Про ІV-й Універсал Української Центральної Ради від 22 січня 1918 року

Друга половина січня в Україні дуже насичена незабутніми історичними датами. Одна з найважливіших - 22 січня, коли ІV-м універсалом Української Центральної Ради Україна була проголошена самостійною і незалежною державою.

Україна в той час не мала державного апарату, війська, але проголошення незалежності свою роллю відіграло - вперше світ почув, що є така нація, є така держава! 

Богдан Хмельницький в 1654 році мав військо і державний апарат, був відомою і впливовою особистістю, але він не був головою держави. В очах всього світу, і в тому числі в очах московського царя, Хмельницький був, нехай і сильним, але ватажком повстання проти законного короля Речі Посполитої. Відповідним було і ставлення до України. Хочу навести кілька прикладів:

-          сумнозвісні слова боярина Олексія Бутурліна, який репрезентував царя: "Царь своим рабам клятвы не даёт";

-          8 січня в Переяславі ніяких офіційних документів підписано не було. вони були написані через два місяці у Москві (так звані "Березневі статті", які в оригіналі не збереглися);

-          майже в ті часи Москва укладала договір з Молдавією, яка була під турецьким протекторатом, але все ж була державою. Договір це був міждержавний, і царський уряд ставився до нього по-іншому.

І ось 22 січня 1918 року була оголошена незалежна Україна, а вже 8 лютого 1918 року члени Української Центральної Ради і Ради Народних Міністрів з 3-х тисячним загоном січовиків і гайдамаків покинули Київ. Відійшли вони Житомирським шляхом, але в самому Житомирі Українському Уряду залишитися не вдалося. Ревком 8-ї армії попередив міську думу: "Если дума окажет гостеприимство Раде, то город будет обстелян и разгромлен".

Українські селяни і робітники не захотіли захищати Незалежну Україну. Чому? Питання складне. На мій погляд, головною причиною було те, що одночасно почалася національна визвольна і соціальна боротьба. Для загальної маси часто навіть неписьменних українських селян і робітників Михайло Грушевський був не національним лідером, а звичайним "буржуєм", який в Києві по вулиці Паньківській мав три будинка, один з яких був 6-ти поверховий на 75 квартир. А гасла більшовиків були простими і зрозумілими: "Земля - крестьянам, заводы - рабочим" (про "Сибір - куркулям і Соловки - інтелігенції" нічого сказано не було).

Треба сказати, що до тієї кризи, яка сталася в Україні в лютому 1918 року доклала зусиль і сама Центральна Рада. Її керівники на чолі з М.Грушевським були "автономістами", вони довгий час мріяли про спільну з Росією революцію, їх задовольняв стан автономії України у складі Росії. "Автономістів" навіть називали "комуністами другого ґатунку".

В Україні були проведені вибори, але не за московським зразком. В Росії Совєти обиралися за принципом: 1000 солдатів - 1 депутат, 5000 робітників - 1 депутат, 20 000 селян - 1 депутат, а в Україні вибори провели "по чесному", в результаті серед обраних більшовиків було дуже мало. Коли депутати-більшовики з’ясували свою безпорадність, вони виїхали до пролетарського Харкова, сформували свій Уряд і звернулися за допомогою до Росії. І тільки коли червоноармійці рушили на Київ, УНР оголосило незалежність України. пізно вони розплющили очі. Мабуть неуважно Грушевський читав Володимира Леніна, який писав: "Любая революция только тогда чего-нибудь стоит, когда может защищаться". В влітку та восени 1917 року Центральна Рада фактично роззброїла і розпустила  українське військо. 

Першим важливим кроком Уряду незалежної Української держави було оголошення війни Радянській Росії. Другим - підписання 9 лютого так званого "Берестецького миру" з Німеччиною і її союзниками. Третім - звернення до Німеччини і Австро-Угорщини з проханням військової допомоги. І через тиждень 33 дивізії нових союзників України увійшли на територію УНР.

Дорого коштував цей мезальянс Уряду України, але іншого виходу на той час не було. Антанта не забула і не вибачила Україні ані Берестецького миру, ані звернення по допомогу, в 1918-21 р. вона активно підтримувала Антона Денікіна і Польщу, а не Україну.

Зараз, майже через 90 років, нам легко міркувати, що було вірно, а що ні. Хоча, чому легко? Голова Уряду УНР Володимир Вінниченко сказав: "Історію України не можливо читати без брому" (тобто без заспокоюючих ліків). З тих часів нічого не змінилося, історію України гірко читати і зараз. Тому дорікати в чомусь українським діячам, котрі в ті часи приймали рішення не можна. Вони не могли знати чим все закінчиться, і робили так, як виходило. За свої помилки вони розрахувалися вповні: хто повічним вигнанням з рідної землі, хто довгорічним ув’язненням на Соловках, хто передчасною смертю.

Історію переписати не можливо, але важливість проголошення Незалежності України 22 січня 1918 року була дуже великою і забувати це не можна.

Євген САВЕНКО,

голова Нижнєкамської міської національно-культурної

автономії "Українське товариство "Вербиченька".

verbichenka@list.ru