Забуті і російською, і українською владою

Про життя українців Зеленого Клину говорить в інтерв’ю нашій газеті заступник голови Центру української культури “Горлиця” (м. Владивосток) В’ячеслав Чорномаз.

— Пане В’ячеславе, розкажіть про історію вашої організації й загалом українського руху на Далекому Сході.

— Ще 1991 року ми створили Товариство української культури Приморського краю. Деякий час воно проіснувало як Владивостоцьке українське товариство “Просвіта”, потім — як Українська національно-культурна автономія. Рік тому зареєстрували як Центр української культури. А загалом історія українського руху на Далекому Сході сягає значно глибше. За фахом я історик, захистив кандидатську дисертацію “Український національний рух на Далекому Сході у 1917—1922 роках”. У жовтні цього року відзначаємо 100-річчя початку організованої української діяльності на Далекому Сході, коли у Владивостоці було створено першу українську організацію — студентську громаду, на Далекому Сході — Східного інституту на базі першого і єдиного ВНЗ. Значно активізувалося українське громадське життя після революції й громадянської війни: виникли десятки організацій, виходили газети, існувала “Просвіта”. Перша спроба її створити була ще 1910 року в місті Микольсько-Уссурійську, але влада не дозволила. “Просвіта” з’явилась у цьому ж місті, а також у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську після 1917 року.

— Тепер докладніше про Центр “Горлиця”.

— Ще з 1979 року існує український хор “Горлиця”, який створив Анатолій Іванович Криль, нині покійний. Він 40 років пропрацював на ниві української культури у Примор’ї. На жаль, наші ряди українських активістів не дуже численні, хоч етнічних українців на Далекому Сході багато. На почату ХХ століття українці складали тут 40 % населення, а в сільській місцевості вони переважали. Однак відтоді зазнали значної русифікації. Прикро нас вразили результати перепису 2002 року, який показав значне скорочення чисельності українців на Далекому Сході: аж удвічі порівняно з 1989 роком, коли був попередній перепис. 13 років тому українцями визнавали себе 185 тисяч громадян Примор’я, хоч українське коріння і зараз має близько половини населення. Але, за переписом 2002 року, українцями визнали себе вже 94 тисячі громадян. Ще гірша ситуація зі знанням української мови. Якщо 1980 року серед українців рідною мовою володіли понад 40 відсотків, то зараз — лише 11. Причини відомі: відсутність будь-яких умов для збереження української культури, мови. Наше товариство працює на самому ентузіазмі, не маючи підтримки ні російської влади, ні України. У товаристві переважають люди поважного віку. Молодь, на жаль, уже відрізана від України й українства, не володіє рідною мовою. Вона не уявляє, що відбувається в Україні, краще знає Китай чи Японію.

— Скажіть, які права національних меншин принаймні декларує російське законодавство?

— Уже 11 років існує закон про національно-культурні автономії. Він передбачає суттєві права для національних меншин. Але ось реалії. Для нас зараз дуже важливе завдання — створити українське радіо або отримати ефірний час для наших програм. Закон це передбачає. Але коли ми звернулися до місцевого державного телерадіокомітету, нам сказали, що можуть надати ефір лише на комерційній основі. Тобто за гроші. А ні в місцевому, ні у федеральному бюджеті коштів на це не передбачено. Не кращі справи і з друкованими виданнями. Торік ми зробили спробу відновити газету, яка виходила ще 1917 року під назвою “Українець на Зеленому Клині”. Це була перша українська газета в Азії, вона виходила до 1920 року. Ми торік видали кілька чисел, але через фінансові проблеми змушені були припинити. Цього року маємо обнадійливу новину: в Хабаровську почали видавати журнал “Українська хвиля”. Це єдиний український журнал на теренах Російської Федерації. Був журнал у Москві, але вже рік через брак коштів не виходить. Вихід нашого журналу — величезна подія для українства. Але хотілося б, щоб він не зник після перших номерів, бо зараз існує лише завдяки благодійній підтримці спонсорів. Поки що нам не вдається створити газету.

— Як справи з освітою, українським шкільництвом?

— Українських шкіл у нашому краї нема. Останню було ліквідовано на початку 30-х років, коли завершилась так звана українізація. Щодо українських класів, то один існує на Камчатці, але ні в Примор’ї, ні в Хабаровську чи на Сахаліні таких класів нема. Це щодо державних навчальних закладів. Пробували на початку 90-х відкрити у Владивостоці українську недільну школу. Але через низку проблем вона довго не проіснувала. Одна з цих проблем — зменшення бажаючих там навчатися.

— Чи має Центр своє приміщення?

— Не має. Ми працюємо на базі Палацу культури залізничників, та й то там збирається лише хор. Нам надають єдину кімнату для репетицій. Хоч ми хотіли б, наприклад, відкрити свою бібліотеку, адже у людей удома чимало українських книжок. Положення про надання приміщень національним автономіям теж залишається тільки декларацією. Незважаючи на все, в останні роки проводимо Далекосхідний фестиваль української культури. Фестивалів було вже три: перший 2002 року в Хабаровську, потім 2005 року в Спасську-Дальньому, торік — у місті Фокіно. У жовтні у Владивостоці пройшов четвертий фестиваль української культури. Брали участь мистецькі колективи нашого реґіону, і це справді велике свято.

— Звідки у вашого Центру кошти на фестиваль?

— Кошти, звичайно, потрібні. Правда, ентузіазм наших самодіяльних мистецьких колективів такий, що люди їдуть власним коштом, часто здалеку. Мешкають також своїм коштом, шукаємо, де якнайдешевше. Але витрати все одно чималі. Серйозна проблема — приміщення для фестивалю. Частково покриваємо оренду продажем квитків. Намагаємось знайти кошти, хоч, на жаль, українські підприємці, яких тут немало, недостатньо нас підтримують.

— А яка підтримка Української держави?

— Дуже незначна. Якісь особисті контакти є, коли буваємо у справах в Україні, ось як я нещодавно. Був у Міністерстві культури і туризму, в УВКР, у Товаристві “Україна—Світ”. Єдине, чим Мінкультури пообіцяло допомогти нам, — направити до нас колектив “Козаки Поділля” із Хмельницького. У “Просвіті” надали літературу, наочні матеріали.

— У Владивостоці ж є Генеральне Консульство України.

— Так, уже два роки. Наші активісти кажуть: треба піти до Консульства, попросити українських книжок, газет, дисків, символіку. Але консул розводить руками: “Нема нічого”. У Києві в МЗС сказали, що можуть дещо виділити, але везти ми повинні самі. Але я лечу літаком за 10 тисяч кілометрів і можу взяти з собою не більше 30 кілограмів. Ось така не розв’язана сьогодні проблема — щось передати українцям в інші країни. Був випадок, що ми в Києві придбали 34 пари концертного взуття для нашого хору. А перевезти ніяк. Самі пакували вісім поштових посилок і відсилали за немалі гроші.

— Зрозуміло, що Ваша робота в Центрі — це громадська діяльність, яку ніхто не оплачує. А де Ви працюєте?

— Я викладач Юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ Росії.

Вів бесіду Петро АНТОНЕНКО

«Слово Просвіти”, ч. 45 (422).

На світлинах: В’ячеслав Чорномаз. Зустріч з земляками на українській землі.