До 100-річчя першої спроби організації Товариства “Просвіта” на теренах Зеленого клину

Серед громадських організацій української діаспори особливе місце посідає "Просвіта". Важко переоцінити її роль у духовному пробудженні українства (і не лише Далекосхідного). Організація, яка постала 8 грудня 1868 року у Львові і налічувала на установчих зборах 70 осіб, через деякий час охопила своєю діяльністю не тільки материкову Україну, але й українців на поселеннях і, як засновниця більшості українськх товариств, була з любов'ю й пошаною прозвана "Матір'ю Просвітою".

Перша і, на жаль, невдала спроба організувати товариство "Просвіта" на Далекому Сході датується 1906 роком у м. Микольськ-Уссурійському1 [1]. Проте відмова влади не вплинула на бажання утворити організацію і, як повідомила Київська газета "Рада": "6 січня (1910 року - А.П.) в помешканні редакції газети "Никольск-Уссурийский" відбулися організаційні збори українського товариства "Просвіта" для розгляду виробленого вже статуту" [2]. 9 лютого 1910 року від імені фундаторів: П.Хоменка, С.Ніжинецького, Й.Переверзєва-Разсуди, З.Шевченка та І.Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане прохання щодо затвердження Статуту товариства "Просвіта". Відповідно до його Статуту "Товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіта українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю" [3]. Для її досягнення Статутом Товариства передбачалося: "а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й ін. українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібіліотеки, музеї, організовувати торгівлю книжками та ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки та ін.; г) засновувати стипендії, школи, приюти, яслі, бюро праці і т.ін., просвітні й благодійницькі установи; д) організовувати конкурси й встановлювати премії за кращі твори літератури та мистецтва" [4].

23 лютого 1910 року подане прохання було розглянуто "Приморским областным по делам об обществах и союзах присутствием", яке прийняло наступне рішення: "усматривая из представленного устава общества "Просвита"...., что цель общества направлена исключительно к объединению украинцев и, что подобное объединение, ведущее к обособленности украинцев, может вызвать враждебную рознь в среде других групп населения, а потому общество с такими целями должно быть признано угрожающим общественному спокойствию и безопасности, постановило в регистрации означенного устава отказать" [5].

Це рішення влади було абсолютно передбачуваним, оскільки 20 січня 1910 року генерал-губернаторам циркулярно було розіслано спеціального листа за підписом Міністра внутрішніх справ статс-секретаря Столипіна, яким роз'яснювалися положення затверджених 4 березня 1906 року "Тимчасових Правил про товариства і союзи серед інородців, які населяють Росію" ("Временные Правила об обществах и союзах среди инородческих элементов, населяющих Россию"). "Такі товариства, - йшлося в листі - безперечно ведуть до посилення початків національної відокремленості і ворожнечі і тому мають бути визнані такими, що загрожують громадському спокою і безпеці, як то і роз'яснив Сенат у цілому ряді рішень (укази від 18 червня 1908 року № 9120 у справі Українського Товариства "Просвіта", від 4 вересня 1909 року № 8397 у справі Польського Товариства "Освята" та ін.). У зв'язку з цим, я признаю створення подібних товариств, на підставі п.1 ст. 6 закону 4 березня 1906 року, неприпустимим…" ( виділено авт. - А.П.).

За таких умов деякий час товариство в Микольськ-Уссурійському діяло нелегально, що, попри зрозумілі труднощі, всеж дозволило українським активістам на чолі з Й. Перевєрзєвим-Розсудою "потроху розворушувати це сонне місто" [6]. Крім того підпільні гуртки існували у мм. Владистоці та Імані. Як відзначалося в одному із жандармських рапортів, датованих листопадом 1913 року, метою створення гуртків був розвиток у його членів національної самосвідомості і культурний саморозвиток, а головною метою, "до якої повинні прагнути всі щирі українці, повинна бути автономія України" [7].

Справедливости ради треба сказати, що таке відношення влади стосувалось не лише "Просвіти", а взагалі будь-яких форм організованого українського життя, тому на всій території Зеленого Клину лише в Благовіщенську вдалося в ті роки одержати дозвіл на легальне ведення української роботи, коли в 1911 році був затверджений статут "Українського Клубу". Ситуація навколо клубу, створеного за ініціативою Л.Глібоцького, К.Рибки та В.Коваленка, зайвий раз підтверджує той факт, що попри будь-які формально діючі законодавчі акти в Росії їх реальне втілення в життя в усі часи цілком залежало від доброї волі чиновника. В даному випадку дозвіл на діяльність "Українського Клубу" було отримано завдяки підтримці земляка - колишнього полтавського поміщика віце-губернатора Амурської області Чаплинського. Проте невдовзі, у зв'язку з переводом Чаплинського за демократичні погляди на Камчатку, положення клубу погіршилося і він припинив свою діяльність.

З початком першої світової війни уряд запровадив ще більш суворі адміністративні заходи, що негативно позначилось на суспільно-культурному житті українців, яке й так ледь животіло. І все ж 9 березня 1916 року у Владивостоці було зроблено ще одну спробу створити українську організацію, цього разу - під виглядом Владивостоцького українського благодійного зібрання. Статутом Зібрання передбачалося відрахування всіх прибутків у розпорядження російського Червоного Хреста. Однак і цього разу Приморське обласне по міських справах присутствіє відмовило в реєстрації Статуту, оскільки "представленный на рассмотрение Устав не соответствует цели нового общества... Проектируемое общество называется "благотворительным", а представленный Устав является Уставом обыкновенного общественного собрания, клуба, каковым по существу, и является это общество... Ввиду изложенного Присутствие, не находя возможным утвердить Устав Владивостокского Украинского Благотворительного Общественного Собрания, постановило в регистрации Устава отказать."[8].

У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до лютневої революції 1917 року, коли певна лібералізація національної політики відкрила широкі можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців.

Початком активної планової української роботи на Далекому Сході можна вважати Перший Загальний Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу, який відбувся 11-14 червня 1917 року у м. Микольськ-Уссурійському [9]. З того часу почала досить швидко поширюватись мережа українських організацій. Тільки у м. Микольськ-Уссурійському і повіті були створені, крім окружної Ради: "Просвіта" - у сс.Осинівка і Хороль; кооперативні громади - у сс.Михайлівка, Монастирище, Осинівка; аматорський гурток - у с. Григорівка; культурно-просвітній гурток - на ст. Гродеково. У Микольську працювали також відділ Далекосхідної Артистичної Спілки, кооператив "Гайдамака", Товариство "Просвіта" (створене 9 лютого 1920 року, голова Ради - Iван Журавель, члени Ради - Степан Журавель, Павло Яхно, Кирило Остапенко), видавництво "Сяйво" [10]. Активно включилися в роботу "Просвіти" у мм. Спаську, Імані, Хабаровську (створене в 1921 році, голова Ради - Йосип Андрiйов, заступник голови - Василь Кийович, писар - Якiв Рудницький, скарбник - Скрипченко, господар - Петро Винцковський. При Товаристві діяв хор у складі близько 50 осiб, хормайстер та режисер - Д. Коваленко), Благовіщенську, Свободному (створене в 1920 році, голова Ради - Iван Мостипан, заступник голови - А. Гудзенко, скарбник - Кирпиченко, писар - Д. Вапняр, члени Ради - К. Холод, I. Батрак, I. Мармоль) та інших містах і селах Далекого Сходу.

8 жовтня 1917 року на загальних зборах Владивостоцької Української Громади (заснована 25 березня 1917 року) було прийнято рішення про її реорганізацію в культурно-просвітницьке товариство "Просвіта". Товариство проводило свою роботу на базі Народного Дому, де була відкрита українська початкова школа, театральною секцією ставились вистави. Включно до 1922 року (від 1909 року) щороку проводились Шевченківські свята. При "Просвіті" діяв хор на чолі з полковником Ф. Стешком та М. Новицьким (староста - Тихон Доля). Очолював Товариство Ю. Глушко-Мова (пізніше - Голова III Далекосхіднього Українського З'їзду та голова Далекосхідного Українського Секретаріату. У 1941-1942 роках - член Української Національної Ради. Помер і похований у Києві), серед його активних учасників відомі громадські діячі: Д. Боровик, В. Ткалич, Д. Кисільов, Т. Ковтун, А. Печінко, К. Стрільбицький, В. Жук та інші. Мала "Просвіта" й свою бібліотеку, яка, за свідченням Івана Світа, містилась у приватному помешканні [11].

У 1921 році Владивостоцька "Просвіта" видавала газету "Українська думка" (перше число вийшло 27 лютого), головним редактором якої був І. Кошовий. Про умови, в яких діяла "Просвіта" газета писала: "Тяжко було проводити чисто ідейну працю "Просвіти" спочатку, але не в легшому стані вона і тепер. Товариство не зустрічало і не має співчуття в державних колах, котрі у нас весь час складаються з представників не української національності, і ведуть імперіалістичну політику Московщини обмосковлення нашого народу, незалежно від того з якої би партійності вони не складалися - з одного боку, а з другого - це погане матеріальне становище Товариства.

Матеріальне становище Товариства складалося до цього часу лише з дрібних пожертв бідноти та театральних вистав" [12]. Кількість вийшовших чисел та наклад газети невідомі.

З приходом у 1922 році до влади на Далекому Сході більшовиків українське суспільне життя завмерло. Єдиним центром активної діяльності українських організацій залишилась Маньчжурія.

Знаний діяч, голова Харбінської "Просвіти" Іван Паславський розділяв громадське життя українців у Маньчжурії до 1932 року (час написання статті) на чотири періоди [13]: 1) від 1905 до 1917 року - час "несміливих початків і організації "Українського Клубу"; 2) поч. 1917 - сер. 1923 року - період активізації суспільно-культирницького життя, організація Громад, кооперативів і т.п.; 3) від 1924 до пол. 1926 року - період малих організацій, коли були створені "Українське Видавниче Товариство", Об'єднання Українських Організацій Далекого Сходу", "Український Галицький Комітет", Спілка Студентів Українців" - організації малочисельні і через своє нелегальне становище майже невідомі та матеріально не забезпечені. Легально діяла лише парафія української православної церкви Св. Покрови, яка однак, через певні утиски з боку ієрархії російської православної церкви значного впливу на українське суспільне життя не мала [14]; 4) осінь 1931 - 1932 роки - нова Маньчжурська влада декларувала рівні права всім національностям, що стимулювало під'йом національного життя.

Зупинимося на третьому та четвертому періодах більш детально.

Події 20-х років в Україні, поразка українських визвольних змагань на російському Далекому Сході, значна асиміляція суттєво вплинули на діяльність української громади Маньчжурії. Відіграв свою негативну роль і Мукденський договір 1924 року, згідно з яким східно-китайська залізниця перейшла у спільне китайсько-російське управління, адже досить значна кількість українців - службовців залізниці змушена була прийняти радянське громадянство задля збереження місця своєї праці. Все це призвело до майже цілковитого занепаду зазначених організацій у першій половині 1926 року.

15 липня 1926 року за ініціативою І. Паславського, Р. Бариловича, Г. Тоцького, Ф. Богдана, В. Кушнаренка, Д. Пономаренка та М. Козловського було засновано товариство "Січ"[15], перейменоване 2 грудня 1928 року у "Просвіту" [16]. 14 червня 1930 року Харбінська "Просвіта" отримала грамоту від централі "Просвіти" у Львові і право називатися її відділом [17]. Ці організації постали фактично як гуртки при американській організації IMKA (Християнська організація молодих чоловіків), керівництво якої (секретарем IMKA був А.А. Гризов - сибіряк-обласник, колишній редактор часопису "Последние известия", що видавався у Владивостоці) погодилося на створення гуртків за умови їх неполітичності та сплати членських внесків до IMKA. Справа в тому, що американці, як і інші іноземці мало право екстериторіальності, що дозволило пізніше таким же чином створити відділ "Просвіти" в Ханькоу. Фактично від 1926 року до осені 1931 року "Просвіта" була єдиною активною суто національною організацією на весь Далекий Схід.

Товариством проводилась виключно культурно-просвітницька робота: щотижня організовувалися збори, читалися реферати, лекції. "Січ" проводила курси українознавства (українська мова, література, історія, географія), що проходили в приміщенні ІМКА протягом двох років [18], організовувала святкування Незалежності України, злуки українських земель, роковин Т. Шевченка та І. Франка. Кожна помітна подія в Україні знаходила тут свій відповідний відгук [19]. Діяла при Товаристві бібліотека для якої надходили видання з України. Наприкінці 1932 року бібліотека нараховувала 800 томів і працювала щоденно [20]. Постійні контакти підтримувались з українськими громадами США, Канади, Чехословаччини та Німеччини [21]. Крім того, за безпосередньої участі Товариства було зорганізовано видавництво "Зелений Клин", яке вже в березні 1928 року видало дві брошурки: "Що знати повинна кожна людина" й "Тарас Шевченко", накладом у 1000 примірників [22]. За ініціативою "Просвіти" 15 грудня 1931 року відбулися об'єднавчі збори чотирьох існуючих на той час у Харбіні організацій - "Просвіти", "Союзу української Молоді", Української парафії" та старих діячів "Українського Клубу" на яких було проголошено створення Українського Національного Громадського Комітету [23].

У січні 1932 року виникла нова організація - "Українська громада в межах Маньчжурії та Монголії", яка після утворення держави Маньчжоу-Го була реорганізована в "Українську Громаду в Маньчжу-Го". Робилися заходи по об'єднанню всіх існуючих організацій навколо неї навіть шляхом "поглинання" останніх, однак пізніше вона змушена була шукати згоди з Українським Національним Громадським Комітетом [24].

Після захоплення Японією північно-східного Китаю і утворення у 1932 році васальної держави Маньжоу-Го, на чолі якої став останній представник Маньчжурської династії і наслідник престолу Пу-ї, в Харбіні значно посилився вплив японських кіл. Пізніше їх влада організаційно оформилась у вигляді військових місій, які були створені в усіх населених пунктах на окупованій території. Проте, незважаючи на японський контроль, українці одержали більше можливостей для організації повнокровного громадського життя. Це пояснюється насамперед послабленням російського впливу. Важливим фактором, що позитивно позначився на розвитку суспільного життя було повернення наприкінці 1933 року (15 листопада) громаді Українського Дому. "Как вскипевший котел, забурлила украинская колония в последние несколько недель. Явление это вполне нормальное, так как в полусонную украинскую массу впрыснуто сильное возбуждающее - получен украинский дом."[25] В національному домі поряд з деякими старими та заново створеними українськими організаціями - Союз українських емігрантів, Українська національна громада, Спілка української молоді, Союз українських учителів та ін. розмістилася й "Просвіта".

1933 року "Просвітою" були організовані недільна школа та курси українознавства. Вживалися заходи щодо відкриття 20 серпня 1934 року української гімназії з реально-комерційним відділом у складі трьох підготовчих і одного класу гімназії, про що було дано відповідне оголошення в "Манджурському Вістнику" [26].

У різні часи до складу Правління "Просвіти" входили І. Паславський, М. Мілько, В. Яхно, І. Світ, М. Світ, В. Павловський, О. Петрушенко, О. Рейтер, В. Дахнович, М. Коблянський, П. Марчишин, К. Андрущенко, С. Кукуруза, Ф. Богдан та ін. Свого часу очолювали Харбінську "Просвіту" І.Паславський, П. Марчишин та М. Мілько.

Після ліквідації, восени 1936 року, японською військовою місією в Харбіні принципу виборності в структурі колонії її начальником був призначений Ю. Рой, а його заступником В. Кулябко-Корецький. Від цього часу в житті колонії дедалі виразніше практикувалися авторитаризм і централізм, що проявилося, зокрема, в активному сприянні її керівництва забороні японцями 1937 року діяльності всіх українських організацій, крім самої УНК. Серед ліквідованих організацій була й "Просвіта" [27]. Товариство відновило свою регулярну роботу лише у 1943 році, коли на чолі УНК став інж. О. Вітковський [28].

Проте, із вступом у 1945 році радянських військ, а в інших районах Китаю - на початку 1949 року, перед падінням гоміньданівської влади організоване українське життя в Маньчжурії перестало існувати. Більшість активних членів українських громад були заарештовані й засуджені на різні терміни позбавлення волі, а Ю. Рой та І. Шлендик - до розстрілу. Люди, що належали до українських громад у Тяньцзіні, Ціндао і Шанхаї, а також деякі неорганізовані шанхайські українці були евакуйовані трьома групами на Філіпіни з планом дальшого переїзду до Австралії, Аргентини, Канади і США. Значна частина матеріалів, в тому числі й бібліотека "Просвіти", за деякими даними, знаходяться нині в Аргентині і, на жаль, є практично недоступними для дослідників з України.

Новий етап відродження громадського життя українців на Далекому Сході, що розпочався на початку 1990-х років також нерозривно пов'язаний з Товариством "Просвіта". Маловідомий факт - ініціатори створення Товариства української культури Приморського краю (ТУК) А. Попок та А. Мамонтів познайомились через Київське Товариство української мови ім. Т.Шевченка членами якого на той час були. Статут саме цього Товариства було взято за основу при розробці документів ТУК, а серед варіантів назв новоствореної організації розглядався й варіант назви "Товариство української мови "Просвіта" [29]. Вiд'їзд найбiльш активних членів Товариства української культури Приморського краю в Україну після проголошення її незалежності, погiршення економiчного становища як в Росiї так і в Україні, розчарування певної частини населення у наслiдках перетворень, що вiдбувалися в суспiльствi призвели до спаду активності товариства. Починаючи з 1994 року його дiяльнiсть здебільшого концентрувалася навколо хору "Червона калина" та полягала у щорiчному влаштуваннi Шевченкiвських свят, концертiв тощо. У 1998 році товариство не пройшло перереєстрацiю згідно чинного законодавства і припинило своє iснування. Проте, вже 20 листопада 1998 року на його основi було зареєстровано Владивостоцьке українське товариство "Просвiта". Літопис діяльності новоствореного товариства лише розпочинається.

Нині на терені Зеленого Клину різною мірою активності діють 8 громад, 5 з яких - у Примор'ї.

Примітки:

1. Світ І. 1917 рік на Далекому сході // Календар-альманах УНСоюзу на 1967 рік. - С. 152.

2. Рада. - К., 1910. 20 січня.

3. ЦДА ДС РФ. - Ф. I. - Оп. 2. - Спр. 2053. - Арк. 8.

4. ЦДА ДС РФ. - Ф. I. - Оп. 2. - Спр. 2053. - Арк. 14.

5. ЦДА ДС РФ. - Ф. I. - Оп. 2. - Спр. 2053. - Арк. 15.

6. Л-ко М. Украінство на Далекому Сході//Нова Україна. Календар на 1921 рік. - Владивосток, 1921. - С. 129.

7. ЦДА ДС РФ. - Ф. I. - Оп. 2. - Спр. 329. - Арк. 147.

8. ЦДА ДС РФ. - Ф. I. - Оп. I. - Спр. 923. - Арк. 2.

9. Микола Андрусяк писав, що I з'їзд відбувся у Владивостоці (Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 4). Це, на нашу думку є помилковим.

10. Україна. К, 1992. - № 4.

11. Світ І. З Далекосхідних спогадів//Альманах УНСоюзу на 1966 р. Джерсі-Сіті-Нью-Йорк, 1966. - С. 145.

12. Українська думка. - Владивосток, 1921, 27 лютого.

13. Громадське життя українців Маньджуго (1905-1932 рр.) // Маньджурський Вістник. - Харбін, 1932, 12 серпня.

14. Світ І. Українсько-японські взаємини 1903-1945: історичний огляд та спостереження. Нью-Йорк, 1972. - С. 77.

15. Тризуб. - Париж, 1928, 1 липня.

16. Брилинський Д. "Просвіта" на Далекому Сході // Народний календар товариства "Просвіта" на 1931 р. Львів, 1930. - С. 149.

17. Дорошенко В. "Просвіта", її заснування й праця. - Філадельфія, 1959. - С. 82.

18. Тризуб. - Париж, 1928, 1 липня.

19. Тризуб. - Париж, 1927. - ч. 36. - 4 вересня. - С. 30.

20. Маньджурський Вістник. - Харбін, 1933, 11 лютого.

21. Тризуб. - Париж, 1928, 1 липня.

22. Там же.

23. Тризуб. - Париж, 1932. - ч. 32-33. - 28 серпня. - С. 24.

24. Там же

25. Маньджурський Вістник. - Харбін, 1933, 23 грудня.

26. Манджурський Вістник. - Харбін, 1934, 23 червня.

27. Світ І. Українська молодь Далекого Сходу // Визвольний шлях. Лондон, 1976. - № 2. - С. 174.

28. Там же. - С. 175.

29. Із щоденника автора.

Андрій ПОПОК.

Визвольний шлях. - Лондон. 2000. - Кн. 11. - С. 84-90.

http://apopok.narod.ru/Prosv.html