або “Вперед, в малороси!”

Пристрасті навколо Бібліотеки української літератури у Москві, здається, стихли. І, нарешті, можна підвести деякі підсумки.

Стає очевидним, що бібліотеку поки-що не закриють. Але сьогодні, мабуть, ніхто вже не сумнівається якою вона буде, або має бути з позиції її господарів. Малоросійською! Не Бібліотекою української літератури - БУЛ, а Бібліотекою малоросійської літератури – БМЛ... Такою її хочуть бачити нові співробітники бібліотеки, московської мерії і вище.

На нашому сайті були представлені усі погляди на проблеми Бібліотеки української літератури як з однієї, так і з другої сторони. Маємо повний спектр думок, включаючи позицію президентів двох країн. Корисною, все-таки, є ідея плюралізму, бо тільки у таких умовах можна робити зважені  висновки.

16 років вже нема тоталітарної держави – СРСР, у якій вся ідеологія була поляризована до лазерного пучка. Вся історична ретроспектива мусила вкладатися у прокрустове ложе сталінського «Короткого курсу ВКП(б)». 16 років іде переосмислення нашого минулого, недавньої історії в умовах хоч би відносної свободи. Знайомство з архівами, першоджерелами, спогадами очевидців показало, що наша історія переповнена не тільки міфами і легендами. Це ще не велика біда, бо у якійсь мірі кожна держава міфологізує своє минуле. Гірше, коли наклепи сталінського режиму, обґрунтовано розвінчані в одній країні, вперто зберігаються в іншій, бо молоді покоління цих держав не зможуть порозумітися у майбутньому, а, значить, закладається міна в підвалини добросусідства. Погано, коли претендують на істину в останній інстанції і пробують нав’язати сусідові свої підручники історії. Хоч би тому, що різні стратегічні інтереси народів висувають героїв, які по різному можуть оцінюватися державами.

Важко було б зрозуміти, наприклад, спробу установити пам’ятник герою Монголії Чингізхану в Росії, чи Україні. А в Улан-Баторі він стоїть і ніхто тут не протестує. Така ж ситуація, наприклад, з гетьманом Іваном Мазепою, який для  росіян являється зрадником, а для українців борцем за суверенну Україну.

Прикладів багато, але торкнуся тільки однієї теми, яку мої опоненти вже тримають у голові. Мова про українських прислужників Адольфа Гітлера, яких, нібито, пробує героїзувати Київ. А як же можуть росіяни зрозуміти, ким були Роман Шухевич чи Степан Бандера, якщо матеріали про них вважаються шкідливими і їх вивезли із бібліотеки. Якщо український інформаційний простір в Росії фактично відсутній.

Не даю названим особам своїх оцінок, але не сумніваюся, що якщо хочемо внести напруженість між нашими народами, то в умовах асиметрії інформаційного простору кращої теми для взаємних обвинувачень не знайти. Бо російська сторона свою «інформацію» про події черпає із згаданого «Короткого курсу» Йосипа Сталіна, а альтернативи знати не хоче, або не може. А під час війни завжди твориться стільки всякого, що можна «обґрунтувати» яку хочеш позицію.

Адже в цих умовах, нерідко, бувало, наприклад, що одного брата в українській родині насильно забрали у Радянську армію, другий підріс, коли прийшли німці і мусив стати солдатом Вермахту, а наймолодший після війни воював проти тих і других, за свою незалежну державу. Хто із них герой? І чому право вибирати героїв для сусідньої держави присвоїла собі директор цієї московської бібліотеки пані Наталя Шаріна ? В німецьких військах воювали представники, мабуть, усіх народів Європи. І що з того? Які узагальнення можна робити? Може не було Російської визвольної армії кавалера найвищого ордену СРСР – ордену Леніна генерал-лейтенанта Андрія Власова, дружби між Сталіним і Гітлером, не було братання між радянськими і німецькими військами по лінії, узгодженій пактом Молотова-Ріббентропа? Прочитайте газети 1939 року.

Важливим вважаю дивитися вперед, разом будувати мости дружби, взаємної довіри з розумінням реалій, які склалися на пострадянському просторі. Такого взаєморозуміння можна досягти, якщо навчимося слухати і чути один одного. Слухати правду, якою б вона не була. Це для мене аксіома. А директор Бібліотеки української літератури у Москві пані Наталя Шаріна, здається, хоче «зміцнювати дружбу» між нашими народами саме фальшивими штампами сталінської пори.

З часів торжества римського права вирок можна було виносити тільки зібравши інформацію з двох сторін. Пишу про азбучні істини, навіть незручно. Але читаючи маячню таких, як «не той Сокуров», розумієш – азів філософії не вивчав. Сьогодні київський школяр має можливість почути, почитати, побачити різні погляди на означені проблеми, включаючи погляд Москви. Там бібліотек не стерилізують. На жаль, в Росії ситуація все більше нагадує радянську, а метушня навколо Бібліотеки української літератури у Москві тільки підкреслює її. Вперед, в малороси!

Стефан ПАНЯК,  

член президії Української Всесвітньої Координаційної Ради, професор.

panjaks@rambler.ru