Заява громадських правозахисних організацій, інтелігенції України, світового українства з приводу нищення історичної пам’яті українського народу

Ми живемо в час, коли кожен народ намагається якомога глибше осягнути свою історію, якою б трагічною вона не була. Важливо без упередження пізнати своє минуле для того, щоб упевненіше крокувати в майбутнє. Це добре усвідомлює мудрий єврейський народ, який свято оберігає сліди своєї тисячолітньої історії. Ось і зараз на відзначення 65-річчя трагічних подій до меморіального комплексу ”Бабин Яр” з’їжджається сотні євреїв з усього світу. На урочистості для несення почесної варти до місця масових поховань прибуло 150 військових з Ізраїлю. Президент та Уряд України взяли під свій патронат проведення заходів, пов’язаних з вшануванням пам’яті жертв єврейського голокосту. Хоча, задля об’єктивності, варто пригадати, що серед жертв «Бабиного Яру» покоїться не менше (а може й більше) циганського люду, українців, так само жорстоко нищених фашистами. Полягли тут і екіпажі кораблів славнозвісної Дніпровської флотилії, і захисники Києва – солдати і командири Південно-Західного фронту. Тут же могила нескореної Олени Теліги та інших українських патріотів, розстріляних гестапівцями у 1942 році, пам’ять про яких чомусь не прийнято вшановувати на державному рівні.

Водночас висловлюємо своє занепокоєння з приводу посягань на святая святих – на нищення пам’яті українського народу. Турбує те, що в Україні загострюється суперечка довкола трагедії штучного голодомору 1932–1933 років. Все частіше лунають провокативні заяви прокомуністичних сил, які мають на меті перетворити на фарс увіковічнення трагедії Голодомору. Після завершення конкурсу з приводу розміщення меморіального комплексу жертвам українського голокосту, політичні сили з провладної коаліції розпочали кампанію по недопущенню цього будівництва. І як результат – в проекті Державного бюджету на 2007 рік не закладено жодної копійки на спорудження меморіалу. Припинено державну підтримку музейної експозиції „Забуттю не підлягає” ( про комуністичні злочини 1917-1991 років) при Київському товаристві „Меморіал”, яка щороку безкоштовно обслуговує понад 10 тисяч студентів та школярів.

Опираючись на міжнародний досвід, відповідно до Указу Президента, 31 травня 2006 року було прийнято Постанову Кабінету Міністрів № 764 ”Про утворення Українського інституту національної пам’яті”. Інститут наділений відповідним статусом, як центральний орган державної виконавчої влади з відповідною вертикаллю та спеціальними повноваженнями. Адже жертви голодомору, комуністичних репресій та гітлерівського геноциду розкидані по всій українській землі. Нищення українського етносу тривало століттями. Трагедія України полягає ще й в тому, що ніхто до кінця не може збагнути ні її масштабів, ні причин, ні наслідків. А тому молоде покоління українців нездатне осмислити минуле свого народу і виробити чітке бачення національної ідеї, сформулювати стратегію державотворення, яка б могла об’єднати націю на її фундаментальних цінностях.

Відновлювати по крупинках, з історичною послідовністю та об’єктивністю становий хребет нації – таке завдання поставлено перед Українським інститутом національної пам’яті.

Однак, на перешкоді формування його структури став прихід до влади відверто антиукраїнськи налаштованих чиновників нового-старого Уряду. Інститут ще не розпочав працювати, як стараннями посадовців його бюджет урізано до неможливості існування.. Більше того, Український інститут національної пам’яті, всупереч згаданій Постанові КМУ, віднесено до відповідальних виконавців Держкомархіву. Таким чином фактично ліквідовано сам статус Українського інституту національної пам’яті як головного розпорядника бюджетних коштів, наданий йому згаданою Постановою Кабінету Міністрів.

Спеціальне, чи то необдумане нищення урядової інституції, яка започаткована Указом Президента України та затверджена Постановою попереднього Уряду, наштовхує на серйозні висновки з приводу подальшого формування державної політики щодо проблем збереження національної пам‘яті.

Прикладом цинічного ставлення до жертв політичних репресій на Україні можуть служити місця масових таємних поховань 30-40 років у Биківнянському лісі. За оцінками різних експертів, число жертв у Биківнянських похованнях не менше ніж у «Бабиному Яру». Наводяться дані про 100 - 150 тисяч загиблих. Насправді, ні органи прокурорського нагляду ні державні чинники не виявляють інтересу до об’єктивного розкриття злочинів минулого та до встановлення істинних масштабів цих злодіянь. Як констатує в останній постанові «Про закриття кримінальної справи» слідчий військової прокуратури А.Амонс, поховання не повністю досліджені в зв’язку з закінченням виконання терміну слідчих дій та відсутністю часу. Тобто, ні часу ні бажання займатися розкопками у влади немає.

Хто ж повинен взяти на себе цю працю по всій Україні, проводити пошук на Соловках, в Мордовії, по колишніх ГУЛАГах, скрізь де тільки нищили українців, - як не Український інститут національної пам’яті?

А тим часом, на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» вже кілька місяців ведуться несанкціоновані розкопки на замовлення невідомих організацій з Польщі. Як виявляється, для цьго у Києві можна найняти спеціалізовану бригаду і, ігноруючи закони України, викопати і закопати усе, що завгодно. Свідками цього стали учасники Всесвітнього Форуму Українців, які відвідали Биківню 20 серпня 2006 року. З’ясувалось, що на той час там було розрито 15 нових поховань з метою пошуку останків польських офіцерів. Тут же, в присутності представників польської сторони, оглянувши кістки і черепи, і не знайшовши нічого, щоби зацікавило замовників розкопок, найняті робітники спокійно скидають усе це у мішки для відходів, і в тих же ямах, без належної процедури перепоховання, засипають землею. Де, в якій державі, хто міг би допустити такий вандалізм, глумління над пам’яттю невинно убієнних, закатованих громадян?

Незважаючи на те, що територія Биківнянських поховань Постановою Кабінету Міністрів України №546 від 22.05.2001 р. оголошена Державним історико-меморіальним заповідником, а Указом Президента України йому надано статус Національного і він знаходиться під охороною Закон України «Про охорону культурної спадщини», виконавців несанкціонованих розкопок це не зупинило. На акт про вчинені правопорушення та припис Головного Управління охорони культурної спадщини КМДА щодо негайного припинення самовільних розкопок, СДП «Меморіали України» не реагує. А один із ініціаторів розкопок – секретар Ради охорони пам’яті, боротьби та мучеництва Польщі п. Анджей Пшивознік через польську пресу поширює недостовірну інформацію про те, що в Биківні розкрито 103 поховання з останками польських офіцерів.

Ігнорується навіть той факт, що: Биківнянські поховання попереднім слідством встановлені як місце злочину, і тому будь-які розкопки повинні проводитись після поновлення кримінальної справи. А також в присутності слідчого, з обов’язковим проведення судово-медичної експертизи.

Аналогічна спроба проведення несанкціонованих розкопок була здійснена в 2001 році. Тоді ж в Національному заповіднику з’явились символічні могили з хрестами і символікою іноземної держави. Що далі?

Не заперечуючи можливості знаходження у Биківнянському лісі останків польських громадян, репресованих сталінським режимом, українська сторона повинна організувати об”єктивне розслідування обставин їх загибелі та пошук поховань, опираючись на відкриті нині архіви КДБ, на підставі міжурядових угод та європейських законів. За інших обставин самочинні дії польської сторони можна розцінювати як провокування міждержавного конфлікту, що вже мало місце на Львівському цвинтарі т.з. «орлят».

Запобігти подібній ситуації можна було б у тому випадку, якщо б українську сторону на державному рівні представляв Інститут національної пам’яті, який би мав не допустити протиправних дій на території Національного заповідника та спрямувати розкопки у правове поле законодавства України.

Обставини спільно пережитих трагедій, коли різні народи стали жертвами тоталітарного режиму, повинні закладати фундамент зовсім інших, добросусідських стосунків. У спільних могилах не може бути своїх і чужих кісток.

Дмитро Павличко,

голова Української Всесвітньої Координаційної Ради,

Павло Мовчан,

голова Всеукраїнського товариства „Просвіта”,

Іван Драч,

голова правління Товариства ”Україна-Світ”,

Роман Круцик,

Голова Київської міської організації Товариства „Меморіал” імені В. Стуса,

Анатолій Погрібний,

голова Київської організації Спілки письменників України,

Володимир Сергійчук,

голова наукового відділу Київської міської організації Товариства „Меморіал” імені В. Стуса, доктор історичних наук, професор.