючись з О. Гераклітовим, автор підкреслює, що українські селяни-втікачі відіграли певну роль у первинному заселенні деяких окремих місцевостей Саратовського краю, але не слід перебільшувати значення цього елементу: Саратовська губернія (до складу якої входила сучасна Волгоградська область) заселялася протягом всього ХУІІІ ст. "законним чином ","за сприяння уряду ".

Автор дослідження приділяє окрему увагу інтенсифікації самовільної (українські козаки та селяни-утікачі) та поміщицької української колонізації території Війська Донського в останні десятиріччя XVIII ст. За даними ревізії IV (1782 р.) Тут було враховано 26579 душ чоловічої статі і 17601 душа жіночої статі українського населення. За матеріалами ревізії V (1795 р.) У Війську Донському було вже 61232 душі чоловічої статі і 42307 душ жіночої статі українського населення, тобто за 13 років кількість українців зросла тут майже у 2,5 рази.

Урядова колонізація сер. ХVІІІ - першої пол. ХІХ ст. відіграла значну роль у заселенні та господарському освоєнні Нижнього Поволжя. Масове переселення українців у Нижнє Поволжя з дозволу уряду і за його підтримки пов'язане з активним розвитком солевидобування на заволзькому озері Ельтон (початок промислу у 1747 р.). Для транспортування солі від озера до м. Саратова урядом вербувалися досвідчені українські чумаки із східної України, Волзького та Донського козацьких військ, з поволзьких українських слобод, заснованих раніше біглими українськими селянами. Чумаки входили в окремий "чумацький стан", користувалися рядом привілей: не несли рекрутської повинності, були звільнені від платні державних податків, мали великі ділянки землі та постійний заробіток, але навічно були прикріпленими ( "приписаними") до соляного промислу. Українськими чумаками була заснована значна кількість великих та малих поселень, розташованих на території сучасної Волгоградської області: місто Котово (колишня слобода Котова) та села навколо нього, селища Стара та Нова Полтавка, села Савинка, Валуєвка тощо.

Урядові селянські переселення другої половини ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. істотно вплинули на збільшення чисельності та динаміку природного приросту населення Нижнього Поволжя. Активне чумацьке заселення відіграло важливу роль у земельній колонізації, розвитку ринкової економіки, комплексному освоєнні нижньоволзьких степів. З середини ХУІІІ ст. темпи заселення нижньоволзького регіону були більш значними (порівняно з к. ХУІІ - першою пол. ХУІІІ ст.) і вирішальну роль у цьому відіграли українці: з початком солевидобувного промислу населення Саратовської губернії збільшилося на 124,5%. Слід наголосити, що високим приростом губернія в основному зобов'язана українському населенню - вихідцям із Центральної та Слобідської України.

У першій пол. ХІХ ст. відбувся наступний етап урядової української колонізації: у нижньоволзькі степи переселялися малоземельні державні селяни. Причиною масових організованих переселень українців у Нижнє Поволжя було малоземелля селян Полтавської, Чернігівської, Слободсько-Української губерній. У Нижньому Поволжі вільної та малозаселеної землі було багато, тому уряд заохочував (вербував) українських селян переселятися у донські та нижньоволзькі степи. Паралельно з санкціонованим урядом відбувалося і самовільне, стихійне переселення малоземельних ( "неімущих") українських селян у межиріччя Волги та Дону, а також поміщицькі переселення (друга половина ХVІІІ - ХІХ ст.). Так з'явилися села Бекетовка (сьогодні - район м. Волгограда), селище (колишня слобода) Данилівка, село Білі Пруди та ін. Архівні матеріали дають можливість точно встановити, з яких місць, куди, в якій кількості переселялися українці у Нижньє Поволжя, як влаштовувалися на нових землях, і які засвідчують переселення значних груп українців на нижньоволзькі землі у 20-30-ті роки XIX ст. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. санкціоновані урядом переселення державних селян з України у Нижнє Поволжя припиняються (у зв'язку з малоземеллям у Саратовській губернії) і звичайною практикою стає переселення поміщицьких селян-українців з великих слобод, що вже існували у регіоні, на ще не освоєні землі - це сприяло виникненню великої кількості нових українських поселень.

Погоджуючись з С. Чорним, автор зауважує, що кількість українців у Нижньому Надволжі в XIX ст. зростала швидкими темпами. За ревізією 1795 р. їх тут налічувалося 71,3 тис. чол., у 1858 р. - 207,4 тис., За переписом 1897 р. - 404,8 тис. Основна маса українців розміщувалася у семи повітах - Аткарському, Балашовському, Камишинському, Царицинському Саратовської губ., Новоузенському Самарської, Царьовському і Черноярському Астраханської. В цих повітах налічувалося 326164 українця, або 80,6% їх загальної чисельності в краї. Зазначимо, що територія Камишинського і Царицинського повітів сьогодні повністю входить до складу Волгоградської області РФ, інші - більш чи менш частково. Аналізуючи наведені статистичні дані, автор поділяє думку С. Чорного, що великі українські етнічні острови, розташовані по обидва боки Волги і на півночі Донщини, являли собою кільце між українською етнічною територією в Європі і українськими колоніями в Азії.

Міграції українців на землі межиріччя Волги та Дону призвели до виникнення понад 100 українських поселень на території сучасної Волгоградської області, серед них виділяємо декілька компактних масивів: 1) поселення, розташовані у степових північних районах області, вздовж річок Медведиця, Терса, Щелкан та ін. - Район найдавніших компактних українських поселень к. ХУІІ - поч. ХУІІІ ст., Своєрідний "український етнічний острів (за визначенням В. Супруна)" (Руднянський, Данилівський, Жирновський райони); 2) поселення вздовж колишньої Царицинської сторожової лінії, куди для обробки цілинної ниви і збільшення площі розораних степових земель, за царським указом, селили переважно українських селян; це були також добровольці, завербовані урядом в Україні, а також примусово переселені мешканці українських поволзьких сіл (ХУІІІ-ХІХ ст.), 3) поселення вздовж соляних шляхів - "трактів" і в місцях, де компактно поселялися українці-чумаки, яких царський уряд вербував в Україні і в українських селах Поволжя для обслуговування соляного промислу на заволзькому озері Ельтон (XVIII-XIX ст.), 4) українські поселення на території Війська Донського, куди у "донську вольницю" прямували від неволі українські козаки і селяни (XVIII-XIX ст.).

Користуючись класифікацією В.І. Наулка щодо українського населення поза межами основної етнічної території, Автор класифікує українців Нижнього Поволжя як аграрних українців, які протягом короткого часу, особливо наприкінці XIX - на початку XX ст., Сформували компактні етнічні масиви (Приуралля, Поволжя, Казахстан, Сибір, Далекий Схід). Оскільки вони складалися з вихідців різних районів України, початковий період їх заселення характеризувався етнічною консолідацією. І в наш час вони відрізняються порівняно стійкою етнічною самосвідомістю. Однак, враховуючі значну територію нижньоволзького регіону, українців Волгоградської області можна віднести і до іншої групи (за В. І. Наулком і Н. В. Чорною) - українці, які дисперсно розселені в іншонаціональних масивах. Етнічні процеси серед них особливо інтенсивні. З кінця 1930-х років і дотепер питома вага українців тут знизилася, що було зумовлено етнічною асиміляцією українського населення, особливо після 30-х рр., Іншими народами, насамперед росіянами.

За даними перепису 2002 р. кількість українців в Волгоградський області становить 56381 чоловік. На початку XXI ст. (за неповними даними Економічної енциклопедії регіонів РФ) найбільше українців мешкає у Старополтавському районі Волгоградської області (14,4% населення), Єланському (9,6%), Жирновському (5,3%), Палласовському і Котельніковському (близько 4%), Миколаївському, Ленінському, Камишинському районах (від 2 до 4% населення). У сучасному етнокультурному розвитку українців Волгоградщини простежуються такі тенденції: 1) зберігаються національні традиції, звичаї, але вони втрачаються українцями Нижнього Поволжя значно інтенсивніше порівняно з українцями основної території проживання; 2) відбувається посилення домінуючого впливу російського населення на українців у сфері матеріальної та духовної культури; 3) великий вплив на спосіб життя українських переселенців справила так звана загальнорадянська культура, коли існував лише один великий "радянський" народ; 4) спостерігається новий виток у піднесенні самосвідомості української діаспори Волгоградщини, що демонструє наявність значної кількості національно-культурних осередків у регіоні, які ведуть плідну роботу зі збереження й відродження української культури, мови і традицій у далекому від етнічної батьківщини краю, що свідчить про прагнення української меншини Нижнього Поволжя зберегти свою національну ідентичність Однак, слід констатувати, що поки що організація українців в Волгоградській області (Регіональна національно-культурна автономія громадян українського походження, що була зареєстрована у 2003 р.) знаходиться у стадії становлення, її взаємодія з етнічними групами за межами Волгограда (у тому числі з українськими общинами у сільській місцевості) є слабкою, що можна пояснити невисоким рівнем етнічної об'єднаності українського населення регіону, молодістю організації та відсутністю повноцінного стабільного державного фінансування. До того ж однією з головних проблем подальшого розвитку української меншини у регіоні і сьогодні залишається поступова асиміляція українців чисельно переважаючим російським населенням.

Можемо дійти висновку, що заселення й господарське освоєння нижньоволзьких степів українськими селянами - факт, який за своїм значенням посідає чільне місце в історії України і Росії. Вихідці з українських губерній стали одним з основних колонізаційних елементів, на який зробив ставку царський уряд при освоєнні Нижнього Поволжя. Історія українців за межами основної етнічної території - це складова частина історії всього українського народу. І на сучасному етапі розвитку важливим є відродження та підтримка української культури, історії, мови у східній діаспорі, у тому числі, і в Волгоградський області РФ.

У третьому розділі "Особливості побуту та господарської діяльності українських переселенців Волгоградської області (Росія)" розглядаються особливості побуту українських переселенців, збережені в умовах іноетнічного оточення, а саме побудова надвірних споруд та житлових будинків. Автор доходить висновку, що у житлі та господарських будівлях нижньоволзьких українців простежуються складні нашарування, обумовлені, з одного боку, етнічними традиціями, з іншого - кліматичними особливостями нового місцезнаходження, специфікою життя в інонаціональному оточенні. У тих селах, де українці мешкали разом з росіянами, знаходимо багато запозичених рис у будівництві житлових будинків та плануванні подвір'я від місцевої російської традиції. Однак у місцях компактного проживання українських переселенців спостерігався вищий рівень збереження етнічних особливостей у будівництві (інтер'єр житла, його планування, оздоблення, освоєння землі біля будинків під сади тощо). Сьогодні будівлі та господарські споруди українських переселенців, побудовані в 1960-1970-х роках, майже не відрізняються від будівель оточуючого російського населення. Етнічна специфіка зберігається здебільшого лише у інтер'єрі житла та його оздобленні (вишиті подушки, ікони, прикрашені рушниками, дерев'яні скрині тощо).

Аналізуючи сучасний стан етнокультурного розвитку українських переселенців у Нижньому Поволжі, автор відзначає, що на нові землі вони принесли більш високу культуру землеробства, більш розвинуті знаряддя праці (плуг - "хохлач"), передові на той час агротехнічні прийоми, які сприяли широкому розповсюдженню у краї різноманітних, нових для степів Нижнього Поволжя, сільськогосподарських культур: пшениці, баштанних, олійних (конопля, соняшник), різноманітних сортів садових рослин тощо. Будучи вихідцями з різних регіонів України, вони були носіями різного агротехнічного досвіду, який характеризувався локальними особливостями. У нових умовах проживання відбувався відбір більш раціональних і прогресивних прийомів ведення сільського господарства, водночас зближення та взаємодія з іншими народами регіону (росіяни, німці) сприяло збагаченню господарського досвіду українських переселенців. У результаті цих процесів збереглися і розвивалися ті прийоми, які більше відповідали новим екологічним умовам та суспільно-економічним потребам. У цілому, господарсько-культурний тип українських переселенців межиріччя Волги та Дону протягом декількох сторіч перебування на означених теренах залишається незмінним: основним напрямком господарювання українців було і є сільське господарство.

Однак слід відзначити, що системи землеробства, які були важливою складовою культури українського селянина, обумовлювалися конкретними соціально-економічними, природними (ґрунтовими, кліматичними) умовами нижньоволзьких степів, а також культурними традиціями. Тому відзначимо існування на зазначених теренах протягом ХУІІІ-ХХ ст. досить різнохарактерних прийомів ведення земельного господарства, від первісної перелогової системи землеробства до складного багатопілля. Зазначені передумови спричинили також розвиток в селах українських переселенців, розташованих у різноманітних за природними умовами районах Волгоградської області, інших господарських занять: різних форм землеробства (садівництво, городництво, баштанництво), скотарства (тісно пов'язаного з землеробством) і його різновидів, різних ремесел та промислів (ткацтво, гончарство, ковальство тощо). Окрема увага приділяється розвитку рибальства, як допоміжного промислу селян-українців Нижнього Поволжя, та характеристиці різновидів різноманітних рибальських знарядь, а також появі та розвитку у Нижньому Поволжі українського чумацтва, як одного з головних чинників економічного розвитку регіону.

Автор підкреслює, що активне заселення українців у нижньоволзькі степи відіграло важливу роль у земельній колонізації, розвитку ринкової економіки регіону і, зокрема, сучасної Волгоградської області. Вихідці з України відіграли і продовжують відігравати одну з провідних ролей в освоюванні цілинних степових земель межиріччя Волги та Дону.

У четвертому розділі "Традиційна духовна культура українських переселенців північно-західного регіону Волгоградської області (Руднянський, Жирновський, Єланський, Данилівський, Котовський райони)" розглядаються особливості традиційної календарної обрядовості, свят родинного кола (родильна обрядовість, весілля, поховальна обрядовість), а також особливості мовного простору (а саме - ономастикону: топоніміці та антропоніміці) українців півночі Волгоградщини. Автор акцентує увагу на тих елементах традиційної духовної культури українців Волгоградщини, що в умовах багатосторічної відірваності від основної етнічної території та іншомовного (хоча й спорідненого) оточення "законсервувалися" в архаїчних варіантах і зберегли особливості світогляду нижньоволзьких українців, у якому переплелися язичницькі та християнські вірування (календарні свята : різновиди колядування, весняні свята: "Сорок святих", Середохресний тиждень, Проводи Фоми ( "ловити Хому"), літнє свято "Катеринки" тощо; весільні атрибути: "рєпєй", курка, меч тощо; весільні обряди: "вбивання чіпу" , "Горшки", "налигать піч"; поховальний обряд "Проводи душі" тощо).

Українські обряди і звичаї ще до середини XX ст. бережно зберігалися в українських селах Волгоградської області, Але на сьогодні найкращий стан збереження має українська говірка і фольклор, що стало основною передумовою збереження національної самосвідомості та самоідентифікації нижньоволзьких українців. Сьогодні в українських селах Волгоградщини в умовах іноетнічного оточення, на жаль, фактично не збереглася народна музика та весільна пісенна обрядовість. Це пояснюється віддаленістю переселенців від батьківщини, а також послідовним втіленням радянської ідеології на формування радянського народу як нової історичної спільноти людей та провадження активної політики русифікації неросійськомовних етносів, що призвело до нівелювання національних культур, втрати національного коріння, особливо молодим поколінням. Тому найкращий стан збереження має той музичний матеріал, що найчастіше виконувався переселенцями у побуті - популярні українські народні, літературні та побутові пісні. Додамо також, що значна кількість топонімів та антропонімів українського походження, а також українських прислів'їв, поговірок, крилатих виразів, фразеологічних зворотів, які існують сьогодні на території сучасної Волгоградської області, підтверджує нашу думку про те, що процес переселення українців на поволзькі землі має давнє історичне коріння. Аргументом на користь цієї думки є те, що серед запозичень у поволзьких та донських говорах найбільша кількість українських за походженням слів.

Зазначимо, що протягом ХІХ-ХХ ст. календарні свята та обряди нижньоволзьких українців значно трансформувалися. Цей процес мав загальносвітовий характер і був обумовлений розвитком капіталістичних відносин, який прискорив занепад системи аграрно-календарних звичаїв, що склалися в умовах феодалізму: змінився уклад життя землеробів, втратила свої функції сільська громада, яка відігравала важливу роль у збереженні побутових традицій. Руйнування традиційних звичаїв та обрядів річного циклу проявилося в їх редукції та спрощенні, в переосмисленні багатьох архаїчних, релігійно-містичних елементів. У нових умовах життя давні ритуали втратили свою первинну семантику, перетворившись на забаву для молоді та дітей, у якій на перше місце вийшли суто естетична та розважальна функції. Однак певна законсервованість та відчуженість українських поселень Волгоградської області сприяли збереженню деяких архаїчних елементів календарної обрядовості ще до 60-70-х рр. ХХ ст. (свято "Катеринки" на Івана Купала ", проводи Фоми" як складова пасхальної обрядовості тощо).

Традиційна сімейна (родильна, весільна, поховальна) обрядовість в умовах нестабільності політичного та соціально-економічного розвитку суспільства також втратила багато давніх рис: з розвитком раціональних знань зміст старих магічних обрядів поступово забувався, деякі з них стали виконувати інші, ігрові та розважальні, функції. Однак, разом з появою нових, сучасних обрядів та символічних дій, в українських селах Волгоградської області продовжують зберігатися старі, давні елементи обрядів (зокрема весільного, поховального), хоча зміст та функції їх протягом сторіч вже трансформувалися та набули іншого забарвлення.

У висновках узагальнено результати дослідження:

1. Українська діаспора Волгоградської області РФ є однією з найбільш чисельних і самобутніх. Сьогодні вона нараховує понад 56 тисяч українців. Майже половина з них (42,2%) вважає українську мову рідною.

2. Історія переселення українців у Нижнє Поволжя нараховує понад 300 років. Українці та вихідці з українських губерній стали основним колонізаційним елементом, на який зробив ставку уряд при освоєнні нижньоволзьких степів. Українська колонізація нижньоволзьких степів відбувалася у декілька етапів: 1) військово-стратегічна колонізація (ХУІІ - перша пол. ХУІІІ ст.: заселення українцями земель вздовж укріплених військових споруд - "сторожових ліній" - для комплексного їх освоєння), 2) громадянська самовільна колонізація ( протягом ХVІІ - ХІХ ст.), 3) декілька етапів урядової колонізації (а) сер. ХVІІІ - перша пол. ХІХ ст.: вербування українських чумаків для обслуговування солевидобувної промисловості на заволзькому озері Ельтон; б) перша пол. ХІХ ст.: переселення малоземельних державних селян з Лівобережної України; в) поміщицькі переселення - відбувалися з дозволу уряду протягом др. пол. ХУІІІ - ХІХ ст.; Г) протягом всього ХХ ст. - масові переселення на радянські будівництва: Волго-Донський канал, Волзька ГЕС).

3. Неоцінимим є внесок українських переселенців у розвиток нижньоволзького регіону. Українці першими запровадили культуру землеробства у цілинних волзьких степах, почали вирощувати зернові, городні, баштанні культури, запровадили садівництво. З українськими переселенцями пов'язаний розвиток промислів у Нижньому Поволжі (зокрема чумацтва, будівництва, ковальства, ткацтва). Одну з вирішальних ролей українці відіграли у становленні у межиріччі Волги та Дону культури православної віри; значним є вплив української культури на розвиток традиційної духовної культури, ономастикону регіону; значний вплив мала мова українських переселенців на розвиток донських діалектів та російських нижньоволзьких говорів, де зберігається значна кількість українізмів. Активне заселення українців у нижньоволзькі степи, безсумнівно, відіграло важливу роль у земельній колонізації, розвитку ринкової економіки регіону і, зокрема, сучасної Волгоградської області. Вихідці з України відіграли і продовжують відігравати одну з провідних ролей в освоюванні цілинних степових земель межиріччя Волги та Дону.

4. Розглядаючи особливості традиційної календарної обрядовості, свят родинного кола (родильна, весільна, поховальна обрядовість), а також особливості мовного простору (а саме - ономастикону: топоніміці та антропоніміці) українців півночі Волгоградщини, слід акцентувати, що всі календарні обрядодії українців північного заходу Волгоградської області є пов'язаними з аграрною (репродуктивною), очисною, захисною магією, а також з культом предків. Усі магічні дії, обряди, атрибути (зимові: кутя та узвар (свара), звичай "носити кутю", різновиди колядування - рожествування, похолькування, меланкування, звичай "вибивати кутю" як різновид різдвяних хлопчачих розваг тощо; весняні: обрядове печиво та хліб - "жайворонки", "хрести", паска; яйце-символ нового життя; вода у чистий четвер - символ очищення та захисту від нечисті; свячена верба - символ здоров'я та захисту від злих сил; літні: троїцьке "хати уквітчення", купальські обрядодії з водою тощо), зафіксовані в українських селах Нижнього Поволжя, є складовими загальноукраїнської (загальнослов'янської) календарної обрядовості, у якій переплелися язичницькі та християнські вірування. Виконуючі ці магічні дії, українці намагалися вплинути на сили природи, сприяти скорішому приходу тепла, примноженню майбутнього врожаю, домашнього достатку, захистити родину від горя, хвороб тощо.

5. Слід акцентувати увагу на тих елементах традиційної духовної культури українців Волгоградщини (календарних та родинних звичаях та обрядах), що зберегли у собі елементи архаїчного походження і, в умовах іноетнічного (хоча й спорідненого) оточення, відірваності від "України материкової", «законсервувалися» у стародавніх варіантах і зберегли у собі особливості світогляду нижньоволзьких українців, а саме: випікання "хрестів" у Середохресний тиждень ", жайворонків" на свято "Сорок святих"; розкидування "хрестів" по ораному полю під час першого посіву; приготування куті (різдвяної страви у якості поминальної) на Пасху; катання крашанок по землі; додавання шкаралуп від пасхальних яєць у зерно для першого посіву; звичай "ловити Хому" у післяпасхальний тиждень, літнє свято "Катеринки" та його персоніфікований символ - лялька тощо; весільні атрибути: "рєпєй" , курка, меч тощо; весільні обряди: "вбивання чіпу", "Горшки", "налигать піч"; поховальний обряд "Проводи душі" тощо). Певна законсервованість та відчуженість українських поселень Волгоградської області сприяли збереженню деяких архаїчних елементів традиційної обрядовості (весняне свято "Проводи Фоми", літній обряд "тощо Катеринка") ще до 60-70-х рр. ХХ ст. Разом з появою нових, сучасних обрядів та символічних дій, в українських селах Волгоградської області донині зберігаються старі, давні елементи обрядів (зокрема, обряд "Горшки" як складова весільного, поховальний обряд "Проводи душі" тощо), хоча зміст та функції їх протягом сторіч вже трансформувалися та набули іншого забарвлення.

6. Збереження мови та елементів традиційної матеріальної та духовної культури було й залишається для українських переселенців Волгоградщини одним з головних чинників збереження етнокультурної ідентичності. Переважна більшість українських переселенців у Волгоградській області РФ зберігають свою етнічну самосвідомість, не дивлячись на поглиблення процесу етнічної акультурації та природної асиміляції українців росіянами. Мешканці українських сіл межиріччя Волги та Дону, знаходячись далеко від основної етнічної території, крізь багато сторіч пронесли і зберегли свою мову, свій фольклор, особливості українського менталітету, українського побуту, кухні тощо. Тому їх історія та культура є складовою частиною історії та культури всього українського народу.

7. Українська діаспора в Росії відіграє колосальну роль для Української держави - без східної діаспори не може бути могутньої незалежної України. Сьогодні Нижнє Поволжя для українців - регіон, де вони хочуть задовольняти свої національні, культурні, духовні потреби, за що свідчить активізація процесів реетнізації - етнокультурного відродження української діаспори Волгоградщини, головними осередками якого сьогодні є Українські центри Волгоградської області, що діють у м. Миколаївську, селах Ольховка, Гусевка та ін. У 2003 році у м. Волгограді була зареєстрована Регіональна національно-культурна автономія (РНКА) громадян української національності Волгоградської області, що ініціювала етнокультурні та лінгвістичні проекти по дослідженню українського населення регіону. Активізації роботи РНКА сприяло підписання договору про спільну діяльність в науковій, освітній, просвітницькій та культурній сферах з товариством "Україна - Світ" та його головою І. Драчем. Додамо також, що серед політичної еліти Волгоградської області є багато людей, що мають українське коріння. У їх числі волгоградський екс-губернатор Микола Костянтинович Максюта - уродженець Кіровоградщини, який під час Всеросійського перепису 2002 р. відмітив своє вільне володіння українською мовою; екс-мер м. Волгограда Євген Іщенко, прокурор Волгоградської області Микола Шепель та інші. Присутність багаточисельної української общини постійно підкреслюється у процесі розвитку двосторонніх міжнародних контактів з Україною - одним з пріоритетних зовнішньоторгових партнерів нижньоволзького регіону. Це обумовлює важливість "українського фактору" у контексті формування регіональної етнічної політики. Однак, слід констатувати, що поки що організація українців в Волгоградській області знаходиться у стадії становлення, її взаємодія з етнічними групами за межами Волгограда є слабкою, що пояснюється невисоким рівнем етнічної об'єднаності українського населення регіону, молодістю організації та відсутністю повноцінного стабільного державного фінансування. Однією з головних проблем подальшого розвитку української меншини у регіоні і сьогодні залишається поступова асиміляція українців чисельно переважаючим російським населенням, а також те, що відродження українства в регіоні відбувається здебільшого зусиллями ентузіастів в умовах відсутності фінансової підтримки як з боку Російської держави, так і з боку України .

8. Особливості культури та побуту українців Волгоградської області РФ є дуже цікавим об'єктом для ретельного етнографічного та іншого роду дослідження, тим більш, що носіїв цієї культури з кожним роком меншає.

Валентина СІНЕЛЬНІКОВА.

Grucynj@i.ua

На світлинах: Валентина Сінельнікова. Монографія «Традиційна культура і побут українців Волгоградської області».

Додаток – супровідний лист в редакцію:

Доброго дня, пане Андрію! Наприкінці 2009 р. (у грудні 2009 р.) побачила світ моя монографія "Традиционная культура и быт украинцев Волгоградской области" (МАУ "Медиа холдинг", Волгоградская обл., г Камышин, 263 с.).

Надіюсь, що наступна інформація про цю книгу буде цікавою для розміщення на сайті українців Росії "Кобза" - не так часто виходять наукові видання щодо історії та культури українців Росії. До тексту, наданого далі, додаю фотографію цього видання, своє фото й вступну статтю, що була написана до цієї книги ст. наук. співробітником ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, кандидатом істор. наук Ольгою Анатолієвною Поріцькою.

Пане Андрію! Думаю, інформації більш, ніж достатньо. Залишаю за вами право на редагування - ви головний редактор, думаю, краще знаєте, що підходить для розміщення на сайті.

Інформація про мене: Сінельнікова Валентина Володимирівна, завідувач лабораторією Київського національного університету культури і мистецтв, здобувач ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. Народилася в 1971 р. в українському селі Осички, що на півночі Волгограської області, там до сьогодні мешкають мої батьки, брати, родичі. Закінчила у 1993 р. філологічний факультет Волгоградського державного педагогічного університету, працювала солісткою-вокалісткою державного ансамблю пісні і танцю "Казачья воля" (м. Волгоград), з 1996 р. - провідна артистка Київського академічного театру українського фольклору "Берегиня"; з 2005 р. працюю в Київському національному університеті культури і мистецтв зав. лабораторією кафедри музичного мистецтва. Є автором близько 20-ти публікацій щодо історії, особливостей матеріальної та духовної культури українців Волгоградської області в наукових виданнях України та Росії, в також у періодичній печаті (зокрема, мої роботи є на сайті українців Нижнього Поволжя "Жовтий Клин").

Я мама трьох синів (16, 10 і 2,5 роки), а названа монографія стала результатом фактично 15-тирічного експедиційного дослідження північих районів Волгоградської області, а також опрацювання архівної інформації.

Мої предки зі сторони батька - українці, що наприкінці ХУІІІ ст. заснували у Данилівському районі теперішньої Волгоградської області село Білі Пруди. Ця монографія - їх вшанування, а також мій внесок у зв'язок поколінь.

Валентина Сінельнікова.