В цьому році ми святкуємо не лише десяту річницю незалежності України, але 10-ту річницю створення нашого товариства. 27 січня 1991 р. у Владивостоці було створено Товариство української культури Приморського краю, яке мало сприяти відродженню української культури на півдні Зеленого Клину. Серед засновників товариства були Андрій Попок, доцент Далекосхіднього інституту мистецтв Альберт Мамонтов (син українського драматурга Якова Мамонтова), актор, засл. артист РРФСР Микола Щербатюк, кандидат техн. наук Семен Ельясберг, пенсіонери Адріяна Димська та Василь Світальський, декан художнього факультету місцевого інституту мистецтв Віталій Кандиба, підприємець Леонід Грушевий, вчителька Наталя Фоміна, студент-історик В'ячеслав Чорномаз. Період найбільшої активности товариства припадає на 1991-93 рр., коли його чисельність сягала понад 80 осіб. З 1992 р. товариство відродило на Зеленому Клині традицію щорічних Шевченківських свят. В травні 1992 р. товариство провело широкомасштабні Дні української культури, в яких взяла участь представнича делегація з України, до складу якої входив майбутній Патріярх УПЦ-КП Володимир (Романюк). В березні 1993 р. за ініціятивою ТОУК у Владивостоці відбувся V Український Далекосхідній з'їзд (попередні відбулися ще в 1917-18 рр.) з участю представників українських товариств з Приморського, Хабаровського країв та Сахаліну. Представники товариства були делегатами І Конгресу українців колишнього СССР А.Попок, Н.Фоміна, Л.Луцак, Н.Малих, Л.Грушевий, А.Димська, В.Ткачук, В.Чорномаз), І-го (А.Попок, Н.Фоміна, Л.Грушевий, В.Світальський, Н.Малих, А.Загороднюк, Я.Шевченко, капітан 2 ранги Володимир Овчаренко, худ. керівник Ансамблю пісні та танцю Тихоокеанського флоту капітан 3 ранги Анатолій Калєкін, соціолог, канд. філософських наук Сергій Квітка, підприємець Костянтин Харченко, В.Ткачук, В.Чорномаз) та II Всесвітніх форумів українців (В.Світальський). Товариство стало одним з засновників Об'єднання українців Росії. В 1993 р. воно організувало у Владивостоці недільну українську школу (вчителька - Н.Фоміна), яка, правда, проіснувала нетривалий час, та видало 5 чисел відродженої газети "Українець на Зеленому Клині", що виходила раніш в 1917-20 рр. При товаристві в 1992 р. було створено хор "Червона калина" під керівництвом Мирослави Лизун, що пізніше здобув звання народного. В 1992-93 рр. активно діяла військова секція товариства, до якої входили військовослужбовці-українці, що відбували військову службу у Владивостоці. Найбільш активними серед них визначилися: керівник секції майор медслужби Володимир Мадяр, капітан 2 рангу Володимир Овчаренко, майор юстиції Григорій Гордієнко, капітан 3 рангу Володимир Ткачук, підполковник Анатолій Болдовський, мічман Олександр Мусій, капітан Ігор Скарбовійчук. Серед найбільш визначних членів товариства також були: подружжя видавців Юрій та Орися Бондаренко, моряк торгівельної флоти Іван Думка, інженер Євген Коляда, вчителька Жанна Романова, геолог Микола Михальченко, дружини військовиків Олександра Скарбовійчук та Світлана Мадяр, студентка Людмила Кибал, письменник Борис Мисюк. Очолювали товариство в різні роки - Андрій Попок (1991-1993), Наталя Фоміна (1993-1994), Леонід Грушевий (1994-1997), Володимир Лещенко (1997-1998).

Пізніше погіршення економічного становища в Росії, розчарування певної частини населення у наслідках перетворень, що відбувалися у суспільстві та від'їзд найбільш активної частини членства в Україну після проголошення її незалежности призвело до спаду активности товариства в наступні роки. Його діяльність головно концентрувалася навколо хору "Червона калина" та полягала у щорічному влаштуванні Шевченківських свят, концертів тощо. В 1998 р., не пройшовши перереєстрацію, ТОУК припинило своє існування, але на його основі того ж року було створено Владивостоцьке українське товариство "Просвіта", що мало продовжити традицію "Просвіти", яка існувала у Владивостоці в 1918-21 рр. В 1999 р. владивостоцька "Просвіта" стала засновником Української національно-культурної автономії м.Владивостоку, яке очолює Орися Бондаренко.

УКРАЇНЦІ ЗЕЛЕНОГО КЛИНУ НА ПОРОЗІ ТИСЯЧОЛІТТЯ.

Масове переселення українців на Зелений Клин починає відбуватися з 1883 р. І вже на початку XX ст. вони складали до 80% населення Приморщини та десь 60% населення Амурщини. Після повалення царату в 1917 р. на Зеленому Клині починаються бурхливі процеси національного відродження: створюються українські національні організації, починають виходити українські газети, організуються перші українські школи. Але після встановлення в 1922 р. на Далекому Сході советської влади організоване українське громадське життя тут було знищене, національні організації розігнані, а їх активісти заарештовані та засуджені на процесі у Читі     1924 р.

Внаслідок цього за радянських часів, через відсутність будь-яких можливостей для збереження національної ідентичности (громадське життя, преса, церква тощо), мало місце неухильне скорочення як частки українців у населенні краю, так і їх абсолютної чисельности. І це не дивлячись на постійний доплив українців до краю, що відбувався протягом 1920-80-х рр. Вони прибували сюди і втікаючи від голодоморів та розкуркулення, і як репресовані, і як військовослужбовці, і як молоді фахівці за призначенням після закінчення навчальних закладів, і як переселенці (до сільської місцевости), і за оргнаборами для роботи, насамперед, в рибній промисловості і просто в пошуках романтики, або кращої долі та заробітку. Але все нові й нові покоління українців, що прибували сюди, неухильно русифікувалися.

Однак під час існування СРСР втрати від асиміляції компенсувалися припливом все нових мігрантів з УРСР. Після створення незалежної української держави, цей приплив майже припинився. Існуючим асиміляційним тенденціям, як ми вже зазначали, сприяє відсутність таких інститутів етнізації, як національна школа, преса, професійні заклади культури, церква. До цього слід додати багатолітню практику боротьби з так званим "націоналізмом" в СРСР, коли будь-які прояви національної самосвідости розглядалися як небезпечні та ворожі і ці традиції у суспільній свідомості значною мірою зберігаються.

Окремою проблемою є відсутність об'єктивної інформації про Україну. Ми не можемо передплачувати українську пресу, придбати українську літературу, не кажучи вже про недоступність телебачення та радіо. Тоді як російськими засобами масової інформації час від часу виливаються хвилі антиукраїнської пропаганди (у справі Криму, захисту прав російськомовного населення тощо), що спотворюють образ України в очах російських громадян, в тому числі й українського походження. У суспільстві побутують примітивні, якщо не сказати "дикі" уявлення про процеси, що відбуваються в Україні, зустрічаються прояви антиукраїнської наставлености. Все це не сприяє збереженню української ідентичности в Росії й значно ускладнює нашу діяльність.

Крім того відзначимо ще один специфічний фактор, який можливо не є актуальним для українців європейської частини Росії і можливо Західнього Сибіру, але відіграє негативну роль для українців Далекого Сходу. Через існуючі транспортні тарифи ми фактично відрізані не лише від України, але  і від європейської частини Росії. Для нас неподоланною проблемою є  навіть проста подорож до Москви. Ми не можемо брати участи навіть у загально-російських заходах, що відбуваються в рамках ОУР. Зазначимо, що ми знаходимося від України на відстані  10 000 км, це відповідно 9 годин літаком (або тиждень потягом) лише до Москви. Вартість авіаквитка лише в один кінець складає 300 ам. дол., в той час як місячна платня - десь 100 дол.

На протязі багатьох років ледь помітні контакти, що ще існують між Зеленим Клином та Україною, підтримуються між близькими родичами та базуються переважно на людях старшої генерації, що народилися та виросли в Україні. Більшість з них вже вийшли з активного віку й не відіграють помітної ролі у суспільному житті. А з їх відходом й ці контакти уриваються. Молодь, що в більшості народилася та виросла тут, не володіє українською мовою, не знайома з національною культурою й не має достатньої мотивації для підтримання контактів з історичною батьківщиною. Такий стан модна характеризувати як вимушену асиміляцію.

Зазначені умови не сприяють збереженню української діяспори. Найближчим часом кількість українців на Зеленому Клині (а це переважно люди середнього й старшого віку) буде катастрофічно скорочуватися. Що можна протиставити цим негативним тенденціям?

Пора ейфорії, що мала місце на початку 90-х, минула. Сподіватись на велику громадську активність не доводиться - населення в більшості втратило національну самосвідомість,  свідоміші виїхали в Україну, молодь зрусифікована, залишились ще літні люди, які не можуть фінансово підтримувати громадську діяльність, бо наші пенсіонери суттєво відрізняються за своїм життєвим рівнем від американських. А зараз потрібна саме копітка просвітня та інформаційна діяльність. На Зеленому Клині багато громадян, які в силу зазначених вище причин, мають родинні, культурні, історичні зв'язки з Україною й вони об'єктивно зацікавлені в отриманні правдивої й достовірної інформації про процеси, що відбуваються на історичній батьківщині, бажають знати її історію, культуру та мову. На сей час для широкого загалу населення краю властива вражаюча необізнаність з Україною, що сприяє поширенню негативних і примітивних уявлень про Україну та українців. У той час, як у місцевих навчальних закладах вивчаються історія, культура, мови багатьох народів Европи й Азії, історія, культура та мова народу, який брав найактивнішу участь у заселенні та економічному розвитку Зеленого Клину і нащадки якого складають значну частину його сучасного населення, ігноруються. В краю майже повністю відсутні фахівці в галузі українознавства. Але збереження та відродження культури передбачає перш за все її вивчення. Тому, на нашу думку, необхідно створення тут наукових структур, що мали б провадити українознавчі дослідження, а також організація викладання україністики в місцевих навчальних закладах.

Але ця діяльність вимагає певних коштів. Сподіватися ж у наших реальних умовах на якусь суттєву "спонсорську" допомогу нереально, бо ми живемо в умовах "дикого" капіталізму і час добродіїв-меценатів схоже ще не настав та й податкова політика держави не сприяє благодійній діяльності підприємців. Тому нині національно-культурна робота тримається на голому ентузіязмі. Але в сучасних умовах, коли для переважної частини населення найактуальнішою є проблема фізичного виживання, здобуття хліба насущного, цей ентузіязм поволі згасає.

Звичайно, що тут можна згадати про приклад Західньої діяспори, яка сама, власними зусиллями здобула все те, що вона має. Але слід пам'ятати, що галичани, які становили переважну більшість Західньої діяспори, жили в інших умовах і на батьківщині в Галичині, і згодом на еміграції, ніж українці Наддніпрянщини, що складають переважну більшість східньої діяспори. Специфічні історичні умови розвитку Наддніпрянської України і за царату, і за радянських часів зумовили загалом нижчий рівень національної свідомости її населення, а відповідно й східньої діяспори, відсутність традицій суспільної самоорганізації. Тому сподіватися найближчим часом на якісні зміни, на  підвищення  громадської активности українців на Сході немає підстав. Процеси асиміляції, поглинання української маси російською культурою відбуваються тут невідворотно.

Сподіватися  на підтримку держави, як російської, так і української теж не доводиться. Саме до таких висновків приходиш після 10-річного досвіду громадської діяльности на українській ниві в Росії. Єдина зміна в політиці, у всякому випадку нашої місцевої влади (гадаю вона відбиває загальноросійські тенденції), полягає лише в тому, що якщо на початку 90-х років її представники казали нам, що "все це ваші приватні справи" і навіть більше - радили "забиратись звідси, якщо вам тут щось не подобається", то тепер, після прийняття закону про національно-культурну автономію, просто кажуть, що на ці проблеми "нема грошей", "не передбачено фінансування". Тому здається, що Закон про НКА було ухвалено лише для чужого ока, для "зовнішнього користування" - щоб полагодити справи  зі  вступом  до Ради Європи.

Останніми роками ми не відчуваємо жодної уваги і з боку України. Єдиний виняток після 1993 р., коли нас відвідав депутат Верховної Ради України п. Олесь Гудима, що брав участь у V-му Далекосхідньому Українському з'їзді, це візит до нас 1998 р. тодішнього начальника Управління діяспори Держкомнацу України п.Андрія Попка та члена Проводу ОУН п.Павла Дорожинського. Та й цей візит мабуть сталася лише тому, що п.А.Попок був засновником і першим головою нашого товариства і ним до міри керували сентименти. Під час цих відвідин були подаровані концертні костюми для нашого хору. За 8 років це був  єдиний подарунок  та підтримка  від нашої Батьківщини.

Тому десяту річницю незалежности України ми зустрічаємо з сумом. Багато сподівань, які пов'язувалися з державною незалежністю, залишилися ілюзіями. Більшість гарних слів, що говорилися з високих трибун на поважних форумах, залишилися лише декляраціями. Україна, набувши незалежність, не стала Українською державою і це відбивається і на її ставленні до української діяспори в Росії. Ми так і не отримали підтримки української держави, на яку сподівались ще десять років тому - хоча б моральної, бо саме Україна мала домагатися від Росії дотримання міждержавних та міжнародних угод із забезпечення прав української меншини. І це в той час, коли Росія займає активну, наступальну позицію у справі "захисту" російськомовного населення України (якому, зазначимо, жодна  асиміляція не загрожує).

Якщо ж говорити про стосунки із Західньою діяспорою, то безпосередні контакти з її інституціями, про необхідність яких багато говорилося на попередніх Форумах, відсутні. Фактично, мабуть єдиною громадською організацією, яка опікується зараз східньою діяспорою, у всякому випадку - нашим товариством, є ОУН, яка регулярно надсилає нам свої видання "Українське слово" та "Самостійна Україна". І це завдяки діяльности члена Проводу ОУН п.П.Дорожинського, який відвідав Зелений Клин у 1998 р.

Певні контакти також існують на персональному рівні. За цей час Владивосток відвідало також ще двоє представників західньої діяспори, але як приватні особи - це професор Іван Лучечко з США у 1993 р. та п.Микола Дейчаківський 2000 р., які ласкаво надали нам добродійну допомогу. Пан І.Лучечко офірував на громадські справи 500 дол., на які ми видали 1993 р. 5 чисел нашої газети "Українець на Зеленому Клині". Пан М.Дейчаківський передплатив для громади газету "Свобода"(США) та відшукав і надіслав нам, за нашим проханням, деякі матеріяли з історії Зеленого Клину. Деякі приватні особи також надіслали нам значну кількість преси та літератури (головним чином на початку 90-х рр.), дехто через приватне листування члена Ради нашого товариства п.Василя Світальського і досі надсилає деяку літературу та передплачує для нас діяспорну пресу. За що всім цим патріотам та організаціям щира подяка від українців Зеленого Клину!

Але ця ситуація не задовольняє. Особисто для мене, оскільки я є істориком за фахом і професійно займаюся дослідженням української історії Зеленого Клину, дуже актуальним є налагодження наукових контактів з відповідними українськими інституціями, в тому числі і західньої діяспори. Через відсутність подібних контактів, неможливість передплачувати українську наукову пресу та виписувати літературу відчувається абсолютна відірваність від українського наукового життя.

І на закінчення. Розмірковуючи над перспективами української діяспори на Зеленому Клині, доводиться констатувати загрозу її швидкого зникнення. Треба бути чесними перед собою і визнати, що якщо існуючий стан справ суттєво не зміниться на краще, то Україна може остаточно втратити свою діяспору на Зеленому Клині, яка могла б стати для неї містком до Азійсько-Тихоокеанського регіону, куди ступила нога українського селянина ще більше ста років тому, регіону, про значення якого в XXI ст., з огляду на існуючі тенденції світового розвитку, говорити багато не треба.

 

 

 

ПРИМОРСЬКИЙ КРАЙ

(З довідки, підготованої до Енциклопедії української діяспори).

 

Приморський край - один з суб'єктів Російської Федерації, положений над Тихим океаном на Далекому Сході. Був утворений 1938 р. з крайньої південної частини Далекосхіднього краю РРФСР. Складає частину території Зеленого Клину (первісно ця назва застосувавалася саме до терену сучасного Приморського краю). На заході межує з Китаєм, на південному заході - з Корейською Народно-Демократичною Республікою, на півночі - з Хабаровським краєм РФ. На сході та півдні омивається водами Японського моря. Адм. центр - м.Владивосток. Територія - 165,9 тис. кв.км. Населення - 2256 тис. (1989 р.), в т.ч. українці - 185091 (8,2%), з них 117654 - в місті та 67437 - в селі. Рідною мовою вважали українську - 34,2% (30,5% - в місті та 40,6% - в селі). Ще 14,3% українців визнали, що вільно володіють укр. мовою.

Українці взяли активну участь у процесі формування сучасного населення Приморського краю, що розпочався в другій половині XIX ст. після приєднання в 1860 р. цього терену до Росії, в наслідку чого на початку XX ст. українці становили тут переважну частину сільського та помітну частину міського населення. Згідно з переписом 1923 р., у Владивостоцькому, Микольськ-Уссурійському та Спаському повітах тодішньої Приморської губернії, межі яких приблизно співпадали з межами сучасного Приморського краю, мешкало 525780 осіб. Українці складали 38,7% населення цих трьох повітів (203627 осіб), росіяни - 31% (163067), корейці - 19,4% (101938 осіб), китайці - 7,2% (37608 осіб), інші (головним чином - білоруси, а також поляки, молдавани, естонці, німці, латиші, євреї, татари) - 3,7% (бл. 20 тис.). Але оскільки українці, згідно з даними перепису, були переважно сільськими мешканцями, в сільській місцевости співвідношення українців і росіян було іншим - тут на одного селянина-росіянина (58777, або 16,2%) приходилося в середньому троє селян-українців (199329, або 54,9%) та двоє корейців (96911, або 26,7%). Однак, згідно з методикою переведення перепису, українці визначалися за місцем народження, тобто українцями записувалися лише особи, народжені в Україні, а їх нащадки, народжені на Приморщині, вважалися вже росіянами. Крім того, на данних перепису безсумнівно відбилися репресії, яких зазнав укр. рух на Зеленому Клині після встановлення там совєтської влади, що призводило до свідомого приховування українцями своєї справжньої етнічної приналежности.

Національний склад населення на терені сучасного Приморського краю (1923 р.).

Сільське населення на терені сучасного Приморського краю (1923 р.).