Суб'єктивні роздуми після зустрічі з Президентом України на Арбаті, 9

Для українця будь-якої країни, бути запрошеним на зустріч з Президентом України - велика честь. Такої честі були удостоєні представники громадських українських організацій Росії 13 лютого цього року. Зустріч відбулася у Культурному центрі України в Москві, на Старому Арбаті. Деякими моїми абсолютно суб'єктивними враженнями від цієї зустрічі, я хочу поділитись.

Чи так може бути, що ти одночасно щасливий і... маєш таку страшенну незадоволеність - і собою, і своїми колегами, і тим що не була використана можливість вирішити або підняти загальні питання, які мають значення для усіх українців Росії... І від того всього гірко і прикро. І нема кого звинувачувати - тільки себе...

Повернусь до того, що я під час зустрічі була щаслива. Це відчуття переповнювало мене, окриляло, надавало натхнення. Я слухала НАШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА, чула чудову українську мову, сприймала сердечні інтонації, захоплювалась і пишалась тим, що пан Президент не дозволив собі ЖОДНОГО неповажного слова, натяку на адресу Російської Федерації, на адресу Президента Росії. Ми відчували, як йому боляче за всі негаразди, весь негатив, всі суперечки в Україні! Як він мріє, і як він багато робить для того, щоб в Україні був спокій, була злагода межи людьми. І як би він хотів, щоб до єднання йшли не тільки партії та організації, але й церкви...

А потім були виступи від нас, запрошених на цю зустріч. І що - хіба змогли ми показати своє єднання? Чи може прагнули до цього?

Вийшло як завжди - кожен говорив про своє. Звичайно, все це для кожного з нас було важливим, але тільки на такому рівні, мені здається, питання потрібно було ставити більш глобальні, суттєві, важливі для усіх загалом і для кожного окремо.

(Справедливості ради, скажу, що я не виняток - в своєму виступі торкнулась тих питань, над яким зараз працює наше Товариство, виправдуючи себе тим, що оскільки ми вийшли зі складу Об’єднання українців Росії, то я маю моральне право не піднімати загальні питання...)

Виступ пана Василя Думи саме серйозні питання підіймав: і про канал на телебаченні, і про павільйон "Україна", і про роботу Культурного центру України в Москві, і про єднання українців Росії. Шкода, що то було тільки розмова. І загалом - без конкретних пропозицій, без офіційного документу, плану тощо.

Пан Валерій Семененко склав документ-звернення, читав його швидко, не підіймаючи голови, без емоцій... Може це не так важливо, але на слух його виступ майже не сприймався. І друге: не знаю, чи коректно знову і знову підіймати питання Бібліотеки української літератури в Москві, якщо два президента великих держав домовились з цього? І коли зараз в Бібліотеку української літератури в Москві приїздять високі делегації, якщо вона працює...

Виступи керівників регіональних земляцтв України в Москві - це, взагалі, пісня! Звичайно, по-російські, і, звичайно, проти Василя Думи і проти інших організацій... Отаке вийшло єднання!

Мабуть, звідси і розпач, і незадоволення собою, і якась безнадійність...

Погано закінчити на такій сумній ноті свій лист. Що ж додати? Так і хочеться сказати: "Я вірю, що з часом наші федеральні громадські українські організації – Об’єднання українців Росії і Федеральна національно-культурна автономія “Українці Росії” стануть єдиними, сильними, на чолі їх будуть справжні лідери!" Дай-то Боже!

Лариса СКРИПНИКОВА,

голова Карельської республіканської громадської організації "Калина". 

vladpol@onego.ru 

17.02.08

P.S. Ще раз підкреслюю, що в моєму листі абсолютно суб'єктивні думки, і я ні я якому разі нікого не хотіла образити.  

Л.С.

На світлинах: Виступ Лариси Скрипникової на зустрічі з Президентом України. Питання про Громаду поставлені безпосередньо перед Провідником України. Спільне фото, авторка по ліву руку від Президента Віктора Ющенка.