або Чому ключі згоди відкладені на полку?

Кілька разів збирався написати лист по ситуації навколо Бібліотеки української літератури в Москві, але кожного разу відкладав. Події відбуваються з якоюсь жорсткою швидкістю – незрозуміле обгрунтування звільнення директора бібліотеки Валентини Слюсарчук, а потім і найбільш кваліфікованих співробітників; пікети «Місцевих», більш схожі на ретельно сплановані акції в контексті того, що відбувається, чим на реальний вираз думки частині громадськості; знищення унікального газетного фонду.

Гірко і образливо про все це чути і знати. Ми, у Воронiжі, в «Українському товаристві «Перевесло», давно намагалися обґрунтувати створення хоч би спеціалізованого відділу української літератури в одній з міських бібліотек. В управлінні культури міського округу Вороніжу нас слухали, не заперечуючи проти ідеї, але реально нічого не робили. Завжди знаходяться різні мотивування. Одного разу навіть пропонували почати роботу, але, практично, в ультимативній формі було висунуто вимогу «комплектувати відділ літературою, випущеною в Україні в радянські часи». Чому? А “якби чого не вийшло»?!

Признатися, і сьогодні у провінційних чиновників існує внутрішній стрижень своєї низькосортності. «Ось, там, в столиці, в Москві, коли зважаться, тоді і нам би можна». І у Воронежі ми відчули внутрішню радість і прилив ентузіазму – і це без перебільшення, - коли дізналися про те, що урядом Москви вирішено надати для Бібліотеки української літератури нове приміщення на вулиці Трифоновськiй, 61. Ось приклад і для провінції, на який можна рівнятись! Ось куди можна запросити і наших чиновників від культури, які все ще живуть «стереотипами минулого»! Ось звідки можна буде черпати досвід роботи з спеціальними фондами!

У «Перевеслі» ми знов вирішили енергійно взятися за справу, але чиновник з міського управління культури відклав заяву убік – мовляв, давайте подивимося з півроку, що у москвичів вийде. Може, тоді відправимо туди 1-2 бібліотечних працівників за досвідом. І що тепер йому говорити? Чи не трапиться так, що завтра, услід за газетним фондом, на «макулатуру» послідкують і книги неугодних авторів? Ось буде приклад для провінції, гідний наслідування!

Адже суть проблеми не стільки в конкретному випадку кадрових переміщень в бібліотеці за рішенням окремих московських чиновників. З політикою змішується вільний культурний розвиток національних меншин в Росії, гарантований Конституцією Російської Федерації. І як би і хто не хотів, українська мова – це наша мова, українська історія – це наша історія. Ми не так давно пройшли період, коли історія і культурна спадщина трактувалися виключно з погляду правлячої ідеології і тепер бачимо, до чого це привело.

Чесно кажучи, після офіційної заяви Василя Думи, члена Ради Федерації РФ, голови Рад Об'єднання українців Росії і ФНКА «Українці Росії», зробленого ще в березні, де висловлювалась «надзвичайна стурбованість репресивним стилем і непублічними методами роботи деяких московських чиновників» (25.03.2007. www.zlagoda.ru), хотілося вірити, що ситуація нормалізується, а подія залишиться прикрим непорозумінням. Але, як бачимо, цього не відбулося.

Василь Михайлович, пам'ятається, в інтерв'ю по «бібліотечному скандалу» (16.03.2007. www.zlagoda.ru), підкреслював, що «не секрет, є в Москві чиновники, які коли чують українську мову, відчувають сильний зубний біль, хапаються (пробачите за аналогію) за пістолет. Я упевнений, що це була політична провокація». Схоже, як зубний біль простіше усунути висмикуванням хворого зуба, так і в управлінні культури Центрального адміністративного округу Москви не можуть погодитися з іншими способами лікування. Але ж якщо «по поняттях» намагаються будувати роботу в центрі Москви, то що говорити про решту Росії?

І останнє. Іноді доводиться чути голоси про те, що не варто «роздувати» скандал до міжнародного рівня, вмішувати президентів Росії і України. Не можу погодитися. Адже демократія – це, перш за все, чітке виконання законів. Це суспільство, в якому признається влада більшості при збереженні прав меншини. Що ми виграємо, якщо промовчимо?! А програємо багато що. Вірніше, вже програємо. Визнанням свого малоросійства. Російські теле- і радіоканали вільно віщають в Україні, великі газети роблять там свої представництва. Жодного разу не чув ні про один український теле- або радіоканал, газету, які в Росії так само активно віщали б і збирали рекламу. Протиставити «російським цінностям» нічого. В результаті – я вже не говорю про безапеляційні ярлики «фашистських посіпак» на героях ОУН і УПА! Тільки Вєрку Сердючку можна тихо заборонити до показу на всіх російських телеканалах після того, як артист із словами «Рашен, гудбай!» випередив на «Євробаченні» гарненьких російських дівчат, що невідомо звідки узялися і так само невідомо куди зникли. Тільки над українським президентом і прем'єр-міністром пародист Максим Галкiн міг жартувати за годину до настання нового 2008-го року на Першому російському телеканалі. Відеокамера широким планом показувала «зірок» російської естради, що заливалися реготом, при чергових жартах артиста про «поранену чайку», «вічну супутницю Шрека».

З екрану лився сміх, а в наший сім'ї мовчали і згадували чомусь про інше, зовсім недавнє минуле. Пам'ятаєте політичну сатиру з радянських журналів з підлими «американськими імперіалістами», заборона на «розкладаючу» західну культуру, наполегливі заклики до припинення спроб проникнення ідеологічних цінностей «загниваючого капіталізму»? А нині що бачимо? Маховик антиукраїнської пропаганди, що розкручується після «помаранчевої революції», схоже, шукає нові рубежі застосування сил і хапає в свій обiг все, що пов'язане з словом «український». І вимальовує в політичні тони, не гребуючи використовувати всю силу фантазії.

На жаль, деякі російські політики до цих пір вважають, що Україна – це щось тимчасове, і незабаром носії «южнарусськаго діалекту» повернуться в лоно Росії. Тільки плітки і вигадка ще ніколи і ні до чого доброго не приводили. Хотілося б, щоб в ситуації з столичною бібліотекою української літератури всіма зацікавленими сторонами був нарешті почутий голос Бібліотечної і Читацької рад і ухвалено рішення, яке було б прийнятним не тільки для її московських учасників, але і для всіх тих в Росії, хто любить і цінує українське слово. А для міждержавних відносин це була б вагома ознака потепління і сигналом до посилення їх у напрямі рівноправного партнерства.

Дмитро ДЕНИСЕНКО,

заступник голови Правління Воронезької регіональної громадської організації «Українське товариство «Перевесло».

denisenko@kommuna.ru

На світлинi: Дмитро Денисенко..

Наша довідка:

Денисенко Дмитрий Михайлович, 1970 года рождения (город Луганск, Украина), начал сотрудничать в газетах с 1985 года, обучаясь в общеобразовательной школе города Луганска (Украина). Сотрудничество продолжилось во время работы на тепловозостроительном заводе, а затем — во время службы в Вооруженных Силах (в газетах Московского военного округа).

С 1991 по 1996 год обучался на факультете журналистики Воронежского государственного университета. Профессиональную карьеру начал в 1995 году в корпоративной газете научно-производственного концерна «Энергия» (город Воронеж). Затем работа в воронежских общественно-политических изданиях «Молодой коммунар» и «Антенна» корреспондентом и обозревателем.

С 2000 года — специальный корреспондент воронежской областной общественно-политической газеты «Коммуна», а с 2005 года — заведующий отделом экономики этой же газеты. Признавался лауреатом областных, городских и ряда корпоративных конкурсов по журналистике в экономической тематике, а также Всероссийского конкурса региональных журналистов «Сделано в России» 2004 года (организаторы — «Деловая Россия» и АРС Пресс), специального приза общероссийской Премии в области аналитической журналистики имени Никиты Кириченко (2005 год). Член Союза журналистов РФ.

www.kirichenko-premiya.ru/rewarding.php