До 16-річниці Незалежності України

Ми - погорільці, будуємо хатку

Найбільше уміння – почати з початку:

Хатку.   Життя.   Себе…

Ліна Костенко

Не далеко ми відбігли часу, коли перший документ, який засвідчував достоменність особи, тобто паспорт, ми отримували в 16 років. І хоча абсолютним повноліттям, на чиюсь узаконодавлену думку, вважалось 18-ліття, та  почуття дорослості і відповідальності ми відчували вже саме від отієї, забарвленої буйноцвіттям юності і цілим океаном мрій та надій,  16-ї весни. І коли вже так самостійно та крилато могла себе відчувати молода людина, у якої ще все мало відбутись в майбутньому, тож як в пору своєї не першої молодості, в добу свого Воскресіння, має почуватись Держава з величезним історичним, інтелектуальним та духовним набутком?! Як має почуватися Держава, горбата від передчасних могильних поховань, - Земля яка зазнала страшних втрат голокосту, голодомору, чорнобильського отруєння, мовного нищення, висилок, катувань, розбрату, з’яничарення, розпорошеності своїх дітей, -  та яка довший час була позбавлена Волі і Права, яку примушували забути саму в собі і обрекли на довгі роки безвладдя і неволі?!

Так, - це я про Україну.

ЇЇ о н о в л е н і й !, і в той же час, знеславленій Долі, 16 років.

Чи то вже такий чаклунський збіг обставин, а чи заставки лукавого, та саме тепер, в пік своєї вільної та самостійно-свідомої 16-ї весни, вона, моя зболена Україна, знову на рубіконі нетривкого герцю, на межі випробувань, - її коливає чатуванням небезпек та нових можливих і неможливих запроданств.

Отче Боже, поможи моїй Україні з колін встати, підстав свої рамена, огорни Ласкою Твоєю, засій Державним розмислом в умах та серцях синів і дочок її, освіти для неї шлях праведний та  незрадливий, Духом Твоїм влучись з кожну клітинку її стомленої істоти, наділи, мою Землю, Божечко, животворчою силою Твоєю і умінням боронитись від лукавого, воздай, Боже, Верховенством Державного Правила, скерованого Вірою, Правдою і Любов’ю незрадливою. Не допусти, Отче, зла і скверни на теренах її, Воскресінням Твоїм Чудотворним Возроди, Господи нам Україну.

Амінь!

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

getmanova@list.ru

УКРАЇНІ

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я  твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

 

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я  тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Василь СИМОНЕНКО.

Україні

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Василь СИМОНЕНКО.

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Василь СИМОНЕНКО.

До “українців” 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордиться, що ми – українці.

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш у - пісні, а не в барилах вина,

І що щедрість  -  у серці, а не в магазинних вітринах,

І що є у нас мова і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного З вас: - Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

Що солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів, і пісень, джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як ?

Чи в “моголах” і вмерти судилось нам ще від Тараса!

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що згнітив нашу гідність до рівня вторинної раси? 

Українці мої! Як гірчать  мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене думка одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє до тла українство між нами.

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваємо хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил!

Можна жити й хохлом і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Віктор БАРАНОВ

Написано автором 20 липня 1989 р.