Сенатор Василь Дума. Українець за народженням, росіянин за переконаннями, член Ради Федерації РФ та голова Ради Об’єднання українців Росії — про долі своїх двох батьківщин, одна з яких і досі залишається в його уяві «молодшою сестрою»

В одному із затишних провулків старої Москви — Хохловському, неподалік Кремля, розташувався невеликий ошатний особняк, збудуваний ще за часів «доісторичного матеріалізму». Саме в ньому розмістилась приймальня члена Ради Федерації Росії від Костромської області, заступника голови Комітету з питань природних ресурсів і охорони навколишнього середовища верхньої палати парламенту РФ Василя Думи. На стінах — картини, дипломи, листи з подяками від світської і церковної влади за благодійницьку діяльність, фотознімки... На деяких світлинах — Василь Михайлович разом із Патріархом Алексієм II, Президентом України Віктором Ющенком... На дверцях книжкової шафи, контрастуючи своєю суттю з іншими предметами інтер’єру, легковажно звисають білі боксерські рукавиці з автографом чемпіона світу Кості Цзю... Предмети можуть розповісти про людину більше, ніж вона сама...

Василь Дума з 2005 року очолює Раду Об’єднання українців Росії (ОУР) та Раду Федеральної національно­культурної автономії українців Росії (ФНКА УР). Водночас він не є українофілом.

«Це політика гасіння вогнищ, а не системної роботи»

— Василю Михайловичу, як ви оцінюєте нинішній стан російськоукраїнських стосунків? І які тут існують найбільш «гострі кути»?

— Власне кажучи, — ніяких стосунків немає... Товарообмін нібито значний, але все обмежується торгівлею енергоресурсами. На цукор, м’ясо, молоко встановлені квоти, прикордонна торгівля відсутня. Ми — ніби не сусіди й родичі, а вороги. У зовнішній політиці те ж саме: якщо президенти двох держав зустрічаються раз на півтора року, не працює Комісія Ющенко-Путін — про що можна далі говорити? Аналогічна ситуація і в культурі: все крутиться на рівні попси, зрідка — окремі театри приїздять... У нас як не Тузла — так РЛС у Мукачеві, як не Чорноморський флот — так Бібліотека української літератури в Москві... Переважає політика гасіння вогнищ, що виникають, усунення конфліктів, а не поступальна, системна і конструктивна робота. Складається враження, що обидві держави перебувають у стані якогось очікування.

— Чи немає тут вини Росії: можливо, нелегко змиритися з думкою, що Україна — незалежна держава, і ставлення до неї, як до молодшої сестри, не відповідає нинішнім політичним реаліям?

— Згодний із вами: є й такі люди, які розпалюють ворожнечу. Інколи просто соромно слухати, з яким запалом, не добираючи виразів, деякі російські політики і політологи говорять про Україну й українців під час окремих телевізійних шоу. Таких людей, які вносять розбрат, чимало й в Україні.

— Можливо, саме після вступу до НАТО, ЄС Україна зможе розмовляти з Росією «на рівних», і саме тоді набуде актуальності «нульовий варіант» у взаєминах між двома державамипартнерами, які стануть більш толерантними?

— Давайте говорити відверто: невже сьогодні хтось допускає можливість приєднання України до Росії чи утворення якогось нового союзу? Це абсолютно неможливо! Україна — самодостатня держава, з чималою територією, багатими ресурсами і зможе залишатись незалежною.

— Гаразд, але у нинішньому взамозв’язаному, глобалізованому світі важко обійтися без союзників — інтеграція неминуча.

- Ви маєте рацію. Ніхто сьогодні не може бути один. Тому я цілковито підтримую прагнення України до вступу в ЄС. Водночас негативно ставлюсь до її майбутнього членства в НАТО. Економіки України й Росії тісно пов’язані, існують деякі спільні проекти, наприклад, у літакобудуванні, інших галузях. Обороноздатність наших держав теж формувалася спільно. Все це зійде нанівець, скоротиться також кількість робочих місць тощо. Крім того, мені як російському сенатору небайдуже, що за якийсь час десь під Харковом біля нашого кордону будуть стояти натовські танки чи РЛС. Тому Україні немає сенсу обурюватися тим, що Росія згортає деякі спільні програми, наприклад, із виробництва двигунів для літальних апаратів на підприємстві «Мотор Січ» у Запоріжжі, експлуатації радарної установки в Мукачеві та низку інших.

«Після вступу України до СОТ Росія буде більш поступливою в деяких питаннях»

— Як ви вважаєте: під час візиту до Москви Президента Ющенка з яких питань може бути досягнуто згоди?

— Звичайно, не все, про що говоритимуть президенти, стане відомо широкому загалу. Я мало вірю у кардинальні зміни в стосунках двох держав. Усе зайшло надто далеко — дехто кар’єру вже встиг зробити на політиці протистояння. Хоч про дещо під час зустрічі президентів домовитись вдасться — ми ж не вороги, врештірешт.

— Чи сприятиме вступ України до СОТ полегшенню діалогу Москви з Києвом, адже від Києва тепер певною мірою залежатиме членство Росії в цій важливій світовій структурі?

— Вважаю, для України — великий плюс, що вона першою добилася вступу до СОТ. Росія, з огляду на цю авторитетну міжнародну організацію, буде більш поступливою у деяких питаннях. Президент Ющенко заявив, що Україна не заважатиме Росії приєднатися до СОТ, більше того — готова допомагати їй у цьому. Втім така заява може бути звичайною дипломатичною риторикою напередодні візиту до Москви.

— Як ви оцінюєте нові ініціативи українського уряду щодо зміни транспортної стратегії, пов’язаної з транзитом нафтогазових ресурсів в обхід Росії, зокрема пропозицію Юлії Тимошенко — проект «Білий потік», а також її наміри усунути з ринку енергопостачання посередників — перш за все швейцарського трейдера «РосУкрЕнерго»?

- Проект «Білий потік» на сьогодні нереальний. Річ у тім, що продавці газу — Туркменістан, Казахстан і Азербайджан — не виступають співавторами даної ідеї, а без них вона мертва. Крім того, повинна бути висока рентабельність прокачки газу на Захід, у цьому разі споживачі зможуть «натиснути» на туркменів, казахів і азербайджанців, хоч постачальники й самі, зрозумівши користь, почнуть продавати паливо напряму, без російських посередників. До того ж подібна альтернатива приваблива ще й з геополітичної точки зору — обійтися без Росії. Захід вітав цю ініціативу українського Прем’єра, але ж на все це потрібні великі кошти, а ніхто навіть не знає які.

«Путін не винен ні в Полтавській битві, ні в Голодоморі»

— У 2009 році відзначатимуться дві важливі дати: 200-річчя з дня нродження Гоголя і 300-річчя Полтавської битви. З Миколою Васильовичем усе більшменш зрозуміло, хоч і тут час від часу виникають дискусіі: чий же він всетаки більше — російський чи український? Значно складнішою видається ситуація з битвою під Полтавою...

— Навіщо ворушити минуле? Кому зараз це цікаво — якщо провести, приміром, опитування в Україні? Так, була битва, це відомий історичний факт. Але навряд чи сьогодні можна досконало відповісти на всі запитання: хто тоді був правий, а хто — ні, і якою мірою... Можливо, все це й справедливо з точки зору історії, але ж не можна нинішніх росіян звинувачувати у всіх смертних гріхах минулого. Тим більше — нинішніх керівників Росії. Повторюю: Путін не винен у подіях 300-річної давнини, так само, як і в Голодоморі в Україні. Я сам, моя дружина і діти досконало вивчили все, що пов’язано з трагедією українського (і не лише) народу в 1932-1933 роках. Але скажіть, чим винні мої обидва зяті-москвичі в тому, що тоді відбувалося? А побічно виходить, що, звинувачуючи Росію у помилках минулого, звинувачують і її нинішніх громадян. Отже, комусь це вигідно?

- Тут, швидше, йдеться не про те, хто винен — обом державам необхідно зійтися у визнанні деяких історичних реалій, що свідчитиме про готовність будувати нові взаємини без «білих плям» і недомовок... 

«Про Мазепу треба говорити в посольстві, а не в українській бібліотеці»

— В Україні російськомовним громадянам створені непогані умови для забезпечення їхніх національно­культурних потреб. Що ж стосується українців Росії — тут справи значно гірші. Лихоманить єдину на всю державу Бібліотеку української літератури в Москві, куди прислано людей, не обізнаних з українською культурою, літературою, які не володіють українською мовою. Для них усе це чуже, тому вони з легкістю можуть викинути на смітник газетні фонди, в тому числі раритетні примірники. У Росії немає жодного україномовного друкованого видання федерального рівня. Що скажете з цього приводу?

— Усе таки ці люди вважають, що бібліотека — російський заклад культури. Росія виділяє кошти на його утримання, отже, має повне право робити так, як вважає за потрібне. Це не українська власність, на відміну від Культурного центру України в Росії. Створення бібліотеки було виявом доброї волі уряду Москви. Якщо ми хотіли проводити якісь заходи, пов’язані з пропагуванням творчості окремих письменників чи історичних осіб (того ж Мазепи), до котрих у Росії неоднозначне ставлення, то все це необхідно було робити в Культурному центрі на Арбаті — місця там досить, в тому числі й для розміщення української бібліотеки. Виходить, що Україна цього не бажала робити. А коли ми з послом України прийшли до віце-мера Москви Людмили Швецової, вона сказала: це наша бібліотека. Уряд Москви мав намір перетворити БУЛ на бібліотеку народів Росії. Нам вдалося її відстояти і залишити українською. Ще раз підкреслюю: не варто проводити у бібліотеці заходи, які трактуються Україною і Росією неоднозначно, тоді як є Посольство і Культурний центр України в Москві.

— А стосовно друкованих ЗМІ: хто повинен фінансувати діаспорні видання?

— Свого часу виходила газета «Українські вісті» і журнал «Український огляд», на які я знаходив кошти. Згодом мене почали звинувачувати в тому, що нібито в цих виданнях досить часто зустрічаються мої інтерв’ю. А одна жінка висловилась: «Якщо Дума роз’їжджає на таких розкішних авто — я не буду читати його газету»... Звичайно, Україна повинна сприяти фінансуванню україномовних видань у Росії, можливо, бізнесмени українського походження змогли б допомогти. Але не все гаразд у взаєминах російських українців — громада не зовсім дружна.

— Про вас не можна сказати, що ви медіаперсона в Україні, у ЗМІ з’являєтесь рідко...

- Мене вважають проросійським політиком, тому й обходять увагою. Але я люблю обидві держави і хочу бачити їх добрими сусідами. Бажаю, щоб братні народи — український і російський — жили у мирі й дружбі, взаємно розвиваючись і процвітаючи.

Віктор ГІРЖОВ

“Україна молода”, 12.02.2008 

vgirzhov@mail.ru