Як їх відмітили в Клубі української культури імені Івана Франка при Камчатській обласній науковій бібліотеці імені академіка Степана Крашеніннікова

Хто ми - Клуб української культури ім. Івана Франка при обласній науковій бібліотеці імені академіка Степана Петровича Крашеніннікова в м. Петропавловську-Камчатському? Хрещеним батьком Клубу української культури став саме цей обласний культурний заклад. А першими  почесними членами клубу були: письменник і журналіст Віктор Кудлін, поет Євген Сігарьов, Валентина Могилевська, були і є Заслужений артист Росії Валерій Кравченко (фортепіано) та Заслужений працівник культури Росії Лев Зіневич (скрипка), гітарист Микола Красільніков, поети: Геннадій Барков, Володимир Нечаєв, директор видавництва «Білий шаман» Артур Білашов, художники: Олександр Зоркін, Віктор Трішкін, Володимир Соколов-Ширшов, Олександр Чіпізубов,працівник адміністрації області Наталя Баришева, працівник бібліотеки Галія Намжилова, барди: Вадим Шкотін, Анатолій Федорів, Сергій Паламар, професор Валентин Улітін та інші.

На літературно-музичні вечори збиралися і збираються люди різні за віком, професією, світоглядом, вірою, національністю, аби почути українське слово, українську пісню, класичну світову музику, поділитися своїми думками, почуттями, познайомитися з новими виданнями книжок українською  і  російською мовами, з людьми, що їх пишуть.

Ми просто живемо, живемо за кордоном своєї Батьківщини і саме це розвиває сильніше струну українську, сильніше порушує глибину чуття любові до України, її мови, її пісні, її краси…При цьому, будучи представниками України, ми ніколи не забуваємо про відповідальність перед своїм народом і своєю Батьківщиною, про утвердження позитивного образу України, про необхідність будити приспану національну свідомість кожною зустріччю.

Не нове буде сказано, що культуру і націю завжди і в усі часи рухали вперед одиниці. І де б вони не жили, в які б умови їх не кинуло життя – вони українці, які несуть у світ свої національні корені, свої традиції, святе зерно національної культури народу, його мову, історію. Ці українці – це джерело життя, з якого можна пити і пити, аби тільки дати йому дорогу витоку. І такою дорогою для багатьох українців став Клуб української культури при обласній бібліотеці ім. Крашеніннікова в місті Петропавловську, що на Камчатці.

Спілкування з „камчадалами” спонукає до добра і щирості, дарує почуття високого, присутність відкритості, гармонію краси людського спілкування, його багатство... Й сьогодні йдемо до того спілкування, як на свято...

Ось, наприклад, остання зустріч в Клубі в 2006 році, яка відбулася 19 грудня – це було свято Миколи Чудотворця.

Спершу ми сказали про те, що в 2006 році 150 років від дня народження Івану Франку – письменнику, поету, драматургу, перекладачу, літературному критику, ученому, громадсько-політичному діячу, ім’я якого носить наш Клуб. Мені пощастило побувати 27 серпня в с. Нагуєвичі, музеї-садибі Івана Франка. Тисячі людей приїхали до Нагуєвичів вклонитися землі, яка дала Україні і світові титана думки і праці. Поезія Івана Франка вчить любити свій рідний край – Україну – і разом з тим такою ж любов’ю  любити всіх людей незалежно від національності, кольору шкіри чи віросповідання. Ось що писав великий Каменяр:

…Ні, хто не любить всіх братів

Як сонце Боже, всіх зарівно

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно! 

А так як 19 грудня свято Св. Миколая, то в першу чергу Світлана Кривуца, Лідія Перевалова, Наталя Діденко та Наталя Березіна розповіли нам, хто він є Святий Миколай. І ось що вони розповіли (переклад з Акафісту, який зробила Світлана Кривуца):

«Святий Миколай, що має особливу благодать надавати допомогу в небезпеках для життя і за різних обставин, охороняти подорожуючих, зцілювати  страждущих і виганяти бісів.

У перекладі з грецької «Миколай» означає «переможець народів». Святитель Миколай дійсно став переможцем народів, але не як полководець, тому що діяв не мечем та силою, а словом Господнім і вірою своєю, яка освітлювала все його життя. Він перемагав не міста, але землі, не держави, але набагато більше – душі людські, викорінюючи та проганяючи із них зло, допомагав людям  перемогти  невидимого ворога у тій внутрішній боротьбі, яку безперервно веде кожний на протязі усього свого життя  на землі…

Святий Миколай ще при своєму житті здійснював багато чудес, із яких найбільшу славу принесло  йому спасіння  від смерті трьох чоловіків, яких несправедливо засудив до страти користолюбивий градоначальник. Святитель сміливо підійшов до ката і вирвав із його рук меч, вже занесений над головами засуджених. Градоначальник, якого викрив Святитель Миколай, розкаявся і почав просити помилувати його ...

Багато інших чудес  здійснив  він за довгі роки свого служіння.

Не один раз рятував Святитель тих, що тонули в морі, виводив людей із полону, звільнював заарештованих. Він повертав сліпим зір, глухим слух, німим дар мови. Він перемагав бісів та виганяв їх з людей. Міг зупинити бурю, повернути вітер, заспокоїти хвилювання моря.

Свята Православна Церква прославляє Святителя Миколая два рази на рік: в день його преставлення (6/19 грудня) і в день перенесення його мощів із Мир Лікійських в місто Барі (9/22 травня)»

Через луки і ліси, снігами й наметами прийшов до Клубу Святий Миколай (Олександр Кришталь), щоб з добрими людьми зустрітися та перевірити, а чи знають вони молитви і що вміють. Кажуть, що напередодні свята Св. Миколай всю ніч готує солодощі для добрих дітей і для добрих людей і ті солодощі називаються «миколайчиками». Тож Тамара Боргун прочитала Св. Миколаю молитву «Отче наш», а Надія Сивашенко молитву до Святого Миколая, Настя Діденко - «Боже Великий, єдиний», а всі присутні одержали «миколайчики». Всі щиро подякували Св. Миколаю за даруночки. Св. Миколай остеріг, щоб велося всім добре цілий рік треба поділитися з ближніми своїми даруночками і пішов з Клубу зі словами: «Хай Вас Бог благословить і Божая Мати!». А Людмила Горай розповіла, як вона з великою любов’ю вишивала, виробляючи і прикрашаючи кожну деталь ікони Миколая Чудотворця. Вбрана прекрасно вишитим рушником, ікона  гарно прикрашала наш зал. Пані Людмила також сказала, що ця ікона освячена  в церкві Св. Миколая і, направду, допомагає в тяжких життєвих ситуаціях.

2006 рік закінчується. Для України це був, можливо, не зовсім «круглий», але ювілейний рік: 15 років Незалежності, 150 років Івану Франку, 315 років від дня народження останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, 750 років місту Львову і 805 його засновнику – Данилу Галицькому.

Щоб для людини основними та пріоритетними були ті людські цінності, які встановив сам Господь, необхідна в першу чергу, повага до історичної спадщини свого народу. І ми не випадково, в такий ювілейний рік для України звернулися до її історії, щоб нагадати, а хто ж він перший король український – Данило Галицький. На сцені стояв портрет Данила Галицького, вбраний в рушник, майстерно вишитий Людмилою Горай.

ГАЛИЦЬКИЙ Данило Романович – князь волинський і галицький, князь київський (1240), перший український король. Будучи сувереном великої держави, він усе життя присвятив здійсненню стратегічних планів об’єднання Південно-Західної Русі. Він був старшим сином галицько-волинського князя Романа-Бориса Мстиславовича. Після смерті князя Романа (1205), скориставшись малоліттям його синів, а також чварами між князями та боярами, польські й угорські феодали захопили Галичину.

Король Данило – володар Галицький народився в 1201 році. А  в 1205 році у розквіті сил і слави загинув батько Роман Мстиславович, безстрашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. Удова, княгиня Анна, залишилася з двома синами, молодшому з яких, Василькові, ледве виповнилось два роки. Одразу по отриманні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викорінене великим князем. За боярами стояли підвладні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних воїнів.

Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за походженням була чужою у Галичині, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей.

Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі i Перемишлі, Романовичі, за словами галицького літописця, "стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи мовили вони: "Як там не крути, а Володимир буде наш!»

Розумний, сміливий i наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на Галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем. Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний, тобто удачливий. Мстислав дійсно був непереможним полководцем i за 3 роки до того виграв знамениту Липецьку битву у Володимиро-Суздальських князів, найсильніших на тогочасній Pycі.

Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як i всі інші князі, не певно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких бояр, які крутили ним на власний розсуд.

Всього того Данило тоді не знав. Йому просто було образливо бачити чужинця на батьківському престолі. Але молодий князь добре усвідомлював, що час його ще не настав, що не склалися умови для рішучого наступу на Галич. І він прийняв вокняжіння Мстислава в Галичі зовні спокійно. Ба й навіть вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його донькою Анною.

Щойно княжичі підросли, вони розпочали тривалу й запеклу боротьбу за батьківську спадщину. Для того, щоб зібрати до купи володіння батька, спочатку Волинь (1221), а потім місто Галич і частину Галичини (1238), Данилу Галицькому знадобилось 40 років. Як повідомляє літописець, Данило увійшов у місто і прийняв стіл свого батька, і оголосив перемогу, і поставив на Німецьких воротах свій прапор. Тільки у 1245 році після перемоги  над польсько-угорськими військами під Ярославом, він остаточно повернув собі всю Галичину.

Для протистояння боярам Данило Галицький прагнув забезпечити собі підтримку серед селян і міщан. Він споруджує фортеці у Кам’янці-Литовському, Бересті, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників і військові залоги. Будує нове місто – Львів, який назвав ім’ям свого сина Лева.

Перша згадка про Львів датується 1256 роком. В цьому році місто Львів святкувало свою 750- річницю (остання неділя вересня). Львів — місто-фенікс. Він пережив чимало потрясінь: пожежі, епідемії, війни. Проте, Львів завжди відроджувався i розквітав з новою силою. Львів’яни різних національностей завжди любили, шанували i поважали своє місто. Головні укріплення давнього Львова були на Княжій горі.

Колись Високий Замок був узгір'ям, що складалось з двох частин. На одній гopi — нижній частині - був дитинець. Далі проходив глибокий яр . На вищій горі стояла вежа. 3 військового погляду Княжа гора була добрим природним укріпленням — стрімка, лиса (без дерев) i важкодоступна. Спочатку укріплення княжої гори були дерев'яними, лише після захоплення Львова Казимиром III, поляки збудували кам'яний замок.

У давньому Львові мешкало чимало іноземців. Вірмени, німці, угорці, поляки, татари, євреї, греки, молдавани, італійці i навіть сарацини. Звичайно, більшість населення складали русини. Старий Ринок був найдавнішим базаром, де торгували купці зі всього світу.

На сучасній вулиці Б.Хмельницького до наших днів збереглись церкви св. Миколи, св. Параскеви П'ятниці, монастир i церква св. Онуфрія. Вони були збудовані на місці давніх храмів. Найдавнішою була церква св. Миколи. Можливо, вона була надвірною церквою князя. Відомо, що церква icнувала вже у 1292 р. Тут немає помпезності, вишуканості, а вікна у вигляді бійниць i стіни з тесаного каменю нагадують фортецю.

Майстерну характеристику Данила подає Микола Костомаров: "Доля цього князя мала в собі щось трагічне. Багато чого досяг він, чого не досягав жоден з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший...Данило, завжди відважний, неустрашимий, але разом із тим великодушний i добрий до наївності. Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії".

Данило Галицький доклав чимало зусиль аби зібрати коаліцію для звільнення Русі від монгольської навали. Він сподівався отримати підтримку від папи Інокентія IV. В організації хрестового походу проти Орди, погодившись на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. У 1253 році папа надав Данилу Галицькому королівський титул. Втім Данилу Романовичу довелось власними силами вести війну з татарами, причому вперше в історії Русі один з її князів постійно брав гору над непереможними, як тоді вважалось, монголо-татарами.

У 1245-64 рр. Данило був повновладним господарем великого Галицько-Волинського князівства. Помер перший український король Данило в 1264 році у своїй новій столиці Холмі (нині територія Польщі). У пам’яті нащадків він залишився володарем, який подав приклад єднання задля великої мети – утвердження державності.

Всю цю історію розповіли докладно: Антоніна Ходосова, Юрій Мазур, Алла Лобко, Лідія Перевалова, Світлана Кривуца, Наталя Березіна, Наталя Діденко, Лідія Плюшко. Людмила Горай прочитала вірш Уляни Смаги про Львів. Лідія Плюшко виконала пісню на слова Івана Франка, муз. А. Кос-Анатольського «Ой ти дівчино, з горіха зерня»,  Анастасія Коптєва  - «Моя Україна», Антоніна Ходосова – «Пісня про Волинь». Звучали вірші про Львів Василя Колодія…Ансамбль «Ласкаво просимо» розпочав вечір піснею про Св. Миколая, а закінчив нашим Національним гімном - «Ще не вмерла Україна»...

На світлинах: Ікона Святого Миколая. Авторка як ведуча вечора в Клубі української культури ім. Івана Франка 19 грудня 2006 року.

Едіта ПОЗНЯКОВА,

Клуб української культури ім. Івана Франка. 

rendall@mail.kamchatka.ru