Президентові України і громадянам, котрі братимуть участь у перепохованні Олександра Петровича Довженка з Москви в Україну

Шановний Президенте України Вікторе Андрійовичу, шановна українська громадо!

У листопаді  2006 року минає 50 літ із дня смерті Олександра Петровича Довженка. Настав час виконати волю Олександра Петровича про перепоховання його праху в Україні. Раніше, протягом другої половини ХХ сторіччя, здійснити вчасне поховання, а потім і перепоховання забороняла радянська влада і добре  відомі антиукраїнські сили, страхаючись будь-якої незалежності українського народу і його волі до життя. У період з 1993-го по 2004 рік перепоховання не дозволила  здійснити Москва. В рік 15-ї річниці державної незалежності України така можливість нібито з’явилась. За умови, пане Президенте, коли було б виявлено сильну волю.

Відомо, що заповіт великого українця полягав не тільки в тому, щоб бути похованим у рідній українській землі, а  й у тому, щоб нащадки виконали й  другу частину його заповіту.

Друга - головна складова заповіту полягає в здійснені національної ідеї: в розбудові справді незалежної, могутньої Української Держави. Саме за цю ідею і гуманістичний розвиток суспільства страждав і загинув Олександр Довженко.

«Поховайте, та вставайте…» - писав великий Кобзар. Тому, пам’ятаючи заповіти справжніх провідників наших, мільйони невинно убієнних у багатовікових війнах, голодоморах, зрусифікованих та спольщених, замордованих, фізично і психічно скалічених людей народу нашого, багатовікові заходи по знищенню української культури і мови, ми не маємо права й часу на напівзаходи. Виходячи з суті заповіту Олександра Довженка, вважаю, що треба на загальнонаціональному рівні, рішенням уряду затвердити цілісний план конкретних заходів. Крім добре відомих, додам ще кілька проектів.

1.  Перепоховати Олександра Петровича Довженка у місті Сосниці, де він народився у 1894 році і де поховано його дідів і прадідів. Постать Довженка заслуговує на таку велику честь, і наш обов’язок полягає саме в тому, щоб сприяти його невмирущому світлому духові продовжувати об’єднувати проукраїнськи спрямованих і демократично налаштованих людей усього світу, протистояти вихованню на наших землях «слабодухих, запроданців і сліпих». Згадаймо слова, насичені довженківським болем з приводу політичного статусу та протиукраїнської  освіти в Україні: «Юнаки мої сліпі, горе мені з вами…».  

Базуючись на такій парадигмі національного світогляду, треба перетворити Сосницю у своєрідну Мекку українського кінематографа й культури, збудувавши на її чудових деснянських землях Українську академію кіномистецтва (художніх і документальних фільмів) та кіно - і відео-бібліотеку міжнародного рівня з потрібними інфраструктурами (котеджі для постійного або короткочасного мешкання кіномитлів та їх сімей, туристичний готель, Будинок відпочинку для творчих працівників кіно, театру, художників, педагогів). Усі споруди звести, використовуючи талант і працю виключно українського народу, щоб не заводилась нечисть.

Прошу Вас, Вікторе Андрійовичу, та українські патріотичні сили Держави, сприяти виділенню потрібних коштів для здійснення цього проекту. Впевнений, що народ України і українська діаспора допоможуть, якщо працювати чесно і не дозволяти калічити національну ідею брехнею та безволлям.

2.  У Києві, на схилах Дніпра, нарешті слід поставити гідний пам’ятник Олександру Петровичу Довженкові.

3.  У Києві, на вулиці Горького, 4/6 (колишня вул. Кузнечна, тепер - вулиця Антоновича), встановити меморіальну дошку пам’яті Олександра Довженка. В цьому будинку (кв.38, другий поверх) у 1946 -1956 роках Олександр Довженко постійно зупинявся і жив у  родині своєї сестри і матері, з цієї ж квартири в 1948 році він проводжав в останню путь  свою матір.  Так склалось, що  висланий з України і знаходячись під постійним наглядом російсько-радянських спецслужб, останнім його притулком  на українській землі була вул. Горького. До цього невеличкого помешкання приходили: Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Андрій Малишко, Юрій Тимошенко та інші.

4.  Посилити вивчення творчості Олександра Довженка в навчальних закладах України. Довженківську спадщину  пропагувати на всіх рівнях, починаючи з дитячого садка.

5.  У місті Харкові спорудити пам’ятник Олександру Довженкові та присвоїти його ім'я Будинку народної творчості (вул. Пушкіна), бо саме  тут  він жив із своєю дружиною Варварою у 1920-х роках минулого сторіччя.

6.  У чудових українських містах: Глухові, Житомирі, Одесі, Полтаві, Каховці, де вчився або працював Олександр Довженко, встановити йому пам’ятники.

7.   Щороку в Україні на день народження Олександра Довженка (11.09.) проводити україномовні кінематографічні конференції  та інші мистецькі заходи (особливо у зрусифікованих містах Східної і Південної України).

8.  Створити постійно діючу україномовну телевізійну програму, присвячену історії українського й світового кіно і театру, режисерській та акторській долі видатних діячів кіномистецтва. Якісні телепрограми любитимуть  дивитись не тільки в Україні,  а й далеко за її межами.  Таким чином, здійснюватиметься хоч і значно запізнене, але ж знайомство  значної частини світу з  культурою нашого народу.

9.  Зняти художній  кінофільм «Тарас Бульба» за сценарієм Олександра Довженка, який він почав знімати в 1941 році, і багатосерійний телефільм  за сюжетом гоголівської поеми. Фільми створювати силами українських режисерів, операторів і акторів з усіма гоголівськими персонажами, як наказував Олександр Довженко.

10.                       Повернути кіностудії імені О. Довженка і київській студії документальних фільмів статус державних центрів розвитку кіномистецтва і сприяти їхньому творчому зростанню, бо не є таємницею, що робота цих студій знаходиться на провінційному рівні. Не забуватимемо, що “халявні” фільми студії часто ототожнюються із ім’ям  засновника і дають привід ворожим прошаркам чи негідникам для глузувань над Україною.

11.                      Конче потрібно, щоб найвище державне керівництво України звернулося до  Управління ФСБ Росії, до Державного архіву РФ та Архіву Президента РФ з клопотанням про передачу всіх матеріалів, що стосуються Олександра Петровича Довженка, належним українським архівам міста  Києва, аби вони стали доступними для дослідників його життя і творчості. На моє прохання надати можливість ознайомитися з тими архівами  відмовили під приводом нерозголошення прізвищ агентів і стукачів, котрі писали на Олександра Довженка доноси. Для них покійні стукачі є дорожчими за Довженківське ім’я і культуру України.

12.                      Настав час ретельно обміркувати й звернутись до московських властей з проханням про відкриття у підмосковному селищі Переделкіне садиби-музею Олександра Довженка й зробити її філіалом Українського культурного центру в Москві.. Садиба, як відомо, була спроектована і збудована Олександром Довженком. Після його смерті Юлія Солнцева продала її разом з майном чужим людям. Враховуючи, що Олександр Довженко належить світовій культурі,  можна розглянути кошторисні питання в ім’я духовної спадщини України і Росії. До речі, в Москві  геніальний митець провів майже 23 роки, створюючи фільми і виховуючи  кінематографічні кадри для Росії і Радянського Союзу. Маю маленьку надію, що в міждержавних культурних  програмах, на рівні доброї волі президентів України і Росії, цей важливий проект теж може бути розглянутим.

Таким чином, виконуючи заповіт О.Довженка, Україна через 5-10 років відродить національне кіномистецтво і матиме одну з найпрекрасніших кінематографічних еліт світу.

Тільки після цього ми зможемо звітувати  великим нашим пращурам і сповістити народові,  що виконали Довженків заповіт. Звичайно, виконання такого заповіту - тяжка багаторічна праця, бо «грати роль легко, тяжко нести ідею» казав Олександр Петрович.

Якщо ж, Вікторе Андрійовичу і шановна громадо, ми обмежимось лише перепохованням останків великої людини і (як цього чекають вороги наші)  традиційно закінчимо велику справу головним чином співами і гопаками, то цього холуйства допустити ніяк не можна. Бо тоді, повірте  Богові, обов’язково впаде велике прокляття на винуватців такої ганьби. Змінився час і Україна має можливість не боятись виконувати духовні заповіти   апостолів наших. Єднаймося!

На світлинах: Тарас Дудко. Олександр Довженко над своєю Зачарованою Десною.

Тарас ДУДКО,

Довженків небіж, доктор медичних наук,

директор Інституту реабілітації ННЦН Росздрава,

академік РАПН, заступник голови Товариства

української культури «Славутич» (Москва).

t_dudko@mail.ru

05.10.2006