Невдячні нащадки, а точніше варвари, зняли з могили і постаменту Марко Вовчок плити чорного граніту, привезені з України

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав.

Ось таку оцінку геніальний Тарас Шевченко дав творчості Марка Вовчка, одночасно висловивши надію на продовження боротьби за утвердження українського слова, гнобленого в Російський імперії. Крім цієї конкретної посвяти, Марку Вовчку славетний Кобзар присвятив і свій вірш "Сон", відомий кожному українцеві з шкільної програми "На панщині пшеницю жала..."

Та доля вибирає тільки їй відомі шляхи, і після Орла, Чернігова, Києва, Парижа, Санкт-Петербурга Марія Олександрівна Лобач-Жученко (Марко Вовчок) опинилась в глухому закутку на хуторі Долинському поблизу Нальчика. Незважаючи на невлаштованість, вона й тут швидко знайшла спільну мову з місцевим населенням: гірськими балкарцями і кабардинцями з долин, а самій місцині напророкувала щасливе курортне майбутнє. Адже природа просто вражала: територія садиби спускалася до низу, де в ущелині текла річка, а за нею - гори, гори, гори. П'янке чисте повітря паморочило голову... Отут, серед цієї чарівної краси славетна українська письменниця і знайшла свій спокій.

На жаль, в останні роки до кінцевого притулку Марка Вовчка мало хто навідується. Україна має більш ніж достатньо своїх проблем. Українців вже не вабить ні слава Кавказу, ні кавказька гостинність. Та і Росію турбують зовсім інші питання в цьому гірському краї. Представникам українського дипломатичного корпусу на півдні Росії влада Кабардино-Балкарії з відомих причин так і не надала гарантій безпеки, тому робота завершилась направленням вербальної ноти.

11 лютого я, нарешті, дістався Нальчика. Долинське, а ось вулиця Марка Вовчка. Це і було дороговказом до музею. Від садиби повіяло чимось близьким. Під високими прямими соснами стоїть хатина. Такі довелося бачити на Смілянщині в Самгородку. Особливо виразним був ганок. Вся територія притрушена снігом, і хоча поруч дорога, а навколо санаторії і будинки відпочинку, було тихо-тихо. Оживила ідилію руда білка, що невідомо звідкіль взялась. Підійшов до пам'ятника і, трохи обдивившись, попрямував до могили. Давно немає дикої груші - самісійки під якою заповіла поховати себе Марко Вовчок, а могила все там. Невдячні нащадки, а точніше варвари, зняли з могили і постаменту плити чорного  граніту, привезені з України. Навіть сніг не зміг приховати жалюгідного стану басейну, а до хати треба рук і рук. Та й грошей.

Під'їхала директор музею-садиби Майя Петрівна Романенко. Відчинила двері, і звідти повіяло пусткою. Та і що можуть зробити зимою 2 співробітника, коли приміщення не опалюється. В кімнаті від вулиці впав великий шмат стелі, правда, дранка ще тримається. Але деякі дерев'яні конструкції прогнили і вимагають термінової заміни. І все ж навіть в холоді, в надзвичайно скромних умовах життя тепліє. Майже двогодинна розмова з Майєю Петрівною здалася кількахвилинною. Можна було ще говорити і говорити, але я поспішав на автобус до Прохладного. Директор показала особисті речі письменниці, зацікавлено розповіла про її нащадків. Вряди-годи до музею заходять відпочиваючі з України, які й гадки не мали про його існування, але ж і самих таких відпочиваючих одиниці. Правда, були хлопці, що "штурмували" одну з кавказьких вершин. Є й ентузіасти-одинаки, що підтримують зв'язок між Долинськом і Україною. Звичайно, п. Романенко хоче бачити музей більш привабливим. Запрошує приїхати влітку, коли все цвіте і буяє. Мабуть, воно так і буде.

На світлині: Пам'ятник і музей-садиба  письменниці Марко Вовчок на хуторі Долинському біля Нальчику. Марія Олександрівна Лобач-Жученко немовби дивіться в очі і душі своїх недостойних земляків та нащадків. Ельбрус  та сині гори Великого Кавказу. 

Микола СЕРГІЄНКО. 

"Вісник Товариства українців Кубані"

№ (47) - 2006 р. visnik@rambler.ru