Слово правди нашого ветерана Михайла Дейнеги про штучний голод 1932-1933 років долетіло з берегів Ками до Донбасу

Важко літній людині згадувати часи тяжкого Голодомору, але й забувати таке не можна. Багато розповідав 91-річний ветеран і Почесний член нашого товариства „Вербиченька” Михайло Андрійович Дейнега про той злочин дітям Української недільної школи міста Нижнєкамська і членам нашої громади, його спогади ми надіслали до кількох Комітетів пам’яті (в Україні і в Канаді), виставили на сайт „Кобза - Українці Росії”, помістили в кількох українських газетах (в тому числі Донеччини), послали на Конкурс матеріалів про Голодомор ім. Тараса Гукала в Чернігів. Наслідки проведеної роботи несподівані.

Прочитавши спогади Михайла Андрійовича, мешканці села Званівка звернулися до нас електронікою з подякою за дані про минувшину свого села (село вимерло в часи Голодомору майже повністю, і було заселено переселенцями з Західних районів України під час операції „Вісла”).

Ознайомившись зі спогадами, кореспондент Донецького облтелерадіо Оксана Ткачова, не байдужа до історії людина, влаштувала відрядження і поїхала до Званівки. Віднайшла серед мешканців одну з виживших селянок Серафиму Шкуренко-Перепелицю, яка ще пам’ятає ті тяжкі часи, згадала родину Дейнеги, яким є родичкою, і навіть Михайла, якого багато років вважала загинувшим. За його спогадами скомпоновано відеофільм.

Фундацією доброчинних ініціатив Станіслава Пономаревського спогади Михайла Андрійовича було розміщено на сторінках альманаху „Український вимір”.

Комісією конкурсу Тараса Гукала було високо оцінено нашу роботу, і мене було запрошено в Чернігів на вручення премії.

Наприкінці жовтня я приймала участь в ІІ Міжнародному форумі з української освіти в Києві. Там мене вже чекала передана потягом з Донецька відеокасета Оксани Ткачової про подорож до Званівки, я одержала в Чернігові премію за статтю, привезла „Український вимір”. З цими набутками ми і прийшли до Дейнеги в гості.

Делегація наша складалася з дітей нижнєкамської та воронезької українських недільних шкіл. Михайло Андрійович розповів дітям про своє життя в часи Голодомору. Я вручила йому примірник „Українського виміру” з його спогадами, передала одержану премію, ми поставили у приймач відеокасету... Сльози тремтіли не лише на очах старого ветерана і його вірної дружини Лізавети Пилипівни, коли вони побачили з екрану рідне село в Україні, почули родичів. Прохав Михайло Андрійович передати вдячність заувагу і премію Тарасу Гукалу.

З хвилюванням спостерігали за подію діти. Вони розуміли, що перед їх очима жива історія, яка може швидко майнути в небуття. Вони з натхненням читали ветеранам вірші, бажали довгих років, міцного здоров’я і дякували за такий незвичайний урок.

На світлинах: Людмила Найденко і Михайло Дейнега. Вручення премії за правду про Голодомор.

Людмила НАЙДЕНКО,

керівник Об’єднання з вивчання історії

і культури у країнського народу.

verbichenka@list.ru