Слово про зустріч з сонячною батьківською землею свого дитинства

От і з’їздили ми з донькою в Україну, зігрілись під палким сонцем, наповнились рідним духом. Два тижні прожила я в батьківському домі – як затишно, тепло, надійно під його крилом. Яке то щастя, що іще можу туди приїздити...

Дуже хотілося попасти саме в цю пору початку літа – коли цвіте калина, а в палісадниках буяють мамині півонії. Вони цвітуть також і на її могилі... Почула, як кує зозуля, і вночі біля містка лунає нестямний хор жаб, а їх перекривають солов’ї... Які там вечори, які зорі в небі! І гаряче сонце, ласкавий вітерець, і м’які трави – рідна, прекрасна й щедра земля! Чи зможу ще коли поїхати?...

Домовилась із татом вечорами дивитись на одне сузір’я – Чумацький Віз. Він 3 роки збирав для мене газету „Сільські вісті”, я перебрала і майже третину забрала сюди: один з чемоданів – лише газети, книжки, татові записки про нашу родину - він писав в самоті довгими зимовими вечорами...

Уже вкотре перебрала свою, ще студентську бібліотеку – дещо знов узяти сюди, на Урал, а то двічі носила до нашої Андріївської школи. Подарувала їм і своїх кілька книжок: „Рушники” - вірші, „Свет вечерней зари” - переклади, альманах „Ліра”. А ще, як дасть Бог, вийде й український альманах, - теж їм вишлю.

Наш Велико-Бурлуцький район розкинувся серед мальовничих балок та перелісків. І саме тут - Диким полем від річки Оскіл до Сіверського Дінця йшов давньоруський князь Ігор зі своєю дружиною назустріч половцям... Тут і тепер віє тим же терпким запахом полину й чебрецю. Й ті ж зірки сяють над головою, й те саме гаряче сонце в широкому небі, й жайворони співають тих пісень, що й тисячу літ тому... Й здається, якщо зупинитись та прислухатись, то можна почути гул кінських копит, посвист стріл та дзвін мечів древніх воїнів.

Саме тут в 1919 році, в розгромленому маєтку Донець-Захаржевських була знайдена „Велесова Книга” на дощечках – в якій розказана історія дохристиянської Русі. Про все це можна дізнатися в місцевому Краєзнавчому музеї та в солідному енциклопедичному виданні „Великобурлуччина”.

На цій щедрій землі й понині живуть працьовиті нащадки древніх русичів, вони так само сіють хліб і ростять дітей, вирощують сади та  співають щиросердих пісень. Серед них немало талановитих, відомих  людей. Восени 2006 року район звідусіль збирав шанованих земляків, й мені теж прийшло запрошення.

А цього разу я зустрілася з своєю землячкою Раїсою Яківною Баштан, вона – вчитель, журналіст, поет. В 2001 році привезла я на Урал її вірші - і через рік в Челябінську вийшла збірка „Подарунок”. То був справді подарунок їй від поета й мецената об’єднання „Лілія” Олега Смирнова, від усіх південно-уральських шанувальників таланту української поетеси. Мені Раїса Яківна принесла свій український костюм, в якому завжди виступала, а ще - вже третю солідну книжку своїх віршів, деякі з них і пропоную Вашій, любі друзі, увазі.

На світлинах: Мій тато Кобзар Іван Несторович. Наша  вулиця імені Тараса Шевченка в моєму селі Андріївка. Поетеса  з Великого Бурлука Раїса Баштан.

Лідія КОБЗАР.

Lidiya-Kobzar@yandex.ru

Журавлі прилетять

Журавлині орбіти ніким не окреслені,

Журавлині дороги самі по собі.

Але що б то були без журавок за весни,

І які без чекання сніги голубі?!

Ти почуєш у небі ридаючий клекіт,

Здіймеш руку прощально,  неначе крило.

Може, те ж неосяжно тривожне „далеко”

Між тобою й коханим сьогодні лягло?

Та коли заметуть жовтим листям розлуки

Листопади безжально кохані сліди,

Не остуджуй зневірою душу і руки.

Зовсім нікого ждать? Журавлів підожди.

Підожди журавлів. У березовім вітті

Заглуши в собі крик і бентег, і проклять:

Журавлі повертають на рідні орбіти.

Журавлі прилетять, журавлі прилетять.

Я ще маю дійти

Здається, часу і не гаю,

А не встигаю, не встигаю!

(Ліна Костенко)

Гей, спливають літа, мов ріка швидкоплинна,

В далеч-безвість несуть, що забуть не дано:

В яблуневому цвіті весни шумовиння,

І те слово, що щемом на серце лягло.

Найдорожчих людей прояснілі обличчя

Розпливуться у мареві відчаю й втрат,

І впокорена тиша огорне незвично

Той, колись гамірливий і зоряний сад.

Я іду по його незабутій стежині –

Хай ще осінь не палить за мною мости,

Бо в мені шаленіє уперто й дитинно:

Я ще встигнути маю, ще маю дійти.

Стара верба

Відломило гілочку від верби,

Понесло вітриськами за горби,

На степи безводні та в чужинський край –

Приживалась тяжко там, хоч вмирай!

Але сила мамина в ній жила –

Зачепилась гілочка, як могла,

За грунти нерідної сторони

Та й стала красунею посеред весни.

На сльозах замішана та краса.

- Ой, куди ж ти, доле, її занесла? –

Кличе, не докличеться, як сама журба,

Гілочку-дитиночку та стара верба.

Раїса БАШТАН,

Великий Бурлук.