А сторінки переписати можна

Ім’я професора Йоркського університету (Торонто, Канада) Ореста Субтельного відоме кожній освіченій людині. Це той Українець, який, проживаючи все життя за океаном (в США, потім у Канаді), одним із перших написав історію України від давніх часів до сучасності. Його історія була видана спочатку англійською. Надрукувати її українською автор вирішив 1991 року. Саме в той час у СРСР почався путч, і Оресту Субтельному видавці сказали: «Тікайте зі своєю книгою назад до Канади». Але він вирішив залишитися. І через три дні авторові повідомили: «Таки давайте вашу книжку, ми її надрукуємо». Так 1991 року Україна побачила «Історію України» Ореста Субтельного. Скільки перевидань цієї книги було в Україні, автор не знає. Гонорар з першої (мав отримати 10%) він попросив перерахувати на благодійний фонд дітям Чорнобиля. Знає тільки, що книга перекладена ще болгарською, словацькою та деякими іншими мовами.

Професор О. Субтельний завітав до Києва не тільки взяти участь у «круглому столі» з нагоди відзначення 15-річчя визнання незалежності України Польщею та Канадою, а й для підписання чотирирічного проекту «Сприяння глобальній інтеграції України». Цей проект фінансується канадським Агентством міжнародного розвитку (CIDA) та здійснюється Йоркським університетом (Канада) та Дипломатичною академією України у співробітництві з Канадським інститутом дипломатичної служби.

Ми мали змогу поспілкуватися з ним. 

– Пане Оресте, як ви опинилися за кордоном? Чи берете участь у політичному житті Канади?

– Народився я у Кракові. Мої батьки спочатку переїхали в США. Там я виріс і навчався, а потім виїхав до Канади. Моя дружина Марія - з української родини. Син мій дуже добре знає українську мову, в родинному колі ми ніколи не розмовляємо іншою. Ми постійно перебуваємо в іншомовному середовищі. Процес асиміляції дуже сильний. Четверте-п’яте покоління діаспори навчити української мови дуже важко. Молоді люди будуть танцювати, їсти вареники, але вчити мову – ні. Особливо, коли переходять жити в місто. Дещо допомагає церква. Але молодь часто просить, щоб богослужіння проводилися двома мовами: українською та англійською.

Щодо другого запитання, я не дуже цікавлюся політикою, але співпрацюю з канадським урядом. Ось сьогодні підписали проект з Дипломатичною академією України. Вже 10 років працюю в цьому напрямі. Підштовхнув до цього мене знову ж таки мій син, який сказав: “Гарно книжки писати, але треба щось конкретне робити”. Так що я взявся за ці проекти, і з великим задоволенням працюю.

– Коли у Вас виник задум написати історію України? Які джерела Ви використовували для  написання цієї праці?

– Готувався я до цього, ще коли був аспірантом. Але спонукала мене однозначно конкретна подія – народження сина. 1985 року народився мій син Олександр, і я вирішив, що вже, мабуть, пора. Свою працю я присвятив українцям, які виїхали з батьківщини, але ніколи не забували її.

У ті роки у нас була майже вся література, яка видавалася в СРСР: журнали, книжки, газети. Використовував я також архівні матеріали - спогади емігрантів з Радянського Союзу, жителів української діаспори. Джерел було досить. Допомагали збирати інформацію професор історії з Києва Олександр Оглоблін, Іван Лисяк-Рудницький зі Львова, відомий науковець, професор Омелян Пріцак з Гарварду. Багато цінних матеріалів знаходив я під час неодноразових поїздок в Україну.

– Чи не виникала потреба переписати сторінки історії, написаної вами?

- Моя книга викликала багато критики. Як виявилося, історія має бути для всіх різна. Жителі західних областей України мають свої погляди, східних – свої, були навіть виступи у Верховній Раді з вимогою заборонити цю історію, бо мій погляд – “хибний”! Та була і слушна критика. Через брак матеріалів не вдалося належним чином розповісти про роль жінок в економіці, політиці, меценатстві тощо. Дискусію викликали розділи про Другу світову війну в Україні.  Була думка, що я не зовсім зрозумів вклад радянської сторони. Справді, можна було більше написати й про це. Але тільки зараз я довідався про упущені мною факти. Відкрилися архіви, спростили доступ до матеріалів. Думаю, що варто переписати розділ про перші роки незалежності. Взагалі писати новітню історію за останні 15 років дуже важко.

– Як Ви ставитеся до того, що деякі історики Росії та України хочуть створити спільну комісію для написання історії?

– Розумію, що за тим стоїть. Мені це нагадує радянський підхід. Я писав історію сам. Без нікого. Не узгоджував ні з якими чиновниками. Тому не розумію, як комісія може писати історію. Повинна бути співпраця, спільні конференції, обговорення спірних питань. А вже писати кожен має сам.

У Росії дуже сильне імперське мислення. Вони 10 років були в прострації. Складалося враження, що вони поступово відходять від цього, а тепер з Путіним і з нафтою повертаються до старого. У нас США хотіли домінувати не тільки над Канадою, а над усім світом. І що з того вийшло? Тепер не знають, як з того вибратися. Нині Канада веде свою політику, а Америка свою. Росія має навчитися жити не як імперія. Були англійська, японська імперії, а коли Великобританія та Японія відійшли від того, то стали краще жити. Росії це треба зрозуміти.

– Як ви сприйняли рішення Верховної Ради України про визнання Голодомору 1932-33 рр. геноцидом? Чи не вважаєте ви, що голодомор вплинув на якісний склад нашої сучасної політичної еліти?

– Страта мільйонів людей не могла не вплинути. Тільки зважте, скільки могло діяти талановитих і здібних людей! Щодо рішення Верховної Ради, то воно є закономірним. Якщо інші країни вже визнали геноцид, а сама Україна – ні, то щось тут не те. Тоді треба було або відкликати рішення іншим країнам, або таки визнавати Україні.

– Чи вирішиться колись проблема українців: одна булава – три гетьмани?

– Ми не мали державності, тому все є як є. Та коли вже є президент, прем’єр-міністр, парламент, це минеться. Щодо сучасного протистояння між Ющенком та Януковичем, то діаспора - за Президента. Це – результат помаранчевої революції. Було розчарування в Ющенкові, але не як у людині, а як у Голові держави. Проте він став символом видатних подій і змін, тому ввійде в історію. Не задоволені українці діаспори тільки затяжними перетвореннями, бо можна зробити їх швидше і краще.

У нас кажуть, що якщо Україна не стане членом ЄС, то вона ніколи нічого не досягне. Я так не думаю. Україна може і не бути в ЄС, але співпрацювати з Європою повинна, щоб вийти на її рівень. Думаю, що в України є такі можливості.

– Як Ви ставитеся до проблеми поділу України на дві частини?

– Схід-Захід – це є українська проблема. Але Україна - не єдина країна, де виник подібний конфлікт. Наприклад, у нас в Канаді. На днях жителі Квебека оголосили себе окремою нацією. Знаєте, що це означає? Що в Канаді є дві окремі нації. Але все таки Канада існує і не готується розвалюватися. Те, що відбувається в Україні, – це прецедент, але загалом регіоналізм – явище поширене. Чомусь переважно ця проблема виникає, коли проводяться чергові вибори. Як заграють з цим політики, це вже на їхній совісті. Якби була зріла політична еліта, це питання можна було б вирішити.

– Що ви напишете про сучасну ситуацію в Україні?

– Так складно писати сучасну історію! Більша частина того, що має спливти на поверхню, ще невідома, за кулісами стільки діється, що й не охопиш. Тільки за 10-20 років ми зможемо дізнатися про різні нюанси, які зараз приховуються. Питання власне в тому, як відібрати події, що стануть історичними. Для мене це та подія, яка залишає якийсь слід. Не просто вибухнула і зникла, а яка віддзеркалює суспільство. Я думаю, що помаранчева революція вплинула на українців. Тепер є розчарування, але кожен скаже, що щось змінилося. Тому я знаю, що це є історична подія.

– Як часто буваєте в Україні? Які маєте враження?

– Сучасну Україну я добре знаю. Кожен скаже, не тільки я, а й американці, німці, італійці, що Україна дуже приваблива. Особливо люди і природа. Чого не скажеш про владу. Країна історично цікава, має величезний потенціал, високоосвічений народ. Майбутнє України бачу тільки щасливе. Ви хочете жити, як всі нормальні люди, як цивілізований світ, і особливо молодь прагне цього.

Українська державність вкоренилися, то є доконаний факт. Колись гетьмани бігали до Москви за порадами. Але керівники України сьогодні мають зрозуміти: «А чого мені бігти за кордон радитися, коли я очолюю незалежну державу?» Янукович, перебуваючи з візитом у США, підтримав позицію Ющенка у зовнішній політиці, хоч він може й думає інакше, але тут інтереси держави взяли гору. Я не згоден з деякими українськими істориками, які називають сучасне життя в Україні періодом руїни. Це не руїна. Україна стає нормальною. Я переконаний оптиміст.

На світлині: Орест Субтельний. Україна. Історія.

Світлана ОСТАПА, 

«Телекритика».

uvkr@iptelecom.net.ua