або Чому українські греко-католики стали каменем спотикання для ієрархів РПЦ?

Час від часу на нашому сайті «Кобза - Українці Росії» виникає дискусія по дуже делікатних  проблемах релігії, її окремих конфесій в Україні і Росії. Навіть в колективі нашої редакції, в якій зібралися прихильники  різних церков, деколи виникають суперечки. Завжди прошу не розвертати широких дебатів, тому що в емоціональній атмосфері їх важко буде завершити без втрат. Тема надто чутлива, вона торкається душ людей і навіть маленька іскра може розпалити велике вогнище. Прекрасно розумію, що мушу бути гранично обережним  у своїх твердженнях і висновках. Дозволяю собі торкнутися теми, бо як вчений, який займається астрономією, фізикою, математичним моделюванням природних процесів, не вважаю себе фанатиком церкви. Надіюся, що можу зберегти, до певної міри, об’єктивний підхід. І постараюся торкатися тільки тих аспектів проблеми, до яких маю безпосереднє відношення.

Я народився в Західній Україні  в сім’ї  уніатів, або, як їх ще називають, греко-католиків. Батьки належали до церкви, яка була утворена у далекому 1596 році як церква великого компромісу між православною і католицькою гілками єдиного колись християнства. У специфічних політичних і соціально-економічних умовах кінця XVI сторіччя між ієрархами згаданих розгалужень християнства була підписана унія, згідно якої на західноукраїнських землях (якраз у пограничній зоні) створювалася компромісна греко-католицька церква, що зберігала православний обряд, але перепідпорядковувалася Риму.  Приїхавши на Урал, де уніатські храми відсутні, без всяких розмірковувань пішов разом з усіма в православну церкву і не вважаю це гріхом. Деколи приходжу в католицький костел. Бог, як кажуть, один! Не сприймаю релігійної нетерпимості, з якою іноді тут, в Росії, зустрічаюсь. Але почну з прикладу.

Десь у часи «перебудови» у мене вчився хороший студент, який писав непогані вірші, приносив мені їх почитати і оцінити. Хлопчина був, на мій погляд, добрим, іноді навіть міг від незручності червоніти. Після закінчення університету я зустрів його випадково у Челябінську в рясі священика. Ми тепло привіталися, але я помітив у цій людині разючі зміни. З великою експресією він розказував мені яка погана католицька церква. Вже від нього я взнав усі особливості обряду в Православ’ї, чому при хрещенні треба складувати пальці так, а не інакше. І чому це неправильно роблять католики. Пробував сказати йому, що не вважаю це головним в релігії, але очі у мого колишнього учня стали червоніти. Вперше в очах священика я побачив ненависть. Це було для мене відкриттям, бо ніколи раніше не зустрічав подібної нетерпимості на своїй історичній батьківщині.

Так сталося, що в моїй квартирі часто зупиняються священики різних конфесій. Приємне враження  виношу із спілкування з православними служителями віри зарубіжної гілки РПЦ. Це від них я вперше отримав церковні видання, в яких, на моє велике здивування, історія україно-російських відносин віддзеркалювалася не міфами з «Короткого курсу ВКП(б)», як це робиться тут до сих пір. Але в спілкуваннях з священиками Російської православної церкви Московського патріархату - РПЦ МП розмова тільки зрідка проходить без негативних випадів проти католицької, або уніатської церкви. Це просто констатація факту, а не бажання захищати Католицизм чи Унію. Більше того, нічого не маю проти Православ’я, це віра більшості мого християнського народу. Але, як вченому, мені важко зрозуміти людей, що твердять про перевагу одної із віток єдиної віри. Не можна давати оцінок церкві до тих пір, поки вона займається своєю основною функцією – лічить душі своїх віруючих, а не виходить за межі своїх повноважень, не стає інструментом держави, як це сталося з РПЦ ще у часи Петра I.

Сьогодні згідно Конституції РПЦ відокремлена від держави, але мабуть мало хто сумнівається у тому, що її вплив на державні справи швидко зростає як у імперські часи. Іноді мені здається, що від імперських ідей швидше збавляються політики, ніж церковні ієрархи. На жаль, мушу констатувати, що на шляху до повної суверенності України, на мій погляд, чи не найголовнішим  гальмом  виступає якраз Російська православна церква і одне із її розгалужень в Україні – Українська православна церква Московського патріархату –УПЦ МП. Мушу ще раз наголосити: ніяких претензій до цього розгалуження не може бути до тих пір, поки церква займається душами віруючих. Але всі останні роки ми бачили політичну ангажованість ієрархів УПЦ МП. Вони втручалися у виборчий процес, грали на регіональних відмінностях України, виводили людей на політичні демонстрації проти законної влади, сіяли ідеї сепаратизму. Всім відомі факти прямих хуліганських випадів проти священиків інших конфесій в Україні, особливо на Сході і Півдні. Невтручання церкви у державні справи для мене є незаперечною аксіомою. Одночасно ж і держава не має права втручатися у справи церкви до тих пір, поки вона не виходить за межі своєї компетенції. На жаль, бачимо серйозну політизацію церков як в Україні так і в Росії.

Після розпаду СРСР найбільш ганебним, на мій погляд, виглядає силовий захват Богоявленського собору Української православна церкви Київського патріархату - УПЦ КП з залученням сил  ОМОНу в місті Ногінську Московської області, який стався в кінці вересня 1997 року. Знаю цю історію, сьогодні відому як Ногінський погром, детально. Був там разом із Президентом Світового Конгресу Українців Аскольдом Лозинським і розмовляв з багатьма парафіянами. Всі вони дали свідчення про насильний захват храму озброєними людьми, більшість із яких були напідпитку і проголошували антиукраїнські гасла! Хто ж настроїв офіцерів міліції проти літніх жінок-парафіянок, більшість з яких були етнічними росіянками і громадянками Росії? Звідки ця нетерпимість і зненависть?

Московський патріархат виявляє нетерпимість до парафій Української православної церкви Київського патріархату, бо вважає УПЦ КП «розкольницькою» і «неканонічною» церквою. Але не ставлення у РПЦ МП до українських уніатів. Знаю, як роками не можуть зареєструватися тут, у Росії, парафії Української греко-католицької церкви.

Із внутрішнім протестом сприймаю заяви ієрархів РПЦ на міжнародній арені про ситуацію з греко-католицькою церквою у Західній Україні, в яких, на мою думку, все поставлено з ніг на голову. У заявах РПЦ МП мова йде про нібито добровільне повернення уніатів в лоно православної церкви у 1946 році і «насильницьке» захоплення цих же самих, але вже православних храмів у часи Перебудови.

«Добровільне» повернення у Православ’я відбувалося, як відомо, у жорстокі  часи сталінського режиму, коли альтернативою було: або куля у лоб, або такий же «добровільний» виїзд у товарному вагоні в Норильськ чи Воркуту. У часи Перебудови ті самі храми уніатів, які в сталінські часи стали православними, повернулися своїм законним господарям. І верталися фактично без насильства, через рішення міських рад і при одностайній підтримці парафіян, окремі інциденти ініціювалися  спеціальними структурами. Адже як я знаю, у радянські часи більшість священиків були одночасно таємними співробітниками спецслужб (як наслідок «добровільного» переходу у Православ’я). Сьогодні в Україні це добре відомо.

Сам я не раз приймав участь у тодішніх масових  дискусіях віруючих і бачив провокаторів. Хочу підкреслити: ні одного храму, побудованого православними, уніати не захопили, вони повернули собі тільки своє. Для тих, хто не вірить цьому факту, рекомендую прочитати книгу колишнього президента Леоніда Кучми «Україна не Росія», там про це детально сказано.

Якщо ж, згідно логіки ієрархів РПЦ, уніати у 1946 році так дружно повернулися до Православ’я, то хто ж проти їх волі «захоплював» храми в кінці 80-х років XX  сторіччя? Хіба що емісари із Риму. Тільки вірячи міфам Сталіна, можна так інтерпретувати історію уніатської Церкви у минулому сторіччі. Інакше кінці з кінцями не сходяться, бо тоді дивними виглядають уніати: на протязі одного покоління двічі міняли конфесію.

Я народився в селі з уніатською церквою, а у школу ходив у сусіднє село, де була православна. Все тепер так і залишилося і без всяких конфліктів. Навіть на побутовому рівні не чув, щоб між цими церквами чи священиками виникали суперечки. Ніхто про це не згадує. Тільки у московських ієрархів, як виявилося, є з цього приводу проблема. 400 років жили уніати без московської опіки. Достатньо їм було (згідно протоколу Молотова-Ріббентропа) на 40 років потрапити в сферу РПЦ МП, щоб стати її «вічним васалами». Тепер проблема уніатів лежить, по аргументації РПЦ, каменем  спотикання на шляху до зближення Православної і Католицької гілок єдиної християнської Церкви. А хто має передати під вплив РПЦ МП моїх земляків, змінити їм конфесію? І що робити з людьми, якщо вони не захочуть цього робити? Що має зробити Рим, щоб задовольнити ієрархів РПЦ ? При цьому я добре знаю, що мої земляки – не отара, якою можна керувати із кабінетів.

А чому так настирливо Московський патріархат стоїть на своєму? Через матеріальні вигоди? Не думаю. Гадаю важливіше інше, саме на уніатських землях найбільш надійно зберігалася українська ідентичність: мова, культура, побут тощо. Навіть сталінський режим не зумів «переварити» і асимілювати Західну Україну. Був, правда, проект вислати усіх в Сибір, але не вистачило вагонів, та й спротив УПА в сталінські часи ще був помітним. Російські шовіністи і тепер не знають, що робити з Західною Україною в своїх традиційних імперських планах «наращивания земель». Іноді розгублено кажуть віддати Польщі, або створити державу «Галицию». Московські дугіни і затуліни  вже не сподіваються включити Західну Україну в склад майбутньої  Російської імперії. А РПЦ все ще має надії, робить гучні заяви, які не мають нічого спільного з реаліями.

Закінчу про уніатів цитатою із книги екс-президента України Леоніда Кучми «Україна не Росія»: «Ми зобов'язані віддати належне уніатам: жодного  не свого храму вони не захопили. Всі храми, які були побудовані православними або для православних, не були торкнуті, залишилися за православними. Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку так ненавиділи козаки, буде колись уважати себе саму, так би мовити, козацькою - українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що має бути не православною й не католицькою, а як би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну й католицьку в 1054 році!» Краще не скажеш!

Але хотів би акцентувати увагу читача на останній фразі екс-президента України. Якщо сьогодні мова йде про зближення двох гілок  розколотої колись християнської церкви, то якраз греко-католики можуть стати  прикладом, зародком такого об’єднання, бо навіть у їх назві (греко-католики) закладена єдність. То чому ж знадобилося комусь так її таврувати? Тільки в дитинстві бував в уніатській церкві, не ставив собі за мету її захист, але недавні виступи московського першоієрарха у Європі змушують мене торкнутися цієї проблеми.

А для єдності України, якої сьогодні так бракує, дуже бажано мати єдину помісну Церкву! Але це можливе тільки у віддаленій перспективі, бо у справах Церкви спішити не можна, свідомість людей змінюється від покоління до покоління і це справа Божа, а мету таку ставити треба перед усіма: і віруючими, і невіруючими.

На світлині: професор Стефан Паняк.

Стефан ПАНЯК,

Перший заступник голови

Федеральної національно-культурної автономії

“Українці Росії”, член Президії УВКР, професор.

panjaks@rambler.ru