У різниці політичних тенденцій розвитку України і Росії прихована причина багатьох міждержавних непорозумінь у російсько-українських відносинах

Коли спостерігаю інформацію в російських ЗМІ про Україну, весь час крутиться в голові російське „оголтелая правда”. Дивлюсь у словник, „оголтелый” перекладається трьома словами: «оскаженілий, шалений і знавіснілий». Прикладаю ці три слова до реальності і вибираю перше значення. Якщо колись про Україну тут, у Росії, писали „або нейтрально, або погано”, то тепер „тільки погано”.

Журналістам вже давно вказують пальцем на країну і дають команду „Ату!” Литва, Латвія, Естонія, Польща, Грузія, Україна.... Хто далі? Сьогодні на прицілі – Грузія і Україна. Грошей на дискредитацію не жаліють, а головний акцент зроблено на інформаційний тиск. Особливо гостро це відчувається в Україні, де мені недавно прийшлося побувати.

Мова йде, перш за все, про західні області України. Навіть мене зуміли наші російські ЗМІ здивувати, бо, наслухавшись пасажів про утиски російської мови на моїй імалій батьківщині, я вже бачив як на телеекранах російські артисти признаються в коханні українською мовою. Яке було моє здивування, коли побачив, що всі утиски звелися до маленької стрічки перекладу внизу екрану, на який ніхто не звертає уваги. А артисти, як і раніше „признаются в любви” російською. Якщо мене зуміли обдурити, то що ж казати про пересічного росіянина, який не знає про реальну ситуацію. А посіяні зерна такої „оскаженілої правди” сходять з часом і родять ту ненависть до людей з іншим обличчям або кольором шкіри, яку спостерігаємо тут, у Росії.

Здивування викликав у мене факт появи у кожній сільській хаті Західної України десятка російських телеканалів, деякі із них я побачив вперше. А скільки радіоканалів появилося там же! Люди і тут спостерігають російських політологів –Костянтина Затуліна, Гліба Павловського, Михайла Леонтьєва, Олександра Дугіна та інших «знавців України». Це вони несуть в Україну цю «оскаженілу правду». Це вони, на жаль, сьогодні визначають лице Росії в Україні. Але якщо пересічний росіянин може повірити „вещанию” цих політологів і ідеологів, то українці про себе такої брехні терпіти не можуть. Скільки разів чув від місцевого населення „вони там що, зовсім подуріли?”

А яка ситуація у Львові? На перший погляд, майже нічого не змінилося. На вулицях, як і раніше, можна почути російську мову,  в кіосках газети і книжки, також переважно російською мовою. Але і тут кидається в очі інформаційний тиск зі сторона Москви. На книжкових „розвалах” помітно виросла кількість пропагандистської літератури на кшталт „Бандеромания – главный враг России”.

Запитую у продавців: „Звідки ви набрали такої літератури?” Сміються у відповідь: „Привозять із сусідньої держави у безмежних кількостях за безцінь і наказують, щоб ці книжки  були у кожній галицькій хаті”.

Подумалось, а чи можна було б продавати книжки, наприклад про те, чим була Українська повстанська армія -УПА, на Арбаті? Пригадався недавній випадок з Бібліотекою української літератури у Москві, коли вся українська періодика, яка дещо по-іншому трактувала українську історію ,ніж згадані вище політологи, була безслідно вивезена у невідомому напрямку. А толерантність галичан вражає.

На свою малу батьківщину на цей раз я приїхав з приводу шкільного ювілею, зустрівся з своїми однокашниками, які стали дідусями і бабусями. Були досить емоційні зустрічі з сьогоднішніми вчителями і учнями. Розмови велися на різні теми: про дітей і внуків, здоров’я, проблеми виховання. Але у розмовах зі мною, громадянином Росії, люди зразу починали розпитувати, що робиться в Росії, чому такий шалений тиск на Україну у всіх сферах життя. Признаюся, що аргументовані відповіді на запитання дати було важко.

Чому тепер всі коментарі про Україну у російських ЗМІ подаються виключно з негативним відтінком? Чому в них стільки відвертої брехні? Гадаю, що не тільки мені, але і багатьом російським українцям, сьогодні на думку приходить запитання: «А чи завжди ми маємо підтримувати позицію своєї держави, якщо вона часто має відверто імперський замах?» А відродження імперії сьогодні провідна ідея для багатьох російських політиків, які кажуть про це досить відверто. А як ми маємо реагувати, якщо московські політики всіма силами стараються підштовхнути Україну в нову васальну залежність?

Це дещо нагадує ситуацію в сім’ї, коли на конфлікт батьків реагують діти. Чи треба підтримувати батька, якщо він ображає ні в чому не винну маму? Аналогія підсилюється тим, що, на мій погляд, у міждержавних відносинах наших країн дійсно переважають емоції, а не прагматизм чи здоровий глузд. В якійсь мірі це можна зрозуміти, у минулому - сторіччя спільного проживання, економічні, культурні надбання тощо. І все ж треба вчитися жити по-новому. У XXІ-му столітті не може бути васальних відносин - це аксіома. Подивіться як будує спільний дім Європа. Там нема «великих» чи «малих» держав, у всіх права одинакові, а на євро нема ні Вільяма Шекспіра, ні Наполеона Бонапарта.

Наприклад, маленька Данія, знаходячись в об’єднаній Європі і північноатлантичних структурах, не боїться ні втрати своєї мови чи культури, ні анексії свого далекого острова Гренландії. Тут рівність прав понад усе. І свою історію Данія пише без огляду на своїх великих сусідів.

На жаль до останнього часу у зовнішній політиці Росії відчувається домінанта сили, яка не визнається у цивілізованому світі. Армійські технології управління, які базуються на «единомыслии», не можна використовувати у демократичному суспільстві, яким, згідно Конституції, є наша держава. В нашій російській Конституції записано, що у державі не може бути однієї ідеології, на що претендує сьогодні правляча партія. Опозиція, яка є надзвичайно корисним явищем для всякої держави, в Росії фактично витіснена на узбіччя політичного процесу, а її представників вважаються ледве не ворогами держави. В той же час в сусідній Україні опозиція зберігає шанси у будь-який момент вернутися до влади. Чи не у цій різниці політичних тенденцій сьогоднішнього розвитку України і Росії прихована причина багатьох міждержавних непорозумінь? Адже російська політична еліта часто не може зрозуміти гострих дискусій між Президентом і Прем’єр-міністром України, які, перш за все, є ознакою демократичності держави.

Аксіомою є твердження про те, що ніхто не володіє істиною в останній інстанції. Тільки практика може показати, який із політичних векторів, вибраних двома державами, більш прогресивний.

Хоча заздалегідь можна відмітити, що цей вибір не випадковий. Він віддзеркалює дещо різні історичні тенденції, ментальність народів. Мої спостереження спроб грубого втручання в ідеологічну сферу України однозначно свідчать, що гроші на цю роботу потрачені даремно. І навіть все виходить навпаки, бо грубі фальсифікації створюють негативний образ Росії. Чи хочемо ми цього? Адже здається аксіомою: істинно добрі, добросусідські, відносини між близькими народами і державами у XXI сторіччі можна будувати тільки на основі рівності, взаємної поваги і підтримки.

Стефан ПАНЯК,

член Президії УВКР, професор.

panjaks@rambler.ru