Емігрантська нація, або добре там, де нас нема

Марія Іванова, Академія прямої демократії

Українці сьогодні масово їдуть на пошуки кращої долі, вважаючи Україну країною третього світу, з якої краще вирватися. Чим швидше, тим краще.

Отож, людина поїхала за кордон. Влаштувалася: почала працювати, відпочивати, розважатися, жити, стала схожою на місцевих жителів, підлаштувалася під місцеві звичаї. Що ж далі?

Людина отримує вищу зарплату, живе в кращих умовах життя, має у своєму розпорядженні більше можливостей для розвитку, задоволення, роботи та навчання. І що ж?

Ностальгія за рідним подвір’ям, за маминим пирогом, звуком материнської мови у відвертій розмові і ще бозна чим отруює радість життя. Кожного дня сонце встає над горизонтом, а людина прокидається від сну, сповненого образами рідного краю. Зорі освітлюють шлях вночі, а людина дивиться на них і думає, що хтось там, на Батьківщині так само дивиться на ці самі зорі, дихає і живе, і кожного дня бачить те, що людина ця, емігрант може бачити лише уві сні.

З часом людина звикає до думки про рідну оселю, про друзів, звикає говорити з ними по телефону і обмежуватися переглядом фотографій та відео з визначних подій. З часом ця людина навіть перестає заглядати у вітчизняний Інтернет, перестає цікавитися вітчизняними новинами. І тільки час від часу, коли у новинах згадують її нерадиву Батьківщину, людина ця сповнюється сумними думками про минуле. Бо життя її там, у краю печалі та бідноти вже стало давноминулим, напівправдою, загубленою у далеких закутках невдячної пам’яті.

Але життя там, у кращому світі золотого мільярду не таке просте. Стереотипи, упередження, різні світогляди та звички сильно впливають на порозуміння людини з оточенням.

Скоро людина починає задумуватися: “Навіщо я тут?”.

І справді, навіщо ця людина тут? Вона нікому не потрібна там, навіть незважаючи на всі її якості та здібності. Вона вже порвала з “тут”, вона не прив’язана до “там”.

Навіщо ж людина поїхала геть? Загубитися у натовпі місцевих і загубити слід минулого? Втекти від колишніх друзів, від сповненого турбот і страждань життя, від спогадів?

Що шукає людина за кордоном? Що спонукає людину покинути рідних, друзів, милі серцю інтер’єри, ландшафти та звички? Ця людина шукає кращої долі, можливості для професійної самореалізації, приємнішого оточення, чистішого повітря, привітніших людей, захопливі традиції...

Кращої долі? Професійної самореалізації? Приємнішого оточення? Чистішого повітря?

Та чи знаходить вона це все настільки важливим, щоб кинути все те, що тримає її на Батьківщині, що пов’язує її з рідними та близькими, що становить відраду у дні смутку та радість у дні щастя, успіху й достатку?

Про психологічну травму, якої зазнають емігранти, написано багато і професійними психологами, і самими емігрантами: як представниками літературного клану, так і простими техніками, електриками та прибиральницями у їх скупих та рідкісних листах “додому”.

Але чи не варто боротися з явищем, яке так масово і так підступно таємно спіткало Україну?

Якщо матеріальні вигоди ваблять українську молодь за кордон, то варто задуматись, чи не краще змінити разом життя всієї країни. Разом з тими, хто ще лишився, разом з тими, хто вже втік з корабля, не маючи надії на щасливий підсумок його невірного плавання.

Два місяці тому у купе поїзду “Варшава – Київ” познайомились з молодою жінкою, яка з чоловіком мігрувала до Польщі чотири чи п’ять років тому. Очевидно, вона сумує за Батьківщиною, прагне серцем назад.

Звички, традиції, національні особливості зовсім інші, хоча здавалося б, поляки – братній народ, такі близькі сусіди, ми мали б бути дуже схожі. Ті, хто спілкувався з ними достатньо інтенсивно, мало різниці бачать між нашими націями. І все ж різниця є.

Для нації основним ідентифікатором є протиставлення “ми – вони”. Нація просто повинна виокремлювати іноземців, ставити їх на певну відстань від себе, знаходити відмінності, щоб жити самій у глибокому переконанні, що вони, у даному випадку – поляки, – інші, відмінні, унікальні. Звісно, така ідентифікація через протиставлення у першу чергу спрямована на сусідів та пошук відмінностей саме від тих, хто стоїть до них найближче. Міжнародна конвенція прав людини може говорити про рівність у правах всіх людей, але викоренити принцип самоідентифікації та виокремлення себе з натовпу шляхом приєднання до однієї групи та протиставлення іншій вона не може. Рівність людей неможлива, бо всі ми різні, відмінні, унікальні у своїй неповторності. Звісно, автор вважає рівність всіх людей перед законом фундаментальним досягненням права, проте наголошує на відмінності психіки та ментальних процесів, які унікальні тим, що різні.

Тож, повертаючись до нашої випадкової знайомої з потягу “Варшава – Київ”, пригадую, як вона каже: “Ну заробляємо трохи більше, ну витрачаємо трохи більше, і що?”. Видно, що тема наболіла, молода жінка пускається у довгі роздуми, що можуть претендувати на рівень філософського осмислення буття.

Перспективи професійного розвитку та кар’єрного росту не скрашують ностальгічного суму й не відганяють думки про повернення. Красива пластикова картка із фотокарткою, голограмою і написом, що засвідчує п’ятирічний дозвіл проживання на території ЄС, не замінить дружнього спілкування й українського менталітету. Коли ти далеко, забуваються дрібні недоліки рідного краю, пам’ятаєш лише найкраще, лише найчистіше, найдорожче твоєму серцю.

Тій людині, за кордоном бракує відчуття, що вона у своїй тарілці, на своєму законному місці, де їй зручно, комфортно, де вона почуває себе вільною і здатною на розвиток. Ніби й привітні всі та уважні, і професійні якості цінують, і гроші платять, і не дурить ніхто на базарі, і на тротуарах сміття не валяється, а люди зазвичай не грубіянять у громадському транспорті... А щось не те... Чогось не вистачає.

Солодкий недільний ранок не прикрашає сімейна разбірка сусідів із поділом майна, та частина якого, що належить покидаючій стороні, викидається прямо з вікна – українці з незвичним ентузіазмом перейняли добрий італійський новорічний звичай і користуються першою ліпшою нагодою це показати.

Не вистачає дивакуватих друзів, які незважаючи на це завжди тебе розуміли.

Не вистачає бабці у переході з криком: “Купіть кабачки! Забирайте останні! Мені вже додому треба”. Не вистачає маминих постійних дзвінків із запитаннями, де були і чим обідали. Не вистачає дяді Васі та Кума, які чомусь завжди приходять у непідходящий момент. Не вистачає поганого Інтернету і цілодобових супермаркетів на кожному розі. Не вистачає піратських дисків і постійного бажання шари, що спонукає шукати найлегші шляхи навіть там, де, здавалося б, дорога до мети пряміша не буває.

Людина там іде за звичкою в магазин, коли хочеться поговорити, а її зустрічають фірмовою посмішкою, зазубреним текстом про переваги запропонованого товару і абсолютною байдужістю до вас як людини, до політичної ситуації в країні, до проблем вашої собаки абощо.

Тільки в нашій країні політики можуть витрачати більше часу на поділ здобичі між собою у прямому ефірі – і народ назве це демократією, і проголосує на наступних виборах за найгидкішого з усіх учасників переділу. Бо ми в політику (брудне ремесло) відправляємо зі сльозами, як на каторгу, – тільки найгірших з приречених, а потім хочемо від політиків виконання передвиборчих обіцянок усіх сил, які брали участь у кампанії, бо не розбираємо, хто якої лапші нам навішав, а просто хочемо, щоб життя нам зробили медом без жодних докладених на те з нашого боку зусиль.

Державі варто подбати про те, щоб ми, українці, згуртувалися і стали працювати на спільний добробут. Красти одне в одного з-під носа ту саму норкову шубу ми вже навчилися, але через кілька років шубу поїсть міль, а її зігріваючими якостями ніхто так і не скористається... Годі виривати заводи, фабрики, шахти одне в одного з рук – краще залишимося при тому, з чим кожен з нас є, і підемо новим шляхом побудови української нації, починаючи з кожного родинного вогника.

Ми повинні процвітати, бо ми дивні, особливі, унікальні.