Публікуємо до 40 днів після його уходу глави із книги спогадів Марічки Галабурди-Чигрин

ПЕРЕДМОВА. СЛОВО ПРО АВТОРА

Автором цієї книги є відома у нашій державі та в багатьох країнах, де є українська діяспора громадсько-політична діячка, донедавна редактор і диктор австралійського радіо СБС Марічка Галабурда-Чигрин. Ідея національно-визвольної боротьби в Україні супроводжала кожну передачу пані Марії, кожен її виступ по радіо, кожну публікацію в різних газетах світу.

Де б не була Марічка Галабурда-Чигрин, усюди вона вірила і вірить, що Україна обов'язково постане вільною, незалежною і рівноправною серед інших держав світового співтовариства.

Іван ЗАЄЦЬ

Міністер екобезпеки України

Чи потрібно когось переконувати у тому, що живі свідчення історичних подій є дійсно джерельними, бо вони з першостумів?

А те, що пані Марічка була свідком історичних подій в Україні, ми самі перекомуємось з відстані того романтичного періоду, коли історія творилася майже щодня. Адже творення української держави - це не одномоментний акт.

Тим і важливим для нас є слово спорідненої душі української з позаобрійної Австралії.

Історія твориться, але історія і водночас пишеться. І свідчення про це будуть набувати ваги з кожним прожитим роком.

Отже цій книзі призначений довгий вік!

Павло Мовчан

Голова Всеукраїнського Товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка

Народний депутат України

Лавреат Державної Премії ім. Тараса Шевченка

Автор цієї збірки Марічка Галабурда-Чигрин - яскрава особистість, вона зачаровує своєю задушевністю, щирістю і теплотою в спілкуванні, вірою у воскресіння України, полонить слухачів чудовим співом.

Марічка успадкувала від батьків, які були вивезені в 40 - их роках з Західної України на працю до Німеччини, багато уподобань та інтересів. Найперше це любов до історії України, її мови, красного слова і пісні.

Олександер Чорноволенко

Голова Київської міської організації Народного Руху України

Народний депутат України

Марічка Галабурда-Чигрин народилася за межами України, та понад все цінує передусім свій український народ, свою мову й пісню, свою культуру. Автор цієї книги знає, що втратити зв'язок із своєю землею, означає знищити свій корінь. І тому Марійка Галабурда-Чигрин ніколи не стояла осторонь громадсько-політичного життя, де тільки могла - пропагувала ідеї національно-визвольної боротьби в Україні, висвітлювала в своїх передачах, статтях і дописах до українських ґазет, які виходили в різних країнах, сподвижницьку і благородну роботу на теренах зарубіжжя українських патріотів - колишніх віяків ОУН, УПА,, 1-ї Української Національної Армії.

Дмитро Понамарчук

Президент Благодійного фонду підтримки вільних журналістів і преси в Україні ім. В. Чорновола

Головний консультант фракції НРУ у Верховній Раді, керівник пресового центру Народного РУХ-у України

Любов'ю до рідного краю, до вічнозелених Карпат, до бистрих вод Черемошу і Прута, до золотоглавого Києва та чарівної Івано-Франківщини пронизані рядки спогадів авторки цієї книги. Багато дарунків повезла до Австралії Марійка, але найбільшим даром, за її словами, було спілкування з добрими, відвертими та гостинними українцями.

Тарас Чорновіл

Редактор ґазети "ЧАС" 

Кандидат у народні депутати

Не випадковим було те, що із закінченням народної і музичної шкіл в місті Ґенк (Бельгія) сімнадцятирічною дівчиною вступила до Державної Королівської Консерваторії в місті Антверпені. Навчання співу продовжувала у відомої солістки Опери в Антверпені  Луїзи Гендрикс, українського співака - тенора, соліста опери в Бруселі Миро-Скалi Старицького. В 1973 році приватно навчалась співу в італійського маєстра Луїджі Малатести у Римі.

За добрий спів її тепло і щиро вітали не тільки українці, які проживали далеко від своєї Батьківщини, але й корінні мешканці Бельгії, Голяндії, Німеччини, Франції, Італії, Канади, Австралії, Англії та Шкотляндії.

Раділи її співу і в Україні. Репертуар в основному складався з українських народних пісень та клясики. Виконувала також флямандські, німецькі, італійські пісні, арії з різних опер.

Маючи добру дикцію, ораторські здібності з радістю прийняла пропозицію працювати в австралійському радіо SBS. (СБС) За 15 років праці на посадах диктора і редактора, голови українського відділу підготовила понад дві тисячі ( 2342 ) програм.

Одночасно була координатором двох україно-англійських програм на австралійській радіостанції  2 РДЖ, де в ефір виходили програми Союзу Українок Краєвої Управи - відділу зовнішних зв'язків "Форум" та "З музикою по Україні", програми Ансамблю імені Володимира Івасюка.

Вона приймає найактивнішу участь у засіданнях української громади в Сіднеї (Австралія), не одноразово виступала з промовами на ювілейних святах, концертах, зустрічах. Згодом була одною з ініціяторів проведення зустрічей з відомим поетом, громадським діячем, першим головою Всеукраїнського Товариства Української Мови імені Тараса Шевченка Дмитром Павличком, народним депутатом України, письменником Володимиром Яворівським, народною артисткою України Ніною Матвієнко, кіноактором Іваном Гаврилюком. Організувала виступи багатьох ансамблів, концерти груп з України в Австралії.

А ще одне з її уподобань - це розпис на керамиці, вміння втілити українські мотиви і жанри, кольоритми природи України й Австралії.

Марійку ніколи не полишала думка побувати в Україні. І як тільки в 1990 році така можливість з'явилась, то ластівкою полетіла туди. Активно ринула у вир політичної  боротьби. Її можна було бачити серед голодуючих студентів, у натовпах демонстрантів під Верховною Радою.

Вона брала інтерв'ю, жваво спілкувалася з народними депутатами України Дмитром Павличком, Левком Лук'яненком, В'ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою, Володимиром Яворівським.

Не забуваються щирі зустрічі в творчих колективах з відомими мистцями пісні і слова, художниками, артистами кіно.

Не без хвилювання і радости їхала вона в Іванофранківщину в село Завій, Калуського району на Батьківщину матері (мати поїде згодом, після відвідин краю дочкою). Багато почерпнула вона для себе від зустрічей з керівництвом, депутатами Обласної, Коломийської, Калуської Міських і Районних Рад, керівниками громадсько - політичних організацій й об'єднань.

Її промови на міських вічах в Калуші, Коломиї, Іванофранківську, на відкритті пам'ятника Степанові Бандері в селі Старий Угринів (буде зруйнований потім, але винуватців так і не знайдуть) заставили багатьох думати і діяти для того, щоб Україна стала незалежною.

Від'їжджаючи з України, знаючи її траґічну історію, долю - скільки разів була зруйнована і сплюндрована, яким тільки катуванням і ґвальтуванням не піддавався український народ, як не нівечилась її культура та духовність: Марійка бачила, що народ піднявся на прю з тоталітарною системою і він переможе, Україна буде вільною, незалежною державою і досягне заслужених вершин у світовому співтоваристві.

Ці й інші роздумування, цікаві епізоди з життя в Україні та поза нею почерпає читач, прочитавши добірку її розповідей і спогадів, частина з яких вже була надрукована в українській та зарубіжній пресі. Вдячні листи з України, теплі задушевні розмови з тими, хто побував в ній, відверта полеміка з багатьма із них зумовила видати цю збірку.

Марійка Галабурда — Чигрин завжди буде вдячна своїй долі, батькам і родині, друзям і приятелям, які завжди прихильно ставились до неї і найголовніше гордитиметься тим, що Україна незалежна держава, має свою Конституцію, свій Гімн - "Ще не вмерла Україна", Герб - золотистий «Тризуб»-Сокіл, барвистий синьо-жовтий прапор, а українська мова є державною.

Скромною дещицею свого доробку вона низько кланяється Матері—Україні і пишається, що коріння її теж з України.

Василь Глаголюк

Голова Департаменту з гуманітарних питань та заступник голови виконкому Коломийської Міської Ради.

Член Великої Ради Всеукраїнського Товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка.

ВИЯСНЕННЯ ДО РЕПОРТАЖІВ:

СБС / SBS /

Державна Австралійська Радіостанція, яка постала як одна з урядових  служб для еміґрантів 7.6.1975 р.  Програми надаються в 57 мовах.

Українські радіопередачі надаються з цієї станції від березня 1976 р.

Я почала працю на цій станції 10. 11. 1977 року. 

АНАТОЛІЙ ДОЦЕНКО :  

Підготовляючи вісті з життя українців в світі, а зокрема, вісті про події в Україні для своїх радіопрограм, я покликалася на інформації, які появлялися в українській пресі в Україні, а також в діяспорних ґазетах. Ці ґазети доходили до нас часто з двохмісячним спізненням. І, хоч в Україні діяла Пресова Служба Української Гельсінської Спілки, хоч і виходив  "Український Вісник", нав'язати телефонічний зв'язок з членами УГС в Києві чи Львові було майже не можливо.

В ґазеті "Українське Слово", яка виходила в Парижі, появилося  повідомлення про те, що в Москві створилася філія УГС. Для нав'язання зв'язків подавалося п'ять прізвищ і  телефонів.

Коли в 1989 му році в Москві проходила ланцюгова голодівка Української Греко-Католицької Церкви, я рішила зателефонувати в Москву, щоби отримати безпосередний репортаж про цю голодівку. Чомусь з поданих прізвищ в ґазеті я вибрала АНАТОЛІЯ ДОЦЕНКА. Думаю, що тому, що те прізвище мені подобалося.

Моя перша розмова з ним відбулася в четвер 3. 8. 1989 р. З перших сказаних ним речень, зрозуміла, що особа з якою говорю дуже добре обізнана з політичною ситуацією в Україні. Його перший телефонічний репортаж захопив нашу громаду. В наступну неділю 6. 8. 89 я знову зателефонувала Анатолієві, попросивши його стати постійним кореспондентом української програми Радіо СБС в Австралії. Анатолій погодився. В ту неділю в нього перебував др. Степан Хмара, який приїхав на голодівку. Провела я тоді з паном Хмарою інтерв'ю.

До Анатолія Доценка я телефонувала з студій СБС 3 рази,  а то й більше на тиждень. Ми не порушували питання якоїсь зарплати. Чесно кажучи, я не знала б де взяти грошей, щоби заплатити Анатолієві за роботу. Хіба, що платила би з власної кишені, що зразу і робила. Та, ініціятива постійної зарплати Анатолієві вийшла від самих слухачів.

За фінансовою підтримкою української діяспори Австралії, Анатолієві доставлено компютор, принтер, факс. Отримував він і постійну зарплату.

Коли Анатолія не було в Москві, я контактувалася з Сергієм Набокою та Леонідом Мілявським в Києві. А це не було так просто. Часто обривався телефонічний зв'язок.

Українська Громада Австралії частинно втримувала Українську Незалежну Інформаційну Аґенцію  "Республіка" (УНІAР) та Українську Інформаційну Службу "УІС".

Анатолій Доценко народився 4. 4. 1965 р. Він прибраний син української родини, яка походить з міста Новосибірська, але коріння якої на Житомирщині.

Коли Амбасада СССР в Канбері та її Консулят в Сіднеї відмовили мені в'їздну візу в Україну, відкидаючи запрошення народного депутата Володимира Яворівського, за посередництвом Анатолія, я отримала запрошення відвідати Україну від РУХ-у.

Анатолій обіцяв, що займеться організуванням моєї першої поїздки по Україні. Він дотримав слова.

Анатолій Доценко працював кореспондентом для української програми Радіо СБС  від

серпня 1989 р до лютого 1993 го року, коли я стратила там свою працю.

СЕРГІЙ НАБОКА

київський журналіст - поет. Сидів в тюрмі від 1981 до 1983 рр. за статтею 187 - І Кримінального Кодексу України. Після звільнення працював вантажником в одному з київських ґастрономів. Від 1987 р. Голова Українського Культурологічного Клюбу Києва. Редактор ґазети Української Гельсінської Спілки, Голова Української Незалежної Інформаційної Служби "Республіка", в скорочені "УНІАР".

Сергій подавав вісті та коментарі для української програми Радіо СБС в Австралії з 1989 р.

ЛЕОНІД МІЛЯВСЬКИЙ :

народився 1951 го року в Києві. Закінчив Інститут чужоземних мов, працював перекладачем. В 1981 р. був засуджений на три роки ув'язнення за статтею 187 - І КК України. Після звільнення працював малярем. Працює кореспондентом УНІАР. Леонід подавав вісті та коментарі для української радіопрограми Радіо СБС від 1989 р.

РІТА ДОВГАНЬ :

київська журналістка, близька приятелька родини Василя та Валентини СТУС. Працювала з В. Стусом. Їздила з пані Стус в П'єрм, де відвідували вони Василя. Організатор різних літературних вечорів в Києві. Член Українського Культурологічного Клюбу Києва та хору

"Гомін".

Її чоловік БОРИС ДОВГАНЬ - скульптор, автор погруддя Василя Стуса.

Будучи приятелькою більшості українських колишніх політв'язнів, не тільки спілкувалася з ними, але й опікувалася їх дітьми.

Пані Ріта була протокольною секретаркою Народньої Ради в Верховній Раді України.

ПЕТРО ПЕРЕПУСТ:

народився в селі Іваниця на Чернігівщині. Від кількох років живе в Москві. Організаційний та господарчий референт Руху та УРП  в Москві. Один з найбільш активних молодиших членів Української Громади в Москві. Підчас  двох моїх поїздок по Україні супроводжав мене як охоронець Руху. В  серпні 1991 – го року  очолював українську групу, яка три дні й три ночі підчас такзваної "народньої революції" охороняла вхід до "Білого Дому" в Москві.  Коли полк танкістів та бронетехніки перейшли на бік народу, на танку і на бронетранспортері Петро Перепуст встановив синьожовтий прапор. Ті прапори майоріли там ввесь час до перемоги над ҐКЧП. Сьогодні ці прапори знаходяться у Верховній Раді України. Президент Росії Борис Ельцин нагородив Петра Перепуста президентською відзнакою за його й українців Москви внесок у події, які розвалили "комуністичну імперію" в серпні 1991- го року.

МИКОЛА КУНЦЕВИЧ:

народився 1954 го року в Києві. За фахом артист естради розмовного жанру.

22-го травня 1974 – го року був заарештований за читання віршів біля пам’ятника Тараса Шевченка в Києві, за що був засуджений до п’ять років позбавлення волі. Звільнений у травні 1979 р. Одначе в 1980 – му проти нього порушено кримінальну справу за те, що в деяких вузах Києва були знайдені рукописи його віршів. Заарешований у травні 1981 й

засуджений до 4 років й 6 місяців ув’язнення. В третє його арештували в 1984 – му році за розповсюдження антидержавних матеріялів. Знову засуджений на 3 роки, з доданням до кари 1 року й 6 місяців з попереднього строку.

В 1987 – му році в наслідок амнестії Микола Кунцевич з багатьма іншими був звільнений з тюрми. Він член Української Гельсінської Спілки з 1987 – го року, з 1988 член Товариства

Української Мови ім. Т. Шевченка, з 1989 член Народного Руху та Всеукраїнського Товариства репресованих. Організаційний референт Руху.

З 25 – го травня 1990 року голова ґастрольно-концертного об’єднання "РУХКОНЦЕРТ". Голова організаційного комітету фестивалів "Дзвін" та "Українське сузір’я". Організував концертове турне танкової групи "Веселка" з Сіднею й їздив з танцюристами Австралії три тиждні по Україні, писав про їх виступи в пресі України.

ПЕРША ЗУСТРІЧ

Реальність можливої подорожі в Україну, виявилася підчас побуту в Австралії в липні та листопаді 1989 р.письменників, а тепер народних депутатів, Дмитра Павличка та Володимира Яворівського. Останний виписав мені запрошення, яке не було прийняте сов'єтськими властями в Австралії. Чотири місяці я даремно дзвонила, даремно оббивала пороги консульства СССР в Сіднею. Мені вияснили, що народний депутат СССР не може  мене запрошувати в Україну, щоби я була гостем Руху,  не зареєстрованої організації. Коли Рух зареєстровано офіційне запрошення його Секретаріяту, за підписом Михайла Гориня, уможливило мою поїздку.

ВІВТОРОК: 15. 5.1990:

Після двохденного побуту в Бельгії, я виїхала з Амстердаму голяндською летунською лінією КЛМ до Москви, бо безпосередніх летів до Києва не було.

Літак коротко приземлився в Варшаві, де набрав ще кілька подорожуючих, а в Москву ми прилетіли в годині 19.45. Різниця часу між Західньою Европою та СССР - дві години.

Сподівалася довгої перевірки речей, але на велике моє здивування ніхто не проводив ніякої контролі, крім паспортної. Забравши своїх дві валізки і кілька менших торбин, я попрямувала до виходу. Митник глянувши на мою деклярацію грошей, завернув мене до «червоного» виходу. Там другий митник прибив печатку на деклярації й я за всього 30 хвилин після приземнення літака, прямувала до виходу.

Надіялася, що зразу впізнаю Анатолія Доценка, з яким говорила день раніше телефонічно з Бельгії. Хоч я пильно придивлялася до людей, ніяк не впізнала знайомого з фотографій лиця. Стала напроти виходу, під рекламною огородкою й рішила чекати. На дворі йшла гроза. Падав великий дощ.

— Може Анатолій спізнився?

Чекала я з 10 хвилин. До мене почали підходити мужчини, пропонували завезти до міста. Я відмовлялася. Мене мають зустріти. Коли оглянулася, побачила, що до мене прямував молодий, чорнявий, в чорному вбранні чоловік, та ще з темними окулярами, а на грудях малинова краватка з тризубом. Я додумалася, що це Анатолій. Молодий чоловік зупинився, розглядався. Піддійшла я до нього, запитала :

— Це ти, Анатолій?

— Так. Як це ти пройшла через вихід й я тебе не впізнав?

А як міг впізнати, як я йому навіть не вислала своєї  знимки!

Анатолій махнув рукою до когось. Привітав мене китицею червоних троянд господарчий референт Московського Відділу Рух-у Петро Перепуст. А там Анатолія родичі.

МОСКВА

Везли мене "Волгою" широкими московськими вулицями. Коли ми виїхали за центр Москви й прямували до помешкання Доценків, то по обох боках вулиці появилися кілька сот квартирних масив, всі білі, зовсім такі, яких я кілька років тому бачила в Београді чи під Заґребом. Анатолій сказав, що я зауважила їх подібність, ці будинки будувалися за проєктами юґославських архітекторів.

Будинок, в якому живуть Доценки, кілька поверховий. Живуть там самі військові. Їх квартира знаходиться на 16-му поверсі. З балконів гарний вид на московські околиці. Обстановка не погана. Батько Анатолія полковник Червоної Армії. Часто виїжджав з дружиною Раїсою за границю. Вернулися вони у місяці грудні 1989 р. з Алжерії, де перебували три роки. Саме за час їх відсутності Анатолій почав свою громадську та журналістичну діяльність. Батьки не знали, що він став подавати вістки про життя українців в СССР. Почули його на хвилях Радіо "Свобода", не вірили, що це їх син.

Сиділи ми до пізної ночі, але, спокійно говорити нам не давав телефон, який не переставав дзвонити. З усієї України дзвонять до Анатолія, подають йому  вістки про події в їх місцевостях проживання. Саме в той день в Україні розпочала працю Перша Сесія Верховної Ради нового скликання. 

СЕРЕДА: 16. 5. 1990:

Наступного ранку до Доценків приїхав Петро Перепуст, родом з Чернігівщини. Анатолій сказав, що Петро буде моїм ґідом в Москві. Сам він залишився вдома, бо чекав телефону з Радіо "Свобода". Ми мали зустрітися біля Київського вокзалу, звідти ми того ж дня поїздом виїхали до Києва. Але перед тим мене чекала несподіванка.

Петро приїхав автом. Недалеко базару авто зупинилося. Петро вискочив з нього. За кілька хвилин вернувся з китицею червоних півоній. Я розгубилася, бо не розуміла чому мені раптом вручають квіти. Та Петро загадково всміхнувся і наказав водієві їхати.

Минули ми Університет ім. Ломоносова. Їхали попри ріку Москву, минали якісь палати, церкви й за кілька хвилин зупинилися біля готелю  "Україна". Навкруги повно зелені, невеличкий парк. Вийшовши з авта Петро розгорнув синьо-жовтий прапор. Я здивовано дивилася на нього. Не розуміла чому він це робить.

Петро не зраджував нічого. За його командою "ходімо", слухняно йшла за ним.

Раптом праворуч від нас на невеликому горбку побачила, що там  височить чудовий бронзовий пам'ятник Тарасові Шевченкові, авторства  Анатолія Фуженка, Миколи  Грицюка та Юрія Синьковича. На очах в мене сльози. Ось таку несподіванку мені приготовили. Поклала я квіти до пам'ятника. Тепер мені все ясно. Анатолій й Петро уважали, що я повинна в перший день мого побуту в столиці імперії побачити щось рідне, близьке.

Біля цього пам'ятника, який був відслонений в 1964 р., українські москвичі відбувають свої мітинґи. З'явився ще один москвич — Сергій Крижанівський.

Від Тараса ми поїхали на Красну Площу і побували біля Кремля. Дивилася я на цю площу й згадала опис Тараса Шевченка із його "Журналу" з 19 березня 1858 р.  коли саме Шевченко повернувся із заслання. Шевченко писав: " Я не бачив Кремля від 1845 р. Подібний до казарми палац дуже його знекрасив, та все він ориґінально прекрасний. Храм Спаса взагалі, головна баня особливо - бридкі. Велетенський й цілком нездалий твір. Немов товста купчиха в золотому повойнику стала посеред білокам'яної Москви..."

Біля готелю "Росія" проводив голодівку один українець з Миколаєва. Його незаконно звільнили з праці. Ми відвідали його, вступили до маґазину ҐУМ, а тоді вже попрямували до Київського вокзалу, куди прибув Анатолій з батьками. Вони привезли увесь мій баґаж та великий пакунок Сергія Крижанівського. Він віз в Київ для РУХ-у меґафони. В Києві їх важко дістати. В Москві їх повно. В годині 15.28 ми у чвірку виїхали до Києва.

ЇДЕМО В УКРАЇНУ

Поїзд мчав через Росію. Села, які ми минали виглядали бідно, не привабливо. Безладні, майже розвалені дерев'яні хати, звалища сміття та калюжі лишалися позаді.

Я нетерпеливо чекала границі з Україною. Минали ми місто Брянськ. Анатолій сказав, що ми все ближче та ближче приближаємося до України. На жаль вже стало зовсім темно й я не бачила кордону. Хлопці заснули, а я прилипла до вікна і дивилася в темряву. Час до часу появлялася освітлена станція, але тому, що написи на ній були російською мовою, я не знала чи ми вже в Україні чи ні. Високі тополі, по обох боках залізниці тягнулися здавалоя, аж гень до самого неба, рясно вкритого зірками. Ми проїжджали мало освітлені села, містечка, станції.

Біля 1-ої години ночі поїзд зупинився на великій освітленій станції. Це місто Конотоп. Через голосники заповідалася якась нерозбериха. На коритарі зчинився шум. Хтось гримав дверима.

Анатолій пробудився і сказав:

— Марійко, ти вже в Україні! Які в тебе почування?

А що я могла відповісти? Питання видавалось банальним. Чесно кажучи, я не вірила, що я в Україні. Мені так не здавалося. На дворі була темна ніч і нічим вона на відрізняла України від Росії. Bсе ж таки я була схвильована. Та описати свої почування ніяк не могла.

Я лягла, хоч не могла заснути. Синій вогник нічного світла під стелею купе слабо освітлював його. А поїзд мчав. Під підлогою купе колеса відстукували в шини мельодію пісні:

"Родимий краю, села родимі!

Вас я вітаю, місця любимі! " 

Так, слова цієї пісні я потім не раз повторювала чи не підчас кожного мого виступу. Втома наступала. Врешті я задрімала.

До столиці України московський поїзд мав прибути в 4-ій год. ранку. Провідниця поїзду повідомила нас, що ми наближаємося до Києва. Хвилювання моє зростало. Сергій і Петро збирали наші речі, виставляли їх в коридор біля дверей. З вікна видно було освітлений Київ. Ми переїжджали міст на Дніпрі. З правої сторони пишалась освітлена статуя Баби.

Раптом заскрипіли колеса. Поїзд став. Відкрилися двері. Я з місця впізнала чоловікову родину. Поруч них стояла моя тітка, татова сестра і всі мої двоєрідні сестри Галабурди. З Руху — Олесь Базилевський.

Мене обнімали. Цілувала я своїх сестер, які дарували мені квіти. Я мовчала, бракувало мені слів щось сказати. Була певною, що мене розуміли і без слів...

Всією групою ми пішли до виходу. З гучномовців лунала російська мова. Люди на станції також розмовляли російською мовою. Мене це відразу приголомшило. А чого дивуватися? Я знала, що Київ зрусифікований. Але слово русифікація досі було лише словом — звичайним словом, значення якого викристалізовувалося у повному його розумінні щораз то виразніше. Мені хотілося кричати на весь Київ:

— Чого ви говорите  російською мовою?

Та люди десь поспішали. Таксівка одна за другою  відїжджала. Хто б мене слухав?

Їдучи в Україну, я не знала, де і в кого перебуватиму. Петро Перепуст замовив був готель, який знаходиться на Андріївському узвозі, на старовинній історичній вулиці, біля Андріївського собору. Але коли ми приїхали до готелю, нам сказали, що наші кімнати віддали туристам, бо ми спізнилися.

Ми об'їхали чи не всі київські готелі. Всюди почули: - "не має місця". Петро й Анатолій нервувалися. Їм було прикро, що ось гостя з далекої Австралії, а тут не пускають у готель.

А місто досипало. Нашому автобусові йшла напроти велика, присадкувата машина, сердито роздмухувала на всі боки вулиці воду. Промивала порожні київські вулиці. Нам не залишилося нічого іншого, як повертатися на поїздову станцію і там почекати, поки

Анатолій зможе зателефонувати до своїх колєґ. Це вийшло навіть на добре, бо мала нагоду запізнатися з сестрами Галабурдами.

Ми зайшли до залі "Інтурист". Навкруги на кріслах і лавках сонні, півсплячі люди, обложені торбами, валізками, клунками. На закопчених тютюном і брудом стінах висіли пожовклі афіші. Мені хотілося щось випити. У залі не працював буфет. У проході, між залею й входом до тунелю, який веде до перонів, на імпровізованому буфеті під склом лежали якісь пряники, суха ковбаса.

Тітка Ева влаштувала нам снідання: з'явилися помідори, огірки, чай, булочки...

Я дивувалася з того як люди в різних, часто диких обставинах, з нічого можуть зробити "щось" — навіть ось тут на станції. Все навкруги мене було дивним, але дуже цікавим. Я скоро впізнала совєтську дійсність, яка мене не відстрашувала, хоч було над чим задуматись!

Мені треба було переодягнутися. Пішли ми з Марічкою Миколаївною до жіночих туалетів. Я була в шоці... Хоча потім, коли під час подорожей по Україні мала нагоду порівняти це приміщення з іншими, мушу сказати, що воно було ще "доволі приличним".

Перед  9 - ою годиною ранку Анатолій пішов до телефону, десь задзвонив. Через пів години нас зустрів журналіст Сергій Набока, який на всяк випадок був домовився з панею Рітою Довгань, щоб вона мене прийняла на помешкання. Сергій пояснив, що панство Довгань близькі приятелі братів Горинів, В'ячеслава Чорновола, Миколи Горбаля. Пані Ріта журналістка.

Вона мені відразу сподобалася. Квартира в неї — чотирикімнатна. Кімната, яку мені призначили, мала гарний вид на Київ. Огидну "бабу" бачила я щодня. Пані Ріта, їдучи з нами на Площу біля Верховної Ради, вияснила, які є можливості їхати від її квартири в центр міста. Автобусна зупинка зовсім поблизу.

В МОСКВІ

ЧЕТВЕР: 4. 10. 1990

Ранком, літаком лінії  "Аєрофлот" летимо до Сінґапуру. На борту літака хлопці львівського театру "НЕ ЖУРИСЬ", які два місяці виступали в Австралії.

Коли ми день пізніше приземлилися в Москві й увійшли в залю летовища, побачили через вікно, яке розділяє почекальню від митниці, синьожовтий прапор. Нас чекали Анатолій Доценко, Петро Перепуст, Мирослав Чмелик та батько Анатолія.

Мені не видали ввесь баґаж. Бракувало великої течки. Прийшлося довго чекати. Я дуже нервувалася. В тій течці батерейки, туалетні речі, листи... Врешті принесли течку. З неї було вибито колодку. Коли я відкрила її — жахнулася! Всі листи були роззірвані, пожмакані. Поделочка з кремом, шминкою відкриті, навіть зубну пасту не вспіли закрити... Саме почуття, що хтось рився по моїх речах — зовсім не приємне. Зникла велика відеокасетка, бронзоле, сорочка з написом Австралія...

Везла я кілька тисяч підписів української діяспори Австралії проти підписання нового союзного договору. Мала цю папку при собі. Не вже шукали за нею? А може це просто московські злодійчуки рилися за якимсь "багацтвом"?

Прийшовши до митника, звернула увагу на те пограбування. Він байдуже глянув на мене, сказав, щоби з скаргою звернулася до працівників "Аєрофлоту". Анатолій уважав, що не варта зачіпатися з такою "дрібницею", тимбільше, що процедура скарги займе щонайменше кілька годин. Те, що вкрали таке цінне? Та не цінне, але сам факт крадіжі...Анатолій всміхнувся.

—  Ще не так обкрадають! — сказав він.

Ми пішли до авта й поїхали до кумів Доценків, де я затрималася  кілька днів.

СУБОТА: 6. 10. і  

НЕДІЛЯ: 7. 10. 1990

До готелю "Юність" з'їхалися представники Української Молодечої Асоціяції. Це молоді люди, які живуть поза межами України, але в межах СССР. Делеґатів було 78 і приблизно стільки гостей, з Латвії, Литви, Естонії, Таджикістану, Казахстану, Мурманська, Уралу, Якутії, Білорусі, Сахаліну, Башкирії, різних міст Росії. Був представник зі Львова -  Сергій Каразій, з Іванофранківська Олекса Степура, з Польщі Андрій Рацький. Всі делеґати говорили доброю українською мовою.

Ми довідалися, що в Казахстані живе 800 тисяч українців, з яких 36% вважають українську мову рідною. Існує там велика українофобія. Представник Казахстану твердив, що українці бояться слова "українець", але національна свідомість зростає.

В Якутії, де живе 70 тисяч українців, зареєструвалася в липні місяці українська громада.

В Мурманську також засновано українську громаду і почала там виходити ґазета "Українське Слово". Тираж її 1000 примірників. Редактор цієї ґазети Євген Карпушкин довший час говорив зі мною.

Ігор Прокопишин, художник з Ніжного Вартовська, Західнього Сибіру твердив, що 60 тисяч українців зовсім ізольовані від України. Якби не програми Радіо "Свобода", вони б не знали, що діється в Україні.

Чи не всі делеґати просили зв'язати їх з українськими громадами Австралії. Залишила їм адресар виданий Українським Товариством Промисловців.

З'їзд тривав два дні. Закінчився мітинґом біля пам'ятника Шевченкові. Було там більше міліції, як учасників. Але, вони не втручалися в хід подій.

Хлопці й дівчата з Москви, Литви та Якутії взяли мене до ресторану "Слов'янський Базар", який знаходиться недалеко Кремля. Там йшов концерт фольклору ансамблів з  всіх республік СССР. За пишною вечерою, я довідалася, що українські кооператори, а їх в Москві вже кілька, стараються відкупити Палац Гетьмана Розумовського. Стараються отримати ефірний час на телебаченні. Вже поза півночі по мене приїхав Анатолій Доценко і забрав додому.

ПОНЕДІЛОК: 8. 10. 1990

Вечером у товаристві Анатолія Доценка, Андрія Рацького з Польщі та Віктора Шевченка з Білорусі, ми виїхали в Україну.

Поїзд Москва — Київ мчав крізь темряву на південь. Безмежну простір сповивала ніч. Далекі вогні містечок та селищ  раптово спалахували на обрії і швидко згасали. За поїздом гнався сивий туман, стогнав вітер. В теплому купе ми говорили про події, які відбувалися в Україні, де вже шостий день продовжувалася голодівка 122 -ох студентів, однак кількість їх зростала кожної хвилини. Ніхто з нас не міг собі уявити, що це за Наметове Містечко на Площі Жовтневої Революції.  Московське телебачення не згадувало про голодівку. А з тих доступних нам відомостей важко було сформувати будь який образ. Десь по півночі хлопці заснули. Мені не спалося. Думки обганяли одна одну.

-Додому, додому!— відбивали колеса.

- А де в мене дім? — задумалася я врешті. І знову нагадалася пісня:

Три тополі, на три струни,

Три струни в моїм серці натужено —

Три шляхи у моєї  весни,

Та не знаю, який мені суджено!

Мерехтять у далині три дороги..."

Не знайшовши відповіді на це питання — я заснула.

Нарешті ніч потягнула свою чорну хустину дальше. На дворі засиніло, в розривах хмар зажевріла тонесенька смужка. Хлопці ще спали. Поїзд став на якомусь безлюдному роз'їзді. Десь видніло містечко. Я вийшла на коритар. Провідниця сказала, що поїзд дуже спізнюється.

— Чого ми стоїмо?

— Чекаємо зустрічного поїзда.

Дійсно, за кілька хвилин мимо нас прогуркотів поїзд. Збудилися хлопці. Анатолій глянув на годинник, заклопотано подивидся у вікно.

— Ми вже повинні були бути в Києві! Де це ми стоїмо?

Провідниця твердить, що містечко, яке виринуло з ранкового туману, це Бровари, під Києвом.

А поїзд стояв. Минуло п'ять, і десять, і двацять хвилин. Виявилося, що так собі сидіти у вагоні

чекати — нудно. Ми здається вичерпали за вечір всі теми розмов. Анатолій дуже нервував. Питався провідниці чи ще довго будемо стояти? А хіба вона знає?

Поїзд стояв ще з десять хвилин. Анатолій зовсім зденервований задумав "зійти" з поїзда. Він скорше пішки зайде в Київ! Провідниця заборонила виправляти дурниці.

Нарешті поїзд рушив. За кілька хвилин стримував свій хід. У перших соняшних проміннях стали помітними бані Печерської Лаври. На відміну від травневого приїзду, я цим разом не хвилювалася. В'їжджала в Київ, як до рідного міста.

На пероні нас чекав Микола Кунцевич, Організаційний референт РУХ-у та Петро Перепуст, який виїхав з Москви день раніше.

— А ми пророкували, що ти скоро вернеся! — казав Микола.

Пані Ріта Довгань запросила мене знову до себе. Взагалі панство Довгань вже уважається моєю "родиною" в Києві.  Хлопці поселилися в готелі "Дніпро".

Через дві години до Довганів приїхала таксівка, яка завезла мене до нового приміщення Інформаційної Служби "Республіка", на вулиці Рибальській. Мене чекали мої колєґи та Андрій Васькович з Мюнхена. Мене раді бачити в Києві. За деякий час ми вибралися до Наметового Містечка.

До 40 - го дня смерти Анатолія ДОЦЕНКА

Сьогодні 15.8.2007 припаде 40 днів, як 7.7. на 43-му році життя у засвіти навічно від нас пішов Анатолій Доценко.

В мене, його хресної матері і близької подруги і в багатьох друзів Анатолія, з якими я від дня його смерті, у щоденному телефонічному чи електронному зв’язку, існують великі сумніви, що в основу Анатолія  хвороби і смерті лягли природні причини. Є підтвердження того, що його два рази троїли. А скільки його до безтями били! Анатолій говорив, що, за ним продовжують стежити і в Москві і навколо нього в Київський період його  там побуту, відбувалися якісь дивні події.

Ті, хто читав мої колишні статті пригадує собі, що я написала  в “Вільна Думка” ч. 16 ( 2484) 20-26.4.1998 стр. 16 і 17 і в “Церква й Життя” ч. 16-17 –13-26 квітня 1998 стр. 10 і 11, нагадую:…”Два роки тому, в травні місяці, до мене зателефонувала з Києва відома особа, ( не називаю ім’я) яка почала розповідати про існування в Україні такого феномену, як “психотронна випромінювальна зброя, яка впливає на дії людини, яка контролює психіку людину, а в тім,  українського народу”. Я уважно слухала цю розповідь, не підхопила цієї інформації, бо подумала, що дана особа “збожеволіла” й говорить якісь казки.

Про існування об’єкту Чорнобиль – 2,  в  Україні писалося багато. В діяспорних ґазетах  майже не згадувалося  про цей об’єкт. На передодні 10 – ої річниці вибуху на ЧАЕС в Австралії, обширніше про цю справу згадував в одній з українських програм Лесі Ткач по радіо СБС, редактор ґазети “Вечірний Київ” – Віталій Карпенко,  та він ніколи не довів своєї розповіді до кінця. Мене постійно інтриґувала ця справа, тим більше коли запиталася про те ґенерала Володимира Муляви. Він мені відповів, що: “про такі речі він зі мною говорити не буде”. Я все зрозуміла. “

Др. Степан ХМАРА - народний депутат України, в інтерв'ю для ґазети "Кієвскіє Вєдомості" він сказав, що: …"На прикінці 1996 року я помітив, що за мною стежать кілька осіб. Це співправіцники тзв. "сімки"." ...Степан Хмара, який є лікарем, відчуває і підозріває втручання якоїсь сили, але доказів не має і до ніякого конкретного випадку не може це прив'язати. Він твердить: …"Останнім часом вечорами, коли я повертаюся до кімнати в готелі, почало відбуватися щось не зовсім звичне. Раптом без причини різко підвищувався тиск крові. Тоді так само різко знижувався без будь-яких видимих причин. Охоплював стан пригнічення, боліла голова, Найдивніше, що це  відбувалося лише в готелі. У відрядженнях й Верховній Раді я почуваю себе чудово. Сьогодні існують технології для опрацювання  людського організму за допомогою високочастотних випромінювань. Ними можна лікувати людей або навпаки, погіршувати. “

Саме це Анатолій мені дзвонив. Повторююся, - Анатолій говорив і друзям і мені ще далеко до цього інтервю др. Ст. Хмари про ті ж самі симтоми, які в нього бували, коли він заходив до своєї квартири, й можливість того, що його стан здоров’я міг бути спричинений цілим рядом синтетичних речовин. А ми, ніхто не неповірили йому. Мені здавалося, що  все Анатолієм сказане, - казка.

Повернувшись в Москву  Анатолій опинився у якійсь ізоляції. Він казав, що дехто вважає, що дружба з ним не робить нікому честі, боялися з ним спілкуватися, тим більше, що він пожвавив свою діяльність в “Чеченському Союзі”.  Я далека від того, як хресна матір, як подруга, яка знала дуже добре Анатолія й його характер, щоби ставити його на п’єдесталь слави.

Але, заслуги Його в просторі Засобів Масової Інформації – незаперечні.  Як би там не було, вже ніхто з нас не довідається правди, що справді сталося з Анатолієм, а смерть молодої, здібної людини, яка ще багато могла зробити в інформаційному просторі в ім’я України, - невіджалувана. Був він невигідним багатьом в Москві.

Василь Коломацький, який з Москви переїхав в Торонто з приводу смерти Анатолія пише:

- “Анатолій з ранньої юності був борцем за Свободу. Наприкінці 1980-х, будучи 25-тирічним,  він був членом “Демократичного Союзу” Валерії Новодворської, приймав участь у перших мітингах ДС у Москві. Потім переключився на створення українського молодіжного руху. У жовтні 1990 року він був одним із організаторів З’їзду української молоді СРСР, що пройшов у Москві. У 1990-91 роках він разом із московськими українцями і бельгійською українкою Марічкою Галабурда-Чигрин (нині мешкає у Сіднеї, Австралія) кілька разів проїхав усією Україною турами, що мали метою збудити українську провінцію для здобуття Україною своєї Незалежності. Він виступав на численних мітингах, приймав участь у роботі Інформаційного центру ( УЦІС) у Києві.

Пізніше, будучи багато років московським  кореспондентом “Німецької Хвилі”, він висвітлював події у Росії, завжди захищаючи у репортажах тему Свободи і демократії. - … “Репортаж на радіо – це еквівалент виступу на сорокатисячному мітингу», - казав він. Усе своє життя він був свідомим українцем. Анатолій Доценко протестував проти війни у Чечні і співпрацював із чеченською стороною, як журналіст, допомогаючи донести світу правду про трагедію чеченського народу. Як журналіст він зробив вагомий внесок у розвиток демократії у Росії.

Смерть завжди вивищує людину. Знімає наліт побуту, залишаючи нам справжню суть – дух, те, що було зроблено особою для вічності. Головна тема Анатолія Доценка, як борця і як журналіста – тема Свободи,  частиною якого все свідоме життя був покійний.

Чи Анатолій у 43 роки згорів сам чи був ліквідований службами безпеки – загадка для істориків. Мають право на існування обидві версії, є свідчення друзів, що висловлються і за версію отруєння і проти. Але пам’ятаймо, що смерть журналіста в наш час – завжди знак питання на адресу тих, хто цілеспрямовано викорчовував російську пресу протягом останніх 7 років. “Суверенна демократія” - це частково обмежений ГУЛАГ. Є й такий погляд. Хіба далеко ходити за прикладом? Згадаймо убитих українських активістів у Росії протягом останніх п’яти років?”

Мирослав Чмелик, - друг Анатолія, який постійно його відвідував:

“Пані Марічка,  про вас  багато чув від Анатолія. Надсилаю вам знимки з літа 1989 р. Це   Акція  Греко-Католицької Церкви.  Наша ціль була охороняти голодуючих з України на Арбаті та охороняти Степана Хмару,  який очолював акцію.   Анатолій подавав по світі інформаціі про ту голодівку та мав зустрічі з журналістами Нюс Вік  та преси ( Reuters, AFP, AP, UPI, BBC). В той час Анатолій  зібрав  групу 12  українців й  іі очолював.  Потім ми його обрали бути нашим представником в Москві.  Ми збирали  всі інформації  про  подіі Української громади.  Створили Рух Московський.  “Славутич”  підтримували  та  Молодіжний клюб  та багато що іншого. В  той час відбувався  З’їзд народних депутатів СССР. Ми підтримували Володимирові Яворівського, Ростиславові Братиневі, Миколі Куценко, Миколі Антонович й інших. Потім  Рух  перетворили в ОУНРух,   очолював  його з початку Петро Перепуст, а  потім  Віктор Гуменюк.  На  всіх  Московських   мітінґах я  піднімав та носив  великій  прапор 2х4 метри   блакитно-жовтий на бамбуковій палиці. В  Україні тоді  ще спали. Ми разом з Анатолієм робили велику справу.      Коли Толя збирався до  Києва переїжджати, я просив його не їхати, казав, що там він  пропаде,  так  і  сталося.   Він мене не послухав.  Це комусь дуже вигідно було його з  Москви  любим шляхом видворити.  Він  був єдиний рупор в Москві, який повідомляв світ правдивою інформацією про події і в Росії й Україні.   

Згадав: Анатолія  перший раз троїли ще в Москві в  1989 року в листопаді.  Я відвідував його  в лікарні,  потім  він  втік бо треба було працювати на радіо, та сам  лікувався,  він колись працював  в лікарні медичним братом.  Дуже жаль, що віддійшла така людина у вічність. Він був моїм близьким другом.”

Анатолій ДОЦЕНКО про себе...

Матеріял зібраний з його листів.

…”Я молода людина 38 років, ( 2002 року  - МГЧ) виглядаю, втім, як кажуть усі, років на 30-32. 175 на зріст, стрункий, але не худорлявий. Ношу окуляри, обличчя – інтеліґентного кавказського типу. В Україні мене час від часу навіть сприймали за єврея.

Тут є теж певна історія. Коли я працював на радіо “Свобода” й в українському правозахисному Русі, батьки відкрили мені таємницю мого походження.

Виявилося, що я прийомний син. Жінка, котра мене народила – росіянка, а чоловік, котрий став моїм ґенетичним батьком – хтось з вихідців із Середньої Азії. Змішування азіатської та угро-фінської крови призвело до кавказського типу.  Ці відомості стали для мене справжнім шоком, але нічого не змінили. Петро Могила був молдаванином за кревним походженням, Олена Пчілка – етнічною росіянкою. Запорізькі козаки взагалі намішали в собі десятки народів. Отже, справа не в тих ґенах, носієм яких ти є, а в твоєму свідомому відношенні до того народу, до якого ти належиш. Коли я навчив доньку в Москві української і продовжую бути патріотом своєї історичної Батьківщини, значить – я українець! Ні до якої іншої нації я не належу і ніким іншим себе не відчуваю.

Народився я на берегах Хопра, точніше - в районі Урюпинську.

Мої батьки з Амурської області Росії. Це так званий "Зелений Клин" або "Зелена Україна". Далекий Схід. Місцевість, котру 100 років тому під час "столипінскої реформи" царату заселили десятками тисяч вихідців з України. Саме там народилися й мої батьки, й навіть мої діди й бабки. Я – третє покоління українців Росії, а моя донька - четверте.

Mій батько – офіцер радянської армії – на той час служив саме там. Коли мені був рік з невеличким, ми переїхали до Москви. Тут я дожив до 4,5 років і по-дитячому вважав себе росіянином, бо мої батьки – значно зросійщені українці з Далекого Сходу. Єдине тоді, що мене зв'язувало з Україною – моя бабця, материна мама, котра теж народилася у 1917 році вже на Далекому Сході, але російської говорити так і не навчилася. Говорить вона приблизно так, як говорять старі люди по селах Східньої України.  Суржиком, який значно ближчий до української, ніж до російської. Більшість часу я проводив з нею, і напевне, саме це зріднило мене з цією мовою й культурою. Втім, не знаю, бо розмовляв я, як і мої батьки, тоді виключно російською, хоча бабцю повністю розумів, та іноді говорив її словами.

Коли мені стукнуло 4,5 року ми переїхали на нову службу батька – в Україну! Конкретно – на Житомирщину, де помінявші протягом 10 років рівно три місця служби батька – я жив до 14,5 років. Отже, Україна з дитинства для мене не була чужа.

Втім, враховуючі тогочасні радянські реалії, мене завжди виховували як росіянина, як офіцерського синка. Я ходив виключно до російських шкіл, а від української мови мене у п'ятому класі по настоянню батьків звільнили.    Бо невдовзі, через рік-два, ми знову повернулися до Росії. Але саме в Україні я вперше, років у 12-13, почав замислюватися над тим, який я, власне, росіянин? Адже всі в усіх колінах по обидвох батьківських лініях були завжди українцями! Коли мені виповнилося 14 років і я перейшов у 8-й клас, ми переїхали до Новосибірську. Тоді я вже чітко знав, що я українець, і вже не мав у тому жодного сумніву.

1981 року на військових зборах після 9-го класу однієї з новосибірських шкіл, ще за Брежнєва, я відверто заявив однокласникам та начальству військових зборів про свою впевненість у потребі виходу України зі складу СССРа і про самозахист національної культури та мови українців шляхом побудови самостійної держави.

Був скандал, невдовзі в мене страшенно погіршилося здоров'я, почалися приступи задушшя, крововиливи з носа, короткочасні втрати свідомості. Один раз, на пляжі, я ледь через це все не загинув. При тому всьому всі без винятку медичні аналізи були в нормі, і лікарі не знали, що й думати.

Тоді я ще не знав, що КҐБ вміє труїти незручних для них людей хімією. Багато років по тому всьому я зустрівся з одним із відставників-чекістів, який колись займався моїми “ділами”, і він з посмішкою признався мені, що “завдячуй своїм батькам, у тебе виявилося на диво добре природнє здоров'я”. Вважаю, що розжовувати не треба…

1983-го року, на другому курсі Новосибірського медінституту, вже за Андропова, на комсомольському зібранні за участю 400 студентів обидвох потоків курсу, у присутності викладачів і так званих “воїнів-інтернаціоналістів”, я голосно висловився проти сов’єтської агресії в Афганістані. Наслідком стало виключення з інституту і настирливi пропозиції декана, до якого напередодні заходили каґебісти, “пройти психіатричну експертизу”. Врятував мене батько, який тоді вже служив у Москві. Він пiслав мою  матір, яка просто забрала мене та вивезла до Москви.

1987 року в стінах Ярославського державного універсітету, де я навчався на біологічному факультеті, і навчався на “відмінно”, разом із земляком з Нікополя, землячкою з Хусту, викладачем родом із Житомира, та одним із земляків з місцевого медичного інституту ми створили товариство “Відродження”, у програмних засадах якого проголосили нашу головну мету – сприяти виходу України із складу СССРу шляхом пропаґанди у широких колах українського народу ідеї державної самостійності.

Рік потому, все вже за Горбачова, мене виключили наприкінці 3-го курсу з ВУЗу, а деяких з моїх товаришів тягали на допити до КҐБ. Хотіли завести карну справу проти мене, але мене врятував наш викладач-татарин, який одночасно викладав у місцевій школі КҐБ. Згодом я повернувся до Москви і з головою поринув до правозахисного руху, як загальносоюзного, так і українського.

1988-го року  відбулася моя зустріч з Чорноволом, і внаслідок цього виникла московська філія Української Гельсінської Спілки. За рік тут утворилася й філія Народного РУХУ. Тоді українське життя в Москві було дуже активним, особливо за рахунок українців-студентів та українців-аспірантів московських ВУЗів. Крім того, вся наша західна діаспора тримала зв'язок з Україною через Москву. Такі були реалії СССРа, навіть телефонний зв'язок з Києвом був через центральні московські вузли, що й говорити про авіасполучення або пошту…

Наприклад, західна діаспора перевозила мені до Москви нелегальну літературу, я віз її потягом до Києва, там мене зустрічав Дмитро Корчинській (потім – лідер УНА-УНСО), і разом ми таксівкою розвозили це по “блатхатах” в межах Київа, звідки то вже поступово розходилося по всій Україні.

У січні 1989 року я був затриманий в Києві й депортований потягом до Москви без жодних своїх речей, котрі залишилися у стінах київського політеху. Потім мені їх передали. З цієї нагоди я дав інтерв'ю українській службі радіо “Свобода”, а невдовзі отримав від них пропозицію стати їхнім кореспондентом у Москві.

1990 року я переїхав до Києва, де прожив та й пропрацював до 1995 року. Далі повернувся до Москви і по сьогодні живу тут з батьками, дружиною та донькою, котрій 9 років. ( зараз в 2007 р. Марійці 13 років - МГЧ)

З дочкою я від її народження розмовляв українською. Розповідав їй українські казки. Читав потроху українською. Навіть пару збірників українських мультиків пощастило придбати якось у нашому московському Культурному центрі. Причому розмовляємо українською ми з нею без купюр, тоб-то, повсюд. І вдома, і на вулиці, і в гостях – повсюд. Вона навіть читає й пише українською. Читає вільно, тільки іноді, коли зустрічаються незнайомі слова, перепитує. А ось пише із помилками, та це зрозуміло. Стане трохи старша, виправиться.

Я є громадянином Росії, бо в Україні часів 1991-1995 через мій особистий конфлікт з СБУ не наважилися надати мені українське громадянство, й я був змушений повернутися до Москви, до батьків, до моєї маленької другої батьківщини. Знаєте що це є, бути патріотом своєї держави з чужини, робити чималу справу для неї з ризиком для життя, й нарешті, повернувшись на історичну Батьківщину, зустріти абсолютно промосковську “українську” спецслужбу, котра просто намагається знищити тебе, назбиравши на тебе щонайбільше компромату? А потім ще й застосовує проти твого здоров’я хімічний вплив? До речі, питання про мою проблему з державою Кравчука з приводу громадянства піднімав на зборах Руху мій колишній начальник по прес-службі Української Гельсінської Спілки В’ячеслав Чорновіл напередодні своєї смерті, але нічого не змінилося. СБУ виявилася сильнішою за Чорновола, довівши йому теж свою промосковську силу. Знаю, що мене можна звинуватити у абстрагуванні, але перепрошую, зважаючи на мій життєвий досвід, то вже моє право...

Єдиний раз, коли я у своєму житті проголосував, відбувся при російському генсекові Черненку, коли мені виповнилося 18 років. Відтоді ніколи й ніде я не голосував. Звичайно, у Росії кожного виборчого перегону я міг би виконати своє  “громадянське” право, але ніколи це не роблю, бо не вірю взагалі у здібності російської демократії, принаймні, щодо України. Чому? Поясню словами Винниченка, сказаними майже 100 років тому, - “російська демократія закінчується там, де починається українське питання”. Хіба, міг би доповнити цитату з Винниченка своєю власною варіацією: “російська демократія закінчується там, де починається будь-яке національне питання”.

Ще один чинник – всю свою журналістську кар’єру я працював для українських і російських редакцій радіо. Одночасно. Спочатку для української й російської Свободи, а тепер для української й російської Німецької хвилі. Отже, майже щодня доводиться не лише писати й зачитувати, але й спілкуватися з колегами у Бонні українською мовою.

Колись на початку 1990-х я очолював у Києві бюро УЦІС – інформаційної служби ОУН-б. Недовго, десь зо півроку або трохи більше. Кінець наступив тоді, коли я у телефонній розмові з одним із провідників організації відверто сказав йому, що вони не знають реальної ситуації в Україні, проте менторським тоном „надихають” нас тут на різні дурниці, над котрими нормальні люди сміються вголос. Керівництво ОУН прибуло до Києва і влаштувало „розбірки”, але я післав їх на Х.. і, не дочекавшися їхніх „висновків”, заявив про свою відставку. Вони її прийняли і зауважили, що знайдуть більше гідного представника. Я, до речі, для УЦІС працював абсолютно безкоштовно. Тим часом, вони „знайшли” колишнього мого заступника, котрий згодом „прихватизував” два приватні будинки, що їх викупив УЦІС для корпункту. Отож, через пару років ці хлопці прийшли до мене на поклін, аби я звітував у суді, що будинки належали саме УЦІС. Я їх виручив, сходив до суду. Але від подальших справ відмовився.

Дотепер у мене гарні стосунки з головою ОУН-б Андрієм Гайдамахою, з яким ми наприкінці 1980-х та на початку 1990-х працювали разом для української редакції „Свободи”. Бачив його останній раз 2002 року у централі в Києві, була дуже приязна й приємна розмова. Він здивувався, що мені вдалося виростити у Москві україномовну доньку.

Дуже заклопотаний роботою, та ще й сесія в мене, бо я студент-заочник 5 курсу юридичного факультету. Колись я провчився три роки на біологічному факультеті універсітету.

Маю чималеньку родину - трьох пенсіонерів, дружину та доньку, яких треба забезпечувати. Хоча дружина й моя мамця теж працюють. Тут, у Москві, дуже дороге життя. Лише на  їжу на місяць на всю нашу родину треба понад 500 доларів. А разом з комунальними та побутовими видатками - понад 1000.

Не знаю, наскільки до мене підходить оте визначення про “леґендарність”. Колись, справді, моє прізвище знала вся свідома Україна, бо в історії новітньої України я був першим кореспондентом радіо “Свобода” – української та російської служб – що працював не з-за кордону, а безпосередньо з СССРа. Це був період від початку 1989 року і десь до кінця 1993-го. Втім, ще до свого кореспонденства мені довелося і потерпіти за Українську ідею, й потрапити на “гачок” органів.”

В цей день 40 днів з дня смерти, -  згадаймо Анатолія Доценка в наших молитвах! Квіти понесуть мої друзі на свіжу могилу під Москвою! Хай буде Вічна пам’ять Анатолієві ДОЦЕНКОВІ - борцеві за СВОБОДУ!

На світлинах: Марічка Галабурда-Чигрин 29.4.2007. Мирослав Чмелик, Володимир Мартинюк і Толя Доценко на демонстраццч біля готелю Москва 1989 рік. Група  українців  в Москві. Толя Доценкою 2006 р.

Марічка ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН,

Сідней

mczyhryn@bigpond.net.au

15.8.2007