Члени української громади Москви проводили в останню путь справжнього журналіста і патріота України

Шановна українська громадо! Повідомляємо вам про те, що 7 липня на 44-му році обірвалося життя журналіста і патріота України москвича Анатолія Доценка.

Його смерть є великою втратою для всієї нашої громади. Анатолій завжди був правдивим голосом, який через радіостанцію «Німецька хвиля» повідомляв про події у Росії, роблячи це з українських позицій. Він також був автором нашого сайту, надсилав нам свої кореспонденції, робив дописи у Гостьову книгу сайту.

Анатолій Доценко приймав активну участь у політичних подіях кінця 80-х і 90-х років, коли Україна виборювала свою незалежність. В його московській квартирі часто бували українські політики, журналісти, церковні і громадські діячі.

Він був переконаним демократом, безстрашним громадянином Росії сахаровського зразка. Анатолій був яскравою особистістю, наділеною дивовижною енергією, працездатністю, чудовим гумором, особливо відчутний у живій у розмові. Таким ми запам’ятаємо його, нашого друга і колегу.

По інформації, отриманій редакцією сайту, Анатолію Доценку неодноразово погрожували за його професійну діяльність. Маючи добре здоров’я, він приблизно півтора роки тому несподівано захворів і помер в результаті швидкого розвитку хвороби. Його смерть у розквіті творчих сил залишає нам важкі, не розв’язані питання і сумніви, на які отримати відповідь у найближчій перспективі очевидно не вдасться.

Прощання з Анатолієм Доценко відбулося у середу 11 червня о 10 годині ранку у Москві в морзі за адресою: вул. Судакова, 15 (станція метро «Любліно»). О 10.40 ранку його відспівали у церкві Домодєдовського цвинтаря.

Разом з членами української громади Москви ми проводили в останню путь справжнього Українця, журналіста і патріота України Анатолія Доценка. Закликаємо підтримати родину покійного в її горі. Пухом тобі московська земля, дорогий Анатолію!

Редакція сайту «Кобза – Українці Росії»

vassilik@hotmail.com

Слово від друзів

Ми чули “Голос правди”…

Замість квітів на могилу нашого колеги і товариша Анатолія Доценка

Писали нумерологи, що дата 7.07.2007 - щаслива дата... Три сімки... Якісь символічні знаки. Що тільки не писали в Інтернеті...

10-го липня ранком той Інтернет приніс мені страшну вістку, що в той нібито щасливий день 7-го липня 2007 року в Москві помер Анатолій Доценко. Ця звістка мене так приголомшила й я страшенно розстроїлася ще й тому, що довідалася про це через Інтернет...

Так, і знов сльози, і знов мільйони разів питання “чому?” і знов і знов завалюється мій світ… Подібне почуття я вже переживала, коли 19 січня 2003 року, будучи в Бельгії, довідалася, також з Інтернету, про смерть журналіста та мого друга Сергія Набоки. Починаю повільно, але впевнено ненавидіти отой Інтернет...

Сьогодні дивилася постійно на годинник, який у мене стоїть біля комп’ютера. В Москві, в Києві ніч.. Як телефонувати? Здавалося, що кляті стрілки не посуваються... Не могла дочекатися 13.30 години сіднейського часу. Всі записники в мене падають з рук. З пам'яті вилетіли всі прізвища моїх московських друзів... І врешті згадала - є там Віктор Гуменюк, який мені розповість, що сталося, доки до матері Толі зателефоную.

Хто для мене Анатолій Доценко, що я розстроєна й не можу собі місця знайти в хаті? Анатолій мій і Степана Хмари - похресник. Та не тільки похресник! Ті, хто регулярно слухав мої радіопередачі з радіостанції СБС в Австралії, добре знають, хто такий Анатолій Доценко. Саме він подавав вісті і коментарі про події, які відбувалися в Україні. Його чути було по і Радіо "Свобода", і по “Німецькій хвилі”. Друкувалися його статті в багатьох українських діаспорних газетах - "Шлях Перемоги", "Свобода", "Українське слово", "Вільна думка" та інших в Україні і в Росії.

А для тих хто, не знає, хто такий Анатолій Доценко, бо він вже ввійшов в історію, - хочу поділитися спогадами нашого знайомства, бо він був незвичайною людиною. :

Підготовляючи вісті з життя українців в світі, а зокрема, вісті про події в Україні для своїх радіопрограм, я покликалася на інформації, які з’являлися в українській пресі в Україні, а також в діаспорних газетах. Ці газети доходили до нас в Австралію часто з двохмісячним спізненням. І, хоч в Україні діяла пресова служба Української Гельсінської Спілки (УГС), хоч і виходив "Український вісник", зав'язати телефонічний зв'язок з членами УГС в Києві чи Львові було майже не можливо.

В газеті "Українське слово", яка ще виходила в Парижі, з’явилося повідомлення про те, що в Москві створилася філія УГС. Для зв'язків подавалося п'ять прізвищ і  телефонів. Коли в 1989 му році в Москві проходила ланцюгова голодовка Української Греко-Католицької Церкви, я рішила зателефонувати в Москву, щоби отримати безпосередній репортаж про цю голодовку. Чомусь з поданих прізвищ в газеті я вибрала Анатолія Доценка. Думаю, тому, що те прізвище мені просто подобалося...

Моя перша розмова з ним відбулася в четвер 3 серпня 1989 року. З перших сказаних ним речень, зрозуміла, що особа, з якою говорю, дуже добре обізнана з політичною ситуацією в Україні. Його перший, переданий по телефону репортаж захопив нашу громаду. В наступну неділю 6 серпня 1989 року я знову зателефонувала Анатолієві, попросивши його стати постійним кореспондентом української програми Радіо СБС в Австралії. Анатолій погодився. В ту неділю в нього перебував Степан Хмара, який приїхав на голодовку. Провела я тоді з паном Хмарою інтерв'ю.

До Анатолія Доценка я телефонувала з радіостудій СБС по 3 рази, а то й більше на тиждень. Ми не порушували питання якоїсь зарплати. Чесно кажучи, я не знала б, де взяти грошей, щоби заплатити Анатолієві за роботу. Та українська спільнота Австралії відповідно оцінила його працю!

Коли Амбасада СРСР в Канбері та її Консулат в Сіднеї відмовили мені в 1990-му році в'їздну візу в Україну, відкидаючи запрошення народного депутата Володимира Яворівського, за посередництвом Анатолія я отримала запрошення відвідати Україну від Руху. Анатолій обіцяв, що займеться організуванням моєї першої поїздки по Україні. Він дотримав свого слова.

Якби не Анатолій, я ніколи би не була в Москві. А була там 4 рази - і зустріла в Москві прекрасну українську молодь. Не була би я і в Україні в тих місцях й установах де опинилися завдяки Анатолію. І не взнала би отих прекрасних друзів-журналістів, і між ними також вже покійного Сергія Набоку, смерть якого Анатолій дуже переживав... І за це я йому вдячною була і буду такою, поки житиму!

Анатолій Доценко працював кореспондентом для української програми Радіо СБС від серпня 1989 року до лютого 1993-го року, коли я втратила там свою працю. Сьогодні переді мною немов би фільмом пробігають картини: московське літовище, зустріч з Анатолієм й його друзями, які прийшли з українськими прапорами, поїздка до пам'ятника Тарасу Шевченку, зустрічі з молоддю в Москві... Перша поїздка в травні 1990 року в Україну! Які емоції! Що я переживала! Я приїхала до Києва, де мене й Толю Доценка на Київській залізничній станції зустрів Сергій Набока. Це ж саме вони з Толею відкрили мені київський журналістський світ та не тільки!

Разом ми ходили до Верховної Ради України. Разом були на студентській голодовці, переживали і подавали вістки про приїзд патріарха Мстислава, про суд над Степаном Хмарою… Хрещення Анатолія в музейній церкві Пирогів! Тисячі вісток, зустрічей по Україні з цікавими і не цікавими людьми. В жовтні 1990 року - відкриття першого в Україні пам'ятника Степану Бандері в Старому Угриневі. І ще і ще засідання  Верховної Ради... І можна всі ці спогади продовжувати аж до 1991-го, до проголошення самостійної України! Якби не Толя, я би не знала стільки цікавих провідних діячів політики, культури, Церкви України!

Він з друзями-українцями зустрічав на московському літовищі танцюристів танцювальної групи " Веселка" з Сіднею. Проводжав в Київ не одного українця з Австралії. І так 4 рази мене зустрічав і проводжав з Москви в Австралію!

Толя все своє коротке життя працював лише в ім'я України. Коли ми з ним після відкриття пам'ятника Степану Бандері були в Івано-Франківську на Святі УПА, Толю називали - "соловейком - голосом правди"!

Як подається сьогодні, 10 липня на інтернетському сайті “Майдан”, "він ніколи не боявся говорити на гострі теми та озвучувати правду.... В дні розпаду Радянського Союзу його можна було побачити на всіх політичних акціях як в Москві, так і в столиці України. Його московська квартира перетворилася на своєрідний центр українства в Росії. Свою діяльність він спрямовував на розвиток української культури, освіти та духовності як в Росії, так і в Україні. Його коштами закупили підручники для учнів Севастополя. "

Це були часи СРСР. Багато з тих, що тепер прикидаються великими героями, тоді ховалися від тої правди, боялися говорити. О, як це все тепер просто! Тоді ж треба було бути відважним і мужнім...

Я радо їхала в Москву, бо в гостинній квартирі його батьків, яка перетворилася на своєрідний центр українства в Росії - бо тоді ще не було офіційних громадських організацій, як сьогодні - мене радо вітали і приймали... І на тій кухні, де ми провели сотні годин в дискусіях над подіями в Україні, часто бували дуже багато відомих діячів українського руху. Були тут В'ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, були брати Горині, владика Василик і навіть сьогоднішня дружина Президента України Віктора Ющенка - Катерина Чумаченко...

Толя водив мене по Москві. На Арбаті ми заходили до “Української книгарні”. Була я з ним на З'їзді української молоді з країн тодішнього СРСР!

А вже останні роки, коли я не могла через хворобу чоловіка їздити по світах, ми з Толею переписувалися по електронній пошті. Він мав свої проблеми... В кожного з нас часами в житті буває щось не так...

Толя був страшенно засмучений, розчарований тим, що не дали йому сталого побуту в Україні. Він написав спогади, прислав їх мені. Вони скорочено з’явилися в Україні в якомусь журналі. Думаю, що я їх тепер уривками опублікую у нас в Австралії, а там побачимо...

Майже всі ті, хто зараз і депутати, і громадсько-політичні діячі, що бували у нього в Москві в другій половині 80-х років, про нього забули... Як про це навіть страшно подумати! А Толя стільки зробив в ім'я України! Бо через “голос правди” його, інформації, які йому слали зо всієї України, лунали по Радіо "Свобода ", “Німецькій хвилі”, по Радіо SBS в Австралії... Я бачила його при праці в тій невеличкій кімнатці його в Москві! І бачили мої друзі - австралійці, яких він там приймав!

Мама Анатолія - моя кума Раїса, з якою я говорила сьогодні (а переривали нас аж 3 рази!), заливалася сльозами, оповідала мені про останні місяці і дні його життя. Розповідав мені Толін друг - Віктор Гуменюк, ще один ідеаліст-націоналіст!

Завтра, 11 липня над могилою мого похресника - друга, колеги, зберуться друзі Анатолія. Було йому всього 43 роки! І знов сльози матері, дружини і ще зовсім малої дочки Марічки! Замість квітів на свіжу могилу - хіба що з далекої Австралії можу сказати: "Дякую, Толю, за те що ти зробив для України! Дякую за те, що відкрив мені журналістський світ Києва, познайомив з прекрасними молодими українцями, збагатив моє життя. Якби не ти, може я й не була би так скоро в Україні. Я, не тільки хрещена матір твоя, але й подруга, і тебе ніколи не забуду! Спи спокійно! Україна вже стала самостійною, а ти для того зробив більше за багатьох сьогоднішніх депутатів!"

А мамі Раїсі, дружині і дочці й Марічці, всім друзям Толі в Москві й Україні, моє глибоке співчуття з приводу важкої втрати! Дуже сумую разом з вами!

Вічна тобі, Толю, пам'ять! Співчуття передають всі ті мої друзі в Австралії, хто знав Анатолія!

Марічка ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН

Австралія - Сідней

mczyhryn@bigpond.net.au

10.7.2007

“Я ніс домовину свого брата...”

Мені до сьогоднішнього дня не вірилося, що Анатолія немає більше з нами. Він для мене був завжди живою життєрадісною людиною, другом з яким я завжди міг поспілкуватися, поділитися радісними, або сумними новинами.

Ми завжди були з ним однодумцями на різні події. Чи то стосувалося політичних подій в Україні, чи імперської війни в Чечні. Він мені був братом по духу, по боротьбі за свободу нашого народу.

Сьогодні, я своїми руками ніс домовину свого брата. Якому я завтра не зателефоную, не зустрінусь, не скажу – “Привіт, друже Анатолію, як поживаєш?”

Пишу і сльози переповнюють мої очі, розривається на клаптики моя душа. І тільки сьогодні я зрозумів, що Анатолій покинув нас і приєднався до своєї бабусі, яка померла понад два з половиною роки тому. Яка виховала його в українському дусі, яка зробила з нього українського патріота. Після її смерті Анатолій дуже сумував за нею. І це позначилося на його житті.

Ми молимось за нього і просимо Господа, щоб він допоміг Анатолію в царстві в яке він покликав нашого брата. Нехай йому буде земля пухом. Амінь!!

Віктор ГУМЕНЮК.

Москва

OUNRuhu@mail.ru 

11.07.07

На світлинах: Анатолій Доценко. Анатолій Доценко в гостях у поета Дмитра Павличка, нині голови УВКР. 17.5.1990 р. Анатолій Доценко та Марічка Галабурда-Чигрин, Київ - 22.5.1990 р. Журналістська робота - запис ветерана УПА. Віктор Гуменюк з труною брата на плечах. Хрест на могилі Анатолія Доценка.