Фрагменти сценарію до одного із наших національних вечорів в міському Українському клубі “Червона калина”

Виїжджаючи вперше з дому в Росiю, я взяла з собою грудочку землі з пiд грушi в батькiвськiм садку, пучечок запашного чебрецю, зiрваний бiля кладовища, де бабусина могила, а ще – вишитий мамою рушник – на згадку про свiй дiм, родину, про нашу Україну.

Бiлоснiжнi рушники… На них цвiте лiто: яскравi, соковитi барви, помiж них золотавi смужки, наче променi сонця, i багато зеленi. А ось поєднання червоного та чорного кольорiв. Вiзерунки на них – то справжнi дива, створенi ниткою, покладенi хрестиком.

Українська хата немислима без рушникiв, вони з давнiх давен обрамляють iкони та портрети дорогих людей – наприклад, портрет Великого Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка, який поряд з iконами зустрiчаємо мало не в кожнiм домi, а книжечка його вiршiв «Кобзар» лежить поряд з Бiблiєю та Псалтирем - загорнутi чи прикритi рушником.

Вишиванi рушники, часто з мережками чи кружевом, прикрашають хату, обрамляючи настiнне дзеркало, або їх розвiшують над рамками з сiмейними фотографiями, просто над вiкном. Вишитий рушник висить бiля умивальника, на рушник викладають хлiб, виймаючи його з печi. Хлiб кладуть на вишиваний рушник i так хлiбом-сiллю зустрiчають дорогих гостей.

Полотно як для одягу, для скатерок, так i для рушникiв колись виробляли самi: сiяли коноплю чи льон, вимочували iх стебла, витiпували, пряли на прялцi. З ниток ткали вдома полотно, вiдбiлювали його на сонцi. А потiм вже зимою кроiли сорочки, рiзну одежу, скатертини й рушники (2-4 м на 36-40 см) та  вишивали рiзними узорами червоними й чорними нитками – заполоччю.

Можна багато говорити про рiзнi орнаменти на рушниках та сорочках, про їх рiзноманiтнiсть, про їх древню символiку, котра для нас вже мало доступна й зрозумiла. Вишивки, їх рiзнi орнаменти – то своєрiдна образна мова, за допомогою якої селяни спiлкуються навiть через столiття. В рiзних областях України iснують свої орнаменти вишивок, кружев, мережок, ниток, своi особливостi вишивання, за ними можна зрозумiти, з якого куточка України той чи iнший рушник.

До XVII ст. узори були геометричнi, вони переважають в захiдних областях України, а в схiдних - на Донбасi, на Кубанi частiше вишивають гладдю. Вже пiсля козаччини стали з’являтися стилiзованi квiти, калина, рiдше – птахи: голуби, солов’i, пiвнi та жар-птицi. Стали вишивати рiзнi написи, якi часто вказували на призначення рушника: “Хлiб-сiль”, “Козацькому роду нема переводу” тощо…

Вже з дитинства дiвчаток привчають шити й вишивати, рокiв з шести мама чи бабуся показують, як тримати голку, вишивати на полотнi хрестиком узори так, щоб на зворотному боцi не було жодного – боронь Боже! – вузлика. На вечорницях дiвчата готували собi придане, в тому числi й  рушники для свого весiлля – на щастя, на долю, для сiмейного оберегу.

Весільних рушникiв, бувало, готували не один десяток. Ще до весiлля старостам при сватаннi треба подавати хлiб на рушниковi. Подала дiвчина старостам рушники – то значить дала згоду вийти замiж, а як пiднесла гарбуза - значить, не схотiла, насмiялася… На весiллi треба перев’язувати рушниками через плече сватiв, дружкiв, боярiв. Молода на весiллi пiдперiзувалась спецiальним вузьким рушником – бiлим, перетканим червоними смугами. Рушником молодим зв’язують руки на весiллi й так молодий веде свою молоду в свiй дiм, на рушник вони стають при вiнчаннi в церквi, весiльним караваєм на рушнику мати стрiчає невiстку на порозi її нового дому… Немало стародавнiх традицiй розгублено за роки ХХ столiття, але й зараз навiть у схiдних областях Украiни в кожному весiльному магазинi-салонi можна придбати комплект весiльних рушникiв для рiзного призначення.

В пiснi «Туман яром» співають “Та й з тобою на рушничок стану…”, бо рушник молодим стелили пiд ноги при вiнчаннi в храмi.

Все життя рушник в Українi супроводжуе людину, в найважливiшi моменти буття: при народженнi й хрестинах приймають дитя з купелi на рушник, при сватаннi й весiллi використовують багато рушникiв. На похоронах домовину спускають в яму на рушниках, а хрест на кладовище несуть також перев’язаний рушником.

До 60-річчя Перемоги ученицi в деяких сiльських школах України iмена загиблих своiх односельчан увiчнювали, вишиваючи їх на рушниках, й тi рушники тепер зберiгаються в шкiльних та сiльських музеях.

Як святу реліквію в українських сiм’ях рушники зберiгають i передають з поколiння до поколiння. Мати синовi в далеку дорогу дає вишиваний рушник, щоб не забував рiдний дiм, свою матiр. Згадайте «Пiсню про рушник» - “I рушник вишиваний на щастя, на долю дала”.

В хатi моiх батькiв завжди були рушники: над портретами й образами, у Великдень - на столi пiд пасками. Бувало, бабуся напечуть хлiба, пирогiв – завжди викладають їх на старенький рушник, зверху накривають гарним рушником. Коли йшли в гостi, то гостинцi, пироги в корзинцi також прикривали рушничком.

Виїжджаючи вперше з дому в Росiю, я взяла з собою грудочку землi з-пiд грушi в батькiвськiм садку, пучечок запашного чебрецю, зiрваний бiля кладовища, де бабусина могила, а ще – вишитий  мамою рушник – на згадку про свiй дiм, родину, про нашу Україну.

На світлинах: Українські рушники. Авторка Лідія Кобзар-Шалдуга над віршами з соняшниками і рушниками. Виставка вишиваних рушників. Наші майстрині-вишивальниці на міському фестивалі “Вінок дружби”.

Лiдiя КОБЗАР-ШАЛДУГА.

Lidiya-Kobzar@yandex.ru

Рушники

(вірш авторки)

Золоте дитинство – щастя водограй!

Легкокрила юнiсть дарувала мрiї.

На шляхах далеких втративши надiї,

Йду набратись сили я у рiдний край.

Рiдна хата радо зустрiча теплом

Татових очей та посмiшкою мами:

- Ми давно чекали, залишайся з нами.

Глянь, цвiтуть пiони пiд твоїм вiкном.

Й знов защебетали вранцi ластiвки,

I залоскотало сонце менi вiї,

Я проснулась – райдугою в узголiв’i 

Мамою розшитi сяють рушники!

I заграла радiсть на моiх устах –

Зможу всi незгоди я тепер здолати,

Бо тепло та щирiсть батькiвської хати

Будуть скрiзь зi мною в рiдних рушниках.

Защебечуть дзвiнко милi ластiвки,

I у мене в домi будуть пломенiти

Та у днi печалей нiжно душу грiти

Мамою розшитi давнi рушники.

Людмила Дугарь

Рушники расшиты чистым златом,

Переплетена с Украйной Русь.

Зреет песня щедро и богато,

И волнами плещут боль и грусть

Пісня про рушник 

Сл. Андрія Малишка

Муз. Платона Майбороди 

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала,

I водила мене у поля край села.

I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

I рушник вишиваний на щастя (на долю) дала.

Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,

I зеленi луги, солов’iнi гаi,

I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,

I засмученi очi хорошi твоi.

Я вiзьму той рушник простелю, наче долю:

В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров

I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю-

I дитинство, й розлука, i вiрна любов

Й твоя материнська любов.

Туман яром, туман долиною. 

Туман яром, туман долиною. 

За туманом нічого не видно. 

Тiльки й видно дуба зеленого. 

Пiд тим дубом криниця стояла,

В тiй криницi дiвка воду брала.

Та й впустила золоте вiдерце –

Засмутила козаковi серце.

- Ой, хто ж теє вiдерце дiстане,

Той зi мною на рушничок стане.

Обiзвався козаченько з гаю:

- Ой, я ж теє вiдерце дiстану,

Та й з тобою на  рушничок стану!