Володимир Мельниченко зробив вагомий внесок у досі ще не сформовану програму відзначення 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря

Відомий учений-історик, письменник і мистецтвознавець Володимир Мельниченко упродовж трьох останніх років щороку обдаровує українського читача солідними томами своїх досліджень, написаних переважно на основі московських знахідок. Автор працює генеральним директором Культурного центру України в Москві, а тому, як кажуть, даремно хліба не їсть — ретельно обстежує московські архіви й бібліотеки і робить справжні відкриття того, що не помітили попередні дослідники.

Першим науковим бестселером, на мою думку, була книжка “Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55” (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 448 с.). У цій книжці були два підрозділи (“Тарас Шевченко в Москві” та “Шевченко і Аксаков”), які засвідчили, що автор започатковує нову шевченківську тематику.

В наступній книжці “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті” (М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006. — 655 с.) шевченківській темі присвячено третину обсягу книжки.

Але постійні пошуки вченого дали нові результати, і ось маємо розкішну і щедро проілюстровану книжку В. Мельниченка “Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві” (ОЛМА-Медиагрупп, 2007. — 510 с.).

Відомо, що Т. Шевченко багато разів бував у Москві, подорожуючи з Петербурга в Україну чи повертаючись назад. Там він написав вірш “Чигрине, Чигрине” (19 березня 1844 р.), коли повертався з України до Петербурга, і присвятив його своєму великому другові, видатному актору Михайлу Щепкіну, з яким не раз мандрував московськими вулицями. Тут він познайомився з земляками-українцями Осипом Бодянським і Михайлом Максимовичем, які стали його вірними друзями. А ще були знайомства і зустрічі з багатьма людьми у березні 1858 р., коли Т. Шевченко повертався з заслання до Петербурга і змушений був через хворобу затриматися в Москві більш ніж на два тижні, про що він детально писав у “Щоденнику” за 10—26 березня.

Про перебування Т. Шевченка в Москві написано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників-українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу московського оточення на поета. Найпомітнішим серед тих праць, переважно популярного характеру, був літературний нарис Івана Карабутенка, Олексія Марусича і Михайла Новохатського “Шевченко в Москве” (К.: Радянський письменник, 1989. — 320 с.), виданий російською мовою в Києві до 175-річчя від дня народження Т. Шевченка.

Поява останньої книжки В. Мельниченка не була несподіванкою для автора цих рядків, оскільки її, як і попередню, Володимир Юхимович довірив мені прочитати ще в рукописі. А прочитання неопублікованої праці приносить не тільки радість першопрохідця, а й накладає певний обов’язок — у разі потреби ти можеш висловити свої побажання чи зауваження. На щастя, майже ніяких критичних зауважень після ознайомлення з рукописами не було, а побажання — якомога швидше публікувати і побільше книжок розповсюдити в Україні. Останнє, на жаль, від автора не залежить, але, сподіваюся, що український (може, й не такий численний) читач зможе познайомитися з нею хоча б у бібліотеках. А ще — надія на електронний варіант, Інтернет. А може, й українські видавці додрукують, за домовленістю з московським видавництвом, частину накладу в Україні, бо ж, зрозуміло, що з тисячі примірників не дуже багато перетне російсько-український кордон. Принагідно зауважимо, що згадувана книжка “Шевченко в Москве” видавалася російською мовою в київському видавництві 1989 р. шеститисячним накладом… Дослідженню В. Мельниченка передує передмова “Українська Москва Тараса Шевченка” Шевченківського лауреата Павла Мовчана — стисла, лаконічна і, як завжди, наповнена емоціями і власними афоризмами. На думку П. Мовчана, дослідження В. Мельниченка — “це книга посилань і контактів, книга свідчень і доказів, а не припущень та здогадів…”, “книга співвіднесень та співставлень оточення з головним героєм, із самим Т. Г. Шевченком, Москви з Чигирином, сьогодення з минувшиною і майбуттям…” Можемо лише здогадуватися, яких зусиль коштувало досліднику переглянути численні архівні справи й рідкісні видання, щоб виявити саме те, що не лежить на поверхні. Адже багатьма матеріалами вже користувалося не одне покоління попередніх дослідників. І тільки занурення в першоджерела дало можливість уперше ввести в науковий обіг матеріали Справи канцелярії Московського воєнного генерал-губернатора по секретній частині “Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка” з Центрального історичного архіву Москви.

На багатьох факсимільних відтвореннях документів на сторінках книжки стоїть оте несподіване для шевченкознавців “Друкується вперше”, яке віднині перейде в літописи життя і творчості Т. Шевченка, його наукову біографію і т. ін. В. Мельниченко — не лише вчений із вродженою інтуїцією лоцмана в безмежному архівно-бібліотечному морі мільйонноаркушної малодоступної для пересічного шукача інформації. Видобувши з тих фондів найнеобхідніше й найправдоподібніше, В. Мельниченко будує свою наукову концепцію, в яку не можна не повірити: читаючи книжку, ми ніби знову йдемо удвох з автором по шевченківській Москві — по вулицях і провулках, заглядаємо в крамниці, крамнички й трактири, куди заходив Шевченко, спостерігаємо ярмаркове велелюддя й беремо участь у святкових гуляннях. Ми бачимо Москву середини XIX століття з її архітектурними шедеврами й невдалими як на оцінку Шевченка-художника спорудами, наприклад, храму Христа Спасителя. А ще — справжня галерея майже всіх людей, з якими спілкувався Т. Шевченко, з ким мав чи, можливо, міг мати якісь стосунки чи контакти. Розповіді про цих людей — від коротких біографічних довідок до блискучих характеристик особистостей з їхнім науковим доробком чи суспільним становищем — усе це не на рівні гіпотез чи творчих фантазій автора, а з документальними обґрунтуваннями й додатком у кількох ілюстративних зошитах портретів майже всіх осіб, про які йдеться в тексті.

Зошити з ілюстраціями, вдало вмонтовані в книжку, — це, знову-таки, знахідки автора, які не можна просто називати ілюстраціями. Дуже доречно називає подібні матеріали один відомий учений, що це “не ілюстрації — відкриття”. Мріється, що В. Мельниченко невдовзі видасть ілюстрований путівник “Шевченківська Москва” чи, може, й “Українська Москва”, де будуть репродуковані всі найважливіші його знахідки з картинами, схемами, фотографіями (старими й новими) тих місць, де побував і чим милувався Т. Шевченко. Можливо, і нинішні, й попередні, й наступні видання досліджень В. Мельниченка стануть стимулом чи й певною спокусою для київських шевченкознавців, які спроможуться підготувати й видати щось подібне до праці керівника одного з найпрестижніших за межами нашої держави центру української культури. Кількома своїми виданнями на шевченківську тематику В. Мельниченко зробив вагомий внесок у досі ще не сформовану програму відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Сергій ГАЛЬЧЕНКО

http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=4443

 21 (398) 24-30 травня 2007 р.

Українці у світі