Муляж малоросійського більма на українській телемережі і поза нею…

Беру до рук газету «Щлях перемоги» за №49 від 5 грудня 2007 року. Рубрика – «Погляд», а відтак натрапляю на обґрунтування погляду свого абсолютного однодумця, та ще й земляка-донбасівця, тобто автора статті, Станіслава Федорчука. Назва статті: «Великі «українці»» Такі міркування варто почитати кожному, але мені ця тема дряпає вже давно, отож вдаюсь до дискусії і висловлюю свій особистий погляд на стан речей в цьому, не побоюсь такого визначення, - національному питанні.

Останнім часом стало модною тенденцією визначати, а відповідно і обдаровувати за державний кошт «Людей року», цяцькувато підносити, (не повертається язик сказати, на українському) телеекрані «Великих українців», тощо. Скільки вже написано і сказано про те, що якоюсь «невідомою» силою до списку цих «геніальностей» потрапляють люди, в свідомості яких не то що не сіяно, а геть і не орано, під ту національну свідомість, якої потребує наша Україна, які і оком не ведуть в бік українського ідеї, національної романтики і патріотизму. Не кожен дипломант «Людини року» та й не кожен «Великий» може видавити з себе українською: «Добрий день», або навіть «Дякую». Можливо мудрий час якось ще вивершить на те, що ці телебазікання кануть десь в смітникову лету, але яку історію по собі залишить наше покоління, коли прізвища цих же самих «Великих» (не кажу про всіх, але про левову частку) потрапляють до низки сучасних енциклопедій, які сьогодні видаються і готуються до друку?! Який вироблений підхід? Які критерії оцінки, або поведінки при визначенні цих «зірководних» осіб? А, зрештою, і судді хто?

І чому жодного разу до списку достойних українців не потрапили громадські сподвижники, українці Росії? Запросіть, наприклад, до телерозмови знану в усьому свідомому українському світі людину професора Василя Яковича Бабенка з Башкортостану, або відому подвижницю українського громадського руху і вченого-медика Мирославу Орестівну Філіппову з Томська... Перелік справжніх російських українців, гордих носіїв своєї нації можу продовжувати довго. Отоді телеглядачі самі визначать почесний статус «Великий українець», тому, хто дійсно заслужив на таке почесне звання. Чи готові на київському телебаченні до такого творчого експерименту?

Гидко буває, коли бачиш, як дехто звик носитись, а то й пишатись таким малозрозумілим окресленням національності, як «виходец с Украіни» Що це за ширма така, що маскарад? Якщо ти порядна людина, то не соромся сказати, що ти вірмен, але народився в Україні, або ти є представник єврейської родини з Житомира, тощо… А ще тут в Росії часто-густо доводиться чути й таке: «радітєлі билі украінци» Отакої…

Стаття Станіслава Федорчука перенесла мене думкою до згадки незначної події дворічної давнини. Електронна розсилка принесла мені лист з України, точніше з самого Києва. Були і підписи в цьому листі, причому досить популярних людей в спорті і культурі. Коли ознайомилась з листом, то стало ясно, що це помилково такий лист приблукав до мене, тобто до людини, яка очолює громадське об’єднання Росії, хоча і українське… Йшлося про те, що готується реалізація національного проекту і саме на телебаченні. До листа прикладався кольоровий буклет, який репрезентував тих «виходцев», які вже дістали запрошення і будуть прикрашати наш український національний проект на українському телебаченні. Далі долучаю скорочену версію моєї відповіді упорядникам того проекту.

Мурманськ - Росія, 7 липня 2006 р. 

Доброго дня Україно! Доброго дня, шановні Співвітчизники!

З відчуттям неабиякого здивування отримала Вашого листа. Дуже цікава Ваша ідея, але пропозиція, яка окреслена в листі, напевно самою найменшою мірою ваги стосується скажімо таких людей, як я, або мій дуже близький знайомий Стефан Паняк з Єкатеринбургу. І я, і пан Стефан, займаємося громадською українознавчою працею на російському терені. Пан Стефан, наприклад, є, на мій погляд, “Нобелівським лауреатом” серед професорів. А що до мене, то все своє життя я пропрацювала в перукарні. Але ми – друзі-однодумці і пишаємося один одним. Ми безсумнівно можемо бути корисними, бо за плечима кожного з нас (і я маю на увазі не тільки себе і пана Стефана, але й інших наших українських сподвижників в Росії) - великий вантаж знань, досвіду (сценічного також!) і навіть боротьби.

Уважно продивилась перелік осіб, яких Ви зацікавлені запросити для реалізації національного святкового проекту. На превеликий жаль, переважна більшість тих осіб зовсім не репрезентує Україну, як У К Р А Ї Н У. Більшість із них жбурляла багном в сьогоднішнього Президента України Віктора Андрійовича Ющенка під час передвиборчої процедури. В мене особисто не всі ці люди викликають симпатію, або найменше компліментарне відношення. Я дуже добре розумію, що до моєї пересічної думки можна зовсім не прислухатися, але я і є, якраз отой носій нашої України і української культури у світі про яких Ви пишете в своєму листі. “Я виліплена вся із України і Україна вся до крапельки в мені”. Отже, варто до кінця дочитати мого листа, бо буває корисно знати навіть найполярнішу (!) точку зору, особливо коли Ви ставите за мету долучити до справи представників української діаспори світу.

Я, до речі, автор багатьох яскравих самобутніх сценаріїв, сама дуже природно тримаюся на сцені і непогано граю, як драматичні, так і комічні ролі. Я граю себе, свій український народ, у всіх природних виявах його неперевершеної ментальності і яскравої непідробної Вдачі. Не перебільшу, коли скажу, що куди там, тій Кларі Новиковій, яка зайоложеними “провислими” паузами вимагає оплесків… Аж млоїть… І це не тільки моя думка, бо я не тільки громадський діяч, - я ще й телеглядач і співрозмовник після огляду отих самих ,,огоньків,,

До речі, коли б Ваша ласка, то можу Вам запропонувати зіграти – “жахнути” щось комічне разом з Андрійком Данилком, навіть щось моє авторське. Щоправда, мої напрацювання будуть цікаві виключно українській публіці, хоча в Мурманську вони сподобались всім без винятку. ЗМІ Мурманська відзначили саме мої авторські сценки – гуморески. А ставили ми за власним сценарієм “Сорочинський ярмарок”. З великим зацікавленням я подивилась “Сорочинський ярмарок”, який транслювався по московському телебаченню за участю Андрія Данилка. Також, сподівалась на щось значно більше. Фільм вигравав хіба що зйомкою на природі, а ще мене Андрійко кріпенько “переплюнув” одним дріб’язочком, який дуже був характерним і кумедним, - це те, що він повсякчас смоктав отого півника на паличці. Не могла собі простить, що забула таку риску, яка є правдивою і пам’ятною з дитинства.

Було б дуже доречно запросити до участі в Вашому проекті представників українського громадського руху з інших куточків Світу, але канва наміченого заходу зовсім не торкається такого представництва. Всі Ваші погляди спрямовані в бік Москви і не більш. Українську вдачу будуть репрезентувати люди, як прямі учасники, так і гості, які до українства, до природного таланту українців, до органічного самородства українського народу мають раптове, або навіть випадкове відношення. 

Народжені в Україні, ба навіть таке визначення, як народ України, ще є таким стверджуючим поняттям, як Український народ. Перепрошую щиросердно, але то буде не українське свято. То буде суцільний російськомовний шабаш в Україні. Якби ж то Ви запропонували тим “выходцам” з України промовити хоч по одному реченню українською мовою, тоді б я ще могла Вас зрозуміти. Але ж, як я розумію, на меті зовсім протилежне… Мені таке враження, що то буде свято в Останкіно, але аж ніяк не в Києві. Будьте, нарешті, оригінальними! Зробіть проект таким, щоби він не був проектом – близнюком московського телебачення.

Москву і без того дивляться в Україні, а ще й Ви просите сусідського галуну до своєї церкви. Та чи й галуну? Та чи й до Різдва? Більше схоже на свято Хануки.

Нікого не хочу образити, але, коли вже то Різдво, то воздайте “Богу Богове…”

Запросіть на свято справжніх Українців, які в своєму житті не соромились відзначати в графі “національність” свою батьківську національність – Українець, які на питання щодо рідної мови не стидалися сказати – українська.

А Українці давно чекають на Українську присутність в Україні, - і біля екранів телевізорів також! Тож, чи ж не варто заходитись відроджувати Україну в Україні?!

І такий матеріал є! На Всесвітніх Форумах Українців у Києві мала нагоду не раз бачити неперевершене диво, - мистецьке вивершення нашої української вдачі. Побувайте хоч раз на концерті “Український спів у Світі”, і Ви мене зрозумієте. Бо до участі в них залучаються українці, дійсно таки, з усіх куточків Cвіту, а не лише з зажерливої імперської Москви. Нашим мурманським співочим (і вивершуючим справжній український театр) “Лелекам”, нажаль, ніколи не пощастило показати свою майстерність у Києві, бо не маємо спонсорів для таких дуже для нас дальніх і коштовних поїздок. Щоправда, ми побували на інших дуже престижних фестивалях – конкурсах (Москва, Луцьк). А як чудово співають і виглядають учасники гурту “Світлиця” з Литви! А який чудовий ансамбль “Червона калина” в Новому Уренгої! А на Камчатці, в Томську, а в Уфі, в Сургуті, в Карелії, на Сахаліні!, а дальній закордон!.. Цей перелік можу продовжувати ще довго і довго. От кому  були б раді українці в Україні! 

Краще цих концертів, як оці, що відбуваються в дні Форуму в Палаці “Україна” в Києві я ніколи не бачила, але жодного разу не вийшла відеокасета, або компакт-диск запису цих концертів, бо Форуми завжди проводяться на дуже куці гроші, якими з великими труднощами розживається Українська Всесвітня Координаційна Рада - УВКР. Уявляю, які то дорогенькі запросини гостей з Москви і на це звідкілясь та беруться гроші.

А якби Ви знайшли можливість виділити певні кошти хоч би й на участь мурманської громади в Вашому святі… Я б на ті кошти на одну - дві лише години зафрахтувала катер в місяці вересні, та припинили б ми рух того катеру, десь на середині Кольської затоки, звідкіля продивляється все наше місто (в якому, до речі, кожний десятий мешканець українець) і за допомогою вигiд фахового телеролику (частину якого можна було б відзняти і біля в’їздного знаку в місто)  привітали б земляків в Україні,  ото б пораділи люди біля екранів, чималенько б і до сліз… Вони б відчули, як і ми також, чуття отієї Великої Родини про яку писав наш Пророк Тарас Григорович Шевченко. 

А Ви їм знову отих “лоліт” та ще Жванецького, щоби в черговий раз покусав Україну, та не з-за далеких московських мурів, а у саменькому Києві, щоби больніше та дошкульніше було, або “Тарзана”, щоби проспівав про московські “Чистыє пруды”. Гарна пісня, але українці чекають на своє рідне і з цим потрібно рахуватись.

Гостями України і українців мають бути друзі і однодумці, але не випадкові перехожі, або хоч і “выходцы”. Я взагалі відмовляюсь сприймати визначення такої національності, як “выходец” Одному такому “выходцу с Украіни” в Мурманську я сказала так: - “Боря, поясни мені, безглуздій, що таке “выходец”?! Як на мене… то це наче кізяк з – під корови… І не корова, і не молоко…і навіть не кисляк... А так…- кізяк!!!…” Перепрошую за відвертість, але це так.

Ще раз наголошую на тому, що таку характеристику я відважую не всім тим людям, які є в списку запрошених до участі в національному проекті., але яничар і, вибачте, приблуд, там значно більше, ніж друзів України, а тим паче Українців. Щиросердно бажаю творчих успіхів, всіляких гараздів і натхнення.

З правдивою пошаною – Наталя Литвиненко – Орлова, голова національно-культурної автономії міста Мурманська та Мурманської області, учасник Мурманського Майдану з Громадою.

P.S Додаю деякі фото, свої, і Громади. У нас в Громаді, до речі, є свій композитор і фахові виконавці вокалу і художники, які з благословення Патріарха пишуть ікони, а не тільки добра художня самодіяльність. Ми вже якось катером виходили в море на запрошення Мурманського морського пароплавства, - всі були вражені красою наших українських строїв.

Маленька автобіографічна довідка: – Наталя Орлова, з дому Литвиненко, народилася в місті Харкові, школу закінчила в місті Макіївка Донецької області. Ходити вчилася по землі Сумщини. Історична довідка: - Українці мешкають у 47 державах Світу, українська мова бринить на всіх світових паралелях і меридіанах, відтак – оце Вам моє таке коротеньке міркування  з – за межі 69 паралелі. Слава Україні!

Отак і відписала, і отак все закінчилось. І зрозуміло, що Різдво в Україні відбулось так, як і планувалось, тобто за чужомовним сценарієм, не помилюсь, якщо припущу, що і писався він, той сценарій, аж ніяк не в Києві.

Готуючись до зустрічі Нового, 2008 року, я не пошкодувала грошей і подбала про влаштування в своїй квартирі отієї антени, що «бере» український канал «Інтер+» Ото було мені здивування… Як не намагалась побачити щось рідненьке, - та де там?! Той самий «національний» проект, що і два роки тому, хіба що з окремими правками в сценарній версії. Та нічогенько українського я там і не побачила і не почула… Оті самі «виходци», що є чоловими “зірками” в Останкіно, вигарцьовували в нашому «українському національному» святковому проекті. Муляж! Аж плюнула від усього того побаченого. Тут мене спробувала заспокоїти одна моя землячка: мовляв, що вимагати від того «Інтеру+», коли він монтується в Москві, а для годиться називається українським каналом. Отож, хіба що інколи щось українське проскочить, щоправда на те українське довго доведеться чекати… І справді, що не включу «свій» канал, то якась манія півдня, і то щодня! Пісною, нав’язливою глевкою, зрозуміло що «общепринятой» мовою підбурює усіх пошитися в дурні і узяти гроші, які, як відомо нормальній людині, з неба ще нікому ніколи не падали. І отаке божевілля щодня і на півдня! Жах, оце поладнала собі антену…

Припускаю, що і монтується цей телевізійний продукт для простакуватих «хохлів» десь у Москві, але ж є і АЛЕ… Деякі концерти, і я це бачу вочевидь, записані таки в нашому Національному (!) Палаці «Україна», в якому мені доводилось бувати не раз, а відтак і помилки бути не може. Але та сама гра, тих самих пик і персоналій… Це що?, комусь пороблено? Чи може ми забули, хто ми є на своїй землі?! Немає мови, - хай будуть і гості, то ж зрозуміла річ, але покажіть мені серед гостей ще і господарів! Ой, брешу, трошки бачила… Одна дівка, тобто ведуча, яка по сумісництву під час концерту ще й рекламує саму найнижчу нижню білизну, таки говорила українською, але її колега-ведучий настирливо зводив до «общепринятого». Отакі страсті-мордасті, - більмо для простаків, чи «простаки» самі себе добріше почувають у ролі простакуватих хохлів?! Мовчимо, ото й сьорбаємо з тієї «помийки», що нам призначили «Івани помнящие родство». І головне, що фінансовий виторг від цих концертиків утікає в ту ж таки Москву. А для будь-якого українського починання грошей ніц…

І так повелося здавна… Десятиліттями була прихована наша культура у схованку народних перлинних скарбів,  сільську скриню. Разом з сорочкою-вишиванкою віддівувала не один десяток, та що там - сотень літ і пісня народна, як не на колодках, то в полі…

А тепер в незалежній Україні культурі титульної нації «запропоновано» життя в гетто, або в резервації! Не хочу з цим мириться, не хочу з цим погоджуватися, але не хочу і впадати в нерви, бо є надія. Надія є! Бо міністром культури в Новому Уряді України призначено знану, талановиту і національно-занепокоєну людину - пана Василя Вовкуна. Його не проведеш навкруг пальця - оце вже дзуськи! Бо це знавець усього суто українського, це велетень в царині української етнографії, це творець і, якщо хочете, апостол нашої української культури і пан Василь знає їй ціну. Оце вам, панове малороси, і художня рада, і критик і суддя. Отут має місце саме той випадок, коли дурних слід шукати в дзеркалі…  З таким кременем українського духу у вас, панове малороси, продажні витівки не пройдуть. Кінчається дешевий штучний цирк на дроті і починається гідний поступ рідної української народної культури для українців, і для гостей, зрозуміло...

Покладаю велику надію, що так воно і буде. В добрий час! На довгий вік!

Щиро - Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА

Мурманськ, січень 2008 р.

getmanova@list.ru