Володимир Юхимович Мельниченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року за документально-публіцистичний цикл про Великого Кобзаря

З Указу Президента України № 117/2009 «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка»: На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка постановляю:

1. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2009 року:

МЕЛЬНИЧЕНКУ Володимиру Юхимовичу, публіцистові – за документально-публіцистичні книги «Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві», «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)».

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

2 березня 2009 року

Офіційне Iнтернет-представництво Президента України

http://www.president.gov.ua/documents/9042.html

Редакція сайту «Кобза-Українці Росії» поздоровляє генерального директора Культурного центру України в Москві вельмишановного Володимира Трохимовича Мельниченка з присудженням йому Національної премії України імені Тараса Шевченка 2009 року, зичить йому доброго здоров’я і нових творчих успіхів «На славу нашої преславної України»! Пропонуємо нашим читачам кілька публікацій в засобах масової інформації України про самого Володимира Трохимовича, його дослідницьку та літературну діяльність та «Україну на Арбаті, 9».

Тарас Шевченко та Михайло Грушевський на Старому Арбаті

Усі, хто побував на Старому Арбаті в Москві, не міг не помітити на будинку № 9 — Культурний центр України — державний прапор України. Вулиця пішохідна, і повз будинок щодня проходять туристи, москвичі та просто перехожі. Дехто зупиняється, читає назву Центру і об’яви чи афіші про заходи, що там відбуваються. Цікаво спостерігати за тими, хто, бодай на мить зупинившись, посміхнеться до українського прапора. А ще цікавіше — зайти всередину, оглянути якусь мистецьку чи тематичну книжкову виставку, тобто відчути в центрі російської столиці наявність культурного осередку України. Вам остаточно пощастило б, якби екскурсію по центру провів генеральний директор Володимир Мельниченко.

Знаючи Володимира Юхимовича як відомого вченого-історика, письменника, мистецтвознавця, автора понад тридцяти книжок і численних статей, відомих в Україні, Росії, Японії, Болгарії, Молдові, я завжди дивувався його вмінню поєднувати наукову роботу з адміністративною, яка завдає-таки чимало клопотів. Майже щороку В. Мельниченко дарує читачам досить об’ємні видання, які сприймаються з великим інтересом усіма, хто захоплюється історико-літературними дослідженнями, і фахівцями, наприклад шевченкознавцями чи грушевськознавцями. Найбільшим подарунком для них стали три останні книжки В. Мельниченка: «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» (М.:ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 448 с.); «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (Москва: ОЛМА- ПРЕСС, 2006. — 655 с.) і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві» (Москва: ОЛМА- Медиа Групп, 2007. — 510 с.).

В. Мельниченко — один із відомих фахівців-істориків, яким, здається, доступне навіть недоступне, що зберігається в архівах і бібліотеках Москви. Уміння шукати та знаходити найцікавіше і маловідоме, чи й зовсім невідоме, очевидно, виробилося в нього ще в ті роки, коли вчений очолював знакові архівні чи музейні установи Києва та Москви.

Ще в першій названій книжці В. Мельниченко порушив цікаву тему: «Шевченко і Грушевський», зауваживши, що вона може стати навіть окремою монографією. Знаючи характер вченого, як ретельного дослідника архівно-музейних скарбів, вже тоді можна було сподіватися на те, що така монографія буде ним написана. І це таки сталося, про що свідчать названі нами друга й третя книжки автора.

 «Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, — пише В. Мельниченко, — то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком ХХ століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, підняв достоїнство української нації, обґрунтував право українців на самостійне державне існування» («Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55», с.434).

В. Мельниченко із 2002 року очолює Культурний центр України в Москві, але його присутність в Україні відчувається постійно — і у виданих ним дослідженнях, і у виступах в періодиці, особливо в газеті «Слово просвіти», де він уміє захопливо описати найцікавіші свої знахідки. Своїми публікаціями він постійно нагадує нам, що двохсотрічний ювілей Т. Шевченка буде відзначатися не лише українською, але й світовою громадськістю у 2014 році. Ця дата не за горами, і це свято має стати, за словами М.Грушевського, сказаними ним ще на початку ХХ століття, напередодні сторічного ювілею Шевченка, «ювілеєм українського відродження». Аналізуючи внесок видатного вченого у підготовку до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, В. Мельниченко наголошує на тому, що той ювілей, на думку Грушевського, вимагав від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята», що змушувало свідомих українців «взятися до здвигнення йому (Т.Г. Шевченкові. — С.Г. ) пам’ятника, гідного його і нас, не тільки на славу поета, а і на славу нашої національної ідеї («Я оснувався у Москві, Арбат 552, с. 399).

Наукова цінність шевченкознавчих досліджень В. Мельниченка надзвичайно велика. Вчений зумів використати усе найважливіше, що було досі відоме з документальної шевченкіани, додавши чимало і своїх знахідок із московських архівів і бібліотек. Нерідко в його працях зазначається, що документ друкується вперше, а для шевченкознавства це досить рідкісне явище. Для прикладу можна згадати справу канцелярії московського військового генерал-губернатора із секретної частини «Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка» з Центрального історичного архіву Москви. Саме там було виявлено кілька документів про перебування Шевченка в Москві у березні 1858 року. А ще — повідомлення і рапорт високопоставлених чиновників про від’їзд поета із Нижнього Новгорода до Москви та зупинку в ній через хворобу, а потім відбуття до Петербурга.

Про перебування Т.Г. Шевченка в Москві написано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників-українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу московського оточення на поета.

Читаючи працю В. Мельниченка, переконуєшся в іншому: майже вся тогочасна московська еліта прагнула зустрітися із Шевченком. Письменники, актори, художники, вчені, лікарі бачили в ньому не лише жертву самодура-царя, а високоталановитого митця, громадянина, мужність якого на той час не мала рівних у Російській імперії.

Найдетальніше описано у монографії про Т.Г. Шевченка його перебування в Москві з 10 по 26 березня 1858 року, коли він зустрівся із закоханою колись у нього княжною Варварою Рєпніною, із найдорожчою в Москві людиною, у якої він зупинився, актором Михайлом Щепкіним та його синами Петром і Миколою, із милим подружжям Михайлом і Марією Максимовичами, із Осипом Боденським і Аполлоном Мокрицьки м... Описи зустрічей із цими та багатьма іншими людьми ілюструються галереєю фотопортретів багатьох сучасників, з якими Шевченкові довелося зустрічатися, наприклад, у березні 1858 року: І. Бабст, Б. Чичерін, М. Кетчер, Д. Мін, О. Кронеберг- син, О. Афанасьєв, О. Станкевич, Є. Корш, М. Крузе, С. Шумський, П. Бартенєв, І. Самарін, Г. Галаган, М. Погодін, С. Шевирьов, О. Хомяков, старий декабрист князь С. Волконський та багато інших, із ними Шевченко розмовля в, полемізував, бував у гостях тощо.

У всіх названих виданнях В. Мельниченка його авторська розповідь про Т. Шевченка чи М. Грушевського вдало доповнюється численними документальними свідченнями, листами, спогадами, щоденниками. Для біографів чи дослідників спадщини Шевченка і Грушевського маємо в працях В. Мельниченка винятково цінний науковий матеріал, видобутий ним переважно із московських архівів.

До Шевченківських березневих днів має вийти в світ ще одне прецікаве дослідження В. Мельниченка, присвячене видатному українцю, доля якого пов’язала з Москвою, — Осипу Бодянському. Він був справді видатним вченим-філологом, істориком, письменником і перекладачем, одним із засновників славістичної науки в Російській імперії.

Ретельно вивчивши насамперед московські архіви, а також унікальний особовий фонд, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, В. Мельниченко створив (про це вже можна судити із газетних публікацій) наукову біографію О. Бодянського, 200 річний ювілей якого мала б належно відзначити Україна у листопаді цього року.

Про інші творчі плани В. Мельниченка говорити поки що зарано, хоча, судячи із його монографій і публікацій у періодиці, можна дещо спрогнозувати. Але нехай це залишиться поки що творчою таємницею автора, який щороку обдаровує нас (без перебільшення!) унікальними виданнями, які б годилося якнайширше розповсюджувати в Україні.

Однією з характерних ознак наукових праць В. Мельниченка є наявність у них нової інформації, видобутої ним із глибин архівно-бібліотечних сховищ, а також із нових сучасних видань. Вчений володіє багатьма засобами пошуку цієї інформації, в результаті чого і з’являються такі глибокі аналітичні дослідження. В його інтерпретації навіть здавалося б відомі історичні факти подаються в новому освітленні, в результаті чого змінюється на протилежне їхнє традиційне і часто заполітизоване трактування.

Як високопрофесійний історик В. Мельниченко уміє на основі зібраних матеріалів подати об’єктивні характеристики подій, явищ, особистостей, що можна вважати вагомими здобутками сучасної історико-літературної науки. Яскравий приклад цього — дві його книжки («Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві») представлені Центральним правлінням Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Сергій ГАЛЬЧЕНКО,

заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України з наукової та видавничої діяльності

«День», №24, субота, 9 лютого 2008

www.day.kiev.ua/196152

На Арбаті жив Грушевський

І стояло військо гетьмана Сагайдачного...

Сучасна Москва - уквітчане місто. Квіти на околицях і особливе їх розмаїття в центрі. В Олександрійському саду величезні різнобарвні клумби, квіткові колони, біля яких полюбляють фотографуватися туристи.

На газонах в тіні дерев саду лежать, відпочивають, ховаються від спеки люди. Поблизу шумить вода у фонтанах на Манежній площі. Місце, де колись був готель “Москва”, закрите величезним рекламним щитом - іде будівництво нової споруди. При вході до Красної площі приваблюють увагу туристів загримовані двійники Леніна і Сталіна. “Сталін” сидів і поважно курив люльку. Фотографія з ним коштує 200 руб. А “Леніних” було аж два - по обидва боки від Історичного музею. Можна було стати поруч з “вождем”, тримати червоний прапор і сфотографуватися. “Вождь” не мовчав - закликав... не йти на суботники.

Старий Арбат очима львів’янки

Моїм путівником по Старому Арбату була книга Володимира Мельниченка. Я сфотографувала каплицю Святих Бориса і Гліба, що поруч з метро “Арбат”. Вона збудована на місці зруйнованого храму Святого Тихона, в якому відспівували Тараса Шевченка 1861 року.

В будинку на Арбаті, 55, крутими сходами підіймалася на третій поверх до квартири №8. Про ці сходи писав Михайло Грушевський: “Стрімкі сходи старого фасону доволі давалися взнаки”. Вони збереглися до нашого часу. На цьому поверсі до 1906 року жила сім’я професора Бугайова. Його син, який взяв псевдонім Андрій Бєлий, - відомий російський поет-символіст. У помешканні, де жив поет, створено меморіальний музей. Пізніше, через 10 років в двох кімнатах поруч жив Михайло Грушевський. Володимир Мельниченко планує в музеї Бєлого встановити стенди, присвячені видатному українському історикові, а на будинку - меморіальну дошку.

Старий Арбат – особливий феномен російської історії та культури. Без потреби перераховувати імена знаменитостей, які жили або побували на Арбаті. Це те саме, як говорить Володимир Юхимович, що переписувати телефонну книгу.

На початку Арбату – знаменитий з давніх часів ресторан “Прага”, який відвідувала і відвідує московська еліта. Хотіла оглянути інтер’єр. Охорона не перечила, хоч фотоапарат запропонували залишити в гардеробі. Виявилося, що ресторан повністю перебудовано відповідно до смаків нового власника. Вразила помпезна розкіш банкетного колонного залу, бразильського і європейського залів на четвертому поверсі. В цьому ресторані зустрічав Новий рік Володимир Путін.

У будинку на Арбаті, 9, поруч із Культурним центром розташовано ресторан “Хрещатик”. На початку ХХ ст. тут було кафе “Арбатский подвальчик”. В ньому збиралася московська богема. Читали свої твори Єсенін, Маяковський, Пастернак... Спускаюсь донизу, сподіваюся побачити товсті квадратні колони підвального приміщення і натикаюся на... туалети. Все перебудовано. Працівники ресторану нічого не знають про колишнє кафе.

На Арбаті, 53, меморіальний музей-квартира Пушкіна, в якій він жив відразу після одруження 1831 року з Наталією Гончаровою, яка, до речі, по материнській лінії походить з козацького роду гетьмана Дорошенка. Гетьман останні роки провів у Підмосков’ї, де і похований. До 200-ліття від дня народження поета напроти музею встановлено скульптуру подружжя Пушкіних, які направляються в свою першу квартиру. На Арбаті стоять ще дві скульптури: поблизу прославленого театру ім. Вахтангова - Принцеса Турандот, а з Плотникова провулка виходить Булат Окуджава.

Сучасний Арбат - чисельні кафе, ресторани, супердорогі бутики закордонних фірм, ювелірні, годинникові, букіністичні магазини...

Мало залишилося з тих часів, коли Арбат був “аристократом по духу, плоті і крові” Як писав Окуджава, в післявоєнний період “зникло найголовніше - арбатський дух, настояний на культурі”. Зруйновано величні храми, збудовано Новий Арбат, майже не залишилося корінних арбатців. Вулицю заполонили чисельні непривабливі торгові ятки із сувенірами: матрьошками, прикрасами, футболками… На вулиці не видно ні газетних кіосків, ні книжкових магазинів, окрім «Української книги». Пішохідна частина Арбату заставлена столиками кафе і ресторанів. Звучить музика самодіяльних оркестрів. Художники малюють портрети з натури чи з фотографій. Багато різних нецікавих розваг. Як на мене, сучасна атмосфера Арбату балаганна, неприваблива, бездуховна.

Московська влада планує Старий Арбат озеленити, створити рекреаційні зони, зони цивілізованого продажу сувенірів, комунікації для обігріву пішохідних зон, реконструювати фасади.

Зустрічі в поїзді, або українці і Росія

Попутницею до Москви була жінка років 45. Коли роздали постіль, вона уважно її розглядала, бо, як виявилося, вперше їхала в поїзді. Перехрестилася, піднялася на другу полицю і добу нічого не їла, не пила. Ми з чоловіком почали турбуватися про неї. Запрошували до столу, але жінка відмовлялася. Проте наступного дня вранці ми розговорилися. Попутниця розповіла, що живе в селі поблизу Новояворівського. Має гарну садибу, велику господарку. Вдвох з дочкою дають всьому раду. Доводиться дуже багато працювати. Треба і сіно заготувати, доглянути худобу, ще й на роботу встигнути. А тут пора чорниць настала. А чоловік і троє синів - на заробітках в Підмосков’ї. Середній син хоче одружуватися з москвичкою. Ось і їде вона знайомитися з майбутніми сватами, домовлятися про весілля. Наречена сина приїжджала до села і сподобалася всім. Але мати застерігає дівчину, що син вихований в релігійному дусі і що він з “бандерівського” краю. І журиться жінка: як воно буде, де житимуть молоді? Оце везе в Москву з дому і ягоди, і домашні яйця, гостинці, а сама їсти не хоче...

З Москви в одному купе з нами їхала попутниця - до мами в село на Тернопільщину. Вже 17 років живе на Ямалі. Поїхала з чоловіком на заробітки, так і залишилися на півночі. Щороку приїздили в Україну, побудували хату поблизу батьків. Чоловік помер. Дочка працює на телебаченні в Тюмені, син вступив там в інститут. До пенсії залишилося чотири роки. В Україну навряд чи повернеться. Основна причина - нема домовленості між Україною і Росією щодо виплати в Україні, пенсій зароблених на півночі. Показувала гарний друкований фотоальбом присвячений Ямало-Ненецькому краєві, цікаво розповідала про своє життя і про побут ненців, які є корінним населенням цього краю вічної мерзлоти.

Морози на Ямалі бувають до 50 градусів. Якщо нема вітру, то легко переносяться. Діти при 30-градусному морозі ходять до школи. Заворожує полярне сяйво різних кольорів, що постійно рухається. Овочі і фрукти завозять. Встигає вирости хіба що кріп і … чорнобривці. Ненці ведуть до цих пір кочовий спосіб життя. Переганяють стада оленів із зимових на літні пасовиська. Живуть в чумах, вкритих ззовні і зсередини оленячими шкурами. Щоб помитися, розтирають себе снігом. Замість памперсів використовують мох, який все всмоктує...

…На кордоні в купе зайшов прикордонник і привітав пасажирів з добрим ранком. Я щиро здивувалася, бо минулого року прикордонники взагалі не віталися. І почула: «Ви ж повертаєтеся на Батьківщину!».

Арбат, 9. Культурний центр України в Москві

Оазою українства в російській столиці є Культурний центр України. Він розташований в гарному відреставрованому будинку на вулиці Арбат, 9, що є власністю України. Центр діє з 1998 року. При ньому працюють дворічні курси української мови, різні дитячі гуртки. Є бібліотека, виставковий зал. На першому поверсі Культурного центру – магазин “Українська книга”, який відкрито ще 1940 року. Було приємно, коли на мої запитання продавець відповіла українською. У магазині - експозиція документів і фотографій, які розповідають про перебування в Москві Тараса Шевченка і Михайла Грушевського. На полицях нові видання українською мовою: “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті”, “Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55, кв. 8”, “Арбат очима українця”, що побачили світ у московському видавництві. Автором цих книг є Володимир Мельниченко, генеральний директор Культурного центру України в Москві.

“Наш Культурний центр розташований у дивовижному місці, - розповів мені Володимир Мельниченко. - З одного боку, поблизу Арбатських воріт в колишній церкві святого Тихона в квітні 1861 року відбулася багатолюдна траурна панахида за Тарасом Шевченком, коли прах поета перевозили із Петербурга в Україну. По тому ж боці, тільки в кінці Арбату, в будинку 55, півроку в 1916-1917 роках жив Михайло Грушевський. Своє 50-річчя вчений зустрічав в Москві. Тут він жив ще чотири дні, коли його в Києві обрали Головою Центральної Ради. З Арбату пролягла дорога Михайла Грушевського до тріумфальної зустрічі в Києві. І хоча в Москві не прийнято двічі ставити одній людині меморіальну дошку, проте ми постараємося, щоб на будинку на Арбаті, 55, вона була. Одна меморіальна дошка вже встановлена на вулиці Погодінській, де Михайло Грушевський жив в останні роки. Цікаво, що на місці будинку на Арбаті, 9, поблизу Арбатських воріт 1619 року стояло 20-тисячне військо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного...”

Тетяна КОСТЕНКО

Москва-Львів

«Високий Замок» 05.08.2006 №140(3303)

www.wz.lviv.ua

Україна на Арбаті, 9

Пройшло 100 днів, як у Культурному центрі України в Москві з’явився новий генеральний директор. Мельниченко Володимир Юхимович, 1946 року народження, українець, закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор історичних наук, вчений, письменник, публіцист. Автор 30 книг з історичної і політичної проблематики та кількох сотень публіцистичних і наукових статей, в тому числі мистецтвознавчих, які друкувалися і на шпальтах «Дня». Недавно у Львові вийшла його книга «Театральний тандем. Феномен Данченка-Ступки». Ми зустрілися під час його останнього приїзду до Києва.

— Я впевнена, що більшість наших читачів взагалі не знають які, власне, завдання стоять перед Культурним центром на Арбаті, 9?

— Культурний центр — унікальна, поки що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. Його завдання — всебічне сприяння утвердженню й зміцненню міжнародного авторитету України. Конкретніше — пропаганда української культури й духовності в Росії, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією і культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, її досягнення в суспільному й культурному житті. Це — участь у реалізації програм міжнародного співробітництва у галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, культурних та інформаційних зв’язків. Особливо важливий напрямок — робота з українською діаспорою в Російській Федерації, співробітництво з українськими національно- культурними автономіями та організаціями, реалізація освітніх програм. Адже в Росії проживають близько 5 млн. українців.

— Мені здається, що в суспільній думці склався негативний стереотип сприйняття Культурного центру України в Москві, як установи суцільно проблемної, збиткової. Пам’ятаю цілий ряд публікацій на кшталт «Українські гроші «зариті» на Московському Арбаті». Складалося враження, що будівництво Центру не дало нічого, крім величезних втрат.

— Завжди легше критикувати, ніж розібратися по суті й дати об’єктивну оцінку. Та варто хоча б пам’ятати, що Культурний центр, як некомерційна установа, взагалі не може приносити прибуток! Зате він уже приніс Україні немалий духовний капітал. Лише в минулому році в Культурному центрі було проведено майже півтори сотні заходів, на яких побувало понад 11 тис. москвичів та гостей столиці Росії. Інша справа, що ми ще не навчилися рекламувати його роботу, створювати позитивний імідж, на який Центр цілком заслуговує. Ми зробимо це.

Справді, в процесі реставрації й будівництва Культурного центру були необгрунтовано виплачені величезні суми генпідряднику — югославській фірмі, розташованій в офшорній зоні на Кіпрі. Але ж колектив Центру за це ніякої відповідальності не несе. Зараз iз цим нарешті розбираються правоохоронні органи. Принаймні, ясно, що негоже й досі підмінювати ставлення до нинішнього творчого колективу ставленням до давньої кримінальної справи.

— Як новий директор ви, напевне, намітили зміни в дiяльності...

— Оновлення концепції роботи Центру викликане не тільки появою нового директора, а, насамперед, вимогою часу. Мій попередник завершив довгий і важкий період будівництва Центру, зараз будинок на Арбаті, 9 вже юридично оформлено у власність Української держави. Ми нарешті отримали можливість розгорнути повномасштабну, багатофункціональну діяльність. Зрозуміло, що вона не повинна вичерпуватися лише концертно-виставковими заходами. Тому ми суттєво посилили науково-організаційну роботу, в тому числі в технічній та діловій сферах.

Зараз проробляємо пропозиції про більш ефективне використання інформаційних та інших можливостей Центру в розширенні науково-технічного і ділового співробітництва України і Росії. Вже восени передбачені виставка новітніх науково-технічних досягнень у сфері високих технологій ракетно- космічної техніки; круглий стіл за участю Національно- космічного агентства України і Національної академії наук України; науково- практична конференція з питань співпраці українських і російських організацій у сфері обчислювальної техніки; презентація Клубу з питань науково-технічного співробітництва України і Росії. Ці заходи проходитимуть за підтримки і за допомогою Посольства України в російській Федерації.

— А як з гуманітарними науками?

— Вже в червні відбудеться презентація наукової монографії Інституту історії України НАН України «Україна. Утвердження незалежної держави. 1991—2001 рр.» за участю директора Інституту академіка НАН України В. Смолія. Восени відкриємо цикл історичних читань «Україна крізь в іки» за участю вчених Інституту історії України. Разом з Посольством України вводимо в постійну практику зустрічі політологів, які досліджують україно-російські відносини.

Впевнений, що Центр може взяти участь в такій абсолютно новій для нас роботі, як організаційне забезпечення стажування певної частини молодих науковців, аспірантів з України у науково- дослідних установах, вузах, архівах Москви, що здійснюється за міждержавними угодами в галузях історії, культури, мистецтва, літератури.

— Ваш центр називається інформаційно-культурним. З культурою — зрозуміло. А як з інформацією?

— Ми розпочали випуск спеціального інформаційного бюлетеня «Панорама культурного життя України». Невдовзі презентуємо брошуру «Україна у запитаннях і відповідях». У Центрі постійно експонуються нові українські видання, проходять тематичні книжкові виставки. Працює довідкова бібліотека, в якій кожен бажаючий може познайомитися з українською періодикою, переглянути каталоги Бібліотеки української літератури в Москві, подивитися відеопрограми з циклу «Історія та культура України», одержати консультацію. Постійно підтримується Web-сайт Культурного центру в мережі Інтернет. Ведеться інформування про роботу Центру через комп’ютерну мережу. Хоча, чесно кажучи, це крихти від того, чого хотілося б досягти в інформаційній роботі.

Серед нових починань — відкриття циклу зустрічей «Міністри українського уряду в Культурному центрі України в Москві». Вважаю, що у нас повинні побувати всі міністри, щоб дати людям інформацію про Україну на найвищому рівні.

— Ви згадали про освітні програми Центру. Що мається на увазі?

— У нас діють курси української мови. Наш спеціаліст індивідуально працює з науковцями з Японії, Італії, Росії, інших країн, допомагаючи їм у дослідницькій роботі в галузі українознавства. Наприклад, вчений з Японiї розробляє тему... «Історична пам’ять України в творчості Ліни Костенко». Це приклад маловідомої, так би мовити, штучної роботи, але заради цього варто працювати.

Втім, ставимо й масштабніші завдання. Працівники Центру беруть участь у формуванні концептуальних засад програми державної підтримки української культури в Росії, розробці концепції національної освіти для української діаспори. У кінці року в нас відбудеться міжнародна науково-практична конференція «Українська діаспора в Росії: історія і сьогодення». Проведемо також нараду керівників славістичних кафедр вузів Росії, в яких викладаються українознавчі дисципліни. Вперше готується круглий стіл за участю усіх українських земляцтв Москви.

Почали на власні кошти закуповувати нові книги, що виходять в Україні.

— Якщо вже торкнулися цієї теми, то хотілося б з’ясувати ситуацію з «Українською книгарнею» в Культурному центрі. По електронній пошті ми часто одержували гнівні листи про те, що планується передача «Книгарні» в руки московських комерційних структур.

— Так само була перевантажена безпідставними скаргами, написаними під копірку, й пошта різних міністерств та відомств. На жаль, як і в радянські часи, галасують часто-густо демагоги, які конкретною справою займатися не здатні. Але мені зрозуміла стурбованість справжніх патріотів . Нагадаю, що магазин «Українська книгарня» працював у нашому будинку ще з 1932 року й користувався великою популярністю. Невеличка книгарня є в Центрі й зараз. Проте цього замало, і ми вважаємо, що нова «Українська книгарня» площею близько 100 кв. м має працювати на засадах державної структури. Інша справа, що її обладнання та подальша робота вимагають залучення немалих коштів, яких не вистачає у держави. Я дуже сподіваюся, що нам допоможуть фінансами українські меценати. Ми готові буквально викарбувати їх прізвища на пам’ятній дошці при вході до книгарні. Не кажу вже про вдячність майбутніх її відвідувачів. Книгарня повинна стати і обов’язково стане душею Центру.

— Розкажіть про концертну діяльність Центру.

— У нас відбуваються концерти, що могли б прикрасити найвибагливішу сцену. Скажімо, концерт, присвячений 187-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, в якому взяли участь народні артистки України Раїса Недашківська і Ніна Матвієнко, народний артист України і Росії Олександр Голобородько, народний артист Росії Микола Олійник, заслужена артистка України Марія Миколайчук. В той же час прекрасно виступили колективи, що працюють «під крилом» Культурного центру. Передусім, Міжнародна хорова капела «Славутич». До речі, в серпні «Славутич» буде виступати в Києві в рамках культурної програми III Світового конгресу українців. Обов’язково послухайте, як чудово співають росіяни українські пісні.

Завжди радо зустрічають слухачі дитячий вокальний ансамбль «Жайворонок» Об’єднання українців Москви та Культурного центру України. На початку червня ми організували поїздку «Жайворонка» до Санкт-Петербургу, де відбулася зустріч дітей української діаспори. Всю організацію концертів такого роду, як у Шевченковий день, ми повністю беремо на себе. Всього ж у цьому році вже відбулося понад 20 концертів, театральних вистав і тематичних вечорів. Відзначено ювілеї П. Тичини, Л. Українки та інш.

— Наскільки мені відомо, у вас відбуваються й інші культурні заходи, в яких Центр не виступає, так би мовити, заводієм?

— Ми постійно надаємо свою сцену на благодійній основі. Скажімо, у нас неодноразово виступали лауреати Міжнародних конкурсів молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. Нещодавно ми навіть отримали Почесний диплом Міністерства культури Росії і Спілки композиторів Росії за творчий вклад у збереження музичної спадщини І. Дунаєвського. Ще приклад. 17 травня в Центрі пройшла церемонія вручення народному артисту України М. Жванецькому призу фестивалю телевізійних гумористичних програм «Майстер Гамбс». Приз вручав губернатор Одеської області С. Гриневецький. У той вечір у нас зібралася значна частина творчої московської еліти. До речі, письменник А. Приставкін, який потрапив до Центру вперше, записав у Книзі відгуків: «Спасибі цьому теплому Дому, він об’єднує й народи наші, і хороших людей... Будьте завжди, а ми — з Вами».

Чого нам явно не вистачає, так це спільного проекту Мінкульту України й Мінкульту Росії, спеціально розрахованого на сцену Культурного центру.

— Часто звертаються до вас безпосередньо з областей і міст України?

— У нас широкі зв’язки. Скажімо, недавно в Центрі пройшов «Подільський тиждень». У вересні відбудуться дні Чернігівської області. Проте цей напрям не терпить спонтанності й вимагає серйозної організації. Те, що варто робити, варто робити добре. Впевнений, що в Культурному центрі в Москві мають представити своє мистецтво всі області України. То має бути грандіозний проект спільно з обласними управліннями культури.

— Критичний погляд на свою роботу не залишить вас з часом?

- Сподіваюся, що ні. Втім, час і є найсправедливіший критик.

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День»

«День», №105, п'ятниця, 15 червня 2001

http://www.day.kiev.ua/63113

На світлинах: Володимир Мельниченко. Мельниченко Володимир Трохимович. Його книга «Тарас Шевченко «Моє перебування в Москві». Богдан Ступка і Володимир Мельниченко.

Мельниченко Володимир Юхимович - 1946 року народження, закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, вчений, письменник, публіцист. Генеральний директор Культурного центру України в Москві із 2001 року, доктор історичних наук, член-кореспондент відділення теорії та історії педагогіки Академії педагогічних наук України з 11 квітня 2003 року.