Сприйняття України в сьогоднішній Росії міняється і стає більш прагматичним

Вибори Верховної Ради в Україні, які принесли немало хвилювань, стають історією. Напруження поволі спадає, приходить заспокоєння:  виборці підтвердили довіру до нового курсу сьогоднішньої влади. Реваншу старих сил не сталося, а помаранчева коаліція фактично зміцнила свої позиції.

Корективи, внесені виборцями у відношенні до складових блоків помаранчевої коаліції, зрозумілі. Деякі втрати понесла „Наша Україна”, яка змушена була взяти на себе всі невдачі уряду, і не тільки економічні. Можливо, що головним чинником цих втрат було розчарування простих людей, недавніх учасників Майдану, які спостерігали розвал помаранчевої коаліції після відставки з посади прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Адже ініціатива тоді йшла від Віктора Ющенка, який приймав прагматичні, але не популістські рішення. Знаю дуже багато освічених людей в Західній Україні, які розрив між В. Ющенком і Ю. Тимошенко сприйняли як особисту образу. Гадаю, що частина із них не прийшла на останні вибори. Порівняйте явку на президентських і парламентських виборах. Хоча, загалом, меншу явку можна було передбачити: політична напруга на останніх виборах була значно меншою.

Мабуть важко прогнозувати: скільки голосів втратила помаранчева коаліція через згадану відставку одного із найбільш харизматичних лідерів. З другої сторони, здається не підлягає сумніву, що ця відставка добавила голосів саме БЮТ. Мені здається також аксіомою, що помаранчеві виграли, коли після розколу пішли на вибори окремими колонами. І тут нема еклектики, об’єднання перед виборами не підняло б рейтинг всіх учасників коаліції. Не можу погодитися з російськими політологами, які вважають останні вибори „сокрушительным поражением В. Ющенка”. З врахуванням відомих законів розвитку революцій на різних стадіях, коли після ейфорії наступають розчарування, результати виборів вважаю досить оптимістичними. Але хвилювання з цього приводу були.

Сьогодні навіть помірковані російські політики відмічають прозорість і демократичність виборчої кампанії в Україні. Все було майже як у цивілізованих європейських державах. Залишається один нюанс, який придає специфіку українським виборам, викликає тривогу. Мова йде про опозицію, яку очолює Віктор Янукович.

Користь сильної конструктивної опозиції в політичному спектрі держави не викликає сумнівів. Але, по меншій мірі, вона має грати в конституційному полі держави, захищати її корінні інтереси і, перш за все, незалежність і суверенітет. Згадаймо які карти розіграла ця „опозиція”, одна із них – спроба ввести в Україні другу державну мову. Мабуть навіть дитина може зрозуміти, що реалізація такої програми може тільки заморозити сьогоднішній поділ держави, а потенційно загрожує її існуванню в майбутньому. Друга карта опозиції з тої ж  колоди. Це настирне бажання „опозиції” повернутися до комунальної квартири, в якій українці проживали багато років і ледве не втратили своєї  ідентичності. Якраз звідти, з комунальної квартири, тягнуться сьогоднішні проблеми: двомовність, дві церкви, відсутність власної еліти тощо. Вважаю, що така „специфіка” опозиції не нормальна, в деяких випадках  вона виходить за рамки права. Згадаймо горезвісний з’їзд в Северодонецьку. В Росії така опозиція давно освоювала б камери Лефортово. На жаль, специфічної економічної програми В. Януковича не знаю, хоча знайомий з дещо різними підходами у цій сфері В. Ющенка і Ю. Тимошенко.

Без сумніву, останні вибори не викликали тут, в Росії, такої істеричної реакції, як президентська, хоч цинічна брехня лилася, за рідким винятком, з усіх ЗМІ. Але, на мій погляд, на цей раз більше по інерції вислужувалися журналісти, ніж політики. Думаю що тут є елемент звикання російського проімперського істеблішменту до української незалежності. В його лексиконі, нарешті,  появилися згадки про книжку колишнього президента Леоніда Кучми „Україна не Росія”.

Однак, не думаю, що з затвердженням обновленої влади в Києві атаки на Україну закінчаться.... То м’ясо в Україні не те, то молоко, то цукор. А у Грузії і Молдавії вже вино „зіпсувалося”. Мабуть мало хто сумнівається, що подібні рішення в сфері економіки приймаються в Москві з суто політичних міркувань. Що далі? В Москві багато центрів стратегічного планування, а затуліни, бабуріни придумають щось нове. Пригадую, як істерично кричали російські політологи, лякаючи виборця, що українська економіка не виживе з підвищенням цін на газ. Вижила і піднімається. До того ж, кажуть, що такі атаки об’єднують і солідаризують українську націю...

А чи впливають події в Україні на ситуацію в Росії? На мій погляд, впливають, хоч це намагаються скривати. Мені навіть часто здається, що урядові рішення РФ в області соціальної політики, включаючи недавні програми в гуманітарній сфері, приймаються як „відповідь” на аналогічні рішення української влади. До пересічного росіянина поволі доходить інформація про те, що життя в Україні покращується. Міф про страшну бідність українського населення, що був головним аргументом російських противників помаранчевої влади, поступово  розвіюється.

Недавно сам мав можливість переконатися в цьому. Восени 2005 року до мене в гості прийшов український адвокат, який переїхав жити до дружини в Єкатеринбург. На початку ми з трудом знаходили спільну мову, виявилося, що він на президентських виборах в Україні працював у штабі В. Януковича. Йшов час і під впливом місцевих російських реалій погляди у нього почали мінялися. А недавно він сказав, що на власному прикладі переконався: ситуація в соціальній сфері в Україні  краща, ніж тут, в Росії. Він не зміг оплачувати за місяць 150 доларів за муніципальний дитячий садок (я за місце в такому ж дитячому садку плачу 180 доларів), трохи меншу суму за квартиру, а чого варті ціни за проїзд в транспорті і все інше. В лютому цього року він поїхав  заробляти гроші в Україну і працювати в штабі... В. Ющенка. Отака еволюція.

А ось ще один приклад того, як міняються погляди росіян на ситуацію в Україні. Напередодні виборів по радіостанції „Эхо Москвы” почув виступ мого земляка - єкатеринбуржця, про те, як зразу після помаранчевої революції він їздив у Київ до своїх родичів щоб розказати їм в яку халепу (американське рабство) вони попали, вибравши президентом В. Ющенка. Познайомившись з українською реальністю, став гарячим прихильником помаранчевої коаліції.

Явно скорочується у російських політтехнологів діапазон антиукраїнських  аргументів, які вживаються для дискредитації помаранчевої влади. Хоч і так всі вони були шиті білими нитками. Але зовсім парадоксально виглядали аргументи „доброжелателей” України - В. Третьякова і С. Маркова - в коментарях про українські вибори на „Эхо Москвы”. Оба вони по кілька разів за годину  встигли признатися в своїх  „глибоких симпатіях” до України, але, висловлюючи свою стурбованість її розколом на Схід і Захід,  наполегливо нав’язували слухачам думку... про необхідность другої державної (російської) мови. Яка кричуща еклектика! А що ж ще, крім нещасної двомовності, розриває Україну?! Мабуть, церква Московського патріархату.

Слід сказати, що майже в цей же час на каналі НТВ у вечірній програмі В.Соловйова письменник М. Геллер пробував пояснити глядачам позицію України, яка, на його погляд, зовсім розумно, по аналогії з російськими тенденціями, захищає свої державні інтереси. А для цього, говорив він, треба мати єдину церкву, єдину мову, єдиний інформаційний простір тощо. Що ж тут поганого, чи нерозумного? – запитував він аудиторію. Все виглядало логічно і переконливо, особливо для російської аудиторії, яка починає забувати що живе, згідно Конституції, в Російській Федерації, а не в унітарній державі. Ніхто не заперечував. Жаль тільки, що не часто чуємо таких аргументів від українських політиків. Мушу признати, що був приємно вражений однозначною позицією Ю. Тимошенко, яку вона виразила в інтерв’ю газеті „Известия” без звичних для українських політиків реверансів на адресу свого північного сусіда. На запитання про проблему російської мови в Україні, вона категорично заявила, що захисту потребує українська мова, яка і має бути державною.

Сприйняття України в сьогоднішньому російському суспільстві, на мій погляд, все-таки міняється. Воно стає більш прагматичним, менше бачимо нахабної і цинічної впевненості, що українська незалежність - міф. На обличчях деяких шовіністів навіть появилася гримаса  розгубленості. Це дає надію на оздоровлення міждержавних відносин у майбутньому. Але імперські амбіції просто так не зникають. Для цього потрібна зміна покоління, яке ним заражене.

Стефан ПАНЯК,

головний редактор сайту „Кобза-українці Росії”,

член УВКР, професор.

panjaks@rambler.ru