Нумо до праці, брати! - ціми словами Грінченка Анатолій Доценко закликав своїх побратимів до нелегкої, а часом і небезпечної діяльності з питань боротьби за незалежність України в новітню епоху

Україна втратила вірного свого сина й патріота Анатолія Доценка. Не будучи етнічним українцем, він став ним свідомо, як той, хто в свідомому віці приймає хрещення і стає богослух’яним та боголюбивим християнином.

Анатолій Доценко вже з юності став на шлях боротьби за достоїнство людини і громадянина. Палка любов до правди, до справедливості надихнула його до переможного герцю на стезі здобуття українською нацією незалежності своєї омріяної Вітчизни.

Особливо бурхлива й плідна діяльність Анатолія Доценка була в кінці 80-х, початку 90-х років минулого століття, коли українська ідея потребувала жорсткої та безкомпромісної боротьби за її втілення серед поневоленої України.

Вже тоді, в самому логові радянської імперії, Анатолій Доценко зміг згуртувати довколо себе патріотів української нації та був безупинним мотором ідей в боротьбі за незалежність України.

Будучи журналістом радіо «Свобода» він зміг організувати кореспонденську мережу від Балтики до Зеленого Клину – по всіх теренах величезної СРСР. Звичайно, опирався він на українців усюди сущих. Кореспонденською мережею в Україні користувалися навіть державні інформаційні агенства, звичайно, і українська діаспора. Він ніс правду, його виступи на радіо часом були й дороговказом до дій пересічного українця, відірваного від інформаційних потоків.

Його любили всі, окрім ворогів, а ті, в свою чергу, які мали достоїнство віоїна своєї позиції – поважали його. Він був достойним християнином, боровся за становлення та утвердження українських національних церков – УГКЦ та Київського Патріархату.

Під час державного путчу в СРСР (ГКЧП), в серпні 1991 року, Анатолій Доценко разом з активістами Московського Територіального об’єднання Руху (потім ОУН Руху) взяв активну участь у захисті Білого Дому Росії, що послужило розвалу імперії й здобуття Україною незалежності. Сьогодні ніхто не скаже, що Україна отримала незалежність з рук Москви, бо «першу скрипку» під час ГКЧП зіграли не хто інший, як українці Москви під проводом Петра Перепуста. Без організації волелюдного захисту Білого Дому Росії навіть парламентарі під проводом Бориса Єльцина не змогли б протистояти гекачепістам. Рядом пліч о пліч там було біля тисячі членів МТО Руху, які організували кільканадцять організованих загонів захисників з українців та представників інших національностей. Всередині Білого Дому Росії організацію захисту здійснив теж українець, фаховий офіцер Григорій Куценко. Це справжні сини та дочки українського народу, народні герої. Серед них особливо слід відмітити Мирослава Чмелика, Євгена Агітаєва, Сергія Крижанівського, Володимира Бабко, Володимира Передерія, Володимира Дьоміна та багатьох інших. Президент Росії пан Борис Єльцин відмітив українців президентською відзнакою, а Україна забула своїх дітей з Російської діаспори, які виборювали її незалежність.

Після розвалу СРСР Анатолій Доценко долучився до створення ряду українських інституцій у Російській діаспорі. Допомагав у створенні Українського університету в Москві, Центру української культури тощо. Завдяки висвітленню в засобах масової інформаії Анатолієм Доценком вимог і прохань ОУН Руху було надане приміщення на Арбаті для Українського культурного центру під протекторатом Кабінету Міністрів України і який швидко було «прихватизовано» олігархічними кланами з України, що продовжується й по цей час.

Анатолій Доценко залишиться в пам’яті українців як взірець відданості неетнічного українця Великій Україні. Він не зрадив своїх етнічних коренів, бо взнав про них у зрілому віці та мав суміш представників різних народів. Він був вихований з дитинства українцями Зеленого Клину. Він любив Росію в тій мірі, що наддала йому притулок від народження й до самої смерті. Він боровся й за кращу долю росіян та інших народів Російської Федерації.

Вічна память Анатолію Доценку. Нехай Господь оселить його душу в місцях вічного спокою.

Петро ПЕРЕПУСТ. 

perepust@ukr.net

Довідка:

Петро Перепуст про Анатолія Доценка

Хто такий Петро Перепуст: уривок з моєї книжки:

«Петро Перепуст народився в селі Іваниця на Чернігівщині. Від кількох років живе в Москві. Організаційний та господарчий референт Руху та УРП  в Москві. Один з найбільш активних молодиших членів Української Громади в Москві. Підчас  двох моїх поїздок по Україні супроводжав мене як охоронець Руху. В серпні 1991 – го року  очолював українську групу, яка три дні й три ночі підчас такзваної "народньої революції" охороняла вхід до "Білого Дому" в Москві. Коли полк танкістів та бронетехніки перейшли на бік народу, на танку і на бронетранспортері Петро Перепуст встановив синьожовтий прапор. Ті прапори майоріли там ввесь час до перемоги над ҐКЧП. Сьогодні ці прапори знаходяться у Верховній Раді України. Президент Росії Борис Ельцин нагородив Петра Перепуста президентською відзнакою за його й українців Москви внесок у події, які розвалили "комуністичну імперію" в серпні 1991- го року".

Можу додати, що в перший день мого побуту в Москві, за наказом Анатолія Доценка, Петро возив мене по Москві до тзв українських об’єктів. Перше ми поїхали до пам’ятника Тараса Шевченка. Він постійно перебував в Доценків. А в Україні він моєю відео-камерою робив такі записи, що вони сьогодні справді історичний матеріял...

Петро переїхав в 1992 році в Україну. Деякий час жив в Києві. Потім, як мені казали переїхав або в Чернігівщину, або в місто Суми. Зв'язок зірвався, сама не знаю чому, хоч Петро до мене телефонував ще недавно, до смерті мого чоловіка. А це 6 років тому !!! Оце тобі недавно!

Надіюся, що тепер він мені напише про все, що залишилося для мене без відповідей ! Маю на увазі те, що відноситься до Анатолія Доценка.

Петро з згаданими ним у його спогаді  хлопцями зустрічав сіднейських танцюристів “Веселки” – замовив їм поїзд в Київ, такби мовити “запакував їх в поїзд”, водив по Москві, як і мене, до монумента Тарасу Шевченку...Їздив на їх виступ до Києва. Зустрічав Володимира Яворівського, який віз вантаж для Руху від нашої діяспори Австралії. Зустрічав кіноактора Івана Гаврилюка, який також віз вантаж медицини Лікарського товариства Австралії і зустрічав багатьох австралійських українців в Москві.

Їхав зі мною і мамою Анатолія Доценка до Києва, в часі мого третього приїзду в Москву...

Взагалі, я собі не уявляю, якби я їздила по Україні без нього й його друзів. Нас все було 3- 4 особи. А сотні знимок він зробив з моїх побутів в Україні. А відео записи! Це і він мене возив в Чернігівщину у його рідне село, в Качанівку в маєток Тарнавського, де Тарас Шевченко часто перебував.

Це він організував нам транспорт до Борисполя, коли приїжджав Митрополит Мстислав, якого в червні 1990 року проголосили Патріархом УАПЦ в Україні ( я була єдина з діяспори присутня на тому Соборі). Через цей приїзд ми не вспіли поїхати в Умань, в Софіївку !

І ми вертаючись у кортежі Патріярха Мстислава до Києва їхали першими в колоні і заповідали по черзі Петро Перепуст і Микола Кунцевич через маґафони, що їде Патріярх до Києва до Св. Софії...Люди же чекали кілька годин на вулицях, а падав дощ...

Все це описала я в своїй книжці...Спогади про то події наводять в мене страшні емоції...й великий жаль і сум, бо не так сталося, як гадалося тоді  в 1990 - 1991 роках в нашій Україні !!!

Петро надіслав мені вчора 28 вересня 2007 свій спогад про Анатолія Доценка "Праця єдина з неволі нас вирве! Нумо до праці, брати!"

Цiми словами Грінченка Анатолій Доценко закликав своїх побратимів до нелегкої, а часом і небезпечної діяльності з питань боротьби за незалежність України в новітню епоху.

Україна втратила вірного свого сина й патріота Анатолія Доценка. Не будучи етнічним українцем він став ним свідомо, як той, хто в свідомому віці приймає хрещення і стає богослух’яним та боголюбивим християнином.

Анатолій Доценко вже з юності став на шлях боротьби за достоїнство людини і громадянина. Палка любов до правди, до справедливості надихнула його до переможного герцю на стезі здобуття українською нацією незалежності своєї омріяної Вітчизни.

Особливо бурхлива й плідна діяльність Анатолія Доценка була в кінці 80-х, початку 90-х років минулого століття, коли українська ідея потребувала жорсткої та безкомпромісної боротьби за її втілення серед поневоленої України.

Вже тоді, в самому логові радянської імперії, Анатолій Доценко зміг згуртувати довколо себе патріотів української нації та був безупинним мотором ідей в боротьбі за незалежність України.

Будучи журналістом радіо «Свобода» він зміг організувати кореспонденську мережу від Балтики до Зеленого Клину – по всіх теренах величезної СРСР. Звичайно, опирався він на українців усюди сущих. Кореспонденською мережею в Україні користувалися навіть державні інформаційні агенства, звичайно, і українська діаспора. Він ніс правду, його виступи на радіо часом були й дороговказом до дій пересічного українця, відірваного від інформаційних потоків.

Його любили всі, окрім ворогів, а ті, в свою чергу, які мали достоїнство віоїна своєї позиції – поважали його. Він був достойним християнином, боровся за становлення та утвердження українських національних церков – УГКЦ та Київського Патріархату.

Під час державного путчу в СРСР (ГКЧП), в серпні 1991 року, Анатолій Доценко разом з активістами Московського Територіального об’єднання Руху (потім ОУН Руху) взяв активну участь у захисті Білого Дому Росії, що послужило розвалу імперії й здобуття Україною незалежності. Сьогодні ніхто не скаже, що Україна отримала незалежність з рук Москви, бо «першу скрипку» під час ГКЧП зіграли не хто інший, як українці Москви під проводом Петра Перепуста. Без організації волелюдного захисту Білого Дому Росії навіть парламентарі під проводом Бориса Єльцина не змогли б протистояти гекачепістам. Рядом пліч о пліч там було біля тисячі членів МТО Руху, які організували кільканадцять організованих загонів захисників з українців та представників інших національностей. Всередині Білого Дому Росії організацію захисту здійснив теж українець, фаховий офіцер Григорій Куценко. Це справжні сини та дочки українського народу, народні герої. Серед них особливо слід відмітити Мирослава Чмелика, Євгена Агітаєва, Сергія Крижанівського, Володимира Бабко, Володимира Передерія, Володимира Дьоміна та багатьох інших. Президент Росії пан Борис Єльцин відмітив українців президентською відзнакою, а Україна забула своїх дітей з Російської діаспори, які виборювали її незалежність.

Після розвалу СРСР Анатолій Доценко долучився до створення ряду українських інституцій у Російській діаспорі. Допомагав у створенні Українського університету в Москві, Центру української культури тощо. Завдяки висвітленню в засобах масової інформаії Анатолієм Доценком вимог і прохань ОУН Руху було надане приміщення на Арбаті для Українського культурного центру під протекторатом Кабінету Міністрів України і який швидко було «прихватизовано» олігархічними кланами з України, що продовжується й по цей час.

Анатолій Доценко залишиться в пам’яті українців як взірець відданості етнічного українця Великій Україні. Він не зрадив своїх етнічних коренів, бо взнав про них у зрілому віці та мав суміш представників різних народів. Він був вихований з дитинства українцями Зеленого Клину. Він любив Росію в тій мірі, що наддала йому притулок від народження й до самої смерті. Він боровся й за кращу долю росіян та інших народів Російської Федерації.

Вічна память Анатолію Доценку. Нехай Господь оселить його душу в місцях вічного спокою!»

Отак читаю, що Петро написав і дивлюся на знимки, і чомусь подумала, що може я повинна дати на сайт текст і знимки своєї книжки.

І потім відразу появляється думка - а кому це вже потрібне...

Це ж 1990 - 1991 роки?!

На світлинах: З Анатолієм Доценком і Петром Перпустом у Києво-Печерській Лаврі. В поїзді їдемо з Москви в Україну, Петро Перепуст, Толя Доценко й я. Студентська голодівка в Києві, жовтень 1990 – я, Петро Перепуст, і ще один мій охоронець Дмитро, який також з нами їздив по Україні.

Марічка Галабурда-Чигрин

mczyhryn@bigpond.net.au