Слово про Стародубщину - мій рідний край на українському прикордонні

Стародубщина, або Північна Сіверщина (західні райони Брянської області Російської Федерації) - це мій рідний край. Звідти родом моя мати, там я уперше почув українську мову, увібрав у себе повітря стародубських лісостепів - такого куточка природи, якого я не бачив більше ніде - ні в Україні, ні в Росії. Особливість нашого краю полягає в тому, що він розташований ніби на розтоці шляхів російських, білоруських та українських, на межі поселення цих трьох народів.

Як зазначав ще Микола Костомаров, у мові місцевої людності переплелися українські та білоруські слова, а в наш час майже всю місцеву самобутність витиснула мова російська. Хоч і зараз деінде можна почути таке: “ Яка в нас мова, самі не знаємо. Слово російське, слово українське чи то білоруське, а ми люди руські, бо в Росії живемо”. Взагалі національна ідентифікація нашої людності дуже цікава. “Хохлами” тут називають усіх православних, та ще в містах зросійщені городяни зовуть так приїжджих селян, які вживають у своїй мові такі слова, як “яго”, (його), “няма”, “гета” (це), тобто розмовляють безумовним білоруським діалектом. “Кацапи” - це старообрядці, яких тут не дуже багато, про них кажуть: “кацапська церква”, “кацапський цвінтар”, “кацапська віра”. Образи в цьому ніхто не відчуває, сами старообрядці називають себе так.

Колись, після татаро-монгольської навали, місто Стародуб, заховане у лісовій хащі, єдине збереглося від руйнації по всій східній Україні і до XVI ст. було головним торговим центром, численнішим за населенням, ніж сам Київ. Потім входили ці землі до Литовського князівства, в часи повстання Хмельницького мешканці об’єдналися в козачий полк, який влився до складу Лівобережної Гетьманщини. Стародубським полковником свого часу був український гетьман XVIII ст. Іван Скоропадський. Після скасування Катериною Другою козацького ладу стародубські землі увійшли до складу Чернігівської губернії. І в цей час свідоме українське життя тут не завмирало. Саме на Стародубщині, в селі Понурівці був знайдений найдавніший екземпляр “Історії Русів”. Жив у нашому краї в XIX ст. український композитор Олександр Рубець, колоритну постать якого використав Ілля Рєпін для образу Івана Сірка у своїй славетній картині “Запорожці”. У маєтку свого прадіда, останнього українського гетьмана Кирила Розумовського провів майже все життя, помер і похований видатний російський поет Олексій Костянтинович Толстой, у творчості якого виразно відчуваються українські мотиви.

І в наш час історичні свідчення промовисто розказують про українське минуле Стародубського краю. Подивимось на основний сучасний центр Стародубщини - місто Новозибків. Пам’ятна стела біля залізничного вокзалу повідомляє: “В сотни Топальской на урочище Зыбкой, межи Тростаною и иными селцами помежними найдуючимися над речкою Корною, у вершине, на дуброве, вновь слободку, до ласки вийсковой, осадити людми”. Из универсала стародубского полковника от 1701 г.” На великому плакаті біля будинку міської Думи написано: “С XVIII века по 1919 год город Новозыбков находился в составе Украины”. В місцевому музеї зберігаються афіші XIX ст. з повідомленнями про виступи українських театральних труп, тут же можна побачити і гривні часів УНР, і печатку голови повітового уряду із тризубом всередині. Саме у Новозибкові формував Микола Щорс 1-шу українську дивізію для походу на Київ, у боях неподалік від міста загинула його дружина Фрума Хайкіна.

Але все це в минулому. У 1919 році стародубські землі були відокремлені від Чернігівської губернії і включені до складу Російської Радянської Республіки. Офіційно було заявлено, що переважну більшість місцевого населення складають російські старообрядці, хоча здається, що це неправда. Головною причиною відокремлення цих земель від України були все-таки стратегічні міркування. По теренах Стародубщини проходила дуже важлива залізниця. Москва - Гомель - Брест, яка прямує далі на Варшаву та Берлін, і залишати таку транспортну артерію в руках українців, які виразно прагнули в той час незалежності, було небезпечно. Таким чином Стародубщина увійшла до складу Росії, і, на жаль, сили, яка б схотіла боротися за збереження власної самобутності, тут не знайшлося.

Факти говорять самі за себе: за переписом 1989 року в Брянській області, а Стародубщина складає значну її частину, українцями визнали себе аж ...1,8 % населення. У тому ж 1989 році в Новозибківській газеті “Маяк” друкувалися біографії місцевих кандидатів у народні депутати. Прізвища майже всіх кандидатів були щось на кшталт: Гетьман, Осавуленко, Коваленко і таке інше. За національністю всі росіяни, і один українець. Цей українець народився у Вінницькій області, всі інші - місцеві мешканці.

Зараз відтворюється у Стародубі козачий полк, але хлопці самі не знають, чого хочуть - є в них і полковник, як це було на Гетьманщині, є й отаман, як на Запоріжжі, є й козачий круг, як на Дону. Одним словом - “пєтрушка”. Отак і живе зараз Стародубщина - заводи стоять, люди повні злиднів, про національну свідомість думати немає коли. “Дожили козаки!” - як любив казати мій небіжчик-дідусь. А я, почухавши голову, написав такий вірш ( за наголоси вибачаюсь, адже у нас на Стародубщині розмовляють трохи не так, як у “Літературній Україні” ):

Стародубщина

З віків страждань, з віків руїни
Крізь кров”ю зрошені літа,
Встане нова моя Вкраїна,
Моя Вітчизна золота.
Андрій Кравченко, 1943 р.

У Стародубському полку,
В години славної ознаки,
На чеснім, праведнім віку
Служили гетьману козаки.
Минув отой славетний час
І не залишив навіть слова,
На Стародубщині у нас
Забулась кровна рідна мова.
Тепер у нас Московська Русь,
З-під храмів гавкають собаки,
І лиш зітхне сивий дідусь
І скаже: “Дожили козаки!”
Гетьмани, Ляхи, Жигаї,
І Буряки, і Дорошенки,
Забудуть й прізвища свої,
Як забули Вкраїну-неньку.
Неначе не сини землі,
А гультяї і розбишаки,
Безслівні земляки мої,
І справді, дожили козаки!
Зітліли в порох сторінки,
Чесною кровію политі,
Де по могилах вояків,
Гуляють перевертні- діти.
Але Вітчизна золота -
Вкраїно, мов степові маки,
Крізь кров”ю зрошені літа,
Зростуть нові твої козаки.
Постане новий Чигирин,
Не змовкне прадідівська слава,
І Стародубський блудний син,
Згадає, де його Держава.

Стародубщина: нарис

Українці в імперії. В.Сергійчук "Бібліотека українця". Київ, 1992 р.,-92 стор.

Завжди входила до Чернігівщини. Після створення козацької держави тут діє Стародубський полк. Як свідчить «Генеральная перечневая табель малоросійских й Слободских полков» 1742 року, в Стародубському козацькому полку «великоросійских чинов и всякого званія людей» нараховувалося 212 осіб, а малоросійського —20480, у тому чис­лі: отаманів і рядових козаків — 13025.Ці дані красномовно свідчать на користь того, що Стародубщина завжди етнічно горнулася до України.

Наводячи дані перепису населення у журналі “Та6ор” Т. Олексіюк зазначає: “штучність клина й тут, на Чернігівщині, так-же легко встановити через крайнє розходження даних обох переписів— 1897 та 1926 р.” Справді, якщо українців з 778 осіб, яких тут нараховули в 1897 році, в 1926 році стало вже 123.940, то не ще ж не досягло ріння 1859 року — 268.290, на що вказує “Список населенних мест Черниговской губернии й по данним 1859 г.”. А як розуміти зменшення кількості білорусів з 149.033 в 1897 до 14.784 осіб у 1926 році? На думку названого автора, “всі ці цілком неймовірні цифрово-статистичні хитання виразно стверджують нову політичну московську тенденцію, територіального відосіблення українців від білорусів та вказують знову ж таки на перехідний мішаний характер території.

Яка ж об'єктивна картина з українською людністю складалася, скажімо, в 1917—1936 роках на Стародубщині, свідчить велика кількість звернень з цього регіону до Києва з проханням приєднати його до Української держави. І як зреагували на це спадкоємці Російської імперії — більшовицькі Ради? Про це довідуємося з листа голови Української делегації на переговорах з Росією в 1918 ро­ці С. Шелухина: «В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». Тому, звичайно, не бажаючи розмежуватися за етнічною ознакою, московська делегація і слухати не хотіла про кордон, запропонований українською: від Святського адміністративною межею Чернігівської губернії на північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець аж до Трубчєвська, потім річкою Нєрусою через Буду-Погощ до Старої Чути і далі до межі з Курською губернією біля Амона. Зрештою, добившись зірваний переговорів з Україною, Радянська Росія силою зброї відторгла собі Стародубщину. Там все зроблено для того, аби щось не нагадувало спільну долю з Україною.

На світлині: Стародавній герб Стародуба

Олександр ЯСЕНЧУК,

член громадського комітету «Стародубщина з Україною».

yasenchuk@i.ua