Як був заснований в Омську Сибірський центр української культури "Сірий клин"

У квітні 1992 року, у приватному будинку Василя Жмутіна збиралися люди, які переживали за Україну, її народ, її культуру... Тому й вирішили створити громадську українську національно-культурну організацію Сибірський центр української культури "Сірий клин". Назву Центру надали студенти Дмитро Саулій й Віталій Поліщук.

Чому дали таку назву? “Сірий Клин “ - так неофіційно називається регіон компактного проживання українців у Південно-Західному Сибіру і Північному Казахстані (загальна площа 460 квадратних кілометрів). Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини XIX ст. і різко зросло після спорудження західної і центральної віток Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 1895-1905 роках з обох кінців (Владивостока і Уралу). Українці селилися в основному поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. За переписом 1897року в Сибіру проживало понад 200 тис. українців.

В Казахстані українці, здебільшого жителі Лівобережжя, почали селитися з 70-х років XIX ст. Різко зросли міграційні потоки після введення в 1905 році залізниці Оренбург - Арись. В 1950-х роках багато українців осіло в Казахстані, освоюючи цілинні землі. Загалом там проживає близько 800 тис. українців і на сьогодні діаспора в Казахстані є другою за чисельністю (на пострадянському просторі) після української діаспори в Росії. ( див. http://www.utr.tv/article/?id=92).

Сибірський центр української культури „Сірий клин” – це некомерційне громадське об’єднання засновано з ініціативі українців – переселенців Західної України.

24 квітня 1992 року за благословенням митрополита Омського і Тарського Феодосія (Процюка), до речі - українця з Волині, Сибірський центр української культури "Сірий клин" почав свою громадську роботу на теренах перш за все Омської області.

Сибірський центр української культури „Сірий клин”, об'єднуючий людей на основі громадських інтересів для досягнення громадських цілей, шукає зв’язків з такими ж об’єднаннями українців, та приватними особами, які волею судьби опинилися далеко за межами рідної України – у Західній Європі, Австралії, Канаді, США, країнах Південної Америки та інших державах далекого та ближнього зарубіжжя.

Наша мета:

обмін інформацією;
обмін досвідом роботи у духовному й культурному плані;
взаємна підтримка українських центрів в їх роботі по збереженню, розвідку власних традиції, обрядів;
добродійна діяльність.

Українська квітка у сибірському букеті.

Омськ, незважаючи на те, що це мільйонне місто, - російська глибинка. Але тут можна довідатись багато цікавого і про Україну. Офіційно, за останнім переписом 2002 року в Омської області проживало більш, як 105 тисяч українців. А по неофіційним – у п’ять разів більше.

Давайте заглянемо у дозвільний центр „Современник” (“Сучасник”), де ось уже 14-й рік існує Сибірський центр української культури „Сірий клин”.

Не забуваємо якого ми роду племені.

Чому „сірий”? З історії знаємо, у Росії існувало аж три українських клина: „зелений” - у Примор’ї, «малиновий» – на півдні Росії, тай „сірий” – у Сибіру.

„Сірий” клин (землі) зв’язано з реформою великого державного діяча Петра Столипіна, який спирався на ментальність приватника „я сам – господар”.

За реформою Столипіна, велику територію Зауралья, Півдня Сибіру, Північного Казахстану на початку ХХ століття заселили вихідці з південних губерній України: 1 мільйон 600 тисяч людей. Виникла величезна українська колонія. Тоді у Росії спостерігався великий ривок у виробництві зерна, та інших сільгосппродуктів саме завдяки освоєнню сибірських земель працелюбними „південниками”. У той час і була дана назва оселі – „Сірий клин”. Можливо, сувора природа у порівнянні з буйними барвами рідної батьківщини здавалася переселенцям журливою й сірою.

Куточок з жовто – блакитним стягом.

Тут, у центрі дозвілля, є куточок, де можна побачити величезний жовто-блакитний прапор України, дійсну, хоч і зменшену у кілька разів, козацьку булаву, ознайомитись з літературою на рідній українській мові, й задивлятися національним, яскравим одягом українського вбрання.

Активісти Центру „Сірий клин” всі роки свого життя не тільки зберігали, а й розвивали свою культуру, віру, традиції, звички вдалині від історичної батьківщини, але й спілкувалися зі своїми співвітчизниками у Омської області – там теж багато українських осель. А також з українськими культурними центрами, Москви, Тюмені, - де знаходиться резиденція українського гГнерального консула, й офіціальним Києвом – є можливість бувати на міжнародних форумах українців.

Замислювався „Сірий клин” – для збереження і розвитку української культури, для привнесення у її багатокольоровий букет, уже існуючі у у Сибіру традиції, звичаї інших слов’ян.

Основу Сибірського центру української культурі „Сірий клин” складають представники старшого покоління. Це і нащадки перших поселенців, і ті, хто опинився у Росії пізніше. Адже саме Омська область стала кінцевим пунктом заслання тисяч жителів Західної України, у 1947 році, коли із вказівки Йосипа Сталіна за зв’язки з українським націоналістичним підпіллям зазнавали репресій й члени родин „бандерівців”.

Активісти Центру співають пісні, грають на музичних інструментах, беруть участь у різних виставах, самі виготовляють реквізит. Це вони, відірвані від рідної землі, зберегли в своїй пам’яті національні звичаї, обряди, пісні, танці.

Один із засновників Центру — Вірослав Мендзів розповідає:

- Ми виходили з існуючих історичних аналогів, адже українські поселення є в багатьох країнах світу: Аргентині, Канаді, США, Австралії. І там, де поряд з іншими націями живуть українці — там не має міжнаціонального розброду. Це кредо — кредо гаранта міжнаціонального спокою — ми хочемо підтвердити і у себе в Омську.

Із внутрішньої потреби відвідувачі центру викроюють по дві-три години на тиждень, тим паче у наш час — такій бідній на тепло і радощі спілкування.

Члени українського центру — майже всі — вихідці з Західної України (Львівська область). Всі вони час від часу навідуються до Батьківщини , привозячи до Центру свою радість, разом з новинами, літературою, сувенірами.

Члени українського центру активно виступають на міських майданчиках у дні фестивалів, влаштують благодійні акції, несуть своє мистецтво на село.

Від інших центрів, в місті і області, теж українських, які існують ще в області, „Сірий клин” відрізняється своєю україномовністью. Майже всі знають і розмовляють українською. А ті. Хто приходить до Центру не вміючи розмовляти — розуміє. Але згодом теж починає розмовляти. На це звертається увага керівників СЦУК „Сірий клин”, сільськім районам надається допомога у книжковому плані (букварі, інші підручники української мови) методична розповсюджується і розсилається документація, періодична поступається з України.

Хто побував у Центрі на святах, не може приховати здивування й захоплення витворами вмілих рук — то не тільки традиційні для українського столу пироги й пампушки, але й майстерно виготовлені нашими жінками-українками скатертини, рушники, салфетки, сорочки, вправно сплетені вінки, вишиті на полотні портрети Тараса Шевченка.

У останні роки злагоджено розвиваються зв’язки з художніми колективами „Зіронька”, „Вербиченька” Одеського району, з ансамблем української пісні „Червона калина” с. Шевченко Москаленського району. Стали доброю традицією виїзди членів українського центра „Сірий клин” на Різдво, Трійцю у сільські райони. Старші з задоволенням розповідають молодшім про свої свята — традиції, обряди, співають пісні, разом з селянами готують концертні програми.

Під теплим крилом „Сірого клина” ще народжуються центри української культури в районах та селах області. Вже діє центр у селі Одеськом, філіали роблять у селах Желане, Лук’янівка, Ганівка, Благодаровка, Буняковка того же району. Планується відкрити українські центри у Полтавському, Русскополянському, Исилькульському районах області, селі Шевченко Москаленського району.

Що нас еднає з вами, люди?!

Чому українські поселення та діаспори у багатьох країнах світу так бережно зберігають свої звичаї, традиції, передають їх із покоління в покоління, відроджують з небуття забуті мистецтва й ремесла у колі інших далеко не родинних культур, зберігають особистий дух українства? Напевно тому, що за таким бережним відношенням до власної культури людині, відірваної від рідної вітчизні, привиджується далека батьківщина, обігріта яскравим сонцем й просочування теплим літнім дощем рідня земля, з якою довелося розлучитися. І більшості — назавжди…