Звільнення Юрія Кононенка - факт знаковий: іде руйнування бібліотеки. Поки тільки кадрове

Розгром Бібліотеки української літератури триває. Хоча ні, термін не зовсім правильний. Розгром (шляхом реорганізації) саме не вийшов. Іде руйнування бібліотеки. Поки тільки кадрове.

Дозволю собі ліричний відступ. Я познайомився з Юрою в минулому ще тисячоріччі - наприкінці 1999 року, коли тільки приїхав до Москви. Наша Бібліотека тоді тіснилася на Автозаводськiй. Ця людина відразу викликала довіру - що називається, «людина на своєму місці». Чому? Через блиск в очах, з яким він розповідав про книги та авторів, через особливу ніжність, дбайливість, з якою справжні книголюби перебирають книги...

Взагалі, ніде правди діти, все частіше виникає думка: а може, не варто було з'їжджати з тих тісних кімнаток на Автозаводськiй. Ми, українська читаюча громада, тоді були бідні, але горді. І, що саме головне - непомітні. Ну, зібралася в районній бібліотеці компашка божевільних «хохлів», ну, збирають свої незрозумілі книги, ну проводять суботники. Хто їх бачить? Кому вони заважають? Ніхто й нікому.

Таке враження, що з переїздом у простору і добре обладнану бібліотеку змінилося занадто багато чого. Помітними стали! Облагодіяними! Тобто отут вже автоматично виходив варіант, зворотний колишньому. Хлопці, якщо ви не «бідні, але горді», то, стало бути, «багаті, але покірні». Так що будьте ласкаві відставити убік свої штучки. Українську історію розглядайте, як частину великоросійської історії. Українську культуру - як бічну гілочку великоросійської. І все, крапка. Звичайно, прямо ніхто так не сказав і не скаже. Але цього і не потрібно, коли під рукою є «місцеві» підмосковні хунвейбіни. Пікети, провокації... І як відповідь на вимоги малограмотних квасних патріотів - апаратні чиновницькі рішення.

Спрогнозувати, що буде далі, неважко. Насамперед, жорсткість цензури. Повна відмова від непростих тем української історії, української культури, складних вузлів україно-російських взаємин. Замість цього - гламуризація, гопак, шаровари, «садок вишневий коло хати», «гандзя-птичка» і «розпрягайте, хлопцi, коней».

У випадку дрібних затримок із цим процесом, якогось опору йому, відразу продовжиться повзуче кадрове руйнування Бібліотеки. Людей, які не з чуток знають про українську культуру, говорять українською мовою, замінять «ручні», ряженні українці, що вивчали українську історію на бігу, за мозаїками на станціях метро «Київська». Не можна виключати, що спливе з коридорів апаратної пам'яті і варіант повного розгрому бібліотеки з розформуванням або розчиненням її фондів.

Саме образливе, що цього за великим рахунком ніхто не помітить. Ні в Москві, ні в Росії, ні в Києві, ні в Україні. Обговорювати будуть куди більше захоплюючу і головне - розкручену тему: про утиски російської мови на Україні. І це абсолютно справедливо. Тому що ми, українська діаспора, не можемо домогтися того, щоб нас помітили, поважали і до нас прислухалися. А виходить, кращого ставлення до себе просто не заслуговуємо.

Що ж залишається? Читайте класику: «Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум». Однак, боюся, багато хто не зрозуміють, що це, звідки і про що (і з кожним днем таких нерозуміючих тепер буде більше). Тому висловлюся простіше, у дусі нових віянь, протягів і вітрів, що дують навколо нашої (поки ще) Бібліотеки: «Розпрягайте, хлопцi, коней!»

На світлині: Залишається лише “золота” вивіска на українскій мові Бібліотеки української літератури в Москві.

Олег КУДРІН,

журналіст, літератор,

відповідальний редактор журналу «Имена», Москва.

olviku@mail.ru

*Fata-morgana – міраж