Клуб української культури імені Івана Франка з міста Петропавловська-Камчатського презентував альманах «Україна на Камчатці» за 2007 рік

Ховаються літа за обрій, а мені не забути, як уперше прийшли до Клубу, ще без вишиванок, боячись розмовляти рідною мовою, наші милі україночки, не забути перші прочитані вірші, перші українські пісні. Не забути першу велику біль втрати, коли пішов від нас Валерій Сергєєв у вічність, залишивши нам свої вірші, свої пісні, свою любов… Не забути спів Святослава Поліщука – це теж диво, яке дарувало нам любов до України, до її пісні, до її мови солов’їної… Не забути і пісню «Моя Україна», яку заспівала на фестивалі «В сім’ї єдиній» Анастасія Коптєва від Клубу української культури ім. Івана Франка. І скільки ще було див у нашому Клубі, і скільки незабутніх зустрічей!...

Рідна, рідний, рідне – корінь роду і народу. Рідна мама, рідний тато, рідне село, рідне місто, рідні традиції…Ці святі слова тримають нас, допомагають вижити, де б нас не кинула доля і, головне, вчать ЛЮБОВІ…І світить з далини літ дитинство зорею, бо щодня дарувало рідну Україну. А тепер тут, на Камчатці, так далеко від України, горнемося до найсвятішого і вихоплюємо з туману споминів, здається давно забуте і незвичне, а разом з тим – незабутнє, велике і вічне! Вічна спрага українського народу до волі, яку жертовно виборювали цілі покоління і яка урочо світить нам ось уже 16 років, але і досі в складних боріннях на власній землі здобуває український народ РІДНУ МОВУ і незалежну соборну Україну. В долі нації настала доба, коли подвижництво світового українства повинно злитися в єдине загальнонародне русло, як зливаються ріки, бо є в них один материк – це рідна Україна.

Вже є закон, що бере під державний захист мову, як цього вимагають норми цивілізованого суспільства, та життя свідчить, що важко, навіть з допомогою державних законів, пробивати бюрократичний намул. Тож хай світова громада додасть рідній країні сили для праці на славу отчого краю. Та так, щоб ця праця породила велику чисту ріку, яка б потекла через усю Україну, і збратала навіки лівий і правий берег, як два святі для нас слова – РІДНА МОВА!

Духовно багата інтелектуальна людина будь-якої національності буде робити все, щоб її культура не розчинилася в культурі інших народів, бо вона завжди пам’ятає своє коріння. Тому так хочеться мати в Росії свої україномовні видання. Такі видання, згідно Конституції і чинного законодавства Росії, мають право на існування.

Клуб української культури ім. Івана Франка працює вже багато років. Яка ж концепція підвалин, на яких стоїть наш Клуб?! Це - книга і культура. Ми видали книжки українською мовою про репресованих українців, членів Клубу: «Я юності не знав» Святослава Поліщука, «Історія України в історії однієї сім’ї» Ніни Баланчук, а також збірки поезій камчатських українців (Ніли Висоцької, Валентини Могилевської, Тетяни Салтикової, Валерія Сергєєва, Лідії Плюшко, Сергія Котова, Галини Скрябіної…), альманах № 1 про більш ніж 10-річну роботу Клубу, DVD диск «Україна на Камчатці» - це наша перша робота на компакт-диску, де можна переконатися, що тільки через рідне слово людина усвідомлює себе приналежною до свого народу. Через слово, через пісню передається закарбований в образах, картинах досвід людей, розуміння Добра, Краси, Любові…

Знаємо: треба вчитися, багато працювати, бо життя чинить із нами за нашими ж життєвими правилами - це незмінний принцип бумеранга. Жнемо, що сіяли. Отримуємо, що спричинили.

Не нехтуймо ж дарованою нам сьогодні можливістю придбати собі дивіденди на майбутнє - любові, поваги, турботи рідних і близьких, любові неньки-України. Відкриймо серце назустріч доброті і чуйності, правдивості і благочестя.

ПОЧНІМО ВЖЕ СЬОГОДНІ

Рушаймо ж, браття, і радіймо днині.
Хай люттю захлинуться вороги.
Плекаймо рідній неньці Україні
На вік грядущий сили і снаги!

            Сорочку, шиту волею святою,
            Передамо нащадкам на віки,
            І праведною чистою рукою
            Простелимо в майбутнє рушники!

Тетяна Домашенко

Радіє душа, що вже другий альманах ми робимо на рідній мові. А це значить, що куди не закине українця доля, воскресає дух України, як неопалима купина, і віримо у його незнищенність, як у молитву.

«УКРАЇНСЬКА»  КАМЧАТКА ВШАНОВУВАЛА СВОЮ ЕДІТУ

Українські вечори в обласній бібліотеці залишаються унікальним явищем культурного життя півострова

Українців на землі багатонаціональної Камчатки проживає, за різними джерелами, близько 20-30 тисяч чоловік. Після росіян це найчисленніший етнічний прошарок населення півострова.

На початку 90-х років минулого століття було вжито декілька спроб створити міцну громадську організацію, яка б об’єднала навколо себе українську громаду Камчатки. На жаль,  наявні чвари між представниками української  громади не дозволили цьому здійснитись.     

Місцеві «гетьмани», тонучи в інтригах,  все більше залишаються наодинці зі своєю надуманою величчю. Ті, кому дійсно дорога мова великого Кобзаря, а не поділ міфічної влади, тягнуться на вечори, які організовує і проводить в Культурному центрі обласної наукової бібліотеки імені С. П. Крашеніннікова скромна жінка, яка не рветься у вожді й не претендує на лаври. Ось уже більше 10-ти років Едіта Мирославівна Познякова керує тут на громадських засадах Клубом української культури імені Івана Франка.

8 лютого, в день її ювілею, в бібліотеці пройшло вшанування іменинниці й одночасно – презентація виданого Едітою Позняковою літературного альманаху  «Україна на Камчатці».

Цей вечір за традицією Клубу був побудований на основі літературно-музичної композиції. І хоча в центрі уваги була, звичайно, ювілярка, композиція на 90% присвячувалася всім, хто в різні роки брав активну участь в житті клубу. А в їхньому числі досить відомі на Камчатці люди: заслужений артист Росії Валерій Кравченко, заслужений працівник культури Росії  Лев Зіневич, актор драмтеатру Валерій Поета, гітарист Микола Красильников, заслужений працівник культури Росії Галина Скрябіна, її колега по цеху культроботи Віктор Омельченко, літератори Валентина Могилевська, Геннадій Барков, Володимир Нечаєв, Віктор Кудлін,  художники  Віктор Трішкін, Володимир Соколов-Ширшов, Олександр Чипізубов, директор видавництва "Білий шаман" Артур Бєлашов, співачка Валентина Черкаська, барди Сергій Паламар  й Анатолій  Федоров  та  багато  інших.

Уважний читач напевно помітить, що далеко не всі в цьому неповному переліку є етнічними українцями. Неповторна атмосфера Едітиних вечорів залучає навіть людей, які не мають із Україною нічого спільного. Сюди приходять, щоб насолодитися чарівною мелодійністю мови Тараса Шевченка й Івана Франка, дізнатись для себе щось нове з історії й культури  слов'янства, послухати пісні, мова яких зрозуміла, як правило, усім. Гостями клубу були і є нащадки роду Шевченка, які мешкають на Камчатці (по лінії одного із братів Тараса Григоровича), вдова легендарного керівника коряцького ансамблю "Менго" полтавчанина Олександра Гіля  Катерина Гіль, приїжджав з Києва нащадок адмірала Завойка - Юрій Микитович Завойко. Тут проходять презентації виданих Едітою (і, до речі, в основному на її гроші) книг камчатських українців. Тут    відзначаються православні й українські національні свята, і трагічні дати в історії України (наприклад, 20-річчя  Чорнобильської трагедії в квітні минулого року). Невимушена атмосфера, високий естетичний рівень, музична насиченість, доброзичливість, повага до культури інших народів  - все це незмінно притягує сюди різних людей.

Едіта Познякова народилась на Тернопільщині,  місто Зборів. В 1988 році, уже досить зрілою людиною, приїхала на Камчатку з чоловіком, який, на жаль, рано помер. Сина їй довелося ростити одній. Освіту вона одержала фізико-математичну, пізніше освоїла програмування й стала викладачем цієї спеціальності у вищих навчальних закладах. Культура далекої Батьківщини залишається великою любов'ю Едіти Мирославівни на нашому краї землі. Протягом  тривалого часу не тільки керувала клубом при бібліотеці, але й була редактором єдиної на Далекому Сході Росії україномовної газети  "Батьківщина".

8 лютого її вітали з ювілеєм друзі. Відомий камчатський музикант Валерій Кравченко виконував на піаніно прекрасні композиції, виступав український вокальний ансамбль "Ласкаво просимо", звучали пісні, вірші. З поздоровленнями виступили представники  інших національних громад. Бездоганною українською мовою іменинницю привітав голова Петропавловськ-Камчатської  міської Думи Іван Данкулинець, до речі, уродженець Закарпаття, прийшли привітати наймолодші члени клубу: Антон та Андрій Вишньови, Юлечка Сидорик та Настуся Діденко. 

   Згаданий вище альманах "Україна на Камчатці" був виданий Едітою в основному на свої власні кошти, за  підтримкою  сестри Мирослави, подруги Світлани Кривуци, Романа Ричка (Комітет допомоги Україні «Приятелі РУХу») та камчатських підприємців - Олександра Майданника, Андрія Прокопенка та Леоніда Курілова. Коштів вистачило тільки на 70 екземплярів при тиражі 100. Довідавшись про те, що збір коштів для цієї мети продовжується й зараз, голова міської Думи виявив готовність внести в цю шляхетну справу й свій особистий внесок.

За святково-вишуканим столом продовжувались вітання, пісні та спілкування.

А життя Клубу імені Івана Франка триває й далі. У березні в обласній бібліотеці пройде вечір Тараса Шевченка (9 березня виповнюється 193 роки від дня його народження). Стежте за інформацією в ЗМІ.

Олександр КРИШТАЛЬ

ВІДГУКИ на альманах № 1 «УКРАЇНА НА КАМЧАТЦІ»

Шановна пані Едіто!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Нехай Господь завжди має Вас і Вашу Родину в своїй ласкавій опіці і благословить на здійснення всі Ваші бажання і задуми.

З великою повагою і захопленням Вашою Особистістю.

Я не вмію словами передати Вам, п. Едіто, своє захоплення Вашою діяльністю і альманахом. Це ж якою Людиною з великої букви, якою українкою треба бути! От тільки завдяки таким лідерам, як Ви, тримається Україна! Ви просто незвичайна жінка і я низько Вам вклоняюся до землі. Дай Вам, Боже, здоров’я!

Р.S.

Альманах «Україна на Камчатці» – це просто диво. А Ви, пані Едіто, дуже обдарована Богом людина, а головне, Ви любите і шануєте людей і тою добротою ведете їх за собою в добрих ділах для України, хоч як Ви далеко. Всім членам Клубу української культури і Вам особисто низький уклін від «Нескорених».

Сімович Богдана, засновник колективу, художній керівник та диригент народного хору «Нескорені» м. Львів.

Доброго здоров'я, пані Едіто!

Дуже приємно було отримати від Вас альманах, знайти там своє прізвище та вірші, до сліз приємно! Спасибі велике-велике! Досить часто я з трепетом згадую ту єдину зустріч у бібліотеці на засіданні нашої літературної студії "Дебют", а також фотографування біля бібліотеки з Дашею Гордійко та Ларисою Юхименко, а потім з усією студією. Ой, згадала! Я ж ще Вас потім, на наступний день бачила у Києві , пам’ятаєте? 

 Читала ваш альманах. З якою любов'ю він написаний! Кожен листочок дихає неймовірною любов'ю, Вашою любов'ю, пані Едіто, Ваших колег!

Нещодавно спілкувалася з Нілою Василівною. Ми говорили про те, що дуже б хотіли бачити Вас знову в Ірпені . Тож приїжджайте якнайшвидше!

Я навчаюся в університеті ім. Драгоманова, у мене на факультеті декілька дівчат, які теж з діаспори. Майже скрізь проводиться робота щодо відродження української мови  та літератури, їх вшанування, але не така активна, як у Вас!

Знаєте, прочитавши ваш альманах, я задумалась, чому ж така сильна любов до України та української мови там, де їх немає? Мені чомусь захотілося до Вас, на Камчатку, щоб відчути справжню Україну... Смішно, правда?  Так не має бути, але... стало боляче. Боляче за наш народ, за Україну, за мову, літературу. Якби ж було більше таких людей, як Ви, пані Едіто! Спасибі ще раз!

Катерина Матвєєва, м. Ірпінь (поетеса)

КУЛЬТУРА – ДЗЕРКАЛО ЛЮДСЬКОГО ДУХУ.

(Культура і мистецтво Клубу української культури ім. Івана Франка при обласнiй науковiй бiблiотецi iм. C. Крашенiннiкова, м. Петропавловська-Камчатського,)

Постій у золотому гаю.
Напийся мудрощів краси.
Що з того, що багато маєш?!
Твоє лиш те, що віддаси.
                     Антонiна Листопад

Коли на презентації альманаху «Україна на Камчатці»  в мене брали інтерв’ю, то поставили лише одне запитання: «Коли і як виник Клуб української культури?» І тут я спробувала відновити, більш ніж 10-річної давності, ті обставини, які сприяли його утворенню. І ось що я згадала в цій, вже припорошеній забуттям, історії.

Це був десь 1994 рік, перебудова і великий рух в плані повернення на батьківщину всіх народів пострадянського простору. Невідоме майбутнє лякало, особливо тих, хто тільки що пішов на заслужений пенсійний відпочинок. Ті, хто вміє творити, шукають собі подібних або тих, хто їх творчість  має бажання чути чи бачити. Камчатська культурна еліта – це багатонаціональна спільнота. Тож саме тут народжується  повага і любов не тільки до культури свого народу, а й до всіх тих, хто живе в цьому домі «на краю землі».

Культура – дзеркало людського духу. І в цьому дзеркалі тут, на землі вулканів, відбивається своя «вулканічна заграва», своє національне обличчя. І воно так різниться своєю іншістю, що не помітити цього не можливо.

Одні їхали на батьківщину, а інші лишалися з великою тугою за нею і це їх ріднило, зближало. Туга по рідній землі, любов до неї і страх неможливого повернення були такими сильними, що не помітити і не відчути цю правдиву біль не могли люди, що були поруч, з якими зводила нас доля. А люди ці високоосвічені, талановиті. Вони відчули цю українську іншість  і не тільки підтримали, а й допомогли їй  достойно відобразитись. Загальновідома істина, що серед найголовніших чинників, які творять націю, є спільна мова і свідомість своєї окремості. Українець, який має національний гарт, за жодних умов не зрікається своєї мови, а ті, котрі  зраджують її, були і є об’єктом осуду або викликають до себе співчуття і виглядають жалюгідними. Та й в очах чужинця перевертні не мали ніколи поваги. Прийшов час прислухатись  нарешті до вічно актуального нашого національного пророка Тараса Шевченка: «Та сміються ж з України стороннії люди!».

Не все було так просто, бо дехто з тих, хто називає себе українцем тут, на Камчатці, ототожнює своє «українство» з хитрістю, вмінням через ошуканство, брехню і підступ улаштовувати свій матеріальний добробут. І писали і пишуть, і дзвонили і дзвонять в обласну наукову бібліотеку ім. Крашеніннікова в м. Петропавловську-Камчатському, щоб закрили цей «націоналістичний» Клуб, де проводять вечори, присвячені Симону Петлюрі, Голодомору, говорять і друкують матеріали про Шухевича і т.п. При всьому цьому «Хрещеним батьком» Клубу української культури ім. Івана Франка є обласна наукова бібліотека ім. С. Крашеніннікова, яка вже більше 10 років створює всі умови, щоб Клуб жив і мав можливість повертатися до джерел української духовності. Як же ми це робимо?

Робимо ми це через Мистецтво, яке є одним з найважливіших складових культури, воно стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини емоційними переживаннями та роздумами.

Це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і робити людину величною.

За допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними або художніми.

Художні емоції виникають лише при зустрічі з соціально-історичним, вагомим, важливим для багатьох. Вони є наслідком не механічного, пасивного, а неодмінно творчого сприймання, яке підносить людину, розвиває її уяву та інтелект. Ідеї талановитого митця рано чи пізно "будять" свідомість аудиторії, примушують її по-новому сприймати звичне явище.

Мистецтво освоює багатство предметно-чуттєвого світу, відкриває нове у вже відомих речах, в звичайному - незвичайне.

Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.

Одним із найважливіших компонентів культури, як сукупності створених людством цінностей, є художня культура. Художня культура - це складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

Якими ж видами мистецтва маємо змогу і користуємось ми, члени Клубу української культури ім. Івана Франка, що на Камчатці?

Література, від латинського - «буква». Вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові, що має унікальні пізнавальні можливості. З допомогою слова дійсність досліджується комплексно – не тільки чуттєво, але й через умовивід. Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Основна форма художньої комунікації – це художнє читання.

Музика, від грецького - «мистецтво муз». Вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови. Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри - симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня та інші. Музика по своїй природі динамічна - це потік звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються в інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у який час його написано.

Рідна мова, народна пісня, в усі часи підтримують свідомість національної єдності українського народу, любов до Батьківщини і самоповагу. Та в наших камчатських умовах, так далеко від України, це не просто. Ми потребуємо об’єктивної інформації з історії, української культури, потрібен належний обсяг знань про закони української мови, її глибокі витоки, милозвучність, красу. Тільки так можна живити свою національну гідність, а не тільки «гопаком» та черговою піснею. Як говорив  Григорій Ващенко – видатний український педагог і психолог (40 років від дня смерті якого виповнилося 2 травня цього року): «З особистою гідністю міцно  зв’язана гідність національна…Національна гідність виявляється у любові до своєї Батьківщини і в служінні їй…Національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь».

Найскладніше в Клубі на початку було з мовою. Багато хто з українців ігнорував рідну мову і тільки ніжні мелодії пісень змушували їх, підспівуючи, згадувати її чарівність. В них поступово виникало бажання відтворити її не тільки в пісні, а й в спілкуванні. І почалася праця. В сценарії я залучала до 15-20 чоловік одночасно, щоб спочатку вивчали бодай тільки ті слова, які їм дістались. А далі деякі учасники сценарію починали говорити все краще і краще, а інші старались їх «наздоганяти», переконуючись в неповторності і щирості рідної мови. Сьогодні на зустрічах в Клубі української культури ім. Івана Франка звучить тільки українська мова, хоча до нас як ходили, так і ходять вже постійні члени Клубу: росіяни, білоруси, татари, вірмени, коряки, калмики, буряти… А коли члени Клубу приїздять до України, то їх батьки не можуть повірити, що вони знають мову краще за них. Та й не дивно, адже в Клубі ми зустрічаємося кожного місяця, а часом і два рази на місяць. І кожного разу нова тема, нові поети, нові історії, нова пісня, нова музика…А як всі готуються до цієї зустрічі! Навіть пісні на слова Тараса Шевченка кожного року вчать нові, щоб не повторюватися. Сьогодні кожен вже хоче сказати своє СЛОВО - УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО! Сценарії зустрічей у нас не повторюються. Ось, наприклад, останній сценарій – березневий (додаємо в кінці).

На презентації альманаху «Україна на Камчатці» так відчувалась наша українська окремість (іншість) і так емоційно-гордо, що одна росіянка-поетеса сказала так: «Ловлю себя на мысли, что жалею, что родилась не украинкой».

Узагальнюючи культурологічний досвід на прикладі Клубу української культури ім. Івана Франка на Камчатці, можна сказати, що культура все ґрунтовніше починає відчуватись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура— це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому, як характерну рису українця, часто називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності. Ось де необмежене поле для праці. Але крок за кроком до камчатських українців повертається досить значний рівень самоповаги, що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності камчатських українців викликає той факт, що вони мають досить високе бажання підвищувати рівень власної культури, у них з’явилася  потреба знань з історії та національних особливостей української культури і її реальне освоєння.

Клуб української культури ім. Івана Франка на Камчатці - це особливий «естетичний простір», де людина є для людини об’єктом вільної гри і, керуючись найблагороднішим законом, дарує свободу через свободу. В нас немає членських внесків, обов’язкового відвідування, обов’язкової участі в зустрічі. У нас реальне - бажання,  власна воля і любов. Я стараюсь звільнити людей від усього, що становить примус. Адже за приміщення в обласній бібліотеці з мене не взяли ще ні копійки і ще ні одного разу не відмовили мені в ньому. А це головне! І я щиро вдячна колективу обласної бібліотеки і в молитвах прошу Господнього благословення для Них і Їх родин. Перед зустріччю в Клубі  в мене одна молитва до Бога: «В ІМ’Я ОТЦЯ І СИНА, І СВЯТОГО ДУХА, Боже, дай мені розуму, сили і здоров’я провести цю зустріч в честь і славу Твою, в честь і славу моєї Батьківщини-України. Хай на цю зустріч прийдуть люди тільки з Любов’ю. Дай мені , Боже , щоб не образити, навіть випадково, ні однієї людини. Амінь.»

Хочу закінчити словами Григорія Ващенка: «…потрібні негайні заходи, спрямовані на об’єднання нашого народу. Першою умовою є відповідний склад керівників нашого громадського й політичного життя. Це мусять бути люди, яким довіряє більшість нашого суспільства і які відповідають перед суспільством».

Використана література. «10 років школи громадянства». Збірник матеріалів до 10-ліття Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, м. Львів, 2005; «Естетика», підручник під ред. проф. Левчук Л.Т., К. 1991 р.; «Культурологія» Кравець М.С. та ін. Львів, 2003

СЦЕНАРIЙ ДО 9 БЕРЕЗНЯ

«Шановні пані і панове, вітаємо Вас в Клубі української культури ім. Івана Франка!

2007 рік, місяць березень – в цьому місяці:

9 березня виповнюється – 193 роки з дня народження ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА  ШЕВЧЕНКА і

22 березня - 165 років з дня народження МИКОЛИ ЛИСЕНКА – засновника національної музично-творчої школи, основоположника української класичної музики. Значення його для української музичної культури неоціненне.

Кожна нація, кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Хліб – символ щастя. Хлібом-сіллю в Україні зустрічають поважну людину.

Всі стародавні звичаї є витвором українського народу. В них його духовні скарби. Коли їх зберігаємо, живемо нашим власним життям. А коли передаємо нашій молоді, ми даємо їй нашу духовність.

Настя Діденко та Антон Вишньов хлібом-сіллю (короваєм) зустрічають почесного члена Клубу української культури ім. Івана Франка Андрія Лисенка – нащадка Тараса Шевченка.

«НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ, НЕМАЄ ДРУГОГО ДНІПРА…» Тарас Шевченко

Є ОДНА УКРАЇНА, ЯК ОДНА МАТИ БОЖА, ЦАРИЦЯ НЕБА І ЗЕМЛІ, ПОКРОВИТЕЛЬКА І ЗАХИСНИЦЯ УКРАЇНИ, І ПЕРЕД ОБРАЗОМ СВЯТОЇ МАТЕРІ, «ЩО В МИР НАШ БОГА ПРИНЕСЛА» ПОВТОРИМО ЗАПОВІТНЕ ТАРАСОВЕ СЛОВО:

СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ,
ЛЮБІТЬ ЇЇ…  ВО ВРЕМЯ ЛЮТЕ
В ОСТАННЮ ТЯЖКУЮ МИНУТУ
ЗА НЕЇ ГОСПОДА МОЛІТЬ.

СЬОГОДНІ МОЛИМОСЯ І ЗА УКРАЇНУ І ЗА ЇЇ ВІРНИХ СИНІВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА МИКОЛУ ЛИСЕНКА. (о. Ярослав)

Микола Лисенко «МРІЯ» «На солодкім меду» - грає Заслужений працівник культури Російської Федерації,  солістка Камчатської обласної філармонії, концертмейстер хору «Красная гвоздика» - Галина Кірюшина

Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів "Кобзаря" Т.Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки фольклорно-пісенних зразків усної народної творчості.

Народився Микола Віталійович Лисенко 22 березня 1842 року в селі Гриньках Кременчуцького повіту Полтавської області. І шостого листопада 1912 року, так само, як і в інші дні, він зібрався до своїх учнів. Але через несподіваний серцевий напад земне життя українського Бояна спинилось. Микола Лисенко відійшов у вічність

На українському народному ґрунті М. Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери "Різдвяна ніч" (1873) і "Утоплена" (1883), оперу-сатиру "Енеїда" (1910), монументальну народну музичну драму "Тарас Бульба" (1890), опери «Наталка-Полтавка» (1889), «Ноктюрн» (1912), дитячі опери «Коза-Дереза" (1888), "Пан Коцький" (1891), "Зима й Весна" (1892). Починаючи з 1869 року, Микола Віталійович продовжував невтомно виступати у концертних програмах. У 1904 році М. Лисенко відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року ім. М. В. Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з О. Кошицем організував з 1905 року музично-хорове товариство "Київський боян", головою якого був до кінця життя. М. Лисенко був засновником і головою ради правління "Українського Клубу" (1908 -1911 рр.), а також відомим і досвідченим педагогом. Серед його вихованців - відомі композитори Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Левко Ревуцький.

Останнього періоду життя Микола Віталійович звертається до царини духовної музики і пише низку творів, які продовжили започаткований його "Херувимською" ще в кінці 19-го століття цикл: "Камо пойду от лиця Твоєго, Господи" (1909), "Пречистая Діво, мати руського краю" (1909), "Діва, днесь пресущественного раждаєт", "Хресним древом". Молитва "Боже великий, єдиний» поступово набирає значення духовного гімну України.

Пісня, яку здебільшого знають за першими рядками «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», має назву «Молитва». Автор тексту Олександр Кониський (1836-1900). За словами Івана Франка: «…в його поетичній спадщині є твір, що вартий цілих віршованих томів, - «Молитва»». Загальної, всенародної популярності твір Олександра Кониського набув тоді, коли його щирі рядки злилися з хвилюючою музикою Миколи Лисенка. Композитор надав поезії урочистого і майже епічного звучання. «Молитва» стала гімном гідним Великого народу.

 «Боже великий, єдиний…» - співає ансамбль «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова

На ІV Всесвітньому форумі українців я мала щастя так близько познайомитися з кобзарем-лірником-співаком Василем Нечепою, що привезла компакт-диск «Було колись в Україні», який нам купив пан Ігор з Новосибірська – щирий українець. Кажу нам, бо зі мною були Мирослава Філіпова з Томська, Ганна Єфремова і Оксана Думинець зі Львова.

Ліра Василя Нечепи, до якої я доторкалася і чула вживу, виготовлена, на його замовлення, на Мельнице-Подільській експериментальній фабриці музичних інструментів – за зразком стародавніх українських колісних лір.

«Людьми Божими» споконвіку називав український народ Кобзарів-лірників - шанував мандрівних музикантів і співців. На ярмарках і храмових святах, весіллях і хрестинах, на толоках і посвяченнях - у щасті й горі, в хаті і біля церкви, в селі й місті, в родинному колі й поважному велелюдному гурті звучала величаво дзвінка, розкішно-багата строєм бандура і душевно-щемка, ніжна і тривожна ліра. Горді, удостоєні високої честі доносити до людей співом думи і псалми, колядки і щедрівки, пісні-балади, пісні-віщування. В пісні вони сміялися й жартували, радили й наставляли, навчали і застерігали, величали й ганьбили.

До їхнього співу-звучання прислухалися з молитовною зосередженістю, надією, бо ж вірили:  «Знать от Бога і голос той і ті слова ідуть меж люди».

Мимоволі зринають у пам'яті ці слова Тараса Шевченка, коли бачиш, як виходить до людей славний козак Запорозького Спасу, полковник Чигиринського козачого полку, заслужений артист України Василь Нечепа. Охоплює тебе солодке почуття гордості за українську пісню, за славетну козацьку звитягу, за рідну Україну - на сцені величаво-гідно стоїть гордий і красивий син України з кобзою чи лірою в руках, і його  багатий, широкий і дзвінкий голос відлунює в нашій пам'яті віками і надіями.

Вслухайтесь і вдумайтесь у його моновиставу "Через віки і серця" – це спогади про Тараса Шевченка. «Породила мати сина» і «Ой люлі, люлі» - слова Тараса Шевченка. «Ой Морозе, Морозеньку» - з репертуару Тараса Шевченка, «Ой ізійди, зійди» - улюблена пісня Тараса Шевченка.

Василь Нечепа «Було колись в Україні» (компакт-диск № 10)

Народи-сусіди, котрі знають нас завдяки безпосереднім взаєминам (гіршим чи кращим, то окреме питання), не без подивування і навіть ревнощів намагаються збагнути, як почуття патріотизму може кристалізуватися в одній книзі – «Кобзар».

В одному імені - Шевченко.

...Подібно до того, як березневе сонце повертає на весну, слово Шевченкове пробуджує й утверджує, гартує в серцях кожного українця й українки священне почуття, котре означується коротко й пpocто: любов до Батьківщини, любов до рідного народу, любов до материнського слова.

Маємо надто багато свят. Звичаєвих, релігійних, режимно-ідеологічних, старих і нових. Деякі можна було б, та й треба, залишити минулому, від деяких - відмовитися. А от день 9 березня – день народження Тараса Шевченка – повинен стати Великоднем української нації. Великоднем українського духу.

Вірші Т. Шевченка читають учні українського класу, керівник - учителька українського недільного класу Валентина Вишньова.

Тарас Шевченко -людина, якій ніщо людське не було чуже... Починаючи віршем "Думи мої..." поряд з тугою і журбою, поет посилає на Вкраїну свої молодечі мрії про дівочу красу, палке кохання...

Уривок з твору "Думи мої..." читає Ольга Гаврилова

Звучить пісня «Думи мої…» – співають Емма та Віктор Шаповалови, підхоплюють усі присутні.

Тарас Шевченко - поет і художник, створив цілу галерею чудових жіночих портретів: і тих, що хвилювали його серце коханням - глибоким, чистим і нездійсненним, і тих, які він змальовував словами, напоєними ніжністю, сердечним співчуттям гіркій дівочій долі.

Пісня "Якби мені черевики…" – «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова, концертмейстер Галина Кірюшина

Уривок з поеми "Гайдамаки" (Лебедин) Тараса Шевченка – читають Світлана Кривуца, Лідія Перевалова, Наталя Діденко, Наталя Березіна

Пісня "Зоре моя вечірняя…" – ансамбль «Ласкаво просимо»

Гортаючи "Кобзар," ми зустрічаємо "Псалми Давидові," молитовні звернення до Бога, а також і спалахи бунту серця, зраненого нещастям рідної землі. Святим ім'ям Богородиці Тарас Шевченко творить молитву Пречистій.

Уривок з поеми "Марія" – читає Лідія Перевалова

До глибоко інтимного, щемливого образу долі поет звертається у вірші "І золотої й дорогої...", де через поетичну метафору в малому сільському хлопчикові бачить прообраз власного життя.

«І золотої й дорогої..» - читає Юлечка Сидорик.

Пісня "Встала весна…" – ансамбль «Ласкаво просимо»

Поема «СОН» - читає Надія Сивашенко

Із налитого добром Шевченкового серця не раз вибухав вогонь протесту, болю, гарячого бажання "...серцем жити і людей любити." Ось як це відгукується в поетичних рядках Ліни Костенко:

Кобзар співав

Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу,
у казематах батюшки-царя.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.
А пісня грати розбивала вщент.
Правдивій пісні передзвін кайданів, –
то тільки звичний акомпанемент.

Згадаймо, писані кров'ю серця, героїчні сторінки поезії Тараса Шевченка:

-"Борітеся, поборете!"

-"Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте!"

Як відомо, до найтрагічніших і найбільш героїчних подій визвольної боротьби українського козацтва належить битва під Берестечком...

На полі бою залишилось 300 спартанців, які бились до кінця.

Тарас Шевченко присвятив битві під Берестечком два твори: вірш "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле" і баладу "За байраком байрак." Обидві поезії знайшли глибоку музичну інтерпретацію у творах Миколи Лисенка і Станіслава Людкевича.

Звучить пісня "За байраком байрак" - Співає Володимир Горбатюк

Представник трагічного, розстріляного відродження 30-х рр. Євген Плужник, складає такий запис у книзі відгуків Галереї картин Тараса Шевченка: "Навряд, чи в іншому якомусь ще музеї побачиш залю на кшталт цієї. Тут з кожного малюночка малого Шевченка світить і ...любов до нього!"

Пісня «Тополя…» - співають Емма та Віктор Шаповалови

Великий поет і художник досить багато уваги протягом усього життя приділяв жіночій темі і створив прекрасні образи жінок, матерів, які нас чарують. Зворyшують, захоплюють, відкривають нові світи. З ніжністю і любов'ю змальовує поет українських дівчат, молодиць.

Звучить пісня "На що мені чорні брови»" – співає Лідія Плюшко

Ким є Тарас Шевченко для України? Над цим питанням часто задумувались поети, художники, філософи... Проте в його постаті все ще залишається щось незбагненне -простір для пошуків і відкриттів нових аспектів цієї непересічної творчої особистості.

Ти, як небо став широкоплечо
Над віками, що упали в грузь
Віку двадцять першого
Предтечо, я до тебе одного молюсь!

                        (Дмитро Павличко)

Пісня "Садок вишневий коло хати»" – ансамбль «Ласкаво просимо».

Тарас Шевченко: уривки з поеми «Катерина» , читають Надія Сивашенко та Віра Петрова.

Творчою і могутньою була особистість Тараса Шевченка.

…Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі. (Тарас Шевченко «Чигрине, Чигрине…»)

***

Ти перед нами стоїш, як світоч,
Ти перед нами стоїш і світиш,
Ти перед нами, ти серед нас,
Бо допалав, але не згас.

В грудях народу - у кожній жилці,
В гаях народних - у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра
Цвіте твій голос і не вмира.
                        (Максим Рильський)

Важко навіть уявити, що були часи, коли майже єдиним виявом української культури була поезія. Роль поезії як органу народного духу, нетлінної його скарбниці прекрасно розумів Шевченко. Ось як він пише:

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово»

"Реве та стогне Дніпр широкий"  - співають всі

Сценарій Едiти Познякової

ШЕВЧЕНКО ДЛЯ УКРАЇНЦЯ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЕТ

На Камчатці згадували українських класиків

Хуртовинний тиждень змінив плани багатьох жителів Петропавловська-Камчатського, але не порушив одну з давніх традицій  етнічних українців, які мешкають за межами історичної батьківщини. Щорічно 9 березня в українській громаді по всьому світу - від Канади й Бразилії до Росії й Туманного Альбіону - прийнято збиратися ввечері при свічках. "Винуватець" цього торжества - великий Кобзар українського народу, всесвітньо відомий поет і художник Тарас Григорович Шевченко, котрий  народився 9 березня 1814 року.

Шевченківські вечори проходять на Камчатці ще з дореволюційних часів. У наші дні ця традиція жива в основному завдяки Клубові української культури імені Івана Франка при обласній науковій бібліотеці. Цим громадським об'єднанням більше 10 років керує камчатський педагог Едіта Мирославівна Познякова, яка приїхала на півострів 19 років тому з Тернопільщини.    

Цікаво, що на цьому краї землі живуть родичі Тараса Шевченка, прямі нащадки його молодшого брата Йосипа в п'ятому й шостому поколіннях - молодий офіцер міліції з міста Єлізова Андрій Лисенко і його трирічна донька Яна. Кілька років тому в Клубі зав’язалися із цією родиною дружні стосунки. На жаль, на шевченківський вечір, що пройшов  минулої п'ятниці, 9 березня, в Камчатській обласній бібліотеці, Лисенки приїхати не змогли через хворобу. В залі їх чекав апетитний коровай, спечений спеціально для зустрічі дорогих гостей.

До речі, прізвище Лисенко звучало протягом  вечора в одному ряді з іменем Кобзаря, оскільки одночасно відзначалося 165-річчя іншого березневого іменинника - основоположника української класичної музики Миколи Віталійовича Лисенка, автора опер "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Енеїда" та інших. Багато творів цього великого українського Бояна написані на слова Шевченка.   

Вечір, проведений Едітою Позняковою, получився душевним і теплим.  Пісні,  поеми, уривки з опер і п'єс, що виконувались, оживляли в пам'яті  спогади дитинства, несучи серця за тисячі кілометрів від засніженої Камчатки. Лідія Плюшко, подружжя  Шаповалових, акомпаніатор - заслужений працівник культури Росії Галина Кірюшина, жіночий вокальний ансамбль "Ласкаво просимо", учасники композиції Ольга Гаврилова, Марія Сидорик, Валентина Волотова, Валентина Вишньова, Надія Сивашенко, Віра Петрова, Юлія Єременко створили саме ту атмосферу, що допомагає забути про віхолу за вікнами.

Важлива участь  у вечорі молоді  - учнів  недільного українського класу  при  петропавловській середній школі №7 Насті Діденко, Тетяни Вавринчук, Тамари Боргун, Юлії Сидорик, Андрія та Антона Вишньових.

Серед гостей клубу знову був голова Петропавловськ-Камчатської міської Думи Іван Данкулинець, який виступив після завершення програми бездоганною українською мовою. Іван Юрійович полюбив українські вечорниці в обласній бібліотеці після першого ж відвіданого ним на початку цього року культурного заходу. Взагалі, в Клуб люблять приходити не тільки етнічні українці. Чарівна своєю мелодійністю мова Тараса Шевченка близька і зрозуміла всім, кому взагалі цікава культурна спадщина населяючих нашу різноманітну земну твердь народів.

Олександр КРИШТАЛЬ.

СЦЕНАРІЙ ДО ЗУСТРІЧІ «ВЕЛИКДЕНЬ» І «РОДОВА ХАТА»

Звучить скрипка, грає Заслужений працівник культури РФ Лев Зіневич

Едіта: Україно! Земле моя! Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров, що до людей безграничную будить чисту любов! (Іван Франко)

Шановні пані і панове, вітаємо Вас в Клубі української культури ім. Івана Франка.

Годлевський Артем: "Сьогодні все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні. Нехай же празнує вся вселенна Христове Воскресіння, в якому ми утверджуємось" (3 пасхальної Утрені)

Едіта: В ІМ’Я ОТЦЯ, І СИНА, І СВЯТОГО ДУХА, в ІМ’Я ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ, в пам'ять МИКОЛИ ЛИСЕНКА – основоположника української класичної музики, якому 22 березня здійснилося 165 років від дня народження, для всіх гостей і членів Клубу ім. Івана Франка «Елегія» - Микола Лисенко – грає Жанна Зіневич

Едіта: НОВОЗАВІТНЯ ПАСХА, АБО ВЕЛИКДЕНЬ

Годлевський Артем: Під час своєї прилюдної ДІЯЛЬНОСТІ, яка тривала три роки, Ісус Xpистос вчинив чимало чудес. Однак найбільше чудо сталося на свято Пасхи. Тоді Він власною, тобто Божою силою, сам встав з гробу на третій день після своєї смерті на хресті. Це найбільше чудо привело до віри мільйони людей.

Боргун Тамара: Першими свідками Ісусового Воскресіння були ті особи, які найвідважніше супроводжували Його на Хресній дорозі. Це - Марія Магдалина і жінки-мироносиці, які прийшли вклонитися Тілу Ісуса. Яке ж було їх здивування, коли вони помітили, що величезний камінь, який закривав вхід, відсунений, тіла немає, а залишилася тільки плащаниця.

Годлевський Артем: Біля гробу сидів Ангел у вигляді юнака, в білому одязі. Він промовив до них: «Не бійтеся, ви шукаєте Ісуса Назарянина розіп'ятого? Нема Його тут, Він воскрес, як сказав. Підіть і скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих..."

Боргун Тамара: Правда про Христове Воскресіння утвердила у вірі навіть тих, які сумнівалися. Щоб усунути різні сумніви, Ісус з'являвся у своєму воскреслому вже тілі багатьом людям впродовж 40 днів, поки не вознісся на небо.

Едіта: Історія становлення новозавітної Пасхи

Кривуца: Празник Христового Воскресіння у церковних книгах має такі назви: Велика Неділя Пасхи, День Святої Пасхи, або Свята Пасха. У нашому народі є ще одна назва празника: Великдень, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю.

Діденко: Слово «пасха» походить з єврейського «песах», що означає в перекладі «перехід». Для апостолів і перших християн Пасха стала символом подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерті і від смерті до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий –для воскресної і радісної Пасхи.

Березіна: Христове Воскресіння – це основа нашої віри; це найсильніший доказ правдивості науки Христа; це доказ того, що людина, створена за образом Божим і не гине остаточно після фізичної смерті. Сам Христос запевняє нас про це: «Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним, щоб Я воскресив його останнього дня».

Перевалова: Воскресні торжества розпочинаються обходом довкола церкви під звуки дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць в неділю вранці до Господнього гробу.
Після обходу починається  воскресна Утреня. Тут перший раз чуємо радісне: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував»…(Співають)

Вишньов Андрій: Великодній привіт «Христос воскрес!» перший раз промовив ангел до жінок-мироносиць біля Господнього Гробу. Цим радісним привітом уже 2000 років обмінюються християни протягом усього пасхального часу, відповідаючи «Воістину воскрес!»

Едіта: Учні українського недільного класу

Христос воскрес! Христос воскрес!
Голосить дзвін усій Вселенній.
Дарує нам благословенний
Як ласку божу із небес.
Христос воскрес!

Христос воскрес! Христос воскрес!
Зникла смерть, впали окови,
Прийшов жаданий час любови.
Божий дар дав нам із небес,
Христос воскрес!

Христос воскрес! Христос воскрес!
Світло ясне засвітило,
Землю й квіти прикрасило.
Пташка радіє, співає,
Бога-творця величає.
За що радість із небес?!
Христос воскрес!

Христос воскрес! Христос воскрес!
Радійте, браття!
Ось він темряву розігнав, -
Темряву смерті й прокляття,
Тяжку неправду подолав.
Його світло воскресіння
Принесло світові спасіння.

Ім’я Христа, як сонце сяє,
Любові шле тепло з небес.
І Україна вся співає:

Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Всі відповідають: «Воістину Воскрес! Воістину Воскрес!»

Едіта: “В своїй хаті своя правда, і сила, і Воля” (Тарас Шевченко)

«Садок вишневий біля хати» слова Тараса Шевченка, співає ансамбль «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова 

Іду до Хати, як на Прощу.

                                                                                  За Правдою.

                                                                                              За Прощенням іду.

(Антоніна  Листопад)

«Смерекова хата» - співає Сергiй Котов

То ж згадаймо і ми свою смерекову ХАТУ, свою УКРАЇНСЬКУ ХАТУ і цим звернемося сьогодні до НЕЇ за ПРАВДОЮ, за ПРОЩЕННЯМ.

«РОДОВА ХАТА»  (Антоніна  Листопад)

Годлевський: По вінця Душа в нас духовна.
Із неї черпаєм бальзам.
Та Хата – Відправа Церковна.
Та Хата, Як Праведник Сам.

Боргун: Свій Край. І свої краєвиди.
Летіли в літепло літа.
Весілля було, як Великдень.
Великдень, як Велич Свята!

Вишньов Андрій: Учора… І  з а в т р а !
Сьогодні.
Родина - у ріднім дворі.
Тут пахне так Паска. Господньо!
Тут дихають господарі.

«Батьківська пісня» слова та музика Ігоря Білозіра - співає Лідія Перевалова

Едіта: Олександр ДОВЖЕНКО:“СЛОВО ПРО ХАТУ”

Кришталь: Напишу я слово про хату за тисячу верств і за тисячу літ від далеченних сивих давен аж до великого мого часу… На Україні й поза Вкраїною сущу… Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?» і без «войдіте!» високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві…

Гаврилова:…Споконвіку кидали її, і хто кидав, мало вертався. Носило його скрізь усіма вітрами, чи сам, мов собака, бігав усе життя за чужим возом і лише згадував її, як щасливе дитинство, занедбану свою совість і мову занедбану свою. Покидав він у хаті свою мову, і вона оставалась там жити, і так чомусь сталось на світі, що поза нею вона в'яне, як квітка на дорозі.

Едіта: Родова хата… знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі, журбу, і прощання, і спогади про далеке минуле…» (О. Довженко) 

«Червона ружа, трояка…» – співає Віра Петрова 

Сага про Українську Хату (Антоніна Листопад) 

Вишньова: Тут кожна струна – на сторожі.
А струнам немає кінця.
Та Хата, як Писанка Божа!
Та Хата, як Біблія ця… 

Гаврилова:  У ній – наше серце. І сила!
На скелях, а виросте гай.
Згадаймо, як тісто місили.
Згадаймо: пекли коровай.

Кривуца: Світилось і Сонце, і глина.
Все бачив святий херувим.
І батько ставав на коліна.
І діти молилися з ним.

Діденко: Рубцями печалились рани.
А щастя вкривалось рядном.
І Мати співала євшанно.
І ткала своє полотно.

Березіна: Її зупинити не можна.
Всі святощі -  у таїні.
На покуті – Матінка Божа.
Шевченко Тарас – на стіні.      

Перевалова: Похвальна тут кожна година.
Цілющі свічки. І струмки.
Тут скриня зі скарбом родинним.
Кожухи… Корсети… Клинки!    (Антоніна Листопад)

Вишньова: Добре і привітно в гостинній оселі. Під стелею, від кута до кута, святі образи – то очі Господні, що тримають нас у чистоті. У центрі – Христос, Божа Матір, поруч – угодники Божі, на честь яких клалися в родині імена.

Гаврилова: Праведна людина ніколи не вчинить найменшої сварки в світлиці, де Покуть, принаймні вийде для того в ту хату, тобто в хатчину, що межувала з світлицею просто дверима, або невеликими хоромами, себто коридором.

Вишньова: На образах і на вікнах рушники, бо Хата наша Вкраїнська - така чепуруня… В Українській Хаті всі жінки брались до вишивання, прядива та до ткацтва. Дівчата готували собі весільний посаг, вишивали сорочки своєму нареченому, а мами дбали про те, щоби кожен з нас узяв у світи оте Червоно – Чорне кредо Української Вдачі - на згадку, на повернення, на пісню…

«Сорочку білу вишию шовком, розчешу кучері свої. Пливи, сорочко, де ходить милий, скажи, що я його люблю…» співає Віра Петрова (один куплет)

Кривуца: Два кольори мої… чи хтось колись підрахував, скільки виткано смугастих ряднин, полотна, вишито рушників та сорочок, скільки прядива розійшлось у світи, скільки при тому відплакали і відсміялись, а виспівали скільки?! Журливо і життєво – виважено…

 «Два кольори» -  муз. О. Білаша, сл. Д. Павличка, співає хор «Слов’янський», керівник Олена Сьомкіна

Вишньов Андрій: Наявність Хати у молодого парубка була запорукою і відповідного ставлення до нього. Хата підіймала на належний щабель майбутнього голову сім’ї або ж, навпаки, відсутність Хати могла зробити хлопця бездольним. Навіть в народних піснях дуже добре окреслені всі найпотужніші риси, притаманні цим соціальним моментам українського родинознавства:

Перевалова: Отже, хай вічним і безхмарним буде небо над Хатою - Україною, над Хатою - Державою. Хай повернуться до Хати всі діти, яких видивляє з дальніх тернистих доріг Хата - Україна, - Господь проклав нам зоряну дорогу, Чумацький шлях додому...

Вишньов Антон: Допоки є Рідність між нами,
Цвістимуть в очах васильки.
Ця Хата – і Пам’ятник, й Пам'ять.
На всі УКРАЇНСЬКІ ВІКИ!

Діденко Настя: А Пам'ять не може померти.
На неї не падає тінь.
Ця Хата – то наше Безсмертя!
Для всіх на землі п о к о л і н ь…
Вишньов Андрій: Тут кожна струна – на сторожі.
А струнам немає кінця.
Та Хата, як Писанка Божа!
Та Хата, як Біблія ця… (Антоніна Листопад)

Кришталь: Непоправної втрати зазнала Чорнобильська земля. А скільки українських хат, нових, облаштованих, стали сиротами, а скільки людей стало беззахисно – безпритульними, хоч і мали свою рідну Хату, там, на землі Поліщуків, на Чорнобильській землі…

Єременко: І висівки… І висилання…
І чорний чорнобильський дим!
Ті пустки… Іржа… Межування!
Нарив в генетичні сліди.

Мости калинові невинні.
Цвіли і цвістимуть сади.
Повсюди – колиска в калині.
Свої чорнобривці – завжди (Антоніна Листопад)

«Чорнобривці» - співає Віра Петрова (один куплет)

Кришталь: Гостинна і Благодатна Українська Хата і тому, хто приходить до неї з миром, - миром і воздасться. Але ніхто не має жодного морального права накидувати їй свою волю. В Українській Хаті має жити сама Україна, її звичаї, її пісня, її мова і її Лад.

Едіта: Бо написано у Пророка:  “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Плаче і сумує Хата - Україна, коли за висловом Кобзаря “Гірше ляха свої діти її розпинають”

Чи є Вкраїна вдома, чи не є?
Хтось душу знову з Хати продає.
З душею – і прадавні рушники…
І топче мови дивні пелюстки. (Оксана Пахльовська)

 «Над криницею» муз. Віталія Роя, слова Петра Харченка співає хор «Слов’янський», керівник Олена Сьомкіна.

Березіна: А по Хатньому Димарю все село знало, яка в Хаті Господиня, чи рано, а чи пізно встає до роботи – “управлятися”, бо саме Димар непідкупно свідкував, коли затоплена в Хаті Піч. А топили рано, ой, як рано… Вдосвіта… А на печі вигрівались і додивляли сни діти.

«День, день, білий день вставай, дівко, клади в огень…» - Віра Петрова  

Єременко: …Кожна Піч українська – фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти…
Були часи, коли Піч була свідком страшного нелюдського безчинства, – геноциду над українським народом – голодомору 32 – 33 років. Пам’ятає українська Піч, як валяли її, рушили, шукали схованку з зерном.

Страждання… І страх біля печі.
І той тридцять третій  п л а ч !..
Не піч проштрикали. Предтечу!
Усе пам’ятає рогач. (Антоніна Листопад)

Едіта: Історична довідка: кожну хвилину в Україні вмирало 18 невинних голодних  Душ. І таке лихо діялось терміном у півтора року. Українські Хати під час Голодомору осиротіли на 4-7 мільйонів своїх мешканців у ті страшні роки 1932- 33. Мама  Лідії Плюшко, члена Клубу ім. Івана Франка, вижила одна з восьми сестер.

«Гімн МАТЕРІ» - читає свій вірш Лідія Плюшко

Волотова: “Проща до Української Хати”
«Мені доводилось бувати в багатьох українських Хатах, але таких Хат, пам’яттю яких я причащаюсь і правдою яких я відбілюю обтяжену душу, в моєму житті чотири. Ці Хати справили на мене, маленьку дівчинку, великий вплив. Вони прищепили мені моє нинішнє українство». (Наталя Литвиненко-Орлова)

Едіта: ДОДОМУ (Наталя Коломієць) – читає Надія Сивашенко

Задумано стою на попелищі,
Переді мною – зранена земля.
Немов на цвинтарі, навальний вітер свище,
І квилить серце, ніби немовля.

            Додому! Дуже хочеться додому!
Де хата в мальвах і цвітуть садки,
Здолати б цю страшну, нелюдську втому
І повернутися під рідні рушники.

            Де кошеням самітнім плаче фіртка,
І на стежках усівся молочай…
Зове до себе батьківська домівка,
В обійми кличе мій поліський край.

Варiацiї на тему української пiснi «Вийшли в поле косарi» Комаровського, грають Жанна та Лев Зiневичi

Едіта: Яка родина - така й країна! Які традиції - такий народ!

Архітектурні особливості Української Хати

Гаврилова: Починали будувати Хату навесні, коли місяць доходив до повноти, щоб Хата повнилась добром і достатком. Місце вибирали дуже вдумливо. Треба щоби хата на корінь дерева не попадала, - бо невдоволені хатні будуть повсякчас. Би на стежці не була, бо пустою робота буде, - все за вітром піде… Аби на межі не була, буде родину все розділяти. На перехресті доріг не годилося ставити Хату... У всі часи було великою ганьбою закладати Хату на людських кістках – не добре то перед Богом і перед людьми.

Волотова: Кілками мітили кути фундаменту, освячували місце, відтак опускали гроші по тих кутах (аби копійка не переводилась), ладану (аби нечиста сила до Хати не пхалась). Підкладали навіть шматочок хліба (аби мерці їсти не просили), свяченої води (щоби жінці душу не ссало – безпричинно не сумувала), доброї деревини ( щоби Хата довго трималася і не гнила)… 

Єременко: Помірковано розплановували хатчину, де буде піч, постіль, стіл. Коли здіймали крокви, господарі чіпляли по боках вишиту хустинку – аби дівчата впорі віддавалися, 2 кукурудзяні качани, зв’язані лушпинням докупи, - щоб рід плодився та родивсь…Під час закладання Хати, на місці, де мав би бути Покуть, ставили стіл з хлібом, але стіл той не покривали скатертиною, ”бо дочка може покритися”,  тобто стати “покриткою і народити позашлюбне дитя”. При зведенні зрубу на причілкові прибивали соснову гілку (вінець)..

Кришталь: Переважно Хату будували з дерева – “зруб”.  Одначе не всі породи годилися для цього. Віддавали перевагу дубу, сосні, липі, вільсі. Відтак, північним боком дерево укладали до вулиці, а південною боковицею в середину житла. Підвалини ж завжди робили дубові, як і сволоки. Хата бідняка часто – густо була з ліщини - кутові стовпи ставили дубові, а стіни Хати виплітали ліщиною, а потім обмазували…. Отож, і  мазанка…

Пісня «Чом весна пахуча» хай буде  подарунком  для тих гостей в нашому Клубі, хто хоч раз у своєму житті  будував або був присутній на будівлі Української Хати.

Гаврилова: Толока! Як же весело знадвору мазали і шпарували Хату глиною!  Заміс робили на дворі біля  Хати – новобудови. Просто в землі викопували досить глибоченьку і широченьку лунку, що завжди мала форму кола. Перші ґрунтовні заміси, що укривають решетування дранкою, і  в які додається до кінського гною і глини велика частка соломи, місили кіньми, а привозили глину і гній ВОЛАМИ і завжди з піснями…

Едіта: Вже для останнього обшарування стін  і  дорослі, і діти ставали до тієї гуртової роботи. Місили ногами бадьоро, завзято і проворно…Воду носили відрами на коромислі з криниці, або з ставку чи річки.

«Несе Галя воду…» - співають Галина Аркатова, Віра Петрова, Ольга Гаврилова, Лiдiя Плюшко

Едіта: Глею для мазки потрібно натовкти ой, як багато!... Не одну таку лунку, і не дві… Отже і співалося біля такої роботи, і жартувалося, і водички пилося…

«Била мене мати» - співають Галина Аркатова, Ольга Гаврилова

Сивашенко: І карбувалися ті світлі  миті щемною пам’яттю, на всі подальші роки життя, аби вже  ніколи не забути тієї доброї миротворчої будівної години.

Ой, кум кумі рад
Завів куму в виноград
Їжте, кумо, ягідки,
Ті, которі солодкі.

А которі гіркі –
Для моєї жінки.
А которі зеленії –
Для моєї скаженої!

«По обніжку пирійцем» муз. Віталія Роя, слова Петра Харченка співає хор «Слов’янський», керівник Олена Сьомкіна.

Сивашенко: Весела пісня, жарти, сміх – ото толока, ото радість і життєдайна вдача українського села.

«На городі буркун ягідок не родить» - Лідія Плюшко

Едіта: Піднесіть руки, хто хоч раз у своєму житті на будівлі Хати місив глей ногами.

Для Вас i для всіх наших гостей танцює ансамбль «Радiсть» - керiвник Людмила Лiповцева.

Вишньова: Цікава технологія розчину крейди або білої глини для побілки Хати з вулиці - розчин для побілки робили на молочній сироватці. Тоді поверхня стін Хати добувала такої поверхні, наче скло, її не “обтьопував” дощ, вода скочувалась зі стін на землю, а Хата стояла біла та урочиста , як дзвін… Цнотливо лебеділа Таїнством…

«Я Лисичка, я сестричка» - співає Настуся Іванова

Гаврилова: Дах Хати в давнину, та і за нашу добру Пам'ять, крили соломою. Всією вулицею, а то й “кутком”  в’язали снопи, оперізуючи їх таким же солом’яним перевеслом, а проворні дядьки – майстри, що завжди були веселої творчої вдачі, сидячи “вершки” на Хаті закріплювали ті рукотворні солом’яні творіння до лат, що вже були набиті на кроквах Хати. Робили те дуже винахідливо, з витівками і прикрасами по горбочках стріхи і навколо димаря.

Вишньова: Раптовий перехожий обов’язково засилав побажання робітникам: “ Бог у поміч!”, на що самий найдотепніший з “вершка” Хати міг відказати: “Казали Боги, щоб і ви помогли…” - “засівалась” Хата лунким сміхом, приказкою, веселою піснею.

Годлевський Артем: А ще люблять українці свої оселі прикрашати винахідливим завершенням даху. Вершком даху може бути зображення сонця, або кінської голови. Фактично – це символічні знаки, а не просто прикраса Хати.

Боргун Тамара: А ще та підведена призьба.
Із жовто-черленистих глин…
Чи під рушники, чи під ризи.
Пахуча, як вранішній кмин.

Андрій Вишньов: Хата була обов’язково обернена вікнами та дверима до сонця, аби висвічувалося із неї усіляке зло. Перед входинами до Хати вносили на переночівок кота та півня, аби нечиста сила втекла геть, а вже по тому вносив священик дві ікони – Матері Божої й Ісуса, аби в парі жили при Хаті, господар - відро води, бо без води нема і їди, господиня на рушнику Хліб–сіль. До Дмитра (8 листопада) в Хату треба було уже увійти.

Антон Вишньов: А дощик насіння покропить.
Із жолудя виросте дуб.
Та Хата – в зіницях Європи.
Вона – ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПУП.

Настя Діденко: А Сонце коріння засмалює.
Освятиться крижмо. І креш!
Не знайдеш  т а к о ї   в Австралії.
В Америці теж не знайдеш. (Антоніна Листопад)

Едіта: У новій Хаті, де вже й підсохла намащена рудою, а підведена червоною глиною долівка,  коли й сінця духмяного на ту долівку кинуто, на Вас чекають Господар і Господиня Хати, - з хлібом – сіллю, з лагідною усмішкою -  запрошують до столу, бо  Стіл в українському побуті вважається господарем серед Хатніх речей та й святковими наїдками щедриться. Бажаних Гостей запрошують сісти на Покуті, де зазвичай сидить Старіший з Роду, -  доброзичливо віншують добрих гостей піснею:

“Зеленеє жито, ще й овес, тут зібрався Рід наш увесь…”- співає ансамбль «Ласкаво просимо», керівник – Лідія Перевалова

Матеріали про «Українську ХАТУ» надіслала нам пані Наталя Литвиненко-Орлова. За що ми її щиросердечне вдячні. А також дякуємо пані Антоніні Листопад, вірші якої звучать в Клубі майже на кожній зустрічі. Бажаємо творчої наснаги та любові!

ВЕЛИКДЕНЬ НА КАМЧАТЦІ

На Камчатці святкування  Великодня за традицією було організовано Клубом української  культури імені Івана Франка  при обласній науковій бібліотеці. Вечором 8 квітня актовий зал бібліотеки був заповнений.  Грали такі відомі митці камчатської сцени, як заслужений працівник культури РФ Лев Зіневич (скрипка) та Жанна Зiневич (пiанiно),  виступали: хор «Слов’янский» під керівництвом Олени Сьомкіної, вокальний ансамбль „Ласкаво просимо” під керівництвом Лідії  Перевалової, танцювальний ансамбль «Радість» під керівництвом Людмили Липовцевої. Читали вірші учнi недiльного українського класу Юлечка Сидорик, Полiнка Данилів,  Софійка Улозовська, Аня Кручиніна, Максимко Нестеров, Таня Вавринчук, Христина Придатко, Iра Гарнага. Деякі з учнів (Настуся Дiденко, Тамара Боргун, Артем Годлевський, Антон та Андрiй Вишньови) вели вечір разом з керівником клубу Едітою Позняковою.

Сьогодні все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні. Нехай же святкує вся Вселенна Христове Воскресіння, в якому ми утверджуємось, - словами з пасхальної Утрені звернувся до гостей вечора вслід за Едітою Мирославівною учень недільного класу Артем Годлевський.

В ІМ’Я ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ та на честь основоположника української класичної музики Миколи Лисенка, якому 22 березня сповнилось 165 років вiд дня народження, його „Елегію” виконала на фортепіано відома камчатська  музикантка Жанна Зіневич.

Надалі тривала розповідь про християнські основи празника світлого Христового Воскресіння. Учні недільного класу читали вірші, лунали  пісні у виконанні самодіяльних артистів Клубу – Сергія Котова, Лідії Перевалової, Віри Петрової, Галини Аркатової, Лідії Плюшко, Ольги Гаврилової та інших.

Окремо була висвітлена у цій невеликій, але змістовній композиції тема рідної оселі, родової хати, нашої  Вкраїнської  хати-чепуруні. 

«Гостинна і благодатна Українська Хата і тому, хто  приходить до неї з миром, - миром і воздасться, - промовила Едіта Познякова. - Але ніхто не має жодного морального права накидувати їй свою волю. В Українській Хаті має жити сама Україна, її звичаї, її пісня, її мова і її Лад». 

«Хай вічним і безхмарним буде небо над Хатою - Україною, над Хатою – Державою, - сказала Лідія Перевалова. -  Хай повернуться до Хати всі діти, яких видивляє з дальніх тернистих доріг Хата – Україна. Господь проклав нам зоряну дорогу, Чумацький шлях додому».

Про традиції української родової оселі розповіли Надія Сивашенко,  вчительки:  Ольга Гаврилова, Валентина Вишньова та її син Андрій, учні:  Артем  Годлевський, Тамара Боргун, Настя Діденко. У композиції прийняли активну участь дівчата ансамблю „Ласкаво просимо” – Лідія Перевалова, Наталя Березій, Наталя Діденко, Світлана Кривуца, які до того ж, як завжди, виступали з концертними номерами. Пронизливі пісні „Два кольори”, „Над криницею” та інші прозвучали у виконанні хору „Слов’янський”, який неодноразово виходив на сцену протягом вечора. Юні танцюристи з ансамблю „Радість” були справжньою перлиною концертної програми вечора. Незважаючи на святковий настрій, який панував у залі, знайшлося місце у композиції і для драматичних сторінок з історії України – голодомору 1932-1933 років, Чорнобилю 1986 року.

«У новій Хаті, де вже й підсохла намащена рудою, а підведена червоною глиною долівка,  коли й сінця духмяного на ту долівку кинуто, на Вас чекають Господар і Господиня Хати, - з хлібом – сіллю, з лагідною усмішкою», - звернулася до присутніх після завершення основної програми Едіта Мирославівна Познякова і запросила всіх до святкового столу, що святковими наїдками щедрився. А ансамбль «Ласкаво просимо» доброзичливо віншував добрих гостей піснею «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене…»  В актовому залі обласної бібліотеки ще довго тривало світле Великоднє свято з його гаївками, забавами та писанками…

Олександр КРИШТАЛЬ

Подружжя Емма та Віктор Шаповалови

Їх не любити просто не можна. Емоційна Емма та стриманий Віктор, у гарному українському строї, завжди привітні і добрі. Їх виступ – це маленька вистава.  На кожну зустріч  готують щось нове, а це, запевняю вас, не просто. Ось і на Старий Новий рік 13 січня 2007 року вони не тільки підготували дві різдвяні пісні, а ще й заспівали з учнями недільного українського класу пісеньку про вісім рожевих поросят. Це було так мило… До Шевченківських днів вони підготували дві нових пісні на слова поета: «Вітер з гаєм розмовляє» та «Утоптала стежечку». До зустрічі, присвяченої 20-річчю Чорнобиля, вони співали: «Журавлі», «Козака несуть». Останнім часом приймають участь і в сценаріях. Емма прекрасно декламує вірші. Назавжди запам’ятався в її виконанні «Заповіт» Тараса Шевченка.

Віктор Шаповалов Член Союзу ковалів Росії. Дипломований на багатьох виставках художньої ковки, декілька разів приймав участь у виставці «Клинки Росії» в Москві. Клубу пан Віктор подарував зроблений власноручно підсвічник для трьох свічок, який прикрашає наші зустрічі теплом живого вогню…Любить подружжя допомогти і транспортом, і коштами…

Бажаємо цьому українському подружжю здорових, веселих, щасливих і довгих років життя на радість собі і Клубу!!!

Лідія Плюшко

Народилася 24 квітня 1960 року в селі Криві Коліна, Тальнівського району, Черкаської області – це серце України. Закінчила Уманську середню школу в 1977 році. На Камчатку приїхала за чоловіком, який тут працював на той час. Зараз пані Лідія працює в нотаріальній конторі, закінчила Сучасну Гуманітарну Академію. Має дві доньки: Ганна – 23 роки та Настя – 17 років.

Пропонуємо нові вірші камчатської поетеси Лідії Плюшко. 

Гiмн матерi 

Моïй матусi, Нiнi Cидорiвнi Пiвторак,

на честь ïï 70-рiччя,  присвячую.

З народження i до цiєï днини
Матуся поруч, де б не була я.
Для нас нема рiднiшоï людини
I то є правда, скаже вся сiм я.

А скiльки довелось ïй пережити:
Нестатки, голод, нiмчуру-катiв,
Якби тодi не повмирали дiти,
То скiльки б мала я тiток, дядькiв.

Та все вона змогла перетерпiти
I з гiднiстю крiзь роки пронесла
Уміння жить, творити i любити
I нас тому навчила, як могла.

Навчила, мабуть, зовсім непогано,
Бо з неї приклад завжди брали ми.
Вам щиро вдячні, наша рідна мамо,
Що виросли порядними людьми.

Сьогодні я лірична й лаконічна,
Та все ж думки спокою не дають,
Чому на цій землi мати не вічна?
Чого ж так мало матері живуть?!

Тому нам, дітям, треба поспішати
Вiддать борги, творить добро завжди
За все, що нам дала святая Мати,
Щоб не було великоï біди.

В щасливу мить, у радісну хвилину,
Коли я бачу неньчине лице, -
Не помічаю часового плину,
Спасибі, люба матінко, за це.

Повиростали діти. Вже онуки
Крокують далі – в світле майбуття,
А я цілую материні руки
За нею подароване життя.

***

Я палко люблю Україну –
Святу Батьківщину мою,
Хоч змушена була покинуть
I жити в далекім краю.
Та в свiтi на все воля Бога.

Я вірю, прийде день i час -
Терниста життєва дорога
Додому поверне не раз.
Вже там зачекалась матуся

I хоче зустрiтись рiдня.
Ви чуєте, я повернуся,
Щоб мiцно вас всiх обiйнять!

Сни мого дитинства

Хата бiла пiд соломою -
То мого дитинства слiд.
Нiжнiсть всю i всю любов мою
Брав до себе Сидiр дiд.

Як цвiли садки вишневiï,
Часто сняться сни менi,
Ранки, вечори рожевiï,
Ноги босi по стернi.

I колиска та пiд стелею,
Звiдки я пiшла у свiт,
Пicнею-тугою теплою
Грiє душу стiльки лiт.

I хоч скронi пофарбованi
Першим снiгом сивини,
Все одно дитинства спомини
Посилатимуть тi сни.

ПОЧЕСНИЙ ГІСТЬ

В День мого  60-річного ювілею завітало до Клубу української культури ім. Івана Франка чимало незнайомих мені осіб. Якось я підходжу до пана професора Валентина Улітіна, нашого постійного члена Клубу, який мені каже: «Ти бачиш, що до Клубу прийшов Данкулинець, дай йому слово». Насправді, я не знала його. Бачу сидить кремезний, мило усміхнений чоловік і уважно сприймає кожне слово…

Як виявилося пізніше, то був пан Данкулинець Іван Юрієвич, голова Петропавловськ-Камчатської Міської Думи, який вже давно мав бажання завітати до Клубу, бо він сам народився в Закарпатті. Прекрасно володіє українською мовою. Може й пісню заспівати і вірш розказати. Добре знає історію свого народу. Працював на будовах Одеси штукатуром, каменярем, теслею, служив в армії. Пізніше закінчив Одеський державний університет, а далі Академію Міністерства внутрішніх справ СРСР(1985). На Камчатці живе з 1978 року. До 2003 року служив в органах внутрішніх справ. З 2003 року – голова Петропавловськ-Камчатської Міської Думи.

А сьогодні - Почесний член Клубу української культури ім. Івана Франка. Ми раді, коли до нас приходять такі люди, які не забувають Батьківщини, рідної мови, знають історію свого народу, діляться своєю любов’ю, добром своєї душі.

На сайті Міської Думи Петропавловськ-Камчатського міського округу
 І. Данкулинець пише: «Петропавловськ-Камчатський – є одним з найбільших міст Камчатського регіону. Це Східний форпост Росії, це прекрасна, але сувора природа, це велика віддаленість від центру країни і висока вартість життя населення. Тут, як ні в одному другому регіоні, ціниться піклування держави про людей. Рішення насущних економічних і соціальних проблем жителів східної окраїни країни, захист їх прав і законних інтересів – святий обов’язок представницької влади… Постійний зв'язок Міської Думи і населення міста стає просто необхідністю…». А на зустрічах у Клубі з Іваном Юрієвичем ми маємо змогу поспілкуватися на будь-які теми, бо Голова Міської Думи - людина доступна і добра.

Хочемо подякувати Івану Юрієвичу Данкулинцю за честь, яку він робить  нам своєю присутністю, за його чисту українську мову, за його любов до рідної землі і за любов і пошану до камчатської землі, на якій ми всі живемо і яку щиро любимо.

То ж хай Господь Бог благословляє всі його добрі діла, щоб діяльність Міської Думи була насправді  турботою про людей, живим рішенням насущних проблем жителів найсхіднішої окраїни Росії - міста Петропавловська-Камчатського.

До нових зустрічей!

Едіта Познякова

РЕСПУБЛІКА КОЗАКІВ (сценарій)

Едіта: Шановні пані і панове, раді вітати Вас в Клубі української культури ім. Івана Франка.

Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого, і високого імені матері землі рідної, України славної, нехай єднаються наші серця.

Антоніна Листопад. “Пів України…”

Наталя Дiденко:

Дірявий час в дірявості кишень.
Від сорому почервоніли гори.
Пів України маємо лише,
Що мовою своєю ще говорить.

Вкраїнець знову, лиш чужа мішень.
Моя Земля приречена на вдівство.
Пів України маємо лише,
Яка народжує ще українців.

Лiдiя Перевалова:

В коронних залах йде чужий фуршет.
А нам на груди тільки жовта глина.
Пів України маємо лише,
Якій болить ще ціла Україна.

Свiтлана Кривуца:

Чи ж то, здоровим бути не пора?
Чи ж, не пора на щит вже Рідне Слово?
Хіба ж то може бути пів- добра?
Хіба ж то може бути пів- любови?

Аскольдова могила в синіх дірах.
На гребені лиш сині гребінки.
Хіба ж то є, десь половина Віри?
Хіба ж то є пів-сина? пів-дочки?

Гімн «Боже великий єдиний» - ансамбль «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова

Артем: Во ім’я правди життя і всього сущого, непідкупного, вічного і нездоланного нехай твориться наш кожен крок і кожна мить на землі.

Андрій: Во ім’я хліба земного і пісні небесної, високого злету душі нашої нехай освятиться ім’я України нашої.

Антон: Во ім’я краси, віри і злагоди, єднання зерна цілющого і роси пречистої нехай славиться доля прадідів наших.

Світлана Кривуца: Історіє! Із підлості і зрад,
З відрубаних голів тебе складали!
Події не вертаються назад,
Та як багато ми колись не знали!

А скільки ще не знаємо тепер! -
Століття цілі - наче білі плями,
І скільки з тих, що кажемо "помер",
Насправді замордовані катами!

О жарти долі! Хто замаскував
І на шляху народу "вовчі ями",
Той істини звичайної не знав:
Довіру вибивають нагаями.

Нехай зогнили страчених тіла -
Їх сила живить нації коріння!
Вкраїна ж ще весняно не цвіла, -
Ще світ здивує наша Україна! 1968 (Данило Кулиняк)

«Пущу коня ой на яр, на долину» - ансамбль «Ласкаво просимо»

Едіта: РЕСПУБЛІКА КОЗАКІВ

В 1989-1992 рр Україна вперше відмічала 500-річний ювілей славних синів свого народу. Запорізьке козацтво – унікальне і прогресивне явище світової історії, авангардна сила у визвольній боротьбі українського народу. Сьогодні і вітчизняні, і закордонні джерела засвідчують, що козацтво, як українське явище, виникло значно раніше, ніж 500 років тому.

Сивашенко: Перші відомості і відгуки, щодо діяльності козаків і Січі, з'являлися у сусідніх слов'янських народів - польського, чеського, російського. Тут про українських козаків писемні свідчення зафіксовані ще з ХІІІ століття.

Кривуца: Спочатку дехто ставився до козацтва упереджено, через призму польської шляхти, та коли виникла Січ - військова організація – її відразу сприймають як демократичну військову республіку і прагнуть нав'язати з нею дипломатичні зносини, а з 1572 року козаків європейські держави закликають на допомогу при розв'язанні військових конфліктів. Найпершою, здається, вдалася за допомогою до козацького війська Франція (1572, 1594).

Вишньова: Козаки на той час уже були такою силою, що з нею рахувалися і шукали зв'язків: Венеція, Молдавія, Швеція, Угорщина, Московія. Тоді уже друкуються книжки й документи про козацьку силу і її організаційну структуру. Перше книжкове видання німецькою мовою про перемогу козаків над татарами було видрукуване 1594 року на цісарському дворі. Через рік у Ліоні виходить (1595 р.) перша книжка про козаків французькою мовою про перемоги у Молдавії над турками й татарами.

Сивашенко: Козаки і Січ швидко завойовують славу вишколеного, високої моралі війська, в якому може європеєць навчитися тільки добра й шляхетності. Польський історик і письменник Б. Папроцький у 1599 році писав, що "багато бездоганних молодих людей з Польщі їдуть туди, щоб привчитися до лицарських діл, - порядків і чуйностей лицарських".

Єременко: Про демократичні волелюбні звичаї Запорізької Січі співалося в народній пісні:

Та ви мені не пани, а я вам не хлопець!
Догадайтесь, сини вражі, що я запорожець.
Чи є в тебе, сіромахо, отець рідний. Мати?
Ой, Великий Луг – мій батько, а Січ – моя мати.

«Ой у гаю при Дунаю»- ансамбль «Українська душа» - керівник Олена Сьомкіна

ПРОРОК КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ – СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО (410 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ –21 КВІТНЯ 1597 РОКУ)

Кривуца: Однією із знаменних подій в історії України  було  селянсько-козацьке повстання   1594-1596р.р. під  проводом  Северина  Наливайка,  який почав  свою  активну  діяльність  восени  1593  р.  на  Південному  Поділлі, виступав на чолі нереєстрових  козаків  і  повсталих  селян,  які  проводили боротьбу проти феодально –  кріпосницького  гніту,  турецьких  і  татарських загарбників. Це повстання охопило Київщину,  Брацлавщину,  Волинь,  Поділля, частково Галичину і Переяславщину.

Єременко: Після повстань Северина Наливайка починають цікавитися в Європі козаками, їх центром Січчю, і пильно, з відтінком здивування (нове явище у Східній Європі), після успішних військових дій Богдана Хмельницького. Історична, мемуарна, навіть художня література про Україну стає звичайним явищем у Європі, з'являються не тільки нариси про козаків та їх військові походи, а й про український народ, його побут, звичаї та взаємини з сусідами.

ДАНИЛО БРАТКОВСЬКИЙ – БЛЮСТИТЕЛЬ БЛАГОЧЕСТЯ

Вишньова: Три століття тому (305 р.), 26 листопада 1702-го року, за вироком польського суду посеред луцького ринку Данилу Братковському відрубали руки, ноги, потім голову і перерубали тулуб. Так загинув видатний український поет, громадський діяч, борець за соціальне і національне визволення свого поневоленого народу, ім'я якого майже невідоме сучасникам, хоч ще в ХІХ столітті Михайло Драгоманов називав його одним із героїв України і закликав на прикладі його життя виховувати молодь.

Едіта: Родовитий український шляхтич Волинського воєводства  венденський підчаший, за визначенням літописця Самійла Величка, "чоловік учений, поет відмінний, святого благочестя нерушимий блюститель", він, зневірившись у мирних, легальних методах боротьби за свої ідеали, на старості літ приєднується до повстання під проводом Семена Палія, стає одним з його ідеологів і натхненників, за що і був страчений лютою смертю.

Андрій Вишньов: Як писав Дмитро Дорошенко в "Нарисах історії України", Семен Палій був щирий демократ, він хотів удержати справжнє народоправство й такі порядки, які були хіба що на Запорізькій Січі, він ворогував проти панів і шляхти. В очах І. Мазепи він був небезпечний демагог, тим більше, що народні маси дуже любили Палія, для них він був "козацький батько". Мазепа боявся, що Палій захоче й при ньому грати якусь самостійну ролю, як він це робив під Польщею.

Артем Годлевський: Може бути, що Мазепа підозрював Палія в честолюбних замірах і в претензіях до гетьманської булави. Щоб збутися такого небезпечного союзника, Мазепа звелів заарештувати Палія й вислав його до Батурина, а потім до Москви. Звідти Палія заслано до Сибіру. Конфлікт між Мазепою і Палієм справив глибоке враження на народні маси: ще й донині збереглася в численних варіантах пісня про Мазепу й Палія, де всі симпатії народу лежать на стороні Палія. Політика тогочасна ніколи не відзначалась моральністю.

«Про Мазепу» - співає Володимир Горбатюк-  СD №10

Настя Діденко: 20 березня 2007 року – 375 років від дня народження Івана Мазепи. Мета його життя – свобода Вітчизни.

Тамара Боргун: У книжці "Історія козаків" Лєсюр підносить найвище визнані світом блискучі часи в житті українського народу - це роки гетьманування Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Обидва вони висококультурні, мужні державні діячі, які відстоювали незалежність України, обидва лишили найпомітніші сліди в культурі свого народу.

Настя Діденко:  Козаччина цікава не тільки своїм впливом на тогочасні сусідні держави, але й тим, що мала двох великих мужів: Хмельницького та Мазепу.

Сивашенко: Шведський історик А. Єнсен писав так: "Дивовижна здатність Мазепи розв'язувати будь-яку дилему, бути своїм серед польської шляхти, запорожців чи бояр свідчить не тільки про великий дипломатичний хист, а й про незвичайну силу його особистого впливу. Його блискуча кар'єра навряд чи була б можливою, якби не виняткова вдача, поєднана з високою інтелігентністю".

Вишньов Андрій: Гетьман намагався вести гнучку соціальну політику, обдаровуючи маєтками своїх наближених, але полегшуючи податковий тягар. Він дбав про модернізацію озброєння свого війська, збудував ливарню, забезпечивши свою армію найкращою артилерією власного виробництва. Крім того, запросив європейських інструкторів, які навчали козаків найновіших методів ведення бойових дій.

Вишньова Валя: Мазепа зробив неабиякий внесок у розвиток культури. За його кошти було відбудовано Києво-Печерський монастир (Лавра) та засновано два монастирі: Каменсько-Успенський біля Книлова і Домницький поблизу Макошина, а також церкву в селі Дегтярівка, що носить його ім'я. Він подбав про перетворення Чернігівського колегіуму на ліцей, тобто вищий навчальний заклад. За його владарювання в Україні з'явилося кілька друкарень, що видавали релігійні  та світські твори тогочасних європейських письменників і філософів, підручники для учнів і студентів. Особливо турбувався про обдаровану молодь: за його кошти в Європі навчалося чимало випускників Києво-Могилянської колегії. Саме Мазепа став опікуном найвідомішого українського вченого кінця 17-го початку 18-го століть Стефана Яворського, з котрим листувався навіть Лейбніц...

Годлевський Артем: Немало зусиль доклав гетьман і до того, щоб його резиденція в Батурині не поступалася перед дворами ІНШИХ європейських правителів (іноземних послів він зустрічав за всіма канонами європейських церемоніалів, у присутності особистої гвардії). Йому Україна завдячує і тим, що Могилянська колегія перетворилася на першокласний європейський університет.

Едіта: І досі дискутується питання про те, як кваліфікувати перехід Мазепи на бік шведів: зрада чи подвиг. Ми, українці, мусимо у першу чергу брати до уваги мотиви і мету, якими керувався Мазепа. Ними були - любов до України і її державна незалежність.

Артем: Жодне явище в історії українського народу не здобуло такої слави, популярності і романтичного освітлення, як козаччина та його фортеця Січ. Ще в XVII ст. мандрівники зустрічали козаків у Європі, Азії, на Середземному морі і від них сприймали відомості про Україну.

Вишньов Антон: Хмельницький, Мазепа, козаки, Січ – стали для світу символом України в боротьбі за волю й незалежність. По всьому світі українців стали називати «козацькою нацією». У козаків не було бажання нести неволю іншим народам. Це були оборонні військові сили. Пала Січ, пали козаки. Та наперекір всім бідам, українці зберегли свою національність, козацькі традиції.

26 ТРАВНЯ – 265 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ В ЯССАХ ГЕТЬМАНА ПИЛИПА ОРЛИКА.

Тамара: Ми завжди будемо гордитися Конституцією Пилипа Орлика, яка була висловом перед цілим світом політичної зрілості козацької держави і її військової організації – Січі. Це був великий крок України й козацтва до повної демократизації життя, і світ мав чим цікавитись, бо була проголошена соціальна рівність і справедливість та підпорядкування всього і всіх законові.

ОСВЯТА. (Антоніна Листопад.)

Антон:            У жорновинні жоден з нас не зник.
            Хоч забирають в нас щодня Свободу.
            У нас є Пісня, Писанка, Рушник.
            Все вишите Вкраїнським Родом.

Андрiй:             Гетьмани, гридні, старці і ченці…
            Були й раби, і зрадники.
            В коморах!
            …У нас є поле, плаї, пшениці.
            Освячено усе Вкраїнським Родом.

            Але найбільше межи нами чвар.
            Тепло не зацвіте посеред льоду.
            У нас-Калина, Коливо, Кобзар.
            Все відкарбовано Вкраїнським Родом.

Тамара:           Несли й несемо Справжні Хоругви.
            Народність є серед мого Народу!
            У нас є цівка. Цвинтар.
            І Церкви!
            Збудоване усе Вкраїнським Родом.

Едiта: Ще збудувати б лиш СВОЮ ДЕРЖАВУ!
            Своє зерно засипать в жолоби.
            Є ВСЕ У НАС.
            І для ганьби, й для слави.
            НЕ ТРЕБА НАМ НІ СЛАВИ, НІ ГАНЬБИ

Настя Діденко: Слід сьогодні згадати останнього кошового отамана Запорізької  Січі Петра Калнишевського,- якому в 2006 році відзначено 315-річницю від дня народження.

Тамара Боргун: Калнишеве свято у Пустовійтівці, що в Роменському районі на Сумщині буяє щоліта. В 2006 році воно було особливе, Калнишу – 315. Йому довелось прожити у трьох століттях. Народився в липні 1691 року, а помер в 1803 році, з них 25 років провів отаман у задушливому казематі на Соловках.

Антон Вишньов: «…Черкащина дала Україні Тараса Шевченка, Волинь – Лесю Українку,  Галичина – Івана Франка,  Слобожанщина – Петра Калнишевського», - сказав, виступаючи перед учасниками свята у Пустовійтівці, колишній міністр  культури і туризму України Ігор Ліховий.

Вишньова Валя: Петро Калнишевський очолював козацьку республіку 10 років поспіль. Такого ще «зроду-віку не було». У 1770 році за видатні бойові заслуги Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами та з портретом цариці Катерини II, а 1773 року отримав високий чин генерал-лейтенанта царської армії. В дослідженнях XIX століття згадується про нагородження його орденом Андрія Первозванного – найвищою відзнакою Російської імперії.

Сивашенко Надія: Петро Калнишевський піклувався про заселення запорозьких земель вихідцями з України, а не чужинцями, сприяв розвитку господарства і торгівлі. Породисті коні «від Калнишевського» славились по всій Європі. Небувале господарське піднесення на Січі цариця сприйняла як прагнення до економічної незалежності, а російський уряд – як бунт проти панівного ладу.

СОЛОВЕЦЬКІ РОЗДУМИ  (Читають Антоніна Ходосова, Едіта Познякова)

Підносить ранок багряне сонце над Соловками.
Кидає сонце багряні тіні на монастир.
Мовчить покритий слізьми і мохом фортечний камінь.
Здається, завжди тут панували лиш згода й мир.
Церковні вежі в північне небо вросли віками,
Свинцеві хвилі понуро б'ються об береги...
Підносить ранок багряне сонце над Соловками.
Від сонця крапель (чи крапель крові?) в воді круги.

            Тут кожен камінь стогін береже,
Травинка кожна мукою полита
І погляду бунтарського ножем
подовбана стіна. Шматочок світу
Ледь-ледь сіріє у сліпім вікні,
Якщо це можна аж вікном назвати.
І виростають гpатами віків
Оці звичайні соловецькі грати.

Обитель Калнишевського Петра,
Козацького провідника в'язниця.
Закритий шлях і сонцю, і вітрам,
Та нездоланна сили ДУХУ криця.

Останній запорозький кошовий,
Як залишок свободи України,
Що не схилив покірно голови,
За волею цариці Катерини.
Оце подяка Калнишу за все!
Оце подяка нашому Hapoду!
Плювок у душу, ХИЖИЙ СМІХ В ЛИЦЕ
"Подарували" нації заброди.

Петро I  розтерзав козацьку волю, а Катерина II в 1775 році знищила останню твердиню волі – Січ…

Могутня Січ зруйнована до тла, -
Гніздо орлів роздзьобали шуліки.
Старого ж Калнишевського Петра
У Соловецький Moнacтиp! Навіки!
І покотились голови із пліч.

Бо добре знала Друга Катерина,
Що доки буде на Вкраїні Січ,
То доти й буде жити Україна.

Пісня «А ще сонце не заходило» - ансамбль «Ласкаво просимо»

Сивашенко: …Царське військо захопило, пограбувало і вщент зруйнувало Січ, Калниша без суду і слідства запроторили на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря в Архангельську  губернію…

…Нелегкий шлях з колиски до могили,
На нім чекає всіх один кінець:

В дворі монастиря гранітна брила, -
І воїну, і схимнику вінець.
«Тут спочиває отаман козацький
І кошовий могутньої Січі
Петро Калниш…» Знімаю мовчки шапку
І скелю дум тримаю на плечі…

Едіта: Петро Калнишевський був однією з найславетніших постатей козацької держави – волелюбний звитяжець, лицар-запорожець, Січовик міцного гарту, полководець блискучого розуму і таланту. У середині XVIII ст. він обіймає на Січі найвищі старшинські посади: похідного отамана, судді, виконує відповідальні дипломатичні місії, захищає інтереси Війська Запорозького в Петербурзі.

Антон Вишньов: Нам є ким гордитися! ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ, ІВАН СІРКО!

Едіта: Про Івана Сірка знає кожний, хто бачив картину І.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Вольове обличчя отамана в центрі композиції. Вісім раз обирався кошовим отаманом.  Історики довели, що Іван Сірко провів 65 битв і не знав поразок. Національний герой України ХVII століття.

Пісня «Ой на горі та й женці жнуть…» співає Лідія Плюшко

КОЗАЦТВО І УКРАЇНСЬКА МОВА

Тамара Боргун: Кожний народ у багатонаціональному світі виявляє себе своєю самобутньою культурою, а вона (давно відомо) може розвиватися тільки рідною мовою. Давність культури визначається  наявністю мови. Коріння української мови також сягає у сиву давнину…

Артем Годлевський: У наших підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну незаперечну тезу, що в ХІV столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності - українська, російська та білоруська, а отже, відповідно й три мови. (За століття народилося аж три народи й мови). А до ХІV століття ці народи нібито користувалися староруською мовою.

Алла Лобко: Та в цих же підручниках читаємо твердження, що суперечить цій сумнівній тезі. Розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща народна о6рядова поезія (щедрівки, веснянки, гаївки, купальські та інші, пісні) виникли ще в дохристиянські, давні "язичеські" часи, тобто ще до  виникнення КИЇВСЬКОІ РУСІ. Однак прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А за шкільними тезами - треба б "староруською" чи ще якоюсь давньою мовою, відмінною від сучасної.

«Гаївка» - ансамбль «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова

Тамара Боргун: А коли так, то й мова в наших пращурів - язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від  сучасної. Отже, дату виникнення української мови (як і російської, білоруської та ін.) назвати не можна. Творилися вони тисячоліттями.

Вірші про мову читають учні недільного українського класу:

Таня Вавринчук та Аня Кручиніна.

Едіта: Ще один факт. Більш як 1000 років тому українське Закарпаття було силою відірване від Київської Русі. Відірване було із своєю живою мовою, звичаями, традиціями, побутом, піснями, народним мистецтвом. Перебувало тисячоліття, як у консервній банці. Ніхто не сприяв розвиткові ні мови, ні культури закарпатців. Навпаки - її пригнічували. І ось у ХХ столітті Закарпаття повернулося в своє лоно. І що ж? Мова населення Закарпаття -українська, а не "староруська", звичаї, пісні, такі, як і на Східній Україні. Тільки в лексиці дещо сприйняли від сусідів - угорців, словаків і чехів. За тисячоліття ні переслідування, ні асиміляційні заходи не вбили живу мову народу. Вона лишилася українською.

Вірші про мову читають учні недільного українського класу:

Христина Придатко, Іра Гарнага.

Андрій Вишньов: "Слово о полку Ігоревім". Написане воно книжною мовою Київської Русі, але коли читаємо - відчуваємо його живий зв'язок із сучасною українською мовою (на що звернув увагу й В. Бєлінський), а уривки пісень - ніби цитуються із сучасного збірника: «Чорна  земля під копити костьми била посіяна а кров’ю польяна».

Тамара Боргун: Письмові європейські джерела однозначно говорять про високу культуру, освіту, про організованість українського суспільства за доби козаччини і високий рівень господарювання населення.

Вишньова Валя: Щодо ритуалу прийому в "республіканське вільне товариство" - то найавторитетніший дослідник козацьких архівів і Запорізької Січі Михайло Максимович після вивчення багатьох документів написав цікавий висновок, уривок з якого я процитую: "Козаков сводила и дружила жажда воли, мести, битвы и добычи, и всякий выходец, - кто бы он ни был - мог сделаться их братом-товарищем, только бы, принеся с собою удалую боевую отвагу, он принял греческую веру и язык их" (Украинские народные песни. - М., 1834. -С.68). Тобто запитували: "Чи визнаєш віру і мову?"

Антон Вишньов: У  глибокому творчому процесі народжується мова людини, а з нею і найміцніше природне єднання - суспільство, народ.

Софійка Улозовська та Максимко Нестеров читають вірш про українську мову.

Тамара Боргун: Мова стає ніби тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилась MOBА - створюється народ. Тож не дивно, що коли зникає мова, - надходить смерть і народу. Нації без мови не існують, як не існують мови без націй. Зникнення з життя якоїсь форми розумного існування  - велика втрата для всього людства.

Алла Лобко: Національна мова - це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, а одночасно здобуток культури всього людства, бо кожна мова доповнює іншу, а разом - вони витвір світового колективного людського розуму. Тому той, хто виступає проти однієї мови, хто намагається умертвити її, зробити "неперспективною", стає на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, його прогресу, його прагнень розвиватись у вселюдському багатстві змісту й форми.

«Ой під вишнею під черешнею» - ансамбль «Українська душа» - керівник Олена Сьомкіна

Вишньова: Втративши кордони, державність - народ завжди має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться навіки-віків. Цінності її немає з чим порівнювати. Ії не можна замінити (як одяг) чужою мовою, бо це означало б, що народу потрібно прищепити чуже серце, вселити чужу душу. Силою примушувати народ зрікатися рідної мови, міняти її на іншу – найбільший злочин, проти якого рішуче виступає все прогресивне людство.

Вишньов Андрій: І тут варто пригадати, що похід проти української мови почався ще за Петра I, а в другій половині XVIII століття українські вищі й середні навчальні заклади (Київську духовну академію, Харківський, Чернігівський, Переяславський колегіуми) примусово переводять на навчання російською мовою. Українські історичні документи й козацькі літописи було запропоновано перекласти на російську мову.

Тамара Боргун: Доля української мови сумна і героїчна водночас. Незважаючи на  численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все-таки вистояла з честю. При зарахуванні воїнів до коша, хто б він не був, в першу чергу запитували про МОВУ й ВІРУ.

Софiйка Улозовська: ЯКЩО ВИЗНАЄШ МОВУ - ВИЗНАЄШ НАРОД. Мова – основа культури нації і найбільший її скарб!

Артем Годлевський: Цілком природно, що в Січі козацтво створило стільки пісень та дум, які народ співає і сьогодні…

Едіта: Мова й пісня - дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої. Словами Тараса Шевченка:  

 Наша пісня, наша МОВА
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

«Їхав козак за Дунай» - ансамбль «Ласкаво просимо» і всі присутні…

Використана література:
Журнал «Україна», стаття «Молитва за Калниша» Раїси Вороненко, 2006
Данило Кулиняк «Лицар дикого поля», Київ «Варта», 2005
Григорій Нудьга «Республіка козаків», Київ «Варта», 2005
Збірка «Козак у рясі», Київ «Варта», 2006

ХАЙ СЛАВИТЬСЯ ДОЛЯ ПРАДІДІВ НАШИХ

Нехай зогнили страчених тіла -
Їх сила живить нації коріння!
Вкраїна ж ще весняно не цвіла, -
Ще світ здивує наша Україна!
                                        Данило Кулиняк

26 травня в Клубі української культури ім. Івана Франка відбулася історична літературно-музична зустріч «Республіка КОЗАКІВ», присвячена приїзду на Камчатку Генерального консула України  у Владивостоці Данильченка Олександра Петровича.

Зустріли почесного гостя хлібом-сіллю Антончик Вишньов та Настуся Діденко, учні українського недільного класу. Також  від Клубу української культури ім. Івана Франка шановний гість одержав альманах і DVD диск «Україна на Камчатці».

Далі Жанна Зіневич розпочала зустріч музикою Миколи Лисенка «Елегія» - і це не випадково, бо 22 березня 2007 року основоположнику української класичної музики виповнилося б 165 років. Рід Лисенків веде початок  із козацької старшини часів Богдана Хмельницького, засновником роду вважається легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса.

Батько Миколи Лисенка, Віталій Романович, служив у Кірасирському Військового ордена полку, вийшов у відставку в чині "полковника з мундиром", обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів. На схилі віку він займався етнографічними дослідженнями; гарно співав українські пісні, вправно добираючи акомпанемент на фортепіано.

Нащадок давнього шляхетського роду, Лисенко поєднав у собі заповідану предками відданість національній ідеї та хист до державницько-просвітницької діяльності з непересічним музичним обдаруванням, ставши в Україні на чолі мистецьких змагань середини ХІХ - початку ХХ ст. За висловом нашого сучасника - Лисенкового праправнука, теж Миколи Віталійовича й теж музиканта - "Микола Лисенко змінив козацьку шаблю на диригентську паличку і зброєю в боротьбі за незалежність України зробив народну пісню".

А далі гімн «Боже великий, єдиний», сл. Олександра Кониського, муз. Миколи Лисенка виконав ансамбль «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова.

Перебуваючи в 2006 році в Україні, я заїхала в м. Ірпінь, де проживає моя подруга, поетеса Ніла Висоцька. В гості до себе мене запросив також відомий український поет і письменник, голова Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського Данило Кулиняк, з яким наш Клуб давно листується. При особистому знайомстві пан Данило подарував Клубу книжки з історії України («Військово-патріотичну бібліотечку»). Зокрема «Республіка козаків»  Григорія Нудьги – провідного дослідника історії українського козацтва. Сценарій зустрічі я створила, користуючись саме цією бібліотечкою.  Ось про що говорили на зустрічі члени Клубу: Валентина Вишньова, Валентина Волотова, Антоніна Ходосова, Ольга Гаврилова, Валентин Пилипчук, Світлана Кривуца, Наталя Діденко, Наталя Березій, Андрій Вишньов:

Сьогодні і вітчизняні, і закордонні джерела засвідчують, що козацтво, як українське явище, виникло значно раніше, ніж 500 років тому. Перші відомості і відгуки щодо діяльності козаків і Січі з'являлися у сусідніх слов'янських народів - польського, чеського, російського. В них про українських козаків писемні свідчення зафіксовані ще з ХІІІ століття.

Спочатку дехто ставився до козацтва упереджено, через призму польської шляхти, та коли виникла Січ - військова організація – її відразу сприймають як демократичну військову республіку і прагнуть зав’язати з нею дипломатичні зносини, а з 1572 року козаків європейські держави закликають на допомогу при розв'язанні військових конфліктів. Найпершою, здається, попросила допомоги козацького війська Франція (1572, 1594).

Козаки на той час уже були такою силою, що з нею рахувалися і шукали зв'язків: Венеція, Молдавія, Швеція, Угорщина, Московія. В той час уже друкуються книжки й документи про козацьку силу і організаційну структуру. Перше книжкове видання німецькою мовою про перемогу козаків над татарами було видрукуване 1594 року на цісарському дворі. Через рік у Ліоні французькою мовою виходить перша книжка про перемоги козаків у Молдавії над турками й татарами.

Козаки і Січ швидко завойовують славу вишколеного, високої моралі війська, в якому європеєць може навчитися тільки добра й шляхетності. Польський історик і письменник Б. Папроцький у 1599 році писав, що "багато бездоганних молодих людей з Польщі їдуть туди, щоб привчитися до лицарських діл, - порядків і чуйностей лицарських".

Про демократичні волелюбні звичаї Запорозької Січі співалося в народній пісні:

Та ви мені не пани, а я вам не хлопець!
Догадайтесь, сини вражі, що я запорожець.
Чи є в тебе, сіромахо, отець рідний. Мати?
Ой, Великий Луг – мій батько, а Січ – моя мати.

Не забули також сказати і про:

Ø                  пророка козацької держави – СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА (21 квітня 2007 року - 410 років з дня смерті);

Ø                  ДАНИЛА БРАТКОВСЬКОГО – родовитого українського шляхтича Волинського воєводства,  венденського підчашого, за визначенням літописця Самійла Величка, "чоловіка ученого, поета відмінного, святого благочестя нерушимого блюстителя". Він, зневірившись у мирних, легальних методах боротьби за свої ідеали, на старості літ приєднується до повстання під проводом Семена Палія, стає одним з його ідеологів і натхненників, за що і був страчений лютою смертю;

Ø                  ІВАНА МАЗЕПУ, якому 20 березня 2007 року виповнилося 375 років від дня народження;

Ø                  останнього кошового отамана Запорізької  Січі ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО  - якому в 2006 році відзначено 315-річницю від дня народження; 

Ø                  ІВАНА СІРКА, якого знає кожен, хто бачив картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Вольове обличчя отамана в центрі композиції. Сірко вісім раз обирався кошовим отаманом.  Історики довели, що Іван Сірко провів 55 битв і не знав поразок. 

Після цього Лідія Плюшко заспівала пісню «Ой, на горі, там женці жнуть», а всі присутні підхопили. 

Звучали в композиції і такі пісні як: «Пущу коня ой на яр, на долину», «А ще сонце не заходило», «Гаївка», «Їхав козак за Дунай» у виконанні ансамблю «Ласкаво просимо», керівник Лідія Перевалова.

«Ой, під вишнею, під черешнею», «Ой, у гаю при Дунаю» співав ансамбль «Українська душа», керівник Олена Сьомкіна, концертмейстер Надія Солових.

 «Гиля, гиля дикі гуси», «Козака несуть» виконали Емма та Віктор Шаповалови. «Збирався до бою козак молодий» - Лідія Плюшко. У виконанні Заслуженого працівника культури  РФ Лева Зіневича (скрипка) та Жанни Зіневич (піаніно) звучали «Гопак» М. Мусоргського та твори П.Чайковського. 

У день зустрічі, 26 травня 2007 року, виповнилося 265 років від дня смерті в Яссах гетьмана ПИЛИПА ОРЛИКА (1672-1742)

У 1709 році виступ Івана Мазепи проти  московського війська закінчився поразкою. Тому народ у 1710 році обрав своїм гетьманом великого патріота України Пилипа Орлика, який був до того генеральним писарем. За його ініціативою було укладено першу Конституцію самостійної України (хоча Україна  так і не стала тоді самостійною).

Ми завжди будемо гордитися Конституцією Пилипа Орлика, яка була висловом перед цілим світом політичної зрілості козацької держави і її військової організації – Січі. Це був великий крок України й козацтва до повної демократизації життя, і світ мав чим цікавитись, бо в ній була проголошена соціальна рівність і справедливість та підпорядкування всього і всіх законові.

Хмельницький, Мазепа, козаки, Січ – стали для світу символом України в боротьбі за волю й незалежність. У козаків не було бажання нести поневолення іншим народам. Це були оборонні військові сили. Впала Січ, не стало козаків. Та, наперекір всім бідам, українці зберегли свою національність і козацькі традиції.

2007 рік – рік української мови. 24 травня відзначається День слов’янської писемності, тому ми згадали св. Кирила і Мефодія. Адже ще в IX столітті св. Кирило доводив: «Я впевнений, що кожен народ повинен говорити і писати рідною мовою».

Щодо ставлення козаків до рідної мови, то учасники розповіли про ритуал прийому в "республіканське вільне товариство" з матеріалів найавторитетнішого дослідника козацьких архівів і Запорізької Січі Михайла Максимовича, який  після вивчення