Клуб української культури імені Івана Франка з міста Петропавловська-Камчатського презентував альманах «Україна на Камчатці» за 2008 рік

Я хочу всіх привітати з нагоди виходу альманаху № 3 «Україна на Камчатці». Саме сонечко радіє, що на Камчатській землі українською мовою видали вже третій альманах – це навіть не мрія – це диво, яке вже стільки років хвилює наші душі, наш розум, пече серце…Зроблено багато і хочеться бути  впевненими, що та робота, яка вже більше, як 14 років проводиться в Клубі, коли піде наше покоління, залишиться. Залишаться наші альманахи, де молодь, яка стоїть сьогодні поруч з нами, з часом повернеться до пройденого і захоче зробити щось своє, краще…І що та справа, яку ми розпочали, знайде свій новий початок і піде далі, і зробить більше, зробить краще…І що наша молодь буде доброю і сильною, щедрою на любов до рідної землі, вершитиме прекрасні діла і наша Україна ще більш помолодіє, натхненна і окрилена щирою любов’ю своїх синів і дочок ...

Центром українського життя в Петропавловську-Камчатському є Клуб української культури ім. Івана Франка, що при обласній науковій бібліотеці ім. Степана Крашеніннікова, який зосереджує кращі мистецькі, творчі сили камчатських талановитих українців. Це дім українців, дім української мови, дім української пісні, дім української творчості і мистецтва, дім української молоді, нарешті, дім камчатського українства. Він стає українським духовним символом на Камчатці, унікальним храмом української культури.

Ми пишаємося такими митцями і відомими на Камчатці особистостями, як: Валерій Кравченко– Заслужений артист Росії; Галина Скрябіна– заслужений працівник культури РФ, удостоєна патріархом всія Русі Олексієм II ордена святої Ольги III ступеня; Володимир Бондаренко – Президент «Творчого союзу художників Росії» (Камчатське відділення), член правління фотоклубу «Камчатка», фотограф; Лев Зіневич – Заслужений працівник культури РФ; Віктор Шаповалов – коваль, член Союзу ковалів Росії, співак; Людмила Горай – вишивальниця, член «Творчого союзу художників Росії» (Камчатське відділення);  Валентин Пилипчук – вертольотчик, голова профспілки льотчиків цивільної авіації Камчатки, опікун українського недільного класу, забезпечує нам постійний живий зв'язок з Україною.

Нашою гордістю є також  постійні члени клубу:

Лідія Плюшко – поетеса, співачка; Антоніна Ходосова – поетеса, читець; Надія Сивашенко – читець; Валентина Вишньова – читець, вчителька українського недільного класу; Емма Шаповалова – співачка; Світлана Кривуца – співачка, коректор, читець; Наталя Діденко – співачка, читець; Олександр Кришталь – журналіст, кореспондент; Валентина Волотова – читець; Ніна Виговська – читець;  Світлана Бондаренко – читець; Юлія Єременко – читець; Віра Петрова – співачка; Алла Лобко – читець; Марія Сидорик – читець, коректор; Ольга Глек – читець; Сергiй Котов – спiвак;  Василь Позняков – відеооператор…

А які ми щасливі і як ми тішимося своїми наймолодшими членами Клубу – це: Артем Годлевський, Тамара Боргун, Настуся Діденко, Софійка Улозовська, а також Юля Сидорик  і Антон Вишньов – переможці Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, Настуся Іванова – призер крайових  змагань з гірськолижного спорту, Ксеня Островщук – чемпіонка Росії з боротьби джиу-джитсу…

Камчатські українці - це ті, хто плаває і літає, будує і торгує, винаходить і майструє, творить і вчить - при цьому не забуває ні мови рідної, ні пісень українських. Вони із-за різних обставин змушені працювати на економіку не своєї держави, але несуть гордо і культуру українську,  і працелюбність свого народу поміж  інші народи.

Так, так, працелюбність. Бо там, де українець, там і подвір`я чепурненьке, і тин український, і квіточки в садочку, і хата чистенька…Там і хліб і до хліба, щирість і гостинність, пісня і краса… 

Останні зустрічі в Клубі стали особливо радісними і яскравими. Вони щораз повніше розкриваються в царині творчого спілкування. Це дійсно свято по-українському сердечне, сповнене великої душевної щирості і доброти. Ці зустрічі продовжились у творчому спілкуванні по створенню альманаху № 3. Дякую за радість великої дружби: Володимиру Бондаренку (світлини в альманасі та DVD диски), Василю Познякову (відеоматеріали), Світлані Кривуці (коректор), Валентину Пилипчуку (збір матеріалів, коректор), Лідії Плюшко, Тетяні Хворостяній (збір матеріалів для альманаху), Ользі Мазур (світлини).

Наша творча робота, активне спілкування в теплій і сердечній обстановці не тільки об’єднує нас, а й ріднить. Ми здобули друзів щирих і надійних. Підтримуємо зв'язок з поетами і письменниками, з тими нашими активістами, які виїхали з Камчатки, але не забувають наші зустрічі, живо цікавляться, як і чим живе Клуб, пишуть, дзвонять… Приємно було одержати вітання і диск з українською музикою від Івана Пашкевича з Санкт-Петербургу…Запам’ятається надовго тепла зустріч у поетеси Ніли Висоцької в Ірпені з студійцями «Дебюту»… А як мене зустріли в Москві Віктор та Оля Омельченки, які проживають сьогодні в Можайську!  Запросили до своєї домівки, де я була, як удома. Зігріли і підлікували, допомогли, як рідні люди.

Всі ці відносини безмежно дорогі!

Камчатські українці добрі і сильні, щедрі на любов, виплекану соками і пахощами рідної землі, вершать прекрасні справи, що приносять людям силу, натхнення, спонукають на добро.

Наш альманах – це спроба закарбувати у слові, у світлинах все багатство  думок і почувань камчатських українців. Хай серце кожного українця сповнюється безмірною гордістю за приналежність до незалежної неньки-України, до всього, чим живемо, про що мріємо. І радісно, що і тобі, і мені випало щастя творити саме сьогодні, що ми теж доглядаємо і плекаємо українську незалежність, її соборність. Адже перед нами – весна України.

Знайомтесь: Володимир Бондаренко

Фотографії, творенню яких присвятив все своє свідоме життя Володимир Бондаренко, віддавши їм пориви своєї душі, своє натхнення, жар свого серця, -  фотографії, які не раз прикрашали виставки фотоклубу «Камчатка» (членом якого є з 1998 року, де обирався його Президентом і є членом правління), а також виставки міського, крайового, регіонального, міжнародного значення, де не раз ставали переможцями. Вони прикрашають і наші альманахи, DVD диски «Україна на Камчатці», відображають історію нашого Клубу, єднають камчатських українців, викликаючи справжнє дивування від професійної творчої роботи.

У тісній кімнатці сидить за комп’ютером  чоловік з кучерявим чубом, високим чолом… Коли б ми могли через його плече поглянути на екран комп’ютера, то побачили б світлі, натхненні обличчя рідних людей, над якими невтомно продовжує працювати Володимир, щоб потім відправити на сайт «Кобза», чи помістити в альманах, а мо’ просто подарувати вже рідним камчатським українцям…

Фотографією він став займатися в віці 15 років, удома, в селі Леміщиха, що на Черкащині Жашківського району.  З тої пори поміняв багато фотокамер, а любов до цього мистецтва залишилася на все життя.

На Камчатку прилетів у 1984 році на роботу в Камчатське морське пароплавство. Петропавловськ-Камчатський розкинувся на сопках вздовж берега Авачинської бухти, яку оточують величні вулкани. Не міг Володимир не зачаруватися їх красою, красою сопок, кам’яних беріз, морських пейзажів, заходами і світанками. Тут, на Камчатці, Володимир познайомився з прекрасним фотографом, учасником союзних і міжнародних виставок, працівником камчатських ЗМІ, українцем – Віктором Гуменюком. Він став першим професійним учителем, в якого вчився молодий фотохудожник і в якого брав хорошу професійну літературу з собою, працюючи в морі. З того часу фотографії молодого фотографа Володимира Бондаренка періодично стали друкуватися в ЗМІ. А вже в 1987 році вступив на навчання до Заочного Народного Університету Мистецтв м. Москви, на факультет кіно-фотомистецтва на курс фотомайстерності, який закінчив у 1991 році. Ведучим викладачем була прекрасна людина і художник Анатолій Костянтинович Болдін.

З 2000 року Володимира прийняли  в «Творчу Спілку художників Росії». Його Камчатське відділення організував Фелікс Гадзєєвич Тебієв – Заслужений художник Росії. В 2001 році Володимира вибрали в члени правління, а в лютому 2008 року він був обраний  Президентом Камчатського відділу «Творчої Спілки художників Росії», де його роботи виставляються на всіх виставках спілки.

Запам’ятається Володимир всім нам у праці, за фотоапаратом, працелюбністю таланту, сердечним усміхом людини, що з любові до людей, з непохитної віри в прекрасне черпає наснагу, живе і творить поруч з нами. Творить величний гімн красі Камчатки і її людям.

Нам же хочеться подякувати за високомайстерні світлини, що містять в собі час і простір, мить і вічність, за безцінний дар душі, життєлюбний, добродушний характер, сердечну безпосередність. Такий він у житті, такий він і в творчості, і кожен, хто знає його особисто, хто мав щастя неодноразово зустрічатися з ним чи з його творчістю збагачується подвійно.

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ЗУСТРІЛИ НА КАМЧАТЦІ

Олександр Кришталь

СЦЕНАРІЙ ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ (24.08.2007)

Грають Валерій Кравченко та Лев Зіневич - Д. Шостакович - Романс з кіноф. «Овод»

Шановні пані і панове, раді вітати вас в Клубі української культури ім. Івана Франка.

Альманах № 2 «Україна на Камчатці» - це сигнальний випуск, а далі все залежить від наших можливостей, тобто меценатів або нас самих...

Вступ до альманаху…

«УКРАЇНО! У Твої 16-ті роковини Незалежності вітаємо Тебе, наша надія, наша радість, наша любов!

Ми хочемо завжди бачити тебе щасливою і могутньою!

Вдячні всім, хто працював і працює для твого добра!

Віримо, що сонце добробуту справедливості і миру засяє над нашою Батьківщиною во віки вічні!

УКРАЇНО! – ТИ НАША ЛЮБОВ, ТИ НАШЕ ЖИТТЯ!» (Показати альманах)

(Подарувати: Лиськовичу Василю Васильовичу і Кравченку Валерію Трохимовичу DVD диск “20-та річниця Чорнобиля”, Галині Скрябіній, Валерію Кравченку, Леву Зіневичу - DVD диск “Червнева зустріч” (День Конституції, Світлана Антонишин)).

ВРУЧЕННЯ ГРАМОТ УВКР

СЬОГОДНІ - 24 СЕРПНЯ - ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Антоніна: ЩЕ РАЗ ВІТАЄМО  ЗІ СВЯТОМ УКРАЇНИ!

З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ!

Едіта: ХАЙ НІКОЛИ СЛІЗ У НАС НЕ БУДЕ!

ХАЙ ДОБРА БАГАТО БУДЕ!

Артем Годлевський: ЩОБ МИ НІКОЛИ НЕ ДІЖДАЛИСЯ БІДИ!

ЩОБ ЩАСТЯ ЧЕРЕЗ КРАЙ БУЛО ЗАВЖДИ!!!

"Український народний танок" - Тетяна Кудряшова, Олена Баскакова, Валентина Суєтнова, Христинка Гуляк…

Ходосова Антоніна: Ми йшли до незалежності, спираючись на досвід і розум наших дідів і прадідів, нас надихали подвиги героїв, які захищали рідну землю:

Почалася нова велична сторінка в історії України.

Настав час для праці, щоб квітла і мужніла рідна держава.

Від молодого покоління Камчатки нас вітає зі святом України Катерина Корольова: (танок) .

Людмила Горай: Радійте, співайте пісні голосні,
Квітками заквітчуйте чола ясні,
Ридайте й смійтеся в сльозах,
Стрівайте воскреслі надії свої:
Минули навіки дні чорних негод,
Живе Україна і вільний народ...

О Боже! Без меж милосердя Твоє...
І правда, о Боже, на світі ще є..
Недарма нам снились вони уночі,
Недарма ми  гибли, до неї йдучи.
Олександр Олесь

Едіта: Радійте, співайте пісні голосні…
"Червона рута" - співає Тетяна Кудряшова

Слова і музика В. Івасюка

Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари?
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.

Може, десь у лісах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
І мене зчарувала?

Червону руту
Не шукай вечорами, -
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір,

Бо твоя врода -
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.

Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.

І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії.

Артем Годлевський: Кожний народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині: прапор, герб, гімн. Вони приходять до народу тернистими шляхами історичного буття.

Ніна Виговська: Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, стверджує: "Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Світлана Кривуца: Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Після проголошення незалежності України музична редакція Державного гімну була затверджена Парламентом 15 січня 1992 року, що знайшло своє відображення у Конституції України. А 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про Державний Гімн України", який затвердив, як Державний Гімн - національний Гімн на музику М.Вербицького із словами тільки першого куплета і приспіву пісні П.Чубинського "Ще не вмерла України..." У той же час перша строфа Гімну від тепер звучить "Ще не вмерла України і слава, і воля".

(Звучить Гімн "Ще не вмерла України..." Співають усі присутні)

Ніна Виговська: Територія України є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Загальна протяжність державного кордону України - 7698 км.

Складовою частиною України є Автономна Республіка Крим. В Україну входять також 24 області, міста республіканського підпорядкування Київ і Севастополь, інші міста, а також райони, селища і села.

Антоніна Ходосова: Територія України - 603,7 тис. кв. км. Це найбільша за територією європейська країна (не беручи до уваги Росію і Туреччину, які розташовані в Азії та Європі).

 Для порівняння: площа Франції - 551 тис. кв. км, Іспанії - 505 тис.кв. км, Німеччини -356 тис. кв.км, Італії - 301 тис. кв. км, Великобританії - 244 тис. кв. км.

Алла Лобко: Наша держава займає 0,41 % території суші земної кулі, а населення становить 0,85% населення планети.

Гірські області (Карпати з найвищою вершиною України Говерлою та Кримські гори) займають приблизно 5% території країни.

Едіта: Серед найбільших річок країни - Дніпро (протяжність на території України - (981 км), Південний Буг (806 км), Псел (717 км), Дністер (705 км), Сіверський Донець (672 км), Горинь (659км), Десна (591 км), Інгулець (549км), Ворскла (464 км).

Антоніна Ходосова: Чисельність населення країни становить нині трохи менш як 48 млн. осіб. Для порівняння: населення тієї ж Німеччини - 78 млн. осіб, Франції - 56 млн.., Великобританії - 58 млн., Італії - 59 млн., Іспанії -40 млн.

Алла Лобко: У країнах, що утворилися на території колишнього СРСР, проживає приблизно 7 млн. українців. Це так звана східна діаспора. У країнах Європи,  Америки та Австралії - близько 5 млн. українців (західна діаспора).

Найбільше українців - у США, Канаді та Аргентині.

Ніна Виговська Статевий склад населення України характеризується значним переважанням чисельності жінок (116,7 до 100).

Алла Лобко: 1187 року у хроніках того часу було вперше вжито назву "Україна". 1492 роком датується перша згадка про українських козаків.

Столиця України (Київ)- була заснована Києм, його братами Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю наприкінці V століття.

Антоніна Ходосова: Першою Українською Конституцією вважається документ "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська", складений гетьманом Пилипом Орликом 1710 року. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ конституцією у сучасному розумінні цього слова чи прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші конституції в Європі та США з'явилися аж через сімдесят років після нього. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки творилася на чужині, її автори не мали змоги повернутися в Україну. Однак в історії вона залишилася, як оригінальна правова пам'ятка, що вперше в Європі обгpунтувала можливість існування парламентської демократичної республіки.

Ніна Виговська: Протягом століть через територію сучасної України проходили найважливіші транспортні артерії всього Євразійського континенту. Ще за часів Київської Русі з півночі на південь річкою Дніпро пролягав шлях "із варяг у греки". Він з'єднував Балтійське море з Чорним. Україною тягнувся і "Великий шовковий шлях", що з'єднував міста Західної Європи з Центральною Азією, Монголією та Китаєм.

Едіта: Людина, яка вшанована найбільшою кількістю пам'ятників у світі - Тарас Григорович Шевченко.

"І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЇНІ І НЕ В УКРАЇНІ МОЄ ДРУЖНЄ ПОСЛАНІЄ" - читає Надія Сивашенко

Едіта: Микола Лисенко - грає Заслужений артист Росії Валерій Кравченко

Микола Лисенко народився 22 березня  1842 р. в селі Гриньках (тепер Глобинського району Полтавської області). З ім'ям Лисенка пов'язана доба становлення професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні.

Антоніна Ходосова: Україно, мій духмяний дивоцвіт, через терні йшла до волі стільки літ...

Поема "Великі роковини" - Іван Франко

Пролог, говорений перед ювілейною виставою "Наталки Полтавки" в пам'ять столітніх відродин української народності

Козак-невмирака - читає Віктор Сивашенко

      ...Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю - чи втрачу ,
А погляну ще на світ, .
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто-то в ній тепер панує?
Хто-то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та киргизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фіни
Наші села зайняли,
Боже, пощо з вікового
Сну мені велів ти стать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад? .

Чути пісню "Гиля, гиля, сірі гуси»" - співають Емма та Віктор Шаповалови

Козак-невмирака -

 Боже, наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам'ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кривавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ, коханий мій!
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки -
Це українські оселі,
Це України вінки!
...Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім:
"Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!"

Едіта: ДО 151-ї річниці (27 СЕРПНЯ)- від дня народження Івана Франка читаємо маловідомий вірш мистця, який є надзвичайно актуальним в наш час.

Світлана Кривуца:

Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка безнога,
Він в тім каліцтві житиме і всхне?
І чом відступників у нас так много? -
І чом для них відступництво не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві стид,
Але не стид у наймах у чужого?

(Газета «Галицька зоря», 1993р. 25 вересня).

 Валентин Пилипчук: Символи України (поет Євген Медина)

Летять лелеки із світів не близьких
Я голову підняв: "Летіть! Летіть!"
Уже весна на землях українських.
Візьміть мене з собою у блакить.

Я закружляю в вітрових потоках,
У небі зупинюсь на мить.
Огляну землю ненаситним оком
І місце виберу, де б захотілось жить.

Ви знов заселите свої торішні гнізда.
Діток народите, любов вам і хвала!
Ви наша гордість, символ України.
Та щоб не закрутилась голова,

Скажу, що ви птахи зальотні,
А ті, що мерзнуть з нами - молодці, -
То справжні України патріоти:
Звичайні ворони і горобці. "

Чорненькі, сірі - не вінець природи.
Сидять надуті, гріючи дзьоби.
Чомусь у ранки зимові прозорі
Їх особливо хочеться любить.

Грають Вівальді: Валерій Кравченко, Лев Зіневич.

Віталій Міхалевський

***

Знов вuxідний... І сум кліщем:
Все мариться мені в вітрині
Та, що танцює під дощем,
В саду, ще там - нa Україні...

Тій, що танцює під дощем,
Здається - дощ для неї лишень.
Сховавши одяг, мокра вщент,
Кружляє в танці серед вишень.

Ту, що танцює під дощем,      
Не налякає грім невтомний.
І юне тіло - тихий щем,
Як яблуко, спокуси повне.

Ти, що танцюєш під дощем,
Не здогадаєшся, що з тебе
Я, причаївшись за кущем,
Очей не зводив. Вибач, небо.

Та, що танцює під дощем,
Забрала спокій і удачу.
Лишила дощ. Й між вишень-щеп
Невимолимий гріх юначий.

Знов над Парижем небо плаче.
Згадалось давнє... Вип'ю ще.
І, божеволіючи наче,
Я сам танцюю під дощем.

Артем Годлевський:

Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна! (О.Олесь)

Батьківська мова  (Антоніна Листопад) читає Христинка Гуляк:

Батьківська мова, наче криниця
Більше черпаєш - глибшає час.
П'єш її слово. І не напиться!
Віруєм в неї.
Вірує в нас!

Родимось з нею.
3 нею вмираєм.
В ній - наші крила. В ній - журавлі.
Що нам той вирій? Небо безкрає...
Врода - від роду. Рід - од землі!

Хмари і попіл...
Сива колиска.
Як би на серці та й не було,
Струни співучі сходяться близько.
А з-під каміння б'є джерело.

Вітер гойдає вишню
На кручі!
Падає в землю віще зерно.
Мова весняна, слово квітуче,
Чи ж то зів'януть може воно?!

Тетяна Домашенко читає Едіта Познякова

***

Чому? Для кого? Нащо теє знати...
Невігластво без краю і кінця
Дає можливість власне зневажати
І славити чуже для гаманця.

А мудрість нас благає: "Обнімітесь!"
А святість промовляє: "Возлюбіть".
Благослови ж дітей своїх, о Світе,
Допоможи їм, Боже, врозуміть.

Антоніна Ходосова:

МАНІФЕСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТИ  (Антоніна Листопад)

В Україну-українцям
І всім сущим в Україні
Й за Межею-українцям
І всім сущим в цьому світі.

Едіта:  Можна знов Україну у серце поранить.
Та не можна, щоб Гору вивершував гнів.
Об'єднаймось заради пульсуючих граней!
Об'єднаймось заради зотлілих мостів…

Артем Годлевський: Об'єднаймось заради суцвіть черемшини…
Чи заради струни… Чи заради весла…
Об'єднаймось, зелені, червоні і сині!
Об'єднаймось, щоб райдуга в серці цвіла.

Христинка Гуляк: Щоб веселкою бавилась рідна дитина…
Щоб лелека на колесо батьківське сів!
Об'єднаймось заради Святої Вкраїни!
І заради  грядущих поперед віків…

Артем Годлевський: Об'єднаймось у сповіді. І у Причасті!
Щоб і тіні не впало на скривджену грань.
Об'єднаймось заради майбутнього щастя!
Об'єднаймось заради минулих страждань.

Валентина Волотова: Покладімо барвінок до ніг. І до рани.
Обереги зберімо на дикій соші.
Об'єднаймось, католики і православні!
І Соборність, як рута, зійде у душі.

Світлана Кривуца: Мародерство і шрами вже так наболіли.
Аж вистогнує істина. У заперті!
Об'єднаймося, жовті, рожеві і білі!
Об'єднаймося сонячно. У темноті.

Христинка Гуляк:  Над Божницею - Вічна Господня Десниця.
За Десною - мій Київ. Над Полтвою - Львів.
Об'єднаймось заради ключів і криниці.
Об'єднаймось заради своїх журавлів.

Артем Годлевський:  Щоб в історії слід Український не стерся.
Щоб жила Україна, як цвіт на росі.
Об'єднаймось в душі! Об'єднаймося в серці!
Ми усі - Божі діти. Божі діти -усі!

Христинка Гуляк: На Вкраїнському Небі - Вкраїнське сузір’я.
Найпідземніша крапля - з Високих Небес.
Об'єднаймо Любов, і Надію, і Віру.     
І у трійці безмежній знайдімо себе.

Світлана Кривуца: Українці мої, колоски ясночолі!
Українці мої, чорнобривці в тернах…
Об'єднаймось заради Воскресної долі.
Об'єднаймось задля Родового зерна.

Христинка Гуляк: Є кутя. Є пором. Навіть є Перевізник.
Хоругва - у руці. На дорозі - ячмінь.
Об'єднаймось, поки ще єднатись не пізно!
То нехай так і буде! АМІНЬ.

Валентина Волотова:

Де би не був українець, з собою в далеку дорогу бере найдорожче - українську вишиванку, звичай, рідне слово і милу серцю українську пісню.

ХАЙ ЖЕ ЛИНЕ МИЛА СЕРЦЮ УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ І ЄДНАЄ ВСІХ НАС

"Українська народна пісня" - “Реве та стогне Дніпр широкий” - співають всі

Едіта:  …Грішні діти - діти не чужі,
Отче наш, почуй їх щирий глас.
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас. Амінь.

(Т.Петриненко)

Пісня про кохання" - слова і муика. Тетяни Кудряшової, співає автор

Едіта: МУЗИКА - рідна сестра поезії!!!

(Грає ніжно скрипка) Запрошуємо Вас у царство мудрого і красивого, правдивого і чуйного, сильного, ласкавого і доброго слова. Поезія - це вогник, який запалює душу людини, він схожий на полум’я свічки (Запалюю свічку біля портретів)

Едіта: ЛІНА КОСТЕНКО - живе виправдання сучасного літпроцесу в країні. І якби в ньому була лише вона, то й тоді Україну вимушені були б визнавати потужною поетичною державою. (Станіслав Бондаренко "Відомості").

Антоніна Ходосова:  Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Коли Ліні Костенко було 6 років, сім'я переїхала до Києва.

(Звучить мелодія "Києве мій")

Валентина Волотова:

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.

Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.

І слухав  місяць золотистим вухом
Страшні легенди про  князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…

А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев'яної Венеції.

Едіта: " ЧИ В ІРПЕНІ ЧИ В ЦАРСТВІ БЕРЕНДЕЯ..."  (Ніла Висоцька)

У Ліни Костенко є цикл поезій, який я не просто люблю, але і вважаю вершинним досягненням світової жіночої лірики. В них поетеса безборонно оголила перед нами глибинні надра жіночої душі й піднесла індивідуальні переживання на найвищий щабель вселюдського узагальнення. Йдеться про два десятки коротких віршів про кохання, так згущено і щедро насичених нюансами, напівтонами почуттів, підсвідомими порухами серця, що їх би вистачило на повний роман.

А це і був роман з натури.

Перечитаємо цю поезію - історію красивого кохання двох красивих людей.

Юля Єременко:

ЛІНА КОСТЕНКО
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.

Де вечір пахне м'ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе, а я тебе,
а я тебе люблю!

Ловлю твоє проміння,
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,
Я п'яна, п'яна, п'яна
на все своє життя!

Антоніна Ходосова: Лапідарність викладу, тобто мінімум слів при максимумі змісту, мова природна, без інверсій, корінна і сучасна на віки. А які довірливі звертальні інтонації, які звукові переливи, наче в них промовляє сама співуча душа нашого народу. Рясні, зримі образи та метафори.

***

І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастілій - просто. На Сенатську
А от до тебе - я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово -"мушу",
це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться, як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...

Едіта: Рими, точні і приблизні, такі мелодійні, соковиті, аж духмяні. Вища гармонія форми і втілення задуму. Мабуть, не випадково, що взаємна любов, рідкісний божий дар, співпала з розквітом таланту самовираження поетеси та ще і з певним середовищем.

Світлана Кривуца:

Вже третій день живу у лісі,
годую білочку з руки.
Зелений мох на древній стрісі
заткали древні павуки.

У хаті глухо, як в печері.
Вікно під фресками сльоти.
І що там пустка Торрічеллі
проти такої німоти?!

А тільки вогник засвітився,
вікно зажевріло моє, -
уже і цуцик приблудився,
уже хвостом об гaнок б'є.

Юля Єременко:

Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок,
і жоден птах її не хилитає.

Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, -
чи там, в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.

Я в першу мить не знаю, що це - я.
Сосновий світ здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім'я
наповнить душу сонцем і печаллю.

Алла Лобко: Це справді роман у віршах: змістовний, драматичний, так щільно деталізований, що домислу впасти ніде. Його сила враження на читача неперевершена, за перебігом подій і колізій не помічаєш майстерності твору, а вона ж філігранна.

Антоніна Ходосова

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю

Едіта: Наше щастя, що у нас є Ліна Костенко. Не треба кращої об'єднавчої ідеї - до того повно і об'ємно виписані нею поворотні моменти нашої історії, найпотаємніші закутки національного характеру і заповідані нам предками закони честі та справедливості.

Алла Лобко:

Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить небо дивовижне
скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторукий велетень - Ніхто.

І в цьому днів круговороті,
де все минати поспіша,
як та пташиночка на дроті,
спочине стомлена душа.

“Пісня про любов” - Емма та Віктор Шаповалови

Антоніна Ходосова:

Гуде вогонь - веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі...
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі – аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла - гірку печаль світань,
і п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немовби чорну книгу.
Якщо кохаєш, - знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.

Едіта: Висока честь бути сучасником видатної поетеси, але і велика відповідальність.

Всі ми в боргу перед Ліною Костенко: ті, хто не прочитав її поезій і ті, хто, прочитавши, не відгукнувся на них, хоча б письмово або усно.

Завинили офіційні письменники, серед  яких ледве не половина перекладачів, бо за 40 років її літературної діяльності не спромоглися перекласти твори поетеси не те що на всі мови світу, але навіть на російську.

Старовинний романс - Валерій Кравченко

Світлана Кривуца:

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про  нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

Едіта: В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
О, скільки слів і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне, своє, неповториме.

Нехай це - витвір самоти,
нехай це - вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

Світлана Кривуца: «У нашому житті, вітчизняній літературі і власній долі я стверджую, що Ліна Костенко - геніальна українська поетеса світового масштабу. Прикро, що не всі того свідомі, а дехто навіть заперечує. Адже саме відгуки сучасників є найвищою нагородою для автора і тим п'єдесталом, на якому зводиться його хрестоматійний образ. Ліна Костенко саме із тих, "хто народжуються раз на століття", вона - наш посланець у майбутні віки. Земні шляхи, навіть генія, кінечні, "і тільки подвиг людського духу доточить ЇХ до безсмертя"».
(Ніла Висоцька)

Антоніна Ходосова: Такої лірики, зокрема й любовної, у нас іще не було. Навіть якщо ми маємо Сосюру та Лесю Українку.

***

Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем, сто раз - над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була пeредоднем.
Кожен день був жaгyчим чуттям передщасть...

Едіта: Вона заворожує нас відвертістю в любовних зізнаннях, зачаровує своєю безоглядністю, вулканом жаги:

Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє лю6ові тропічна злива -
землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі знання і за всі навмання.

Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп'янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки  жінка.
Я не скажу: "Хвилино, спинись!"

Хвилино, будь! Лише не хвилиною,
а цілим життям - хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди... ну, звідки... Тоді вже що ж.

“Ти промов, промов” - Емма та Віктор Шаповалови

Едіта: Хоч скільки МИЛУЙСЬ - не намилуєшся великою і справжньою поезією, якою є поезія Ліни Костенко. І щораз, перечитуючи, відкриваєш її для себе, мовби заново.

Антоніна Ходосова: Вслухаймося ж у слово нашої чарівної Ліни - в ньому б'ється її серце і спочиває її згорьована, горда й висока душа. (Олександр Сизоненко).

Едіта:  Для Ліни Костенко, Ніли Висоцької і всіх присутніх у Клубі української культури ім. Івана Франка грали:

Заслужений артист Росії Валерій Кравченко, Заслужений працівник культури РФ Лев Зіневич.

Антоніна Ходосова:

Читали: Заслужений працівник культури РФ, удостоєна патріархом всія Русі Олексієм II ордена святої Ольги III ступеня Галина Скрябіна, Антоніна Ходосова, Світлана Кривуца, Юлія Єременко, Алла Лобко, Валентина Волотова, Валентин Пилипчук, Едіта Познякова.

Едіта: Всім, хто завітав на наше свято, щиро дякуємо і чемно запрошуємо до святкового столу!

Сценарій Едіти Познякової

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ

В Клубі української культури ім. Івана Франка, що в м. Петропавловську-Камчатському, 5 жовтня - у ВСЕСВІТНІЙ день  УЧИТЕЛІВ - відбулася зустріч-виставка декоративно-прикладного  мистецтва:

"ДУХОВНА ЕСТАФЕТА ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ"  

АБО "ХВИЛЮЮЧЕ ЧАРОДІЙСТВО…"

ПРИСВЯЧЕНА ВИПУСКУ ГУРТКА "РУКОДІЛЬНИЦЯ" - педагога - майстрині художньої вишивки Людмили Горай.

Незламний дух, що криє перепони,
Вільні думки не знають вороття,
Та серце мужнє, що вершить закони -
Це поколінь минулих набуття

Людмила Приймак

Вдивляйтеся в обличчя майстринь і їх роботи. Скільки в них любові, радості, тепла в кожному хрестику, в кожному стіжочку. То неоціненні скарби, то диво пречудове, що примушує завмирати серце, зачаровує своєю закодованою красою.

Насправді дарувати людям вишивану красу - то щастя для душі і радість для серця.

Щастя, коли між собою можуть перегукуватися два світи  крізь чорноту міжзоряної духовної порожнечі і неміряні  безодні естетичної глухоти, що оточують кожного з нас.

Гурток “Рукодільниця”, цех творчої лабораторії, де майбутні генії починають з підмайстринь, що підбирають нитки, і здається, в повітрі пульсує потужна енергетика творчої спадкоємності, передача великих таємниць.

Бо, хоч би яку річ задумала вишивати майстриня - рушник, картину, сорочку чи серветку,  треба вміти  добирати ретельно нитки, адже нитки (муліне, акрил, вовна) можуть бути різні.  Часом художній задум потребує різнофактурних матеріалів і тоді в одній вишивці можуть поєднуватися блискучі нитки, люрекс, шовк, лавсан і т. ін. Якщо основний малюнок треба виокремити на загальному тлі, зробити об'ємнішим, то тоді зашиваємо тло в дві нитки, а мотив, який хочемо підкреслити, - в три нитки. Часом треба створити легкий "прозорий" фон. Тоді малюнок можемо виконати у дві нитки, а тло в одну, ще й пів хрестом.

А ще треба знати, що за один раз слід відрізати нитку не довше, ніж один метр, а краще 70 см. До речі, розправляти (розкручувати) її треба постійно під час роботи, виконуючи кожен хрестик, щоб нитки не звивалися між собою, а лягали паралельно, пласким стібком. Тоді будуть рівні хрестики з однаковим блиском.

 Також треба знати, що будь-який малюнок треба починати виконувати з середини, тоді легше дотриматися симетрії вишивки і вдало розташувати її на виробі (рушнику, сорочці, скатертині).

Найбільше труднощів у початківців з переходом хрестиків із рядка на рядок. Інакше на зворотному боці будемо мати "дивосплетіння". Треба вміти грамотно і непомітно почати вишивку. Пам'ятати, що хрестики настилають рядком зліва на право або знизу вгору, а потім перекривають у зворотному напрямку. Переходи треба вміти робити непомітними…

Тож пам'ятай про те, що володієш спадком,
Здобутим у нелегкій боротьбі,
Який не ляже у душі осадком,
Бо з кров'ю в жилах він тече в тобі… (Людмила Приймак)

Однією з найпоширеніших в українських народних вишивках є техніка вишивання хрестиком, яка ґрунтується на лічбі. Вишивають хрестиком по рахунку ниток на тканинах полотняного переплетіння, по канві або контурах, позначених крапками. Можна приготувати канву з висмикнутих вздовж і впоперек ниток тканини, які утворюють квадрати. Вишиваючи хрестиком, треба слідкувати за рахунком ниток тканини. Помилка хоча б на одну нитку спотворить вишивку. Треба також слідкувати, щоб усі верхні стібки перетинали нижні завжди в одному напрямку.

Тканина та нитки

Для виготовлення рушника брали шмат цілого полотна потрібної довжини. Полотно ні в якому разі не зшивали, бо це означало б перерубану дорогу життя, Ширина рушника визначалася шириною ручного ткацького верстата - 30 - 40 см. За довжиною рушник кратний людському зростові: 150 - 180 см на Поділлі, 300 - 350 см (київські, черкаські, полтавські рушники).

Рушники, які мали спеціальне призначення, були значно довшими. На весіллі, коли зупиняли святковий поїзд і вимагали викуп за молоду ("перейми") довгими (до 12 м) рушниками перетинали дорогу. На довгих рушниках (до 12 м) опускають домовину до ями, проводжаючи людину в останню путь. Лляне полотно м'яке, має дрібну клітинку, сірувато-вохристі відтінки, а конопляне - жорсткіше, зеленувато-сірих відтінків.

Для рушників ретельно готували і вишивальні нитки. У XIX ст. вишивали лляними, конопляними й вовняними нитками ручного виробництва. Нитки пряли з вичесаних волокон льону чи коноплі, намагаючись робити тонку й рівну нитку. Потім нитки білили, фарбували, натирали воском чи жиром.

Нитки для вибілювання золили в діжках -"зільницях". У діжку складали намотані нитки, пересипали попелом із спалених дров і заливали окропом. Луг, що утворювався в діжці, поступово вибілював нитки. Потім нитки полоскали у чистій воді й висушували на сонці чи на морозі. У вишивці такі білі нитки часто комбінували із сірими чи зеленуватими не біленими.

Нитки фарбували природними барвниками: відварами кори дуба, гілок та ягід бузини й брусниці, лушпинням цибулі тощо. Відвар шишок вільхи, дубових жолудів та бузини давав чорний колір, кори дуба і вільхи - темно-коричневий, кори каштана - світло-коричневий.

 Відварюючи квіти нагідок і лушпиння цибулі, одержували золотисто-жовтий колір. Замочування ниток у розчині лугу, отриманого від спаленої соломи гречки, надавало ниткам світло-вохристого ("пшеничного") кольору.

Інтенсивний жовтий колір отримували від запікання в тісті ниток, намочених у конопляній олії. Нитки, пофарбовані в такий спосіб, називались заполоччю, пізніше ця назва поширилася на всі вишивальні нитки. Для одержання червоного кольору використовували ягоди брусниці. Кора крушини - синюватий колір, дрік - зелений.

Насичений червоний колір отримували з барвників тваринного походження, які виробляли з личинок червиця (у нас) або кошенілі в тропіках. З висушених личинок робили порошок, який був надзвичайно дорогий.

Із середини XIX ст. стали користуватися привозними бавовняними, вовняними, металевими, шовковими нитками, бісером. Для надання більшої ошатності у вишивку вводили золоті та срібні нитки, металеві пластини ("лелітки"). Найкращими для вишивання вважаються шовкові нитки. Сировиною для цих ниток є тоненькі павутинки кокона шовкопряда, які досягають довжини до 2 м. Ці нитки були привозними і коштували дорого. Їх вживали виключно для виконання найдорожчих речей.

Вовняні нитки теж цінувались досить високо. Вони, як і шовк, тваринного походження, мають енергетичну "пам'ять". Вовняні нитки для вишивання найбільше використовувалися на Поділлі, Буковині, у Карпатському регіоні. За вовняними йдуть нитки лляні та конопляні. Найменш цінними вважалися бавовняні нитки ("вата"). Проте вони були дешевшими і доступнішими й поступово стали застосовуватись досить широко. Зовсім непридатним з погляду енергетики виявився акрил. На відміну від спокійних кольорів природних ниток, яскраві кольори акрилу роблять традиційні українські узори неприродними, кричущими і навіть агресивними.

О, скільки треба знати, а яке терпіння треба мати, яку любов, щоб навчити вишити гарну річ. Тут мало бажання. Необхідний власний приклад і велика практика. А це праця, праця і  праця…

Учителю! Перед іменем твоїм…Ох і не легкий то шлях вчителя рукоділля, вишивки…Бо то є ще і духовна передача естафети далеких предків…

Вельмишановна пані Людмило Горай! Нехай доля буде до Вас прихильною. Миру і радості Вашому невгамовному чуйному серцю, здоров'я і добробуту Вам і членам Вашої родини, поваги і любові від людей. А ще гідного поцінування державою Вашої воістину подвижницької праці.

І Україна поцінувала. Людмилу Горай нагороджено Почесною Грамотою Міністерства культури та туризму України за підписом  міністра Богуцького Ю.П.

А також грамотою Української Всесвітньої Координаційної Ради, за підписом Дмитра Павличка. Одержала Людмила Горай і подяку від місцевої влади, за підписом Івана Данкулінця.

Бо людина ціниться по тому,
Що зробила, що змогла,
Яку користь принесла свідомо,
Скільки щастя людям  донесла.

                           Людмила Приймак

Вишитий рушник в Україні - здавна неодмінний атрибут традиційних народних свят. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників.

Вишитий рушник завжди був знаком гостинності, на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новонароджених, а також проводжали людину в останній шлях.

Під час будівництва нового дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обходилось і весілля. Рушник, на який ставили молодят, був запорукою вірності. Рушником зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливої, міцної сім'ї.

Кожна молода дівчина готувала собі придане, вишивала багато рушників, сорочок, бо за їх кількістю, красою і складністю узору оцінювали працьовитість нареченої. Рушник дарувала мати синові в дорогу на щастя в новому житті. Його берегли як пам'ять про рідний дім, про дитинство.

Горай Людмила Францівна, народилась 5 жовтня 1955 року в сім'ї, де було 9 дітей. Мати Ольга Кузьмівна - займалась вихованням дітей, рукоділлям, приймала замовлення на дім. Батько - Франц Гвідонович - ветеринар.

Садибу побудували самі, землю (70 соток), обробляли своєю сім'єю. Місце народження дуже гарне, село Заможне Житомирської області.

Житомирщина - це Полісся - потоплені в лісовій зелені міста і села, полотна колосистої пшениці і голубого льону.

Житомирщина. Тут жили і працювали О. Купрін, О. Довженко, Оноре де Бальзак (взяв шлюб з Ганською в м. Бердичеві Житомирської області).

Житомир - батьківщина В. Г. Короленка, С.П. Корольова - творця перших радянських ракетно-космічних систем. Житомир - батьківщина прославленого піаніста Святослава Ріхтера.

В 1970 році закінчила школу і вступила до Бучацького ветеринарного технікуму Тернопільської області, який закінчила в 1974 році. На Камчатку приїхала 14 грудня 1978 року. В 1980 році вступила до Камчатського педагогічного інституту, який закінчила в 1985 році.

З дитячих років мріяла стати вчителем. Як пише сама Людмила, в пам'ять про батька, Горай Франца Гвідоновича, який вірив в її знання, уміння і сили: "Я вчилась, тату, для тебе, я стала, як ти, ветеринаром. Я була кращою ученицею. Але інша мрія-зоря мене манила, я линула до неї, заманюючи в свою мрію іще трьох сестер - твоїх дітей. Таня, Світлана, Лариса - учителі шкіл. В школу я привела і доньку свою, Таїсу, твою внучку, яку ти тримав на своїх руках ветерана Великої Вітчизняної війни. Свою доньку виростила, виховала, вивчила одна. Вона турботлива, розумна і мудра".

До дітей Людмила Горай прийшла вже з вагомим тягарем, який їй, за її ж словами, подарували майстрині Камчатської землі. Вона вивчила російську літературу і мову, педагогіку і психологію, культуру. Познайомилася з побутом малих народів Півночі, навчалася у майстрів своєї справи і володіє навиками:

Палітурної справи навчилася у Сивякової Віри Федорівни.

Машинної вишивки -  у Бородуліної Тетяни Олександрівни.

Макраме - у Гераськіної Раїси (Карагинський район).

Роботі з хутром - у Клюєва Олександра - Карагинського майстра.

Дякуємо за виховання в дітях чуття прекрасного, гордості за талановитість, високе мистецтво і культуру слов'янського народу.

Життєвий принцип пані Людмили: приймаючи дар, віддай, навчаючи всьому тому, що накопичила в собі, одержуючи від інших. Людмила Горай вдячна всім, у кого вчилася і переймала досвід. Це:  Долгінцева Віра Сергіївна сш № 20,

Смирнова Тетяна Миколаївна сш № 11,

Малькова Валентина Степанівна сш № 35,

Калініченко Жанна Ємельянівна сш № 36,

Райська Світлана Михайлівна сш № 24,

Ралдугіна Віра Павлівна сш № 8.

Світлий промінь вічного пізнання
Всіх охочих проведе крізь тьму,
Всі надії, мрії й сподівання
Втілить у життя, а не в пітьму.

Він веде нас, мов сліпих, з собою
По дорозі правильній веде,
Заблудитись він не дасть нікому,
Хто впаде, того він підведе.

Та не в змозі всі пройти дорогу,
Що пізнання промінь нам проклав,
Дійде той, хто гідний нести далі
Той вогонь, що Прометей нам дав.

Тож нехай промінчик цей не згасне,
Тож нехай він полум'ям горить,
Хай сьогодні, завтра й повсякчасно
Він не згасне вже ані на мить. (Людмила Приймак)

Закон, встановлений гуртком “Рукодільниця”, який, безперечно, виконується: краса малюнка, краса підібраних ниток, краса правильно виконаної роботи.

Життя - мрія, здійсни її! Життя – щастя, створи його!

Едіта Познякова

Зі спогадів Людмили Горай про її вихованців:

ЛЮБА КРЮЧЕНКО

Навчалася в гуртку в 2003 році. (43 школа).

Перша робота "Казка про царя Салтана". Дуже складна, виконана через канву. Тобто, зверху на тканину, не розбиту на клітинки, накладається трафарет-марля і виконується робота. Вишивка залишається на тканині, а нитки марлі висмикуються. Робота дуже кропітка. Люба досконало  володіє стародавнім способом вишивання через канву.

Вона якось сказала, що їй працювати по готових наборах не цікаво, хочеться самій підбирати нитки для візерунка, змінювати й виконувати задумане. Це і є основна ціль гуртка – ТВОРЧІСТЬ!.

Вона підтверджена й роботою Люби - "АМАЗОНКА". Виконана на простій тканині фактури "рогожка". Слизька рухлива тканина й дуже дрібна клітинка. Дуже оригінальний самостійний вибір кольорів.

Студентка КДУ продовжує працювати з вишивкою й демонструє нам свої нові роботи. Вона продовжує ходити в гурток "Рукодільниця" і з любов'ю ділиться своєю майстерністю.

КСЕНІЯ РОМАНЕНКО

Рідкісне бажання навчитися вишивати я побачила в дівчинці. На виставці в школі в книзі відгуків, коли була ученицею 3-го класу, написала: "Мені подобається все вишите. Навчіть, будь ласка". Через два роки вона прийшла й навчилася. Важко давалися їй стіжки. Зараз і згадувати смішно.

Вона вишивала через канву та так зіпсувала ластівку. Так її закинула. Зникла на довго й сама. Але, коли прийшла до мене знову, нею були виконані стіжки гарні, рівні, почерк тонкий, роботи досконалі. Перед Вами робота Ксенії "Білочки". Відтінки створюють об’єм, пухнастість хутра. "Кулик на болоті" по малюнку з бабусиної скрині.

ЮЛЯ РОМАНОВА

Чисто й красиво виконана робота "Чарівник смарагдового міста". Дівчинка виділяється акуратністю в роботі й надзвичайною посидючістю. І Юля, і Ксенія майже десять років допомагали в оформленні конкурсних дитячих робіт. За що їм велике спасибі!

НАДЯ ЗВОНАРЬОВА

У цієї дівчинки є повага до старших, багато любові й уваги вона віддала вишивці по стародавніх зразках. "Маки", "Осінь" - роботи насичені кольором, світлом і теплом.

КАТЯ ЗУБКОВА

Пам'ятаю, як повільно, ретельно, скрупульозно Катею проводилася підготовча робота. Порадиться багато разів. Підбиралися нитки, які складаються з безлічі відтінків. У роботі з великою наполегливістю Катя  домагалася досконалості зображення. Роботи: "Глечик бузковий" і "Комплімент", "Сутінки" відзначені професійним підбором відтінків. Невидимі найтонші переходи ліній створюють "живе" полотно реальності.

МАРІЯ ДОВГА

Що за дитина, відповідальність у всьому! Доручене обов'язково виконувалося по вищому балу. Як встигає, коли встигає? Не відомо! Звідки манери теплоти, уваги, духовного споріднення. Справжня насолода була працювати із цією дівчинкою. Її роботи Ви бачите тут: "Коні-птахи", «Моя лялька», «Киця». Був їжачок, який несе яблучко на голках. Спасибі тобі, Маріє, за прекрасні хвилини творчого спілкування.

ЮЛЯ ЛИТВИНОВА

Перша дівчинка, яка сказала про майбутнє вишивальниці. Точніше, сказав мені її батько: "Вишивки на конкурс не дам. Це цінність нашої родини. У Юлі будуть свої персональні виставки, у неї буде свій салон, вона буде брати замовлення. Ми збережемо її роботи". На конкурс, звичайно ж, Юля свої роботи принесла сама. Нею  вишиті картини тонкої досконалості. Досягнуто це великою завзятістю й ретельністю. Юля вміє підібрати і колір, і відтінок. Вона професійно міняє за своїм розсудом і за своїм бажанням будь-який малюнок. "Букет для мами" й інші.

ЮЛЯ ФІЛІПОВА

Разом ми закохалися в одну роботу - "Проталинка". Учениця її вишила, а вчителька ще ні. Багато років у мене було бажання вишити цю роботу. Малюнок загублений, а пам'ять жива про наші заняття й перші стіжки.

ВІКА СУХОВА

Слабка здоров'ям створювала гарні шедеври дитячих робіт. Де були птахи й рослини, кішечки і квіти. Скільки було захвату й замилування в її чистих очах, коли вона бачила результат  свого творіння. Її роботи:  «Американська мухоловка", "Мені сниться корюшка" та ін.

КАТЯ ДЯГІЛЄВА

Середня школа № 39 - 2005-2007 роки. У навчанні був важкий початок. Робота "Леви". Був час нерозуміння, відходу, приходу... І повної віддачі й досягнутої досконалості, які Ви бачите в роботах: "Микола Чудотворець", звертання до іконопису, до зображення святих місць, прагнення до досконалості в зображенні тварин. У її роботах рослинний світ і природа. Наприклад: "Маки", "Гніда"...

ДАША ШУМАКОВА

Захопилася вишивкою сама. Захопила сестру Олену або навпаки. Теми для робіт підбираємо нашим творчим колективом: Даша, Олена й Людмила Францівна. Різниці немає, що в Олени своя сім'я,  а Даша учениця 8 класу - захоплення єдине. Сьогодні представлені тільки роботи Даші.

А роботи Олени будуть виставлені на окремій виставці. Це: "Бамбуковий ведмедик", "Кошенята". Дуже гарні. Додаткові верхні стібки "кігтики" надають закінченість і лаконічність. Цим прийомом оформлення, як і Юля Романова, Даша володіє досконало.

ВЕРОНІКА ДЗИГАЛЕНКО

Усе в нас переплелося: і вишивка на тканині, названа "візерунками", "візерунками на рушниках", переплелися питання стібків, мережок, добра, чесності й чистоти. Звернулися ми до рушників, скатертин, серветок. Важкий цей шлях. Шлях повтору й нескінченного продовження. Важко робити повтори в настільки стрімкий час, але результати у вмілих дитячих руках Вероніки перед Вами. (Рушнички).

Представляє роботу "Лев - цар звірів". Робота учасниці конкурсу "Чайка над містом" одержала гідне визнання глядачів. Уже не моя учениця Ксенія знаходить вільну хвилинку для спілкування й для зустрічей.

ДАРІЯ ДУТКО, АНЖЕЛА ГЛАЗИРІНА, ЮЛЯ МІРОШНИЧЕНКО, КСЕНІЯ МОРОЗОВА ТА СОНЯ СЕРГЄЄВА

Не випускниці, вони зараз займаються в гуртку "Рукодільниця" і ми сподіваємося, що теж побачимо таку ж прекрасну виставку їх нових прекрасних професійних робіт.

РОДИНА ГАЙДАШЕВСЬКИХ

Сімейні реліквії - вишивки своїх батьків - Гайдашевської Ганни Іллівни та Кузьминьонок Любові Григорівни сьогодні люб'язно представляє родина Гайдашевських. Вишивки виконані на Камчатці в 1958-1961 роках. Роботи оформлені дітьми й онуками в 2007 році й займають у будинку Гайдашевських почесне місце. У них тепло рук рідних, близьких і незабутніх людей.

У народі говорять: "Чим більше майстерності в дитячій руці, тим розумніша дитина". Спасибі Вам, батьки, за Ваших розумних, талановитих дітей, за Вашу підтримку, що нам дуже, дуже потрібна.

Може, не кожна з дівчаток буде художником, поетом, ученим, учителем, лікарем. Але  кожна буде господаркою свого будинку. І прикрашання будинку стане їхнім головним заняттям у  житті. І самореалізуються вони у вишивці.

«ДЛЯ ТОГО, ХТО САМ ПРИКРАШУЄ СВОЄ ЖИТТЯ - НЕМАЄ ПОХМУРИХ ДНІВ».

Людмила Горай

ХРЕСНА  ДОРОГА КРАСИ  Й  ГАРМОНІЇ

Минулої п'ятниці, в День учителя, Камчатський Клуб української культури імені Івана Франка організував у культурному центрі обласної бібліотеки зустріч-виставку декоративно-прикладного мистецтва, присвячену випуску гуртка "Рукодільниця". Гуртком ось уже майже 15 років керує педагог і майстер художньої вишивки, викладач технології середньої школи №39, Людмила Францівна Горай. За щасливим збігом обставин, день народження самої Людмили Францівни співпадає із професійним святом.

Техніка вишивання хрестиком - складний і кропіткий  вид рукоділля. У наше комп'ютеризоване століття незвично бачити багатогодинну роботу ручного вишивання візерунків на полотні. І все ж - таки, коли бачиш плоди цієї праці, стає зрозуміло, для чого це потрібно  в наші дні. Ніякий фотошоп і комп'ютерна графіка  не замінять собою цю рукотворну красу, де в кожен стіжок вкладена частинка душі майстрині.

Людмила Горай захопилася цим мистецтвом уже в зрілому віці. На той час вона жила  на східному узбережжі Камчатки, у селищі Ільпир  Карагинського району.

Життєві обставини змусили її в грудні 1978 року шукати щастя на нашому краю світа, куди вона вдвох з малолітньою донькою приїхала з України, з Житомирської області.

Перебравшись у Петропавловськ, Людмила почала вести гурток рукоділля при середній школі. Серед її учениць є як початківці, так і справжні майстри художньої вишивки:  Катя Дягілєва, Анжела Глазиріна, Люба Крюченко, Юля Романова, Ксенія Романенко, Юля Литвинова, Катя Зубкова, Юля Філіпова, Надя Звонарьова, Юля Мірошниченко, Ксенія Морозова, Соня Сергєєва, Марія Довга, Віка Сухова, Даша Шумакова,  Вероніка Дзигаленко, Ксенія Кашпірова, Дарія Дутко та інші. Всіх  і  не перелічиш. Роботи деяких з них красувалися на виставці  в бібліотеці, поруч із полотнами педагога. Людмила Францівна вважає, що  деякі   з учениць уже  багато в чому  випереджають її саму,  що дуже тішить наставницю. 

- Спасибі вам, батьки, за ваших розумних, талановитих дітей, за вашу підтримку, яка нам дуже потрібна, - сказала  на вечорі Людмила Францівна. - Може, не кожна з дівчаток стане художником, але  кожна буде господинею свого будинку. І прикрашання будинку стане головним заняттям у  їхньому житті. 

У літературно-художній композиції, проведеній  в п'ятницю, приймали участь: хор "Слов'янський" під керівництвом Олени Сьомкіної, відома виконавиця фольклору народів Камчатки Лідія Чечуліна.

А також  активісти Клубу української культури - Едіта Познякова, Валентин Пилипчук, Антоніна Ходосова, Юлія Єременко, Ольга Гаврилова, Ніна Виговська, Тетяна  й Катя Кудряшови, Ольга Афанасьєва, Христина Гуляк,  Ганна Воронова, сімейний дует Віктор та Емма Шаповалови, юні члени клубу: Тамара Боргун  та Артем Годлевський.

Від Петропавловськ-Камчатської міської Думи іменинницю привітав депутат В’ячеслав Артемов. Людмилі Горай були також вручені почесні грамоти з Києва:  Міністерства культури й  туризму України і Всесвітньої Української Координаційної Ради.

Олександр Кришталь.

МІЙ РІД, МОЯ РОДИНА

С. Заможне Житомирського району Житомирської області.

Моя бабуся Віцентина ввiйшла дружиною в дім мого дідуся Гвідона Романовича, де не було матері, а був батько і шестеро дітей. Коли сідали їсти за стіл, то всі забували за бабусю Віцентину, яка весь час була за роботою по господарству, або в полі.  Коли її до обіду приводив мій дідусь, а її чоловік, всім треба було по ложці відсипати в тарілку бабусі Віцентині.

У моїх бабці і дідуся було семеро дітей. Моя тітка Янка, старша з їх дітей жива, це гарна обличчям, мовою і статтю жінка. В свої 80 років у неї ясний розум, гарні манери і цікаві її бесіди. Працювала бухгалтером  до 70 років, живе в Житомирі.

Добре пам’ятаю свою бабцю Віцентину: висока, худорлява жінка, волосся зачесане гладенько, ззаду зібране в пучок. На плечах гарна хустина з китицями. Весь її одяг з тонкої натуральної тканини: щоденна – батист і майя, вольта, муслін. Святкова: креп-жоржет, крепдешин, креп-гранат. На великі свята: панбархат, спiдницi із тафти, костюми із бостону.  Такий же одяг зараз і у її доньки Стасі, яка проживає у Львові.

Я завжди любувалась мереживом, рюшами, оборками в її одязі. З дитячих літ я розуміла якість і красу тканини.. На етажерках стояли порцелянові півні, рибки і дві білочки. У мене по спадкоємності теж одна білочка «живе», я її випросила у двоюрідної сестри Ніни.

А мій дідусь мав гарні козацькі вуса. Добрі сяючі  очі, спокійні по характеру. Він плів кошики для збору врожаю яблук, бараболі. А також корзиночки для освячення паски. Він робив дуже гарні речі із лози. Я ними вже в 5-6 років любувалась. Можливо тому, що одного разу він мені сказав, плетучи корзину: «Ох, старенький я, змучуюсь, умру, напевно, скоро». Мені його стало дуже жаль і я запитала: «Дідусю, а коли Ви помрете?». Він дуже на мене образився за це питання, напевно, бо довго розповідав всім рідним цю історію.

Мені шкода, що я не маю ні однієї його роботи, а вони мені так подобались…

У бабусі в господарстві були рогачі, горшки, піч, а також часто була картопля з пригорками, яку всі так любили. Приїхав якось зі Львова їх син Місько і згадує: «Підгадав я, коли мама варить сніданок, приїхав і біжу з автобусної зупинки так, щоб встигнути «пригорки картопляні» поїсти. Встиг.»

Донька Марія жила поруч з дідусем і бабусею, у неї четверо дітей. Син Фелікс зліва, у них 4 дітей, мій батько напроти - в нього семеро дітей. Донька Ганна поруч - у неї 5 дітей.

У діда і бабці на господарстві були: жорна, для помолу зерна на муку. Ступи – для маку. Маслянки, цеберки – все дерев’яне і дуже гарне. Дім стояв біля джерела, криниці, де росли плакучі верби. Сад пречудовий. І антонівки яблука, і зимові червоні, що просто горіли на гілках після опадання листя. Груші – дулі, яблука – білий налив, сливи: білі, жовті, просто сливові…

Це була дуже гарна садиба польських господарів, вони були католиками. Свої традиції вони навчили шанувати дітей і онуків. Святкувались всі католицькі свята. Наприклад, пам’ятаю добре, що в перший день Різдва діти дідуся і бабусі з хлібом на рушниках і з подарунками приходили до батьків. Всі сідали за великий святковий стіл в світлиці і пригощалися дуже смачними святковими стравами: копчена шинка, домашня ковбаса, холодець, сальтисон, голубці… все дуже смачно, ситно, багато. Самі пекли хліб. Щоденно: картопля, кисле молоко, сало з цибулею, яйця, сметана в борщі... Все готувалось на один раз. Ніколи їжа не підігрівалась, холодильників не було. Діти вийшли в життя здоровими, сильними і здоров’ям, і духом. На другий день різдвяних свят гостей приймали в себе мої батьки, а на третій йшли в гості до друзів.

Часто моя бабуся забирала мене ночувати до себе. Вона навчила мене «Отче наш» по-польськи. Я ніколи не чула, щоб вони з дідусем сварилися. Говорили завжди тихо, ходили в гості тільки разом.

Людина і тінь – це мої дідусь і бабуся. Вони були дуже гарними людьми. Пам’ятаю, як бабця слухала радіо. Особливо любила слухати Нечуя-Левицького «Кайдашева сім`я». Як посварилися баба Палажка з бабою Параскою. Скільки разів слухала, стільки разів і сміялася весело-весело.

Бабця часто їздила до Житомира на торги. Дивлюсь, стоїть автобус і багато людей. Бабуся в кінці громади. В автобусi відчинилися двері – диво. Моя бабця сидить на першому сидінні. Рівненька, чистенька, з корзинкою, в якій на продаж: сир, яйця, морква, буряк… А назад йшла 7 км. І несла покупки, перекинувши дві торбини через плече. Все це і я повторюю по життю. Так я ходжу по лісових камчатських доріжках. Добре пам’ятаю лаву в хаті вздовж стіни. Бо, коли бабця приїжджала з гостинцями, то та лава заповнювалась її онуками. А у неї при житті були 21 онук і два правнуки.

Бабця і дідусь ходили до костьолу в с. Покостівку. Всіх дітей і онуків хрестили в костьолі. Говорили по-польськи: «Дзень добрий», «Прошу пані» і т. д і поховані на польському цвинтарі в с. Покостівка. Коли в сім`ї з’явилась моя мама – православна волинянка – невістка бабці, стали ходити до церкви.

Спочатку мій тато жив у Львові, у нього був свій будинок, куди він поселив свою сестру Стасю і брата Міська. Сам поїхав на Волинь. Працював бригадиром тракторної бригади, а мама працювала трактористкою. Була дуже гарна з голубими волошковими очима і русою косою. Заплетені коси тяжкою розкішшю звисали до пояса. І тут написав своїй рідні мій татусь (зі слів тітки): «Знайшов я красуню і життя без неї не мислю». Всі змирились. Маму мою звати Ольгою.

Горда, незалежна, свободолюбива, як вся голубоока Волинь. Вона жила на чужині одна з оравою діточок, яких захищала, учила, проучала, привчала до праці. Батько її дуже любив, ревнував і цінував.

Мама багато працювала. У неї була швейна машинка, на якій вона всіх нас обшивала. Вона ще й знаходила час вишивати рушники. Стояв у домі і ткацький станок. На замовлення виконувала мама роботи: рядна, на підлогу хiдники. Це були полотна і по горизонталі з малюнками і квадратами. Нитки були пофарбовані. Були і прялки, і веретено. Гачками мама в’язала шалі, мережива, блузки і рукавиці.

Батько – Франц Гвідонович  Горай

Екстерном закінчив 11 класів. В м. Чорткові Тернопільської області закінчив ветеринарну школу, в м. Бучачi Тернопільської області – ветеринарний технікум. Писав вірші. Він колекціонував наклейки з сірникових коробок iз зображенням предметів мистецтва і культури, види лікарських рослин, види тварин… Виписував журнал «Вогник», де були зображені всі породи собак… Сам шив взуття, робив ремонт. В господарстві одного разу розвів 100 кроликів, в інший раз - курей породи «Плімутрок»-хохлатки. Невеличкі і дуже гарні. Розводив індиків, гусей, качок і всі - рідкісних порід. Вся садиба була обплетена тином із лози.

Було дві корови, ми їх пасли. Волосся у всіх дітей було біле-біле. Батько гладив мене по голівці і казав: «Волосся у тебе пряме, в різні сторони, як стріха на хаті у Тараса Шевченка»…

Тато весь час щось майстрував то по дереву, то по металу. Рами для вікон, двері, меблі: ліжка, серванти, рамки для світлин… Мене – дитину 5-6 років підводив до нової роботи і питав чи гарно. Я дивувалась, чому він питає тільки у мене, адже є старша сестра Галя. Батько виділяв мене серед дітей, казав, що це моя донька, вона буде великою людиною. На 8 Березня дарував подарунки мамі і мені. Так як за професією він ветеринар, то  відвіз  і мене в ветеринарний технікум, а я так хотіла бути вчителем, та послухала його і чотири роки вчилася в м. Бучачi Тернопільської області. І чотири роки мене зустрічав і проводжав тато на навчання, а коли я була вдома, то ми разом ходили лікувати тварин…

Батька не стало, коли йому було 57 років. Осколок в легенях з ВВВ… Та любов його з нами. Я не змогла нічим допомогти, я навіть не змогла попрощатися, адже я жила на півночі Камчатки в селі Ільпир Карагинського району,. Занесені, засніжені камчатські окраїни… Місяцями нічого туди не літає. Немає ніякого зв’язку з зовнішнім світом… Я не змогла провести в останню путь і бабцю Віцентину, і дідуся Гвідона Романовича, і хресного Василя, і дядька Фелікса, і хресницю Таню – втопилася в 26 років, донька Галі, моєї сестри. Галя сама виховує онуку Ганнусю, яка гарно вишиває.

В сім`ї моїх батьків було дев’ять дітей, залишилось сім. З них п’ятеро дівчаток і всі рукодільниці. І два хлопчики: Валік і Вітя можуть все розібрати і зібрати: велосипед, телевізор, трактор…

Спочатку батьки за п’ятірку платили нам по п’ять копійок, а пізніше сказали, що так ми їх розоримо і стали платити по одній копійці. Всі гроші йшли в копилку на подарунок мамі до 8 Березня.

Сестра Світлана живе в Луцьку. Сестра Таня в Караганді. Лариса – хімік-біолог - в Одесі.

Завжди вела гуртки по рукоділлю і завжди просила мене навчити чого-небудь. Піднімаю її о 8 ранку і кажу: «Епіграф нашого заняття «Даруйте людям красу». Тема: «Робота зі шкірою». Вона завжди говорила, що мої уроки короткі.

В м. Андрушівці Житомирської області живе сестра Галя, котра на два роки старша від мене. Вишила більше ста рушників. І розійшлися ті рушники по людях, бо треба було дітей вчити. Треба було продавати їх. Навіть світлин немає. А жаль… Але говорить, що декілька раз бралася за картину, а вишити її не може. А ось її донька Наталя захопилась вишиванням картин, коли мої побачила. Маючи свій власний будинок, господарство, вона вишиває і рушники, і картини.

Моя донька Таїса цінує рукоділля, любить його і дуже мене жаліє: «Мамо, я стомилась дивитися на твої червоні очі. Відпочинь. Піди на свiже повітря…», - просить завжди мене донька, а в кінці подає мені чай, бо я далі продовжую вишивати, адже вишивка так заворожує, що не відірватися.

Моя мама, Ольга Кузьмівна питає: «Для чого ти посвятила себе такiй працi? Я бачила, я все бачила, але таке захоплення вишивкою зустрічаю вперше. Для чого ти так побудувала своє життя? Приїжджай і я тобі допоможу». Вона повісила мій великий портрет в залі в своєму будинку в с. Калинівка Житомирського району Житомирської області на диво всім і на диво моїй доньцi.

Моя сестра Свєта вчилася в педучилищі в Луцьку і часто приїздила до бабці. Бабця лежала в лікарні і, вмираючи, сказала: «Весь ваш скарб у скрині». Думаю: «Багатство». Приходжу, відкриваю скриню, а звідти полізло полотно, полотно, полотно… Воно зроблене з насiннячка льону і доведене до куска полотна в сім`ї руками моєї мами і моєї бабці. Ділила сестра те полотно всім порівну. І хоч мені не можна було тоді піднімати тяжкого, бо я хворіла, я все ж притиснула до грудей своє полотно, свій «скарб» і повезла його на Камчатку, де вишила з нього рушники, а також скатертину…Уже мамина невістка Таня віддала мені свою долю полотна, а сестра Свєта ще три метра мені його добавила. В її сім`ї лляне полотно використовують для бані.

Коли я привезла із Луцька від Свєти полотно і в радості кричу: «Мамо, мамо, подивіться - Ваше полотно!». Мама мені сказала: «Забери, сховай, я на нього дивитися не можу. Це страшна робота, вона забрала все моє дитинство. Я ж завжди хотіла білу тканину, а не сіру».

Заслуга велика мами в тому, що ми всі одержали освіту. Сама вона майже без освіти. До школи лісом треба було йти 7 кілометрів…А вона з 1933 року. Часи тоді були не прості…

Та вона всіх нас на своїх пальцях навчила рахунку, з нами робила домашні завдання, своєю рукою притримуючи дитячі ручки, допомагала виводити букви…І в школі говорили, що без цих дітей було б мало хорошистів і відмінників. Після чергових батьківських зборів ми питали в мами, що говорили про нас, а вона: «Говорили, що поганенько  ви вчитеся, можна краще». І тільки,  коли  в 1992 році я  приїхала до сестри в  Караганду, куди приїхала і мама, яка, побачивши, як веде господарство сестра і як вишиває, послухавши мої розповіді про моє життя, вона сказала: «Я така щаслива дітьми. Боже, дітки, які ви всі молодці. Ви все вмієте: і плести, і шити, і вишивати. Все робите гарно і правильно. І ні один із вас не пішов по неправильному шляху». «Мамо, ви ж завжди говорили, що погано, погано, можна краще». « А я це говорила тому, щоб попередити погане, щоб не зіпсувати вас. Ви в мене кращі із дітей і я горджуся вами! Це я говорю тепер, коли ви виросли і у вас вже є свої діти».

Мама втратила багато грошей, як і всі, при девальвації. Тепер вона мудро веде господарство. Ринок у 70-річної  жінки став основним змістом життя. Рослинний світ її садиби перетворився в основне джерело її прибутку. І вона вже купила братовi комбайн, другому братовi сінокосилку, є борони. Вона купує для техніки бензин і ореться земля, і збирається урожай. Їй дали пай землі три  гектари. У всіх дітей міцне господарство, у всіх будинки і квартири, є машини. Працюють, живуть, ростять дітей і онуків, а мама все ще всім допомагає…

В 2006 році я відвезла маму в рідне село Солов’ї на Волинь. Їй iшов 74-й рік, а я повезла маму в її дитинство. До Ковеля ми їхали на авто-люксi, а далі йшли пішки. Вона зустрічала своїх шкільних подруг. А в дорозі розповідала мені про виробництво тканини в домашніх умовах. А коли пізніше я її запитала, чи рада вона поїздці, то вона відповіла, що ні, бо не показала мені річку, де вона тягала після зоління полотно.

Якось донька сфотографувала мене з маминими козами. Питає: «Бабцю, подобається фото?», а вона: «Ні!», «Чому?», - запитує донька, а вона: «Кози не всі».

Ось така моя мама Ольга Кузьмівна. Думаю, в мене її характер. А зовнішність в бабцю і тата мого, Горай Франца Гвідоновича…

Людмила Горай (2 години ночі, 11 жовтня 2007 року. м. Петропавловськ-Камчатський)

Розповідає донька Людмили Горай - Таїса

Хтось сказав, що в мене було нещасливе дитинство, тому що воно пройшло в селі. А село це було маленьким рибацьким поселенням на узбережжі Камчатки і називалось Ільпир. І тому мені, а також сотні іншим маленьким дітям не були присутні радощі великого міста. І ми з подругою сварилися до хрипоти, доводячи, що в нас було щасливе дитинство, з якого до цього часу згадується чисте повітря тундри, ягода морошка з райським смаком (хто її їв - знає, що це таке), смак того хліба, після якого не можна їсти міський.

Так, у нас не було в селищі дерев. Але я до цього часу пам’ятаю запах новорічної ялинки, а точніше кедрини, яку привозили напередодні Нового року до школи! І ми гасали, запаморочені від цього запаху, в передчутті свята. А чи був хто-небудь із вас хоча б раз в житті в сільському клубі? 

Коли все селище, чи то прем`єра фільму, чи просто звітний концерт Ільпирської середньої школи, збиралося від малого до великого. Це була подія. Адже тоді і телевізора не було. Він появився у 1983 році, чорно-білий з однією програмою. І все одно людям важливим було живе спілкування. Уміли тоді люди спілкуватися весело і відкрито.

Мене привезли в Ільпир, коли мені було два роки і через місяць виповнилось три. Зараз я підраховую – це ж мамі моїй було 23 роки. Зовсім дівчинка. А у цієї дівчинки вистачало сил і мене по заметілі в дитсадок занести, і на роботу бігти, і пічку топити, і воду з колонки носити. Ще й злим пліткарям роти затикати. Тому що були і такі, які могли і образити. Адже одна, молода, з дитиною на руках, захисту немає. А пізніше звикли, поважати стали. Ні одні збори не обходились без мами, тому що тільки з нею могли вирішити будь-яку проблему. Це сталось пізніше, коли вона стала завідуючою парткабінету…Тоді маму я бачила не дуже часто. І це мене ображало.

Та дитячі образи проходять швидко, коли є друзі – сусідські хлопчики і дівчатка, є будь-якi книжки та іграшки… А коли стаєш старшою, то виникають інші інтереси: як я виглядаю, який хлопчик на мене подивився, чи відпустить мене мама на дискотеку в цей же клуб?

Коли в домі з’явилася вишивка, я пам’ятаю туманно. По-моєму, це сталось, коли я поїхала вчитися в місто, в перший по тому часові ліцей при педучилищі.  Пам’ятаю, що то були чорно-білі мініатюри. А потім, як наче хтось розмотав клубок і картини посипались одна за другою. А тоді схем не було і мама їх вишукувала…

Згадалось, що вдома було багато журналів мод, по яких мама собі і мені шила вбрання.

Мама належить до тих натур, які віддають себе справі без останку, не залишаючи сил ні на повноцінний сон, ні на відпочинок. Її руки не знають спокою. Їм завжди щось треба робити. З лісу мама може принести за один раз 120 білих грибів і відро ягід. Маленькі, з опухлими пальцями від безперервної праці, невтомні «золоті» ручки, готові не тільки  витворити шедевр, чи то вишивка, чи макраме, випалювання по шкірі, а й прийти людям на поміч.

Мамина енергія поглинає з головою, змушує навіть сторонніх людей підкорятися силі під  назвою «вишивка».

Скільки я знаю людей, які побували у нас вдома, повертаючись до себе, ще не розуміли, що від нині змістом їх життя стануть нитки-муліне, п’яльця і голка.

Ви спитаєте, чи умію я вишивати так, як мама. Це питання задають мені всі. Ні, не вмію. Надто тяжка ця праця. Вона вимагає великої уваги, посидючості, клопітливості. Праця, яка забирає в кінці-кінців час на особисте життя. Тому, що затягує і не відпускає.

З іншого боку, велика радість, коли з`являється картина,

зроблена твоїми руками. Люди, та невже це зробила я?!

І захоплює гордість від того, що в тебе умілі руки. І дім  твій став гарнішим. Адже вишивка – це comm`il`faut.

Таїса Медвецька-Горай

Випускниця гуртка «Рукодільниця» Люба Крюченко

Я завжди хотіла займатися рукоділлям. Але так виходило, що всі гуртки були платними або скоро після мого приходу закривались. Так було, поки  я не перевелась в 43-ю школу. Там я познайомилася з Людмилою Францівною. Після того, як я побачила вишивки Людмили Францівни, почалось моє захоплення вишиванням.

Мама спочатку сварилась, говорила, що я собі зір зіпсую. Та коли побачила перші результати, відразу пом’якшала.

Пізніше стала мене підтримувати і на якесь свято подарувала набір для вишивання. Далі подруги почали мене просити вишити їм картину і пішло…

Найулюбленiша моя картина – «Амазонка». Коли я випускалась зі школи, ми вишили картину (я і дві мої однокласниці) для нашого класного керівника. Він був дуже радий.

Я все життя буду вдячна долі за зустріч з таким педагогом, як Людмила Францівна. Зараз я вже студентка, та ми продовжуємо зустрічатися і вишивати.

Люба Крюченко

СПІЛКУВАННЯ ЧЕРЕЗ ПОЕЗІЮ…

В останню неділю жовтня в Клубі української культури ім. Івана Франка відбувся літературно-музичний вечір, присвячений одержанню альманаху № 2 «Первоцвіт», творчий доробок літературної студії «Дебют», який прислала камчатська поетеса, яка проживає нині в м. Ірпінь Київської області, Ніла Висоцька. А розпочали зустріч з класиків української поезії Івана Франка, ім’я якого носить Клуб та Тараса Шевченка.  Уривок з ліричної драми «Зів’яле листя» Івана Франка читали Христинка Гуляк та Аня Воронова, вірш «Моя любов» прочитала Антоніна Ходосова, а Віктор Шаповалов заспівав пісню на слова Івана Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Тараса Шевченка, як завше, читала Надія Сивашенко («Лілея»).

Ніла Висоцька прислала не тільки привіт від Данила Кулиняка та Наталі Околітенко, відомих поета та письменниці,  а й диск з піснями на слова Данила Кулиняка і фільм про Калнишевського – останнього кошового війська Запорізького. На протязі всього вечора звучали пісні на слова Данила Кулиняка. Дивились уривок з відеокасети, де Ніла Висоцька читала свої вірші.

До альманаху перейшли з передслова Олени Циганенко – керівника студії «Дебют», з якого дізналися, що сьогодні студією опікується Наталя Околітенко, дружина Данила Кулиняка, з якими Клуб давно спілкується.

Вірші наймолодших членів студії «Дебют» Ярослави Яковенко та Максима Опанасенка прочитала одна з наймолодших членів Клубу Тамара Боргун, а Настуся Іванова зі своєю  бабцею Вірою Петровою заспівали «Коломийки». Далі вірші: Олександра Борщенка, Ніли Висоцької, Марії Матвієнко, Галини Михайлець, Олени Ничипоренко, Олександра Полічковського, Миколи Ричкова, Володимира Симоненка, Людмили Хорошевої, Галини Царюк, Лариси Юхименко, Дарії Гордійко, Катерини Матвєєвої читали Антоніна Ходосова і Едіта Познякова. А російські вірші Ніли Висоцької заспівала Ольга Афанасьєва, колишня сусідка поетеси, яка дуже хотіла, щоб її вірші хтось колись заспівав…

Свою шану послали студійцям через пісню : Віктор та Емма Шаповалови, Лідія Плюшко, Антоніна Ходосова та Віра Петрова.

А починали і закінчили літературний вечір камчатським привітом гості Клубу Лідія Чечуліна та Віолетта Шичкіна, які на початку послали танець «Привітання», а в кінці танцювали корякські танці…А в другій половині листопада в Україну полетить Надія Сивашенко і завезе в студію «Дебют» нашу зустріч на відеодиску. Спілкування продовжиться…

До уваги читача пропонуємо вірш Ніли Висоцької:

Вже не певна, що люблю.
Річка, де рости судилось,
На струмок переродилась,
Повний смутку та жалю.

Рід наснагу дав перу.
Хист знецінений мистецький,
Край затюканий донецький,
Чи люблю, не розберу.

Сором і терпець гублю:
За вітчизну муки множу.
Не питайте, чи люблю, -
Знаю, що без них не можу.

Едіта Познякова

75 РОКОВИНИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр. В УКРАЇНІ

ПСАЛОМ ПОМЕРЛИХ ВІД ГОЛОДУ В 1933 році

…Ми не просимо кари на них, Ти бо Сам справедливий,
Покоряєш неситих в їх серця жорстокій гордині.
Ми благаємо тільки: дай нашим кісткам зійти жнивом,
Жнивом волі новим, що ніхто не візьме з України.

Леся Храплива-Щур

Члени Клубу української культури ім. Івана Франка в Петропавловську-Камчатському 24 листопада 2007 року о 10 ранку стояли у храмі св. Апостолів Петра і Павла зі свічками, і їх полум’я – це цятка нашої пам’яті, що спливла у Вічність. Правив священик Панахиду, яку ми замовили, по невинно «убієнних» голодомором 1932-1933 років в Україні і журливо лунали слова: «Ще молимося за спокій спочилих рабів Божих…за відпущення їм всякої провини, вільної і невільної».

В сумне 75-ти річчя Великого голоду ми зібралися вшанувати пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали невинними жертвами  Голодомору в Україні 1932-33 рр., в недільному українському класі, що при школі № 7 м. Петропавловська-Камчатського.. 

Ця трагедія не була результатом якогось природного лиха, це злочинні дії тоталітарного режиму колишнього СРСР під керівництвом Йосифа Сталіна. На сьогодні Австралія, Аргентина, Канада, Естонія, Грузія, Угорщина, Литва, Перу, Польща, Іспанія та Сполучені Штати Америки прийняли резолюції про відзначення 75-річчя Голодомору 1932-1933 років в Україні.

28 листопада 2006 року Верховна рада ухвалила закон України «Про голодомор 1932-1933  років в Україні». Відбувся акт великої історичної справедливості – злочин отримав правову оцінку.

ЗАКОН УКРАЇНИ № 376 – V «ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ»

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним...

Усі присутні молитвою згадали невинні жертви… А скільки поміж ними було дітвори? І далі вірш Антоніни Листопад «Остання колискова»: … «Натопила маковинням, затулила лядку й комин. І в тумані темно-синім заспівала колискову…». І щоб ніколи і ніхто не тільки в Україні, а й у всьому світі не співав своїм дітям такої колискової, ми подарували диск «Колискові України», який нам подарував Міжнародний фонд «Україна 3000» всім учасникам.

Ніна Виговська розповіла вірш Володимира Забаштанського «Стражденна мати», «ПСАЛОМ ПОМЕРЛИХ ВІД ГОЛОДУ В 1933 році» Лесі Храпливої-Щур читали Світлана Кривуца і Едіта Познякова. Валентина Вишньова та Світлана Кривуца розповіли свідчення селян про Голодомор, Валентин Пилипчук представив книгу «Злочин», яку писали сотні українців, упорядкували в Австралії, друкували в Гонг-Конгу. Ідея створення цієї книги належить австралійському українцеві Петрові Кардашеві.  Антончик Вишньов розповів вірш Антоніни Листопад «Біла молитва братика», Наталя та Настуся Діденки читали Василя Симоненка… Капав віск зі свічок, які тримали в руках  і ніхто не відчував гарячого, лилися сльози з очей і ніхто їх не цурався…

А ось про що розповіла Лідія Плюшко:

«Ми зустрілись сьогодні, щоб перегорнути трагічну сторінку в історії багатостраждального українського народу. Назва її: «ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ».

У моїх бабці Храмини і діда Сидора було 11 дітей. Семеро із них померло під час Голоду 1932-1933 років. У кого спитати про цей жахливий злочин?

Мій рідний дядько Олексій вижив завдячуючи річці Гнилий Тікач, як він сам розповідав. Ця річка протікає майже біля кожного обійстя в селі Криві Коліна Тальнівського району Черкаської області. В цій річці голодні люди збирали річкові молюски, які звуться шкрабачками, варили і їли їх. Їли також траву, вишневе листя.

Як тільки з комина йде дим, тут же приїздили «активісти» і або забирали їжу, або знищували. А ранком вони ж гнали на роботу в колгосп голодних людей.

Похорони вмерлих від голоду проходили без плачу. Трупи грузили на підводи і просто скидали в ями часто разом зі скотиною.

У моїх бабці Храмини і діда Сидора були дуже гарні, розумні і талановиті діти. Скільки б це було в мене тіток, а в них дітей, моїх двоюрідних братів та сестер?

Моя мамуся наймолодша. До її 70-річчя я написала вірш, де є такі слова:

З народження і до цієї днини
Матуся поруч, де б не була я
Для нас нема ріднішої людини
І то є правда, скаже вся сім`я.

А скільки довелось їй пережити!
Нестатки, голод, німчуру-катів.
Якби тоді не повмирали діти,
То скільки б мала я тіток, дядьків…»

Ці трагічні сторінки історії України ніколи не будуть забуті!

Вічна пам'ять нашим тіткам і дядькам, братам і сестрам, жінкам і дітям, всім невинним жертвам страшного Голодомору 1932-1933 років в Україні!

Едіта Познякова

Гадання "Андрієвої ночі" в камчатському інтер'єрі

Давній східнослов'янський звичай дівочих ворожінь під ніч в день Святого Андрія Первозванного, такий, що йде ще з дохристиянських часів Русі, став приводом для чергового вечора в Клубі української культури імені Івана Франка при Камчатській обласній науковій бібліотеці.

Серед зимових свят східних слов'ян це, безперечно, одне з дуже цікавих - День Святого Андрія, або, по-іншому, Калита. Свято випадає на 13 грудня, будучи логічним продовженням молодіжних гулянь, коли хлопці і дівчата шукали собі пару для майбутнього подружнього життя.

У культурному центрі обласної бібліотеки була відтворена атмосфера світлиці української хатини. Господиня (Світлана Кривуца) зустрічала гостей, пригощала стравами української народної кухні, розповідала про народні звичаї, проводила обряд ворожіння.

У імпровізованій "світлиці" знайшлося місце і Калиті - круглому пирогу у вигляді сонця, що підвішується в хатині на підвищенні, щоб всі охочі могли відкусити від нього шматочок на щастя. Жартівливий народний ритуал передбачає, що до Калити необхідно "під'їхати" верхи на коцюбі - пічному прихваті (рогачі). Той, що під'їжджає, представляється паном Коцюбинським (панною Коцюбинською), а той, хто управляє Калитою за допомогою мотузки, заважаючи вкусити пиріг - відповідно, стає паном Калитинським. Остання роль випала авторові цих рядків, а ось в якості Коцюбинських спробувати себе довелося більшості учасників вечора.

Веселий обряд супроводжувався жартами і сміхом. Як завжди, на вечорі українського Клубу панувала душевна і тепла атмосфера. Звучало багато українських пісень, які виконував подружній дует Шаповалових - Віктор і Емма, а також бравий моряк дальнього плавання Сергій Котов та інші. Пан Котов, за своїм звичаєм, багато жартував, дивачив і був душею вечора.

У фінальній частині в процес гадання включилася і ворожка-циганка (Валентина Вишньова). А ворожіння, як повелося, обіцяли молодим дівчатам женихів і щиру любов в осяжному майбутньому.

При всій умовності старовинного обряду, в глибині душі дівчата на Русі завжди вірили, що ворожіння «Андрієвої ночі» допоможуть  їм дізнатися про свою долю.

Олександр Кришталь

АНДРІЇВСЬКІ ВЕЧОРНИЦІ (СЦЕНАРІЙ)

Пояснення: Серед осінньо-зимових свят виділяється, мабуть, найцікавіше – день Андрія Первозванного, чи, як його ще називають у народі, Калита. Свято припадає на 13 грудня і є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата шукали собі пару для майбутнього подружнього життя. Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але звичаї і обряди цього дня мають стародавній, дохристиянський характер. З давніх-давен на «Андрія» дівчата ворожать. Звичайно, це відбувається жартома, але у глибині душі кожна дівчина вірить, що «Андрієва ніч» допоможе їй пізнати свою долю. Наші вечорниці називаються «У небо, калита, у небо!»

У небо, калита, у небо

Ведучий:

Уявімо собі українське село минулого століття погожого зимового вечора. Лежать високі сніги, визвіздилося чисте небо; нечутно ПІДНОСЯТЬСЯ над коминами СИВІ димки. То тут, то там загоряються і гаснуть вогники в приземкуватих селянських мазанках. Тихо поскрипує старе дерево, чи ліниво перегавкуються собаки. Та ось чути веселий дівочий сміх, гучні голоси парубків - то молодь збирається на вечорниці.

(Сцену оформлено як світлицю української хати. Вікно з вишиваними фіранками, біля вікна -стіл, застелений вишитою скатертиною, на столі макітра, свічник, хліб, глечик. У правому кутку –піч, біля якої стоїть коцюба, рогачі, лопата. З двох боків сцени - лави, накриті хідниками, веретами, стільці. Біля печі порається господиня в народному одязі, зав’язана хусткою, готує тісто для вареників. Сцена затемнена, потім поступово освітлюється.)

Господиня: Господи, господи! Як подумаєш, коли це ми дівували, зачуєш де-небудь вечорниці, то аж тини тріщать. А тепер… От чекають, поки ніч настане. Ні, що не кажіть, а світ перемінився. Ой-ой-ой, куди це все поділося? А, хоч заспіваю пісню, згадаю молодість. (Співає пісню: «Поїхала баба в ліс…». В цей час хтось стукає).

Дівчата: Слава Ісусу Христу!

Дівчина: Добрий вечір вашій хаті, уклін господині!

Чи веселі вечорниці у нас на Вкраїні?

Господиня: Навіки слава!

Добрий вечір, добрий вечір, любі гості. Просимо, просимо

Аби щастя було в хаті,
Аби ми були багаті,

Аби було любо, мило,
Аби всі були щасливі!
В нашій хаті раді гостям!

Адже сьогодні Андріївський вечір! А чи принесли КАЛИТУ, дівчата?

Дівчата: Принесли!

Антоніна: Ось вона, калита, яка гарна! (виймає з кошика великого коржа-калиту загорненого у рушник).

Христинка: А де ж ми її причепимо?

Господиня: А ось тут, на сволоку, під самими дверима. Допоможіть мені, дівчата.

(Дівчата беруть калиту, прив'язують до неї червону стрічку, другий кінець якої протягують через сволок так, щоб, коли смикнути за нього, калита підстрибувала вгору, і співають "У небо, калита, у небо...")

У небо, калита, у небо,
А ти, сонечку, підіймись:
Ми калиту чіпляємо,
На місяць поглядаємо,
Свою долю-радість закликаємо…

Пояснення: Слово «калита» означало сонце. Калиту пекли всі дівчата разом і, починаючи від найстаршої, місили тісто по черзі. Цей круглий корж з маком і медом, зверху був прибраний сухими вишнями, родзинками. Всередині калити була дірка, через неї перетягували червону стрічку, один кінець якої був довший, щоб можна було підтягувати вгору. Калиту підвішували високо, щоб хлопці могли тільки тоді її вкусити, як добре підскочать.

Господиня: Дивлюся на вас, дівчата: і згадую, як розповідали мої бабуся і матінка, що коли вони були молодими, так само збиралися на вечорниці. Вишивали, пряли, дерли пір'я на подушки і обов'язково співали, бо без пісні нема діла. Пісня, як душа народу, завжди з ним - і в горі, і в радості. А так, як у нас сьогодні свято, то заспіваймо жартівливої, щоб серце моє звеселіло і помолодшало років на десять...

Дівчата співають пісню: «Ой, піду я лугом, лугом…»

Господиня: Ось і вареники з капустою зліпили. Дівчата, а де ж ваші хлопці? Може, вони не прийдуть?

Антоніна: Як не прийдуть! Прийдуть обов'язково! Але, коли будемо ворожити, то відпровадимо їх, бо ворожити при хлопцях не можна. Давайте погадаємо на балабухах. (Дівчата на рушник викладають свої балабухи)

Пояснення: Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати ворожити, першим ділом вони печуть балабухи. Балабушки – це невеличкі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка дівчата носять з криниці – не відром і не глечиком, а …  ротом! Носять так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать, ну їх смішити, таке виробляють, що дівчата хоч-не-хоч, а розсміються і води в роті не втримають.

Коли вже балабухи спечуться, кожна з дівчат значить своє тістечко кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці – звичайно на простеленому рушнику.

 Як усе це зроблено, то до хати впускають пса, який перед цим цілісінький день був зачинений. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки: як занесе у темний кут - так і доля занесе дівчину у чужі краї, як проковтне першим, та дівчина першою і заміж вийде, як не з’їсть, а тільки надкусить її і покине, то і дівчину така доля чекає… (Впускають пса, а дівчата слідкують за кожним його рухом).

Господиня: А давайте погадаємо на тарілках. Мені баба розказувала, що під тарілки кладеться мірта, перстень, ключ, лялька.

Господиня: Дівчата, а тепер ідіть і вгадуйте свою долю.

Пояснення:  Мірта – ще походиш в дівках.
Лялька – зрадить тебе твій милий.
Ключі – бути тобі господинею.
Перстень – скоро буде весілля.

Господиня: Дивіться, дивіться, скільки пиріжків напекли:  і з маком, і з сиром, і з квасолею, і з капустою... На будь-який смак! . Дівчата, та де ж ваші хлопці?

Христинка: Прийдуть! Куди ж вони подінуться! А ми їх пригощати будемо. (За дверима чути стукіт.)

Антоніна: Ой, там щось грюкнуло!

Христинка: То хлопці, напевно... Дівчата! Готуймося! Зараз хлопці зайдуть, будемо їх сажею мастити!

(Чути новий гуркіт за дверима. Дівчата вирішують подивитися, що це. Відчиняють двері.)

Христинка: То ж Сергій! (хапають його за руки, затягують до хати).

Ах ти, негіднику! Хотів підперти двері, щоб не відчинялися, і прив'язати вінки до стріхи!

Антоніна: Невже хотів нам шкоди наробити?

Христинка: Ну, то зараз покараємо тебе! Вкинемо тебе, приміром, у воду або сажею вимастимо.

Сергій: Та відпустіть мене, дівчата!

Антоніна: Ні, не відпустимо. Хіба що відгадаєш наші загадки... Тато високий, мама широка, син зрячий, невістка сліпа. Що це?

Сергій: Небо, земля, день, ніч.

Алла:  Відгадав!

Антоніна: А цю загадку відгадаєш? Скатертина біла увесь світ закрила. Що це?

Сергій: Сніг!

Алла: І цю відгадав! А ось цю, напевно, не відгадаєш.

Мати - гладуха, дочка - краснуха, син -кучерявий.

Сергій: А от і цю відгадаю! Піч, вогонь, дим. Відпустіть, дівчата!

(Сергій жалібно співає "Чи я, тату, не доріс...").

Чи я, тату, не доріс,

Чи я, тату, переріс,

Чи не рублена хата,

Що не люблять дівчата.

Алла: Як же так? Сьогодні свято, ми чекаємо на вас, хлопців, а ти заважаєш нам вечерю готувати.

Сергій: Вибачте, дівчата! Я більше не шкодитиму. а як відпустите, веселих хлопців повну хату приведу.

Алла: А не обманеш? Правда, приведеш?

Сергій: Їй-Богу, приведу.

Пояснення: У ніч під Андрія хлопці мають найбільші права – єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Вранці: там віз на хаті, там ворота на річці плавають, а в іншого господаря - він дуже вже дошкулив парубкам – геть плота розібрали.

(Дівчата відпускають Сергія. Відчиняються двері і до світлиці заходять парубки. співаючи пісню «Добрий вечір, дівчатонька»)

ДОБРИЙ ВЕЧІР, ДІВЧАТОНЬКА

Добрий вечір, дівчатонька
Помагай Біг..
Вечорниці розпочнемо
Дружно всі ми. (2 р.)

Ми роботи не боїмося
Анітрошки
Навіть вмієм чисто мити
Миски й ложки. (2 р.)

Хлопці: Добрий вечір добрим людям! Чи приймете нас до гурту, дівчата?

Христинка: Чому б не прийняти? Приймаємо! Але спочатку скуштуйте калиту!

(Хлопці радяться. Тоді один з них - Олександр - підходить до калити, однією рукою бере другий кінець стрічки, а другою - квачик і горщик із сажею).

Олександр: Ну, хлопці. чи хоче хто калиту кусати?

Хлопці: (хором) Я хочу!

Олександр: (звертається до одного з охочих) Я - пан Калитинський. А ти хто?

Андрій: А я - пан Коцюбинський (бере коцюбу і їде; немов на коні).

Пустіть мене до хати - я їду