Про політичні та соціально-економічні чинники її формування

Основна маса українців Російської Федерації розміщується в Центрально-Чорноземному районі, на Північному Кавказі, в Сибіру, на Уралі і Далекому Сході. У сучасній вітчизняній історичній науці склалося досить стійке розділення української національної меншини Росії на три групи. Цю точку зору в своїх роботах висловлюють Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко, В.І. Наулко, М.І. Бушин, Т.Д. Крамарчук.

Відповідно до запропонованого розподілу першу групу складають українці, що живуть у смузі етнічних кордонів України і Росії. До цих районів відносяться південні і південно-західні райони  Воронезької, Курської і Бєлгородської областей,  що були заселені й освоєні українцями ще у XVI – XVII ст. У XVIII – першій половині XIX ст. українці починають заселяти Кубань. Отож, вони не емігрували на чужі території, а заселили до того пусті землі, і тому є їх корінним населенням, таким же, як і російське населення, яке так само свого часу переселялося на ці території з інших російських губерній.

Друга група української національної меншини Росії  – так звані “аграрні” українці. Цю групу складають нащадки українських селян, що впродовж відносно короткого проміжку часу, переважно наприкінці ХІХ й у перші десятиліття ХХ ст., сформували компактні етнічні масиви українських селян на Південному Уралі, Південному Сибіру (Сірий Клин) і на Далекому Сході (Зелений Клин). Переважна більшість цих переселенців їхала у пошуках вільної землі. Вони освоювали нові землі і продовжували на них вести звичний їм спосіб життя “селянина-землероба”, зберігаючи, наскільки це було можливо в нових природнокліматичних умовах й іноетнічному оточенні, рідну мову, культуру і традиції.

Третю  групу  складають українці, що дисперсно розселені в іноетнічному середовищі, а також в містах. Ця група сформувалася переважно протягом радянського періоду і є найбільш строкатою за складом, мотивами й умовами переселення. 

Зазначені групи українських переселенців істотно розрізняються між собою. Однією з головних особливостей поселень “аграрних” українців, що становлять чималу частку українського населення Урало-Сибірського регіону, було те, що абсолютну більшість серед них завжди складали сімейні переселенці. Це пояснюється в першу чергу економічними причинами. Метою переселень було створення на новому місці міцного селянського господарства, яке можливе лише за умови наявності повноцінної сім’ї з достатньо великою кількістю працівників. Крім того, сім’ї переселенців переселялися частіше за все цілими групами з однієї волості або навіть сіла.

Опинившись у незнайомих природнокліматичних умовах, в іноетнічному середовищі, українські переселенці  трималися один одного і намагалися зберегти власну самобутність. Цьому сприяло і традиційне групове переселення односельців, вже існуючі зв’язки між якими за нових незвичних умов ще більш зміцнювалися. Тому на перших порах у районах компактного розселення „аграрних” українців виникали справжні острівці української мови і господарсько-побутової культури. Певну роль у цьому відігравала й деяка замкнутість і відособленість їхніх поселень. Так, відомий український етнограф і фольклорист П.С. Єфименко під час свого перебування на Уралі записав свідоцтва місцевих українців:„ ...наші земляки живуть не разом з руськими, а особо...”.  

Надалі процеси взаємодії з іншими народами, пристосування до природного, господарського і культурного середовища нових територій, викликали зміни в господарсько-культурному комплексі українського населення. Проте, українські селяни-переселенці в місцях компактного мешкання на Уралі і в Західному Сибіру, засвоюючи нові навички, продовжували зберігати своєрідність і певну національну ідентичність. Наприклад, проведені дослідження українців в Тобольсько-Іртишському міжріччі, дало підставу говорити про становлення своєрідного господарсько-культурного комплексу „сибірських українців”. 

Проте, слід зазначити, що і „аграрним” українцям Урало-Сибірського регіону властива певна еволюція етнічної самосвідомості. Про це свідчать результати дослідження, проведеного в Полтавському районі Омської області. Хоча всі опитані назвали себе українцями, але одночасно 20% опитаних вважають себе „хохлами”. В їх інтерпретації образливе прізвисько втратило колишнє значення і перетворилося на самоназву, за допомогою якої українці регіону відрізняють себе від українців України.

Інша частина українського населення Урало-Сибірського регіону, що відноситься до третьої групи української національної меншини Росії,  найбільш строката за складом. Цю групу українського населення регіону складають: депортовані в роки колективізації, політичні засланці і репресовані; завербовані по оргнаборам на промислові будівництва періоду індустріалізації; евакуйовані з України в роки Великої Вітчизняної війни; робітники і селяни, що приїхали на освоєння цілинних і перелогових земель; направлені на роботу за розподілом після закінчення навчальних закладів або за комсомольськими путівками і, нарешті, трудові мігранти останньої чверті ХХ ст., яких привабили високі північні заробітки і пільги.

Примусово переселені за часів колективізації, політичні заслані та в’язні концтаборів були поставлені в нелюдські умови, в яких не було реальної можливості створити хоча б якнайменші умови для збереження своєї етнічної ідентичності. Завербовані на будівництва індустріалізації, евакуйовані та значна частина цілинників здебільшого втратили зв’язок з батьківщиною, і опинившись відразу в інтернаціональному середовищі, значною мірою асимілювалися.

Трудові мігранти 1970-х – 1980-х рр., що становлять українську національну меншину на півночі регіону, через відносно недавнє переселення мають найтісніші зв’язки з Україною. Проте, і їх етнічна самосвідомість була певною мірою знівельована десятиріччями комуністичної пропаганди і радянською інтернаціональною політикою. Ще  більше схильні до дії асиміляції їх діти й онуки, для яких Урал і Сибір уже є батьківщиною. Але, в цілому, слід зазначити, що порівняно з „аграрними” українцями, саме представники цієї групи української національної меншини Урало-Сибірського регіону характеризуються відносно високим ступенем збереження національної ідентичності. Зокрема, такого її важливого елементу, як мова. Так в Оренбурзькій області, більшість українського населення якої складають нащадки „аграрних” переселенців, цей показник склав лише 32,9%.  У той же час у Ямало-Ненецькому автономному окрузі, де абсолютну більшість українців складають трудові мігранти  1970-1980-х рр. та їх діти, рідною мовою назвали українську 68,2% українців.

Особливості політичного і соціального розвитку Росії майже завжди були каталізатором процесів асиміляції. Русифікаторська політика царизму з успіхом була продовжена радянською владою. Лише на догоду ідеологічним штампам офіційно проголошувана царатом великодержавна політика, у радянську добу була перейменована в політику „комуністичного інтернаціоналізму” і завуальована гаслом „союз нерушимий”.

Ще більшому зближенню українців, зокрема „аграрних”, з іноетнічним оточенням сприяла штучна руйнація господарсько-побутової замкненості селянських дворів у процесі колективізації сільського господарства. У результаті цього відбувається формування колективістського способу життя і розповсюдження білінгвізму, при якому рідна мова стає мовою сімейно-побутовою, а засобом виробничого і міжнаціонального спілкування остаточно визнається російська мова. Вплив інтернаціоналізації сфери виробництва і способу життя на збереження національної ідентичності яскраво ілюструють дані вже згадуваного дослідження, проведеного в Омської області. Серед опитаних українців не бачили відмінності в мові і культурі від росіян – 48% опитаних, від німців – 20%, від казахів – 9%.

Важливу роль у розвитку української меншини Урало-Сибірського регіону впродовж ХХ ст. набувають соціальні чинники, що в чималій мірі зумовлюють пришвидшення втрати етнічної самобутності. Головне місце в цих процесах належить урбанізації, оскільки передумови для інтенсифікації етнічних процесів створюються, головним чином, у містах. Цьому сприяє висока соціальна мобільність міського населення, його поліетнічна структура, надзвичайна щільність і незрівнянно більша, ніж на селі, кількість міжособових контактів. Слід також зазначити, що загальносвітова тенденція до поступової урбанізації населення, у СРСР  була штучно, хоча можливо і не навмисно, посилена впровадженням низки загальнодержавних заходів.

Так, примусова колективізація сільського господарства у 1930-х рр. виштовхнула з села чималу частку селян, що рятувалися від розкуркулення, голоду і відродженого, у тоталітарному вигляді, кріпацтва. Індустріалізація перших п’ятирічок, що співпала в часі з колективізацією, не тільки поглинула цих селян, але й викликала додатковий відтік сільського населення в міста.

Будівництво нових промислових гігантів вимагало значного поповнення трудових ресурсів, єдиним джерелом яких могло стати тільки село. Для забезпечення індустріалізації кадрами створювався спеціальний апарат вербувальників, який займався плановим набором робітників у закріплених районах. Правлінням колгоспів категорично заборонялося затримувати колгоспників, що мали бажання завербуватися. Колгоспцентру було запропоновано притягати таких керівників до суворої відповідальності. Особливо велике значення оргнабір робітників мав для промислових підприємств у відносно малонаселених областях Уралу, Сибіру і Півночі СРСР, в яких, до того ж, йшло найактивніше індустріальне будівництво.

У результаті стрімкого промислового зростання відбуваються значні зміни в соціальній структурі населення Урало-Сибірського регіону. Якщо, за даними перепису 1926 р. все міське населення Уралу складало 1 254 400 осіб, що становило 18,4 % від загальної кількості населення, то вже у 1939 р. чисельність городян  досягла 4 930 000 осіб, або 34 % всього населення регіону. Аналіз джерел поповнення міського населення показує, що, зокрема, у Приураллі, традиційному районі української селянської колонізації, зростання міст відбувалося здебільшого за рахунок місцевого сільського населення. Така ж картина спостерігається і в інших регіонах компактного мешкання українців. Відтік сільського населення до міст в Алтайському краї у роки індустріалізації склав 456 000 осіб. З 81 249 українців, що за даними Всесоюзного перепису населення 1939 р. мешкали в Новосибірській області, 51 535 осіб, або 63,4% складали городяни. 

У подальші роки соціально-економічна політика радянської держави також сприяла прискореній урбанізації населення. Зокрема, аграрна перебудова на селі у 1960-х рр. прирекла на зникнення тисячі сіл. З метою укрупнення господарств багато невеликих сільських населених пунктів визначалися як неперспективні, і з них були переведені всі сільськогосподарські підприємства. Проте, селяни, одержавши нарешті паспорти і можливість вільного пересування, переїхали не до центральних садиб колгоспів і радгоспів, як планувалося, а у міста, бо умови життя і праці на селі залишалися набагато гіршими.

Серед інших сільських населених пунктів Урало-Сибірського регіону остаточно зникло багато поселень „аграрних” українців, що були своєрідними оазисами українства. Наприклад, у Башкирії у 1926 р. налічувалося 529 українських сіл, а на початок 1990-х рр. їх залишилося менше 50. Сіл, де переважна частина населення складається з українців, у республіці налічувалося вже менше 20. Якщо у 1926 р. на селі жило 97% українського населення, то на початку 1990-х уже менше 20%.  На Уралі в цілому, кількість сільських населених пунктів у другій половині ХХ ст. зменшилася в 2,3 рази. 

Таким чином слід зазначити що процеси пристосування до незвичного природнокліматичного середовища, взаємодія з іноетнічним оточенням, колективізація сільського господарства та урбанізація населення суттєво вплинули на розвиток української меншини Урало-Сибірського регіону. Проведений аналіз політичних і соціально-економічних чинників розвитку української меншини регіону підтверджує той факт, що асиміляційні процеси протягом усього ХХ ст. мають стійку тенденцію до прискорення. Збереження зазначеної тенденції у певній історичній перспективі може привести к остаточному розпорошенню українців і зникненню української меншини регіону як соціально-культурного явища.

На світлині: Логотип Луганського державного університету внутрішніх справ.

Марат ЗАКІРОВ,  

доцент кафедри теорії та історії держави і права Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка, кандидат історичних наук.

zmb@rambler.ru