Розмова на Донецькому обласному державному радіо про далекосхідних українців з Донбасу 

В ефір Донецького обласного державного радіо 4 вересня вийшла передача – розмова з заступником голови Центру української культури “Горлиця” міста Владивостока В’ячеславом Чорномазом, яку вела журналіст Ірина Черниченко. Пропонуємо її нашим читачам в друкованому вигляді після детальної розшифровки ведучою і з’ясування з своїм співрозмовником.

- Розкажіть, будь ласка, про вашого колегу пана Олександра Лозікова… 

- Фактично він робіть все сам. Оскільки він в Хабаровську живе, а я у Владивостоці, а це десь 700 км, тому спілкуємось головним чином електронною поштою або телефоном. Честь видання цього журналу належить Лозікову, я – лише автор деяких матеріалів.

- Ці матеріали стосуються саме українців на Далекому Сході?

- Так, я як історик займався саме цією темою - дослідженням історії українців на Зеленому Клині, захистив кандидатську дисертацію з цієї теми два роки тому. За 17 років, що я займаюся цією темою накопичився величезний матеріал, який я намагаюсь реалізувати, в тому числі і в цьому виданні.

- Якщо говорити про літераторів далекосхідних, українців, то Олександр Лозіков - ви, виступаючи на Раді директорів, говорили, що він до того ж наш земляк, макіївчанин?

- Так, він народився в місті Макіївка, там починав свій шлях трудовий, працював і на шахті, і на кузні. Після того служив у нас на флоті на Далекому Сході, працював водієм на будівництві. Потім працював і журналістом,  і у видавництві книжковому. Зараз він є головним редактором журналу «Екумена», який виходить у Хабаровську російською мовою, але в якому є український розділ «Амурська хвиля» вже кілька років. А декілька місяців тому у пана Олександра виникла ідея видавати український журнал, що він і зробив.

- «Далекосхідна хвиля». І у цьому журналі (два вже числа вийшло) – давайте розповімо, що в ньому.

- По-перше, як казав мені сам пан Олександр, у нього збереглися вірші українців, які були першобудівничими міста Комсомольська-на-Амурі: і тих, що за комсомольськими путівками їхали на будівництво, і тих, які були репресовані і відбували покарання. Я був дуже здивований, а він сказав, що їх вистачить на багато журналів. Може художній рівень цих віршів не надто досконалий, не довершений, але для мене як історика вони цінні як вияв свого часу, як документи, як маніфест української душі на Далекому Сході. Бо я народився там і виріс, і хочу сказати, що будь-яка маніфестація українства на Далекому Сході – це є явище унікальне. Тому що зовнішні обставини абсолютно цьому не сприяли, значною мірою ця ситуація нагадує ситуацію на Донбасі, наскільки я можу судити із своїй далечини. Українських книжок – запали не знайдеш, української преси теж немає. І те, що є люди, українці, які не зреклися свого походження, свого народу, своєї мови, в несприятливих умовах писали вірші українською мовою, виявляли себе як українці, це, на мій погляд, варто належної оцінки. Треба до цих віршів підходити саме з цього боку, тобто будь-яке українське слово, тим більше слово друковане, або і усне, це – вчинок громадянський, може навіть і подвиг, бо простіше асимілюватися, знівелюватися, стати таким як всі, перейти на «общепонятный язык», не ускладнювати себе життя, задовольнятися тим, що є, - як більшість до речі, і робить.

- В Приморському краї ви говорили, коли виступали, жили ще 20 років тому 185 тисяч українців, зараз 95 тисяч.

- Українцями були ті, хто народився в Україні і зберіг українську свідомість, але це люди старшого покоління, вони природнім шляхом відходять. Друга частина, молодші, після 1991 р. повернулися в Україну. Можу навести приклади з нашого товариства, яке в 1991 р. виникло завдяки зусиллям людей відносно молодих, які народилися й виросли на Україні, закінчили там школи, вузи. Багато з них повернулися, а залишилися несвідомі, байдужі, а старше покоління – воно просто відходить фізично. Їх місце ніхто не заступає, молодше покоління тотально русифіковане. В цих умовах важко сподіватися на щось інше, Україна для них чужа, а з подачі російських засобів масової інформації далека, чужа, навіть і ворожа.

Я не раз про це писав, що у нас вивчаються мови і культури різних народів, навіть екзотичні: хінді, в’єтнамська мова, тайська, але ніде не вивчаються ні українська мова, ні культура, суцільний інформаційний вакуум існує щодо України. Внаслідок ми маємо те, що маємо.

- Тоді навіщо видавати ту «Хвилю», для кого?

- Це болюче питання, наклад видання - 500 примірників. Якщо взяти у нас в Приморському краї залишається 95 тисяч українців, з них 11 % визнають, що вони знають українську мову, це десь 9 тисяч, взагалі по регіону їх більше, для них 500 примірників не так вже й багато. Але для чого журнал взагалі?...

- Я розумію: це фортеця духу. Але мені хочеться, щоб ви самі сформулювали.

- В цій загрозливій ситуації, коли зникає частина етносу українського, та частина, яка опинилася на Зеленому Клині, за десять тисяч кілометрів від України, для мене, як українця там народженого, це боляче сприймати. Мені боляче те, що українці, які переважали на Зеленому Клині, особливо в сільській місцевості… Я там народився, дитинство моє припало на 70-ті роки, я виріс в селі українському на Зеленому Клині, пам’ятаю, що українська мова тоді побутувала там ще – старші наші, дідусі й бабусі, говорили ще українською мовою, батьки співали українських пісень, а зараз і цього немає. Ніхто не говорить і майже ніхто не співає. Від цього дуже боляче, і щоб хоч щось в цій катастрофічній ситуації зробити, ми і робимо цей журнал.

- «Донецька хвиля на Амурі» - тут є така збірка, яку видав нещодавно у Хабаровську пан Лозіков… Розкажіть про неї…

- Наскільки я знаю, він є автором 30-ти книжок, які вийшли на Далекому Сході, серед них і декілька українських. Ми намагалися у середині 1990-х років видавати українську газету, але це було дуже важко і знаючи, що пан Лозіков видав у Хабаровську декілька книжок українською мовою, я можу належно оцінити, що це значить. З тих книжок це одна з останніх, вона є наслідком співпраці і пана Лозікова, і пана Вадима Оліфіренка з Донецька, тут позначено місце видання – Хабаровськ-Донецьк. Сама назва красномовна: «Донецька хвиля»... Тут зібрані саме матеріали, які свого часу вийшли  в журналі «Екумена» в Хабаровську, редактором якого є Олександр Лозіков, в розділі «Амурська хвиля». Оскільки Олександр Лозіков є донеччанином, патріотом Донбасу… Може це дивно звучить тут, у Донецьку, але він є українським патріотом Донбасу. Тут багато є, наскільки я можу судити, патріотів Донбасу російськомовного, у російському контексті. А те, що є у Донбасі українські патріоти, це явище якщо не унікальне, то близьке до того. Пан Олександр є таким українським патріотом Донбасу. Це виявляється в його віршах, де звучить туга за батьківщиною, ностальгія. Ці матеріали поєдналися в цій книжці. А Вадим Оліфіренко з Донецька пише багато про українських письменників на Донбасі…

- Ви перший раз в Донецьку? Ви ще нічого не бачили, тільки приїхали?

- Так ми цілий день провели у залі, але в перерві прогулялися і треба сказати, що ця частина міста, яку я побачив, мені сподобалася. Широкі вулиці, зелені, затишні, сонце тепле, ласкаве. Тобто мабуть, у мене були трохи інші враження в уяві про Донецьк, як про місто індустріальне, не дуже охайне через це, можливо воно десь і є в інших районах, які я не бачив.

- Є повірте, є. Просто Донбас - це багатоскладове явище. Щодо українського патріотизму, зверніть увагу: Дзюба, Стус  звідси.

- Я на це і звернув увагу. Завдяки публікаціям Вадима Оліфіренка я дізнався і про Івана Дзюбу, і про ВасиляСтуса, і про інших великих українських діячів, які є походженням з Донбасу.

- Український патріотизм тут є, але він специфічний – такі ми...

- Про український патріотизм донбасівців я можу судити і за далекосхідним прикладом. Крім пана Лозікова, ще у мене є знайомі українці, які походженням з Донецька. Наприклад мій однокурсник, з яким ми разом навчалися в Далекосхідному університеті у Владивостоці, Андрій Коваленко. Він зараз живе в міста Уссурійську, був директором краєзнавчого музею, зараз працює журналістом в газеті. Але він теж є свідомим українцем, займався теж дослідженням історії, декілька публікацій у нього було тут, у Донецьку, на цю тему. Крім того в нашим товаристві є Олена Олександрівна Ракова, певний період життя якої теж пов'язаний з Донбасом, вона тут і в хорі співала – школу високу хорову помітно. Вона є в нашому хорі солісткою, голос поставлений. Вона найактивніша з учасниць не лише концертно-хорової, а і взагалі нашої культурно-громадської діяльності. Можу згадати ще отця В’ячеслава Бубнюка, який є священиком Української православної церкви-Київського патріархату у нас на Далекому Сході. Він родом з Донецька. Інша справа, що нам так і не вдалося легалізувати нашу парафію Української православної церкви-Київського патріархату. Він у Хабаровську намагався працювати, і у нас були заходи, але, на жаль, вони успіху не мали через позицію влади.

-Ви кажете про своє товариство, про хор і я чула, що буде у вас така подія, як фестиваль.

- Так, з 12 по 14 жовтня цього року у нас у Владивостоці відбудеться ІV  Далекосхідний фестиваль української культури, який став вже традиційним. Перший фестиваль відбувся в Хабаровську у листопаді 2002 року, потім другий - у 2005 році у Спаську-Дальньому, третій - в минулому році в місті Фокіно. І от ми прийняли естафету і взялися за цю нелегку справу, на проведення такого фестивалю у нас, у Владивостоці. Нам хотілося, щоб цей фестиваль був не просто пісенним конкурсом, а було щось більше, ширше, з залученням не лише тих, хто співає, а й інших людей. Виникла у нас ідея провести парад українського народного одягу. Наші жінки намагаються зараз створити костюми, які покажуть етнографічні особливості різних регіонів України. Була у нас ідея і організації виставки художників місцевих українського походження. Плануємо провести науково-практичну конференцію, присвячену сотій річниці початку українського громадського і культурного життя на Далекому Сході, яка припадає саме на цей рік. Справа це нелегка, зараз більше запитань, ніж відповідей на ці запитання щодо фестивалю. Сприяння влади досить посереднє, фактично на даний час на рахунку у нас лише 12 тисяч карбованців, але велике бажання фестиваль провести попри все.

- Скажіть, якщо б ви не були істориком, який вивчає українство Зеленого Клину, ви б зберегли мову?

- Зв'язок зворотній: я став істориком саме тому, що я зацікавився історією свого походження, свого народу. Як вже казав, я народився в українському селі на Далекому Сході, мій прадід, моя бабуся приїхали туди 1940 року з Сумщини, батьки мої теж вже народилися там, на Далекому Сході. Але справа у тому, що якщо мій прадід і бабуся ще говорили українською мовою, то мої батьки вже не говорили. Але я, поки був малий, був на вихованні у свого прадіда, діда Степана, який прожив 85 років, який мене до 5 років виховував. Я скрізь з ним тягався і від нього засвоїв українську мову. І кажуть, що тоді я українською говорив краще, ніж російською. То можна сказати, що українська мова для мене є рідною, і не зрозуміло якою – першою чи другою. І потім вже, коли я вчився в школі, мене це питання цікавило. Я пам’ятаю, що я в той час думав ще українською мовою, мене хвилювало: чому українська мова гірше за російську, чому я не можу навчатися в школі на своїй рідній мові, на який я думаю? Чому я не можну читати книжок українською мовою, а я не міг їх читати тому, що їх просто не було. Запали – не знайдеш української книжки. Така ситуація була й 30 років тому, вона такою залишається і зараз. Взагалі мене цікавило питання: звідки українці взялися на Далекому Сході? Де та Україна – за 10 тисяч км, де той Зелений Клин, звідки й чому вони тут взялися? Шукаючи відповіді на ці питання, я, мабуть, і став істориком. І коли я вже поступив в університет, я став шукати відповідь в архівах відповіді на ці питання. Треба сказати, що певний час я не міг їх знайти, в дослідженнях історичних були лише згадки про те, що українці брали участь у переселенні, точніше заселенні Далекого Сходу, згадувалося, що їх було багато, що вони складали значну частину переселенців. Потім, коли я глибше заліз в архіви, то я там побачив, що українців було не просто багато, а дуже багато, що вони переважали. І те, що у нас були суцільні українські поселення, закономірне явище. А потім, ще через деякий час я списався з українським журналістом Олександром Неживим з Києва, який 91 року привіз мені ксерокопії деяких досліджень історії, не просто переселення, а українського громадського життя на Зеленому Клині. Саме були праці Івана Світа, українського історика, який родом з України, але жив і у Владивостоці, і Харбіні, в Китаї, а потім в США.

Я відштовхувався від його праць і почав шукати далі глибше і на Далекому Сході, і тут в Україні працював в архівах київських, львівських. Врешті решт знайшов дуже багато матеріалу, який реалізував в дисертації і намагаюсь в публікаціях своїх реалізовувати.  22.10.

- Чи є у вас діти? Чи розмовляють вони українською мовою?

- Це болюче питання…

- Жінка не говорить?

- Жінка не говорить, хоча теж є українського походження, її предки приїхали раніше за моїх, тікали від голодомору 33 році. Якщо мої оселилися в селі, яке було переважно українським, то її оселилися в місті Владивостоці і швидко мовно зрусифікувалися, хоча вона не цурається українського походження, підтримує мої інтереси, але так склалося, що воно українською мовою не говорить…

- А діти переважно говорять мовою, якою до них звертається мати.

- Цей мій біль. Якийсь певний психологічний бар’єр існує, я з своїми батьками не говорив українською мовою, я нею спілкувався тільки з прадідом, який помер, коли я був ще малим. А потім я почав надолужувати українську мову, вже коли у нас товариство було створено, коли я став його членом. Зараз воно називається Центр української культури «Горлиця».

На світлині: Розповідає В'ячеслав Чорномаз.